Туреччина протягом останніх років зміцнила свої позиції й стала одним з дуже впливових регіональних центрів сили. В основі сфери геополітичних інтересів Анкари знаходяться, в першу чергу, тюркські народи – Казахстан, Азербайджан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан, що обумовлює стратегічне протистояння з Москвою в Центральній Азії та на Кавказі. Один з додаткових векторів цього протистояння – басейн Чорного моря, а саме, російсько-український конфлікт, де Анкара надає системну підтримку офіційному Києву з 2014 року. Туреччина діє надзвичайно прагматично з точки зору власних економічних інтересів навіть з початком активної фази війни. З одного боку Анкара посилює системне військово-технічне співробітництво з Києвом й надає Україні зброю, закрила Босфор та власний повітряний простір для російських кораблів і авіації, з іншого – відмовляється вводити будь які санкції проти Москви. Протягом останніх років між Москвою та Анкарою були різні стадії відносин, починаючи зі збиття турками російських літаків, закінчуючи домовленостями по Сирії та Нагірному Карабаху, де сторони змогли вийти на взаємовигідні позиції. Туреччина зацікавлена у співпраці в енергетичному секторі з РФ та мільйонах російських туристів, які щороку відвідують країну й приносять цьому кластеру економіки мільярди доларів. Разом з тим, Анкара усвідомлює, що стабільна й суверенна Україна – інструмент для збереження теперішнього балансу сил в регіоні й стримувальний фактор щодо російської експансії в Центральну Азію на ряду з можливими вигодами від зони вільної торгівлі, яка була підписана за місяць до початку повномасштабної російсько-української війни.

Питання вступу України до складу ЄС після завершення війни виглядає не таким простим, як би нам хотілось це бачити. Попри безперечну підтримку боротьби нашого народу за незалежність на практиці існує багато труднощів, які турбують не тільки західних політиків, а й європейські суспільства. У період з 13 по 20 квітня в країнах ЄС було проведене масштабне опитування компанією Flash Eurobarometer, яке засвідчило певні тенденції. В загальному, 66% респондентів підтримують (повністю або скоріше) вступ України до складу ЄС, на момент «готовності». Що означатиме ця готовність, які її критерії й коли це стане можливим – невідомо. Тепер варто детальніше пройтись по ключовим показникам, які наведені у таблиці нижче.

Політика Франції – це завжди певна відособленість з масштабним підтекстом. Попри те, що Франція, на ряду з Німеччиною, є одним з ключових економічних драйверів Європейського Союзу (особливо після виходу Великої Британії зі складу утворення), в центрі геополітичних інтересів Парижу знаходиться сусідній континент – Африка. Навіть після остаточного розпаду колоніального світу в другій половині минулого століття Франція традиційно намагається зберігати значний вплив в регіоні Магрибу (Західна Сахара, Мавританія, Марокко, Алжир, Туніс та Лівія) та ряду інших африканських країн. З заявкою на розширення політичної ваги Франції у ЄС йшов на перший президентський Еммануель Макрон, який, попри заявлені позиції, не зміг сповна реалізувати задумане через серйозні внутрішні виклики, пов’язані з невдоволенням абсолютної більшості французів соціально-економічною ситуацією в державі. Однак Макрон зміг переобратися на другий термін й матиме набагато менше обмежень в плані реалізації своєї політики. Спроба потіснити Берлін

