Віртуальна «Карибська криза»: ключове з промови Джо Байдена
На піку різного роду інформаційних вкидів щодо ескалації військових дій Росії проти України особливо феєричною видалась промова американського президента Джо Байдена, яка стала продовженням віртуальної гри на підвищення ставок з Кремлем.
Ситуація з протистоянням між США та Росією нагадує модель Карибської кризи, однак, більшою мірою, її штучної копії. Формат цієї глобальної геополітичної гри, епіцентром або об’єктом якої стала Україна, детально описаний в попередньому матеріалі «Шольц та колективна «стурбованість» як чіткий сигнал: Україна повинна розраховувати виключно на себе». Проте сама по собі заява лідера Білого дому не могла й не повинна залишатись поза увагою офіційного Києва та українського суспільства.
Тому пропоную детально проаналізувати ключові меседжі для формування власної картини того, що відбувається:
- США на фоні серйозних економічних проблем всередині власної країни та після гучного фіаско в Афганістані зацікавлені у тому, щоб продемонструвати власну силу або переконливу перемогу на міжнародній арені напередодні проміжних виборів до Конгресу. В цьому контексті карта України видається дуже цікавою та актуальною й саме її спробують розіграти для внутрішнього споживача. Ідеальний сценарій – змусити офіційний Київ піти на поступки щодо імплементації Мінських угод та провести інформаційну хвилю з банального залякування українських громадян, щоб уникнути непередбачуваної ситуації у вигляді третього майдану. Це дозволить продемонструвати внутрішньому американському споживачу готовність керівництва держави вирішувати найбільш складні кризи на міжнародній арені.
- Вашингтон готовий до прагматичного діалогу з Москвою щодо гарантій безпеки навіть після провального швейцарського раунду переговорів оскільки від цього багато в чому залежатиме потенціал співпраці з колективним Брюсселем, який максимально зацікавлений у нормалізації відносин з Кремлем. Ще один, можливо, більш серйозний фактор – американська політика зі стримування Китаю, де Росія потенційно відіграє далеко не останню роль. Однак у Вашингтