Візит новообраного німецького канцлера Олафа Шольца до Києва відбувся на фоні дуже серйозного витка дипломатичної напруги між Україною та Німеччиною. Без перебільшень, мова йде про найбільш серйозну політичну кризу у двосторонніх відносинах починаючи з 2014 року. Позиція Німеччини цілком зрозуміла й має декілька вимірів, які умовно можна розділити на два – тактичні та глобальні.

Якщо говорити про тактичний рівень – це повноцінний запуск «Північного потоку – 2», вивід трубопроводу з під дії антимонопольного законодавства ЄС та обмеження можливості введення в дію санкцій зі сторони США. Ці питання мають пріоритетне значення для правлячої в Німеччині Соціал-демократичні партії та бізнесових груп впливу, які підтримують визначену політичну силу. Німеччина абсолютно точно зацікавлена у нормалізації й розширенні торгівельних відносин з РФ.

Якщо говорити про глобальний рівень, то стосунки між США та Німеччиною суттєво ускладнились в останні роки. Прихильність Німеччини та Франції ідеї зближення з Росією зберігалася навіть попри критичний 2014 рік та початок гібридної війни РФ проти України. Ці настрої активно зростають останнім часом. Причина проста – Європа залежна від відносно дешевої російської сировини. США розігрують абсолютну іншу гру, в основі якої полягають їх власні інтереси – збереження свого впливу в ЄС та недопущення повної переорієнтації Росії на Китай.

Зрозуміло, що вихід Великої Британії зі складу ЄС та початок активної геополітичної гри Лондону в Європі – це інструмент тиску на офіційні Париж та Берлін з точки зору їх політичного лідерства у Західній Європі. Так само як і створення поки міфічного альянсу між Україною, Великою Британією та Польщею (остання також знаходиться в геополітичній сфері впливу США) й візити в Київ ряду очільників держав-членів ЄС, наближених до Лондону – це чіткий політичний сигнал про наростання напруги між Вашингтон з одного боку, та Берліном й Парижем – з іншого.

Ситуація складається таким чином, що ряд серйозних геополітичних гравців почали більш чітко артикулювати власні інтереси та протистояти один одному в окремих випадках, де інтереси сторін не збігаються. Станом на зараз конфлікти між лідерами ЄС та державами умовного англо-саксонського блоку суттєво посилилися, попри значну взаємозалежність економік та об’єднуючий військово-політичний фактор у вигляді НАТО.

Україна на цей час  – один з ключових, на жаль, об’єктів цієї великої гри. Й вся інформаційна криза навколо нашої держави протягом останніх місяців дуже сильно нагадує сценарій культового американського фільму Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою», в якому розігрувався величезний інформаційний спектакль навколо повномасштабної російсько-української війни з однією метою – здобути віртуальну перемогу після «афганського конфузу», яка стане можливою виключно в тому випадку, якщо українська влада піде на виконання Мінських угод за сценарієм Кремля – це означатиме фактичну капітуляцію України й повернення Києва в політичну орбіту впливу РФ. На даний момент ситуація складається так, що попри увесь тиск колективного Заходу Україна не пішла на реалізацію Мінських угод за сценарієм Москви, що створило дещо патову ситуацію. Ключовий стимул української влади, як на мене, навіть не національний інтерес, а загроза цілковитого політичного дефолту в середині держави, ризик якого надзвичайно зростає у випадку реалізації Мінських угод в теперішніх умовах.   

Разом з тим, Кремль чітко усвідомлює співвідношення сил та реальні наслідки від повномасштабної війни проти України й почав знижувати рівень напруги. Вже почали з’являтися заяви про те, що Росія відводить частину військ від українського кордону. Й відповіді США та НАТО по так званим «безпековим претензіям» Росії, які спочатку різко відкидалися Москвою, судячи з останнього брифінга Лаврова з Путіним, вже, виявляється не такі й погані. По окремим моментам, на думку російської сторони, навіть можна виходити на якісь компроміси та домовленості. Цікаво, що за весь цей час суть відповідей на російські ультиматуми залишилась тією ж, змінилася виключно їх інтерпретація з боку Москви. Всі визначені маніпуляції матимуть сумнівний ефект для внутрішнього російського споживача й Кремль, за прогнозованої відсутності поступок з боку Заходу, повинен показати народу велику перемогу, яка буде проявлятися у тому, що Росія офіційно визнає Л/ДНР в статусі «повноцінних» держав, як це було на прикладі Абхазії та Південної Осетії. Скоріше за все, Кремль вирішив піти саме таким сценарієм й Держдума слухняно проголосувала за відповідне звернення до російського президента, який має своїм підписом закріпити відповідне рішення.

За такого сценарію найбільш ймовірний варіант ескалації бойових дій може мати локальний характер ні лінії розмежування з ОРДЛО. Якщо Москва вдасться до традиційної провокації й змушена буде «відповідати агресивній українській армії, захищаючи жителів непідконтрольної частини Донбасу». Безперечно, сподіваємось, що таких провокацій не буде, але повинні бути готовими й до такого. Розраховувати на те, що Росія вчинить з Л/ДНР за сценарієм Криму також не доводиться, адже таким чином вони можуть спровокувати чергову хвилю Західних санкцій та, що головне, втратять великий козир тиску на Україну. А на це російське керівництво піти точно не готове.

Загалом, перепитії останніх декількох місяців кожен з персонажів цієї п’єси буде подавати у наступному ключі:

Росія намагатиметься продемонструвати своїм громадянам чергову перемогу над Заходом – «змусили піти на поступки», захистили Л/ДНР від українських «нападок». Україна точно не стане членом НАТО (хоча це й раніше виявлялося фактично неможливим).

США – нівелювали можливість повномасштабного військового зіткнення в Європі, виступили світовим гарантом безпеки й продемонстрували всьому світу, що втеча з Афганістану – це не показник. Збільшили поставки власних енергоресурсів до Європи на фоні можливої військової загрози з боку Кремля. Експорт американського газу в Європу вперше перевершив загальний обсяг російських поставок й за прогнозами багатьох світових аналітиків ці показники можуть суттєво вирости до кінця року. 

Франція – Еммануель Макрон продемонстрував свою вагу в Європі, провівши складні переговори з Путіним та Зеленським й зіграв важливу роль в стабілізації ситуації. Довів, що він здатний впливати на того ж таки Путіна й повинен переобратися на другий президентський термін.

Німеччина – санкції проти «Північного потоку – 2» скоріш за все не будуть введені, ситуація залишилася під контролем. Нормандський формат – єдиний дієвий інструмент й потрібно далі рухатися цим шляхом. Україна має піти на поступки щодо Мінська.

Що має робити Україна?

Не потрібно йти на поступки щодо Мінських угод за російським сценарієм. Необхідно відіграти цю карту до кінця й, нарешті, продемонструвати власну суб’єктність. Голосування Держдуми по Л/ДНР – це руйнація всіх можливих домовленостей щодо Мінська й можливість перевернути дипломатичну гру на власну користь.

Росія офіційно визнає Л/ДНР – Україна йде шляхом «замороження» цього конфлікту до того моменту, поки не складуться сприятливі обставини для реінтеграції окупованих територій на вигідних для нашої держави умовах. Висновок один – кожен великий гравець переслідує свої інтереси. Ми не маємо сліпо розраховувати на підтримку колективного Заходу. НАТО – не є гарантією безпеки для України, навіть якщо теоретично допустити ймовірність повноцінної інтеграції Києва до складу Альянсу. Єдина наша гарантія – сильна армія та здатність організовано захищати власні інтереси.

ЄС – це добре, але навіть в середньостроковій перспективі нас там не чекають. Ми повинні, як би це банально не звучало, розвивати власну економіку з орієнтацією на західну модель, але виключно заради того, щоб зробити її реально конкурентною.  