9 травня – сакральна дата для Кремля, яку завжди намагаються наповнити епохальним змістом, по суті приписуючи Росії одноосібну перемогу у Другій світовій війні. Москва не любить згадувати про внесок інших народів тодішнього СРСР, особливо українського, не говорячи вже про величезну допомогу з боку союзників – США, Великої Британії та десятків інших держав з усього світу. Викривлення власної історії – це ключовий фактор міфологізації самого факту існування російської державності та її «особливої місії» у світовій історії. Увага багатьох експертів була прикута до святкування 9 травня цього річ з точки зору змісту звернення очільника Кремля до власних громадян на фоні явного провалу російської армії у своїй агресії проти України. Однак нічого екстраординарного не сталося. Дійство за своїм масштабом нагадувало бліду копію попередніх років. Участь в параді приймали в основному курсанти військових навчальних закладів з залученням мінімальної кількості одиниць броньованої техніки, а обіцяне повітряне шоу з використанням 77 одиниць техніки (на честь 77-ї річниці перемоги) скасували нібито через погані погодні умови, хоча ну вулицях Москви було сонячно. Все дійство було одним з найкоротших в історії сучасної Росії й виглядало, як на мене, дуже кволо. Один з ключових моментів можна прослідкувати під час параду техніки та військових. Після маршу кримських курсантів та російських військових з зони бойових дій на Донбасі відбувся проїзд ракетного комплексу «Ярс» (модифікація комплексу «Тополь–М») РВСП (ракетні війська стратегічного призначення – ядерні війська). Логіка проста – Крим та Л/ДНР віддати неможливо.  

Двосторонні відносини між Україною та Польщею переживали декілька складних періодів навіть після 2014 року через ряд трагічних моментів нашої спільної історії та активне накручування цього фактору окремими політичними групами з обох сторін. Разом з тим в Києві та Варшаві посилювалось чітке розуміння того, що агресивна політика Кремля – це глобальна загроза для існування обох наших держав й ми просто зобов’язані координувати спільні зусилля заради того, щоб вижити. Новий виток нормалізації двосторонніх відносин розпочався за президенства Володимира Зеленського й вийшов на абсолютно інший рівень, як на мене, у 2021 році, коли загроза ескалації повномасштабних військових дій зі сторони Москви набула принципово іншого значення. Переломний момент настав після 24 лютого, коли українська держава постала перед найбільшим викликом своєї новітньої історії. Саме тоді стало зрозуміло, хто по-справжньому наші друзі, які готові реально підтримати український народ в скрутну хвилину, а хто – ні. Безперечно, поляки належать до категорії друзів, а Польща – стратегічний партнер. Всупереч м’яко кажучи неоднозначній позиції Варшави в історії з МіГами, ми побачили головне – Польща стала одним з ключових провідників України на рівні ЄС. Це проявилося в публічній критиці офіційного Берліну, який в перший, критично важливий період війни, волів не помічати факту російської агресії та намагався зберегти business as usual з Москвою, попросту зливши інтереси України. Це проявилося на рівні безпрецедентної за своїми масштабами підтримки українських біженців на території Польщі. Й мова йде не про державну політику, а про ставлення абсолютної більшості поляків, які прихистили у своїх домівках мільйони наших громадян. Польща стала одним з ініціаторів масштабного інвестиційного плану з відбудови України на рівні Європейського Союзу, запропонувавши консолідувати на для цих цілей мінімум 100 мільярдів доларів. Варшава передала Україні понад 200 танків Т-72, що складає майже 50% від усього їхнього парку. Не говорячи про інші зразки озброєння та різного формату гуманітарну допомогу, що, в сукупності, перевищує позначку в 1,5 мільярда доларів.

Зустріч міністрів оборони сорока світових держав набула величезного стратегічного та медійного значення в контексті визнання формату загрози з боку Кремля в питанні глобальної безпеки. Заяви найвищих посадових осіб США та Великої Британії до цієї зустрічі та сам безперецедентний факт таких переговорів – це ключовий перелом в плані надання військово-технічної допомоги Україні й зміни політичного вектора оцінки ситуації країнами Заходу, які можна виокремити в ряд конкретних меседжів – «режим Путіна потрібно усунути від влади в Росії» та, що головне для нас, «Україна отримає всю необхідну допомогу для ПЕРЕМОГИ у цій війні». Зустрічі у форматі міністрів оборони визначених держав (з можливим розширенням переліку учасників) відбуватимуться на регулярній основі (щомісячно) до завершення цієї війни. Важливим фактором є симбіоз ряду факторів «за результатами», які можна виділити в декілька принципових речей:

Президент РФ Владимир Путин 20 апреля 2022 года провел совещание в режиме видеоконференции с представителями металлургического бизнеса России и поручил правительству до 1 июня провести оценку правомерности антироссийских санкций против российской металлургической отрасли, исходя из норм Всемирной торговой организации, а также призвал стимулировать спрос на металл на внутреннем рынке, сконцентрироваться на строительстве жилищной и коммерческой инфраструктуры, промышленных объектов и выпуске металлоемкой продукции. К слову, это уже не первая беседа российских чиновников с металлургами с начала полномасштабного вторжения в Украине 24 февраля. В марте министр промышленности и торговли Денис Мантуров и его заместитель Виктор Евтухов потребовали от бизнесменов снизить цены на горячекатаный прокат, арматуру и другую металлопродукцию и не привязывать ее к экспортным котировкам. В свою очередь, российские металлурги требуют от властей снизить налоги. Видимо, в России уже назрели разногласия между властями и металлургическими компаниями, которые за месяц ощутили неблагоприятные последствия четвертого пакета санкций ЕС и ограничительных мер США и Великобритании. Ссориться с металлургами в Кремле не хотят, так как в условиях больших потерь на поле боя, они могут оказать услугу России на информационном фронте. Последствия западных санкций для российской металлургии

Президентські вибори у Франції мали надзвичайно важливе значення для майбутнього всього Європейського Союзу, який переживає далеко не однозначні часи з точки зору не стільки навіть економічної, як політичної кризи. Дискурс навколо геополітичного зближення з Росією у французькому суспільстві традиційно має велику підтримку через протистояння з Німеччиною та Францією й тісні історичні зв’язки з Москвою. До того, не варто асоціювати великий рівень підтримки ультраправих сил виключно з намаганням зближення з Кремлем, адже це глибинний прояв незадоволення внутрішньою політикою держави та міграційними викликами пов’язаними з усім відомими факторами політики Парижу щодо держав Магрибу. Якщо оцінювати результати виборів, то чітко викристалізувався загальний фактор невдоволення чинною політичною елітою. Приклади тому два – рекордно низька явка виборців у другому турі президентських виборів (72% – найнижчий показник з 1969 року) та майже 6,5% виборців, які залишили на дільниці прийшли, але свої бюлетені залишили пустими. Зрозуміло, що перемога Еммануеля Макрона, відомого доволі неоднозначною політикою щодо Росії, виглядає набагато кращою з точки зору збереження наявного рівня підтримки України зі сторони ЄС, ніж тріумф Ле Пен, яка і без того отримала фантастичний рівень підтримки у другому турі – 42% й з дуже сильними позиціями підходить до парламентських виборів, які пройдуть вже у червні. Саме тому важко розраховувати на те, що публічна риторика Макрона щодо РФ зазнає суттєвих змін до завершення парламентської кампанії, якщо зазнає взагалі. Ймовірно, президентська політична сила зосередиться на економічному та соціальному дискурсі, до якого перейшла Ле Пен, намагаючись дещо дистанціюватися від російського питання. Ключовий аспект стосуватиметься підвищення цін на енергоресурси та економічні виклики пов'язані з санкційним режимом. Ядро електорату Ле Пен складають виборці середнього віку – від 25 до 49 років, як правило представники робітничих професій. Тоді як Макрона в більшості підтримали люди віком від 65 років, а молодь (18-24) – в більшості своїй проголосували за ліву «Нескорену Францію» Меланшона. До того, Макрон останніми тижнями також почав все більше використовувати риторику зелених та лівих задля зміцнення власних позицій на цьому полі та, напевно, з перспективою на майбутні коаліційні союзи, адже рівень підтримки правлячої партії набагато нижчий від показників 2017 року. Тому процес формування нової коаліції буде відбуватись вкрай делікатно, що практично гарантовано призведе до послаблення позицій президента у найближчому майбутньому.

Мюнхенська конференція з безпеки стала багато в чому визначальним майданчиком геополітичних трансформацій та катаклізмів, які ми переживаємо протягом останніх років. Катастрофічною за своїми наслідками стала промова, а по суті своїй відкрита погроза Путіна глобальному світовому порядку у 2007 році, після якої Кремль повернувся до використання військового інструменту – як ключового фактора власної зовнішньої політики. Це детермінувало військову ескалацію РФ проти Грузії у 2008 році та України – у 2014 році, яка продовжується вже восьмий рік поспіль. В останні місяці ми спостерігаємо черговий виток штучного нарощування напруги біля українських кордонів з боку Кремля та загрозу ескалації повномасштабної війни Росії проти України. Зрозуміло, в цьому поки що спектаклі з підвищеною загрозою намагається грати свою активну роль не тільки Росія, а й наші Західні партнери, які, в окремих випадках, хочуть використати національні інтереси України в якості предмету власного геополітичного торгу – це факт, який неможливо заперечувати, навіть попри значну економічну й військово-політичну підтримку нашої держави.

Переговори Путіна з Лукашенком виглядали з боку Кремля як спроба продемонструвати єдність ідеї Союзної держави та «спільну» готовність реагувати на умовні безпекові ризики в регіоні. Виглядало це дійство мляво зі сторони обох учасників процесу. Путін звітував про величезні економічні перспективи двосторонньої співпраці між двома державами натякаючи, що Білорусь зможе заробляти ще більше, якщо концепт Союзної держави вийде на практичний рівень. Якщо зараз товарообіг між державами складає майже 40 млрд доларів, то в найближчій перспективі він може суттєво вирости, як і російські інвестиції в реальний сектор економіки Білорусі, але це залежатиме від конкретних кроків на шляху до створення тієї ж Союзної держави, що по суті своїй означатиме фактично повну інтеграцію РБ до складу РФ. Ключові меседжі Путіна:

  Вступившие в силу санкции США и ЕС против Беларуси привели к серьезным экономическим последствиям для белорусских производителей калийных удобрений. Из-за санкций госпредприятие «Беларуськалий» потеряло доступ к литовскому порту Клайпеда, а его продукцию отказываются перевозить литовские транспортные компании. Норвежская компания Yara прекратила покупать калийные удобрения в Беларуси. Украина проявила солидарность с западными партнерами: с 16 февраля 2022 года мы приостановили транзит белорусских калийных удобрений по железной дороге. Минск сделал достаточно для того, чтобы Киев присоединился к санкциям Запада: поддержал позицию Москвы в украинском кризисе, разрешил российским войскам проводить провокационные военные маневры на территории Беларуси у границ Украины. В тоже время, международная изоляция Беларуси и удар по экспортно-ориентированным отраслям этой страны будут только способствовать ее поглощению Россией в рамках Союзного государства. Усиление зависимости белорусской экономики от российских денег закономерно увеличивает возможности Москвы влиять на принимаемые решения в Минске. Такие перспективы чреваты негативными последствиями для Украины, учитывая существующую зависимость от импорта электроэнергии и нефтепродуктов из Беларуси. Вопреки существующим политическим рискам, Украина все еще может внести смуту в идиллию Лукашенко и Путина и при этом извлечь экономическую выгоду. По крайней мере, этому способствует щекотливое положение, в котором оказались белорусские производители и поставщики калийных удобрений.

На піку різного роду інформаційних вкидів щодо ескалації військових дій Росії проти України особливо феєричною видалась промова американського президента Джо Байдена, яка стала продовженням віртуальної гри на підвищення ставок з Кремлем. Ситуація з протистоянням між США та Росією нагадує модель Карибської кризи, однак, більшою мірою, її штучної копії. Формат цієї глобальної геополітичної гри, епіцентром або об’єктом якої стала Україна, детально описаний в попередньому матеріалі «Шольц та колективна «стурбованість» як чіткий сигнал: Україна повинна розраховувати виключно на себе». Проте сама по собі заява лідера Білого дому не могла й не повинна залишатись поза увагою офіційного Києва та українського суспільства. Тому пропоную детально проаналізувати ключові меседжі для формування власної картини того, що відбувається:

Візит новообраного німецького канцлера Олафа Шольца до Києва відбувся на фоні дуже серйозного витка дипломатичної напруги між Україною та Німеччиною. Без перебільшень, мова йде про найбільш серйозну політичну кризу у двосторонніх відносинах починаючи з 2014 року. Позиція Німеччини цілком зрозуміла й має декілька вимірів, які умовно можна розділити на два – тактичні та глобальні. Якщо говорити про тактичний рівень – це повноцінний запуск «Північного потоку – 2», вивід трубопроводу з під дії антимонопольного законодавства ЄС та обмеження можливості введення в дію санкцій зі сторони США. Ці питання мають пріоритетне значення для правлячої в Німеччині Соціал-демократичні партії та бізнесових груп впливу, які підтримують визначену політичну силу. Німеччина абсолютно точно зацікавлена у нормалізації й розширенні торгівельних відносин з РФ. Якщо говорити про глобальний рівень, то стосунки між США та Німеччиною суттєво ускладнились в останні роки. Прихильність Німеччини та Франції ідеї зближення з Росією зберігалася навіть попри критичний 2014 рік та початок гібридної війни РФ проти України. Ці настрої активно зростають останнім часом. Причина проста – Європа залежна від відносно дешевої російської сировини. США розігрують абсолютну іншу гру, в основі якої полягають їх власні інтереси – збереження свого впливу в ЄС та недопущення повної переорієнтації Росії на Китай.

Только стоило главе Офиса Президента Андрею Ермаку отказаться от согласования рабочего документа относительно механизма, последовательности и порядка имплементации политической части комплекса мер по исполнению Минских договоренностей, прогнозировано продолжилось нагнетание информационного пространства с американской стороны. Украина отказалась исполнять отведенную ей роль компромиссной фигуры и нависла угроза над большой сделкой между США и Российской Федерацией. Запад готовит российской вторжение в Украину. Владимир Путин вторгнется в Украину 15 февраля, заявили в американской прессе. Их поправили немецкие коллеги из Spiegel и перенесли атаку на 16 февраля (видимо, потому что 15 в России с визитом будет находиться Олаф Шольц и нехорошо, если вторжение начнется в этот день). Не удивительно, что очередные необоснованные прогнозы вызывают недоверие. И если присмотреться в целом, заметна попытка мировых лидеров опередить друг друга в спасении Украины, Европы и мира от большой войны. Начал театр дипломатии Джо Байден. В первом акте, он искусно создал эффект эскалации весной, чтобы оправдано встреться с Путиным в июне, но второй акт – успешное завершение драмы кулуарными договоренностями – пока не удается.

На фоне актуализации темы российской угрозы на восточных рубежах во внешнеполитической повестке дня Украины назревает еще один дипломатический фронт – противостояние между официальными Киевом и Берлином. Роль друга закончилась Казалось бы, еще пару лет назад такой конфликт было даже сложно представить, поскольку украинская сторона вела довольно пассивную дипломатию «смирения с позицией влиятельных западных актеров».

Кінець «уряду апостолів» у Чорногорії та повернення держави на проєвропейський вектор розвитку. Чорногорська партія URA вийшла зі складу коаліції та заявила про бажання посилити рух в напрямку інтеграції з ЄС. Наступний уряд може бути сформовано вже наступного тижня між URA та Демократичною партією соціалістів (ДПС), яка правила країною до 2020 року. Очільник Польщі Анджей Дуда заявив про необхідність провести саміт «Україна – НАТО» та «Грузія – НАТО» на фоні зростаючої загрози зі сторони Росії. Олександр Лукашенко погрожує Україні ракетними ударами та підтримкою збройних сил РФ у випадку ескалації бойових дій. Очільник Білорусі підкреслив, що Мінськ готовий воювати й з Україною, і з НАТО, якщо офіційний Київ піде на «провокації» на Донбасі.