Туреччина протягом останніх років зміцнила свої позиції й стала одним з дуже впливових регіональних центрів сили. В основі сфери геополітичних інтересів Анкари знаходяться, в першу чергу, тюркські народи – Казахстан, Азербайджан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан, що обумовлює стратегічне протистояння з Москвою в Центральній Азії та на Кавказі.

Один з додаткових векторів цього протистояння – басейн Чорного моря, а саме, російсько-український конфлікт, де Анкара надає системну підтримку офіційному Києву з 2014 року. Туреччина діє надзвичайно прагматично з точки зору власних економічних інтересів навіть з початком активної фази війни. З одного боку Анкара посилює системне військово-технічне співробітництво з Києвом й надає Україні зброю, закрила Босфор та власний повітряний простір для російських кораблів і авіації, з іншого – відмовляється вводити будь які санкції проти Москви.

Протягом останніх років між Москвою та Анкарою були різні стадії відносин, починаючи зі збиття турками російських літаків, закінчуючи домовленостями по Сирії та Нагірному Карабаху, де сторони змогли вийти на взаємовигідні позиції. Туреччина зацікавлена у співпраці в енергетичному секторі з РФ та мільйонах російських туристів, які щороку відвідують країну й приносять цьому кластеру економіки мільярди доларів. Разом з тим, Анкара усвідомлює, що стабільна й суверенна Україна – інструмент для збереження теперішнього балансу сил в регіоні й стримувальний фактор щодо російської експансії в Центральну Азію на ряду з можливими вигодами від зони вільної торгівлі, яка була підписана за місяць до початку повномасштабної російсько-української війни.

Навіть історія про закриття повітряного простору Туреччини для російських військових літаків – це спроба, користуючись ситуацією, переглянути попередні домовленості з Кремлем щодо Сирії та повністю витіснити Росію з цієї зони впливу, як і черговий раунд ескалації між Азербайджаном та Вірменією.

Туреччина, попри членство в Альянсі, пройшла ті ж, що й ми складні етапи взаємовідносин з ЄС й навчилася проводити таку ж прагматичну лінію поведінки на зовнішній арені, спрямовану виключно на отримання особистої вигоди. Блокування вступу Фінляндії та Швеції в НАТО – це спроба ситуативно підвищити статус Ердогана для внутрішнього споживача й намагання виторгувати конкретні преференції для Анкари, серед яких:

Вирішення курдського питання. Курди виступили в ролі союзників США в Сирії й отримали значну частку фінансової та військово-технічної підтримки. Зокрема, від Швеції та Фінляндії. Зміцнення курдів – ризик для Анкари, зважаючи на те, що курди у великій кількості компактно проживають в південно-східних регіонах Туреччини та на півночі Сирії – це сусідні регіони. Курдський фактор дуже серйозно впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Туреччині через що Анкара хоче залишати його контрольованим, мінімізуючи бажання тих чи інших політичних груп розкачувати ідею незалежного Курдистану (до якого теоретично входить частина  території Туреччини). Санкції проти різного роду курдських організацій в Європі, які виступають активними критиками правлячого в Туреччині режиму. В завданні максимум полягає бажання без протистояння з Заходом провести нову військову операцію на півночі Сирії, щоб остаточно взяти під свій контроль «курдський фактор».  

Скасування Західних санкцій проти ВПК Туреччини. Це складна й довготривала історія, пов’язана з закупкою Туреччини російських комплексів С-400 після того, як США заблокували продаж американського аналога Patriot. Також зняття блоку на участь Туреччини в розробці та закупці новітнього західного озброєння, де ключовий інтерес становить авіація – винищувачі F-35.

Енергетика. Цей аспект не ключовий, але, все ж таки, важливий для офіційної Анкари. Туреччина прагне зміцнити свої позиції в якості енергетичного транспортного хабу з впливом на всю Південну Європу. Але це процес складний й довготривалий тому по конкретному напрямку на кардинальні результати розраховувати поки не доводиться.

Підсумовуючи, Туреччина – потужна держава з великими регіональними амбіціями, яка активно відстоює свої інтереси будь якими можливими методами, в тому числі військовими. Якщо говорити про позицію Анкари щодо Швеції – це не стане принциповою позицією й Ердоган не буде блокувати їх членство в Альянсі, отримавши окремі бенефіти з наведеного вище переліку від Заходу. Щодо двостороннього партнерства між Україною та Туреччиною – це виключно прагматичний розрахунок в основі якого економічний інтерес в сукупності з бажанням послабити стратегічного опонента – Росію.    

Туреччина протягом останніх років зміцнила свої позиції й стала одним з дуже впливових регіональних центрів сили. В основі сфери геополітичних інтересів Анкари знаходяться, в першу чергу, тюркські народи – Казахстан, Азербайджан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан, що обумовлює стратегічне протистояння з Москвою в Центральній Азії та на Кавказі.

Один з додаткових векторів цього протистояння – басейн Чорного моря, а саме, російсько-український конфлікт, де Анкара надає системну підтримку офіційному Києву з 2014 року. Туреччина діє надзвичайно прагматично з точки зору власних економічних інтересів навіть з початком активної фази війни. З одного боку Анкара посилює системне військово-технічне співробітництво з Києвом й надає Україні зброю, закрила Босфор та власний повітряний простір для російських кораблів і авіації, з іншого – відмовляється вводити будь які санкції проти Москви.

Протягом останніх років між Москвою та Анкарою були різні стадії відносин, починаючи зі збиття турками російських літаків, закінчуючи домовленостями по Сирії та Нагірному Карабаху, де сторони змогли вийти на взаємовигідні позиції. Туреччина зацікавлена у співпраці в енергетичному секторі з РФ та мільйонах російських туристів, які щороку відвідують країну й приносять цьому кластеру економіки мільярди доларів. Разом з тим, Анкара усвідомлює, що стабільна й суверенна Україна – інструмент для збереження теперішнього балансу сил в регіоні й стримувальний фактор щодо російської експансії в Центральну Азію на ряду з можливими вигодами від зони вільної торгівлі, яка була підписана за місяць до початку повномасштабної російсько-української війни.

Навіть історія про закриття повітряного простору Туреччини для російських військових літаків – це спроба, користуючись ситуацією, переглянути попередні домовленості з Кремлем щодо Сирії та повністю витіснити Росію з цієї зони впливу, як і черговий раунд ескалації між Азербайджаном та Вірменією.

Туреччина, попри членство в Альянсі, пройшла ті ж, що й ми складні етапи взаємовідносин з ЄС й навчилася проводити таку ж прагматичну лінію поведінки на зовнішній арені, спрямовану виключно на отримання особистої вигоди. Блокування вступу Фінляндії та Швеції в НАТО – це спроба ситуативно підвищити статус Ердогана для внутрішнього споживача й намагання виторгувати конкретні преференції для Анкари, серед яких:

Вирішення курдського питання. Курди виступили в ролі союзників США в Сирії й отримали значну частку фінансової та військово-технічної підтримки. Зокрема, від Швеції та Фінляндії. Зміцнення курдів – ризик для Анкари, зважаючи на те, що курди у великій кількості компактно проживають в південно-східних регіонах Туреччини та на півночі Сирії – це сусідні регіони. Курдський фактор дуже серйозно впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Туреччині через що Анкара хоче залишати його контрольованим, мінімізуючи бажання тих чи інших політичних груп розкачувати ідею незалежного Курдистану (до якого теоретично входить частина  території Туреччини). Санкції проти різного роду курдських організацій в Європі, які виступають активними критиками правлячого в Туреччині режиму. В завданні максимум полягає бажання без протистояння з Заходом провести нову військову операцію на півночі Сирії, щоб остаточно взяти під свій контроль «курдський фактор».  

Скасування Західних санкцій проти ВПК Туреччини. Це складна й довготривала історія, пов’язана з закупкою Туреччини російських комплексів С-400 після того, як США заблокували продаж американського аналога Patriot. Також зняття блоку на участь Туреччини в розробці та закупці новітнього західного озброєння, де ключовий інтерес становить авіація – винищувачі F-35.

Енергетика. Цей аспект не ключовий, але, все ж таки, важливий для офіційної Анкари. Туреччина прагне зміцнити свої позиції в якості енергетичного транспортного хабу з впливом на всю Південну Європу. Але це процес складний й довготривалий тому по конкретному напрямку на кардинальні результати розраховувати поки не доводиться.

Підсумовуючи, Туреччина – потужна держава з великими регіональними амбіціями, яка активно відстоює свої інтереси будь якими можливими методами, в тому числі військовими. Якщо говорити про позицію Анкари щодо Швеції – це не стане принциповою позицією й Ердоган не буде блокувати їх членство в Альянсі, отримавши окремі бенефіти з наведеного вище переліку від Заходу. Щодо двостороннього партнерства між Україною та Туреччиною – це виключно прагматичний розрахунок в основі якого економічний інтерес в сукупності з бажанням послабити стратегічного опонента – Росію.