Візит новообраного німецького канцлера Олафа Шольца до Києва відбувся на фоні дуже серйозного витка дипломатичної напруги між Україною та Німеччиною. Без перебільшень, мова йде про найбільш серйозну політичну кризу у двосторонніх відносинах починаючи з 2014 року. Позиція Німеччини цілком зрозуміла й має декілька вимірів, які умовно можна розділити на два – тактичні та глобальні.

Якщо говорити про тактичний рівень – це повноцінний запуск «Північного потоку – 2», вивід трубопроводу з під дії антимонопольного законодавства ЄС та обмеження можливості введення в дію санкцій зі сторони США. Ці питання мають пріоритетне значення для правлячої в Німеччині Соціал-демократичні партії та бізнесових груп впливу, які підтримують визначену політичну силу. Німеччина абсолютно точно зацікавлена у нормалізації й розширенні торгівельних відносин з РФ.

Якщо говорити про глобальний рівень, то стосунки між США та Німеччиною суттєво ускладнились в останні роки. Прихильність Німеччини та Франції ідеї зближення з Росією зберігалася навіть попри критичний 2014 рік та початок гібридної війни РФ проти України. Ці настрої активно зростають останнім часом. Причина проста – Європа залежна від відносно дешевої російської сировини. США розігрують абсолютну іншу гру, в основі якої полягають їх власні інтереси – збереження свого впливу в ЄС та недопущення повної переорієнтації Росії на Китай.

Зрозуміло, що вихід Великої Британії зі складу ЄС та початок активної геополітичної гри Лондону в Європі – це інструмент тиску на офіційні Париж та Берлін з точки зору їх політичного лідерства у Західній Європі. Так само як і створення поки міфічного альянсу між Україною, Великою Британією та Польщею (остання також знаходиться в геополітичній сфері впливу США) й візити в Київ ряду очільників держав-членів ЄС, наближених до Лондону – це чіткий політичний сигнал про наростання напруги між Вашингтон з одного боку, та Берліном й Парижем – з іншого.

Ситуація складається таким чином, що ряд серйозних геополітичних гравців почали більш чітко артикулювати власні інтереси та протистояти один одному в окремих випадках, де інтереси сторін не збігаються. Станом на зараз конфлікти між лідерами ЄС та державами умовного англо-саксонського блоку суттєво посилилися, попри значну взаємозалежність економік та об’єднуючий військово-політичний фактор у вигляді НАТО.

Україна на цей час  – один з ключових, на жаль, об’єктів цієї великої гри. Й вся інформаційна криза навколо нашої держави протягом останніх місяців дуже сильно нагадує сценарій культового американського фільму Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою», в якому розігрувався величезний інформаційний спектакль навколо повномасштабної російсько-української війни з однією метою – здобути віртуальну перемогу після «афганського конфузу», яка стане можливою виключно в тому випадку, якщо українська влада піде на виконання Мінських угод за сценарієм Кремля – це означатиме фактичну капітуляцію України й повернення Києва в політичну орбіту впливу РФ. На даний момент ситуація складається так, що попри увесь тиск колективного Заходу Україна не пішла на реалізацію Мінських угод за сценарієм Москви, що створило дещо патову ситуацію. Ключовий стимул української влади, як на мене, навіть не національний інтерес, а загроза цілковитого політичного дефолту в середині держави, ризик якого надзвичайно зростає у випадку реалізації Мінських угод в теперішніх умовах.   

