Заявка на регіональне лідерство: в чому сенс гучних заяв Макрона?
Політика Франції – це завжди певна відособленість з масштабним підтекстом. Попри те, що Франція, на ряду з Німеччиною, є одним з ключових економічних драйверів Європейського Союзу (особливо після виходу Великої Британії зі складу утворення), в центрі геополітичних інтересів Парижу знаходиться сусідній континент – Африка. Навіть після остаточного розпаду колоніального світу в другій половині минулого століття Франція традиційно намагається зберігати значний вплив в регіоні Магрибу (Західна Сахара, Мавританія, Марокко, Алжир, Туніс та Лівія) та ряду інших африканських країн.
З заявкою на розширення політичної ваги Франції у ЄС йшов на перший президентський Еммануель Макрон, який, попри заявлені позиції, не зміг сповна реалізувати задумане через серйозні внутрішні виклики, пов’язані з невдоволенням абсолютної більшості французів соціально-економічною ситуацією в державі. Однак Макрон зміг переобратися на другий термін й матиме набагато менше обмежень в плані реалізації своєї політики.
Спроба потіснити Берлін
До того, ситуація складається дуже позитивно для французів у їх одвічному протистоянні з німцями. Гучні політичні скандали щодо «лояльної» до Москви політики Берліну останніх десятиріч похитнули характер їх політичного лідерства в ЄС, а політика санкцій й потенційне ембарго на російські енергоресурси в сукупності можуть завдати надзвичайно потужного удару по економіці Німеччини. Тому Макрон так «щиро» підтримує ембарго на російські газ та нафту, розуміючи всі можливі збитки для Німеччини, які обов’язково призведуть до суттєвого просідання економіки країни й, як наслідок, частини геополітичних амбіцій. Натомість Париж фактично не залежить від поставок російської сировини через згаданий вище фактор держав Північної Африки, які забезпечують ключові потреби Франції. А боротьба за роль гегемона на рівні ЄС виглядає цілком реальною в конкретний проміжок часу.
Нова геополітична реальність
Резонансна заява Макрона про «довгий період» на шляху до членства України в ЄС та можливість створення нового політичного простору в Європі – це гра з декількома факторами.
По-перше, Макрон заявив, що цей простір може охоплювати ряд привілеїв як от безвізовий простір чи реалізацію спільних інфраструктурних проєктів, але, головне в тому, що він виключає – взаємозалежність ЄС з потенційно проблемними на даному етапі економіками на кшталт України. Умовно кажучи, ми готові надати українцям можливість подорожувати (тим, у кого є на це кошти) або працювати в ЄС (прекрасна можливість посилити власний ринок трудових ресурсів користуючись складною економічною ситуацією в Україні, яка буде змушувати велику кількість людей їхати в пошуках заробітку – легалізація трудової міграції з нашої держави). Подібна трудова політика дозволить змінити баланс найманих працівників на низькооплачуваних роботах з Африки або Азії на користь європейців (українців), яких набагато легше асимілювати у власний соціальний простір. Це потенційно знижує фактор відповідальності за економічну ситуацію в Україні й дозволяє використати наш людський ресурс задля розвитку економік ЄС.
По-друге, Макрон у своїй заяві виокремив, що статус союзників поза межами ЄС можуть отримати дві держави – Велика Британія та Україна. Він з таким же успіхом міг назвати ще цілий ряд країн, але надіслав свій меседж лише в Київ та Лондон. Цю пропозицію дуже швидко публічно підтримав німецький канцлер Олаф Шольц. Чому таке можливо на фоні наростання протистояння між Берліном та Парижем? Причина банальна й полягає у зміні геополітичної парадигми Великої Британії, яка передбачає посилення власного регіонального статусу – це не влаштовує ні Париж, ні Берлін.
Безперечно, розширення сфери впливу Лондону за рахунок країн-членів ЄС виглядає достатньо обмежено (попри дуже тісні двосторонні відносини з Нідерландами, Данією та деякими іншими гравцями). Не випадково в центрі нової геополітичної стратегії Британії з’явилися Україна та Туреччина (зі сферою свого впливу – Азербайджаном). Будемо реалістами, попри всі устремління Києва та Анкари перспектива повноцінного членства в ЄС для цих двох гравців була й залишатиметься вкрай туманною. Цілком виправдано, що на фоні невдоволення політикою ЄС (Німеччини) та збільшенням реальної загрози зі сторони Кремля окремі держави Східної Європи активізували політико-безпекову складову відносин з Україною та Британією – Польща, Литва, Латвія, Естонія, Чехія, Словаччина й т.д. Офіційний Лондон не приховує стратегічного завдання – створення де-юре чи де-факто потужного регіонального союзу в Європі, який повинен в перспективі стати конкурентом або замінником ЄС.
У випадку, якщо Вашингтон подібний крок підтримає, шанси на практичну реалізацію цієї концепції зростуть в геометричній прогресії в дуже короткій перспективі з можливістю повноцінної інтеграції Польщі, яка завжди більше орієнтувалася у своїй політиці на США.
Заяви Макрона – це спроба з одного боку зняти з ЄС частину відповідальності за відбудову повоєнної України, з іншого – спробувати вийти на взаємовигідну співпрацю в першу чергу з Британією (Україна, на жаль, в контексті), щоб унеможливити створення нового утворення на кшталт ЄС. Тому різка реакція очільника українського МЗС Дмитра Кулеби виглядає правильною й полягає в наступному – дайте нам чітку перспективу реального членства в ЄС або скажіть відверто про те, що це не можливо. Тому що навіть статус кандидата у члени ЄС розтягнутий на десятиріччя – це не той формат, який відповідає нашим національним інтересам.
В будь якому випадку Україна прагне мати максимально тісні торгово-економічні стосунки з ЄС, але ми повинні отримати чітку відповідь щодо членства – так або ні. Якщо ні, то потрібно розглядати всі можливі варіанти з точки зору конкретного прагматичного розрахунку.