Разом з тим, Кремль чітко усвідомлює співвідношення сил та реальні наслідки від повномасштабної війни проти України й почав знижувати рівень напруги. Вже почали з’являтися заяви про те, що Росія відводить частину військ від українського кордону. Й відповіді США та НАТО по так званим «безпековим претензіям» Росії, які спочатку різко відкидалися Москвою, судячи з останнього брифінга Лаврова з Путіним, вже, виявляється не такі й погані. По окремим моментам, на думку російської сторони, навіть можна виходити на якісь компроміси та домовленості. Цікаво, що за весь цей час суть відповідей на російські ультиматуми залишилась тією ж, змінилася виключно їх інтерпретація з боку Москви. Всі визначені маніпуляції матимуть сумнівний ефект для внутрішнього російського споживача й Кремль, за прогнозованої відсутності поступок з боку Заходу, повинен показати народу велику перемогу, яка буде проявлятися у тому, що Росія офіційно визнає Л/ДНР в статусі «повноцінних» держав, як це було на прикладі Абхазії та Південної Осетії. Скоріше за все, Кремль вирішив піти саме таким сценарієм й Держдума слухняно проголосувала за відповідне звернення до російського президента, який має своїм підписом закріпити відповідне рішення.

За такого сценарію найбільш ймовірний варіант ескалації бойових дій може мати локальний характер ні лінії розмежування з ОРДЛО. Якщо Москва вдасться до традиційної провокації й змушена буде «відповідати агресивній українській армії, захищаючи жителів непідконтрольної частини Донбасу». Безперечно, сподіваємось, що таких провокацій не буде, але повинні бути готовими й до такого. Розраховувати на те, що Росія вчинить з Л/ДНР за сценарієм Криму також не доводиться, адже таким чином вони можуть спровокувати чергову хвилю Західних санкцій та, що головне, втратять великий козир тиску на Україну. А на це російське керівництво піти точно не готове.

Загалом, перепитії останніх декількох місяців кожен з персонажів цієї п’єси буде подавати у наступному ключі:

Росія намагатиметься продемонструвати своїм громадянам чергову перемогу над Заходом – «змусили піти на поступки», захистили Л/ДНР від українських «нападок». Україна точно не стане членом НАТО (хоча це й раніше виявлялося фактично неможливим).

США – нівелювали можливість повномасштабного військового зіткнення в Європі, виступили світовим гарантом безпеки й продемонстрували всьому світу, що втеча з Афганістану – це не показник. Збільшили поставки власних енергоресурсів до Європи на фоні можливої військової загрози з боку Кремля. Експорт американського газу в Європу вперше перевершив загальний обсяг російських поставок й за прогнозами багатьох світових аналітиків ці показники можуть суттєво вирости до кінця року. 

Франція – Еммануель Макрон продемонстрував свою вагу в Європі, провівши складні переговори з Путіним та Зеленським й зіграв важливу роль в стабілізації ситуації. Довів, що він здатний впливати на того ж таки Путіна й повинен переобратися на другий президентський термін.

Німеччина – санкції проти «Північного потоку – 2» скоріш за все не будуть введені, ситуація залишилася під контролем. Нормандський формат – єдиний дієвий інструмент й потрібно далі рухатися цим шляхом. Україна має піти на поступки щодо Мінська.

Що має робити Україна?

Не потрібно йти на поступки щодо Мінських угод за російським сценарієм. Необхідно відіграти цю карту до кінця й, нарешті, продемонструвати власну суб’єктність. Голосування Держдуми по Л/ДНР – це руйнація всіх можливих домовленостей щодо Мінська й можливість перевернути дипломатичну гру на власну користь.

Росія офіційно визнає Л/ДНР – Україна йде шляхом «замороження» цього конфлікту до того моменту, поки не складуться сприятливі обставини для реінтеграції окупованих територій на вигідних для нашої держави умовах. Висновок один – кожен великий гравець переслідує свої інтереси. Ми не маємо сліпо розраховувати на підтримку колективного Заходу. НАТО – не є гарантією безпеки для України, навіть якщо теоретично допустити ймовірність повноцінної інтеграції Києва до складу Альянсу. Єдина наша гарантія – сильна армія та здатність організовано захищати власні інтереси.

ЄС – це добре, але навіть в середньостроковій перспективі нас там не чекають. Ми повинні, як би це банально не звучало, розвивати власну економіку з орієнтацією на західну модель, але виключно заради того, щоб зробити її реально конкурентною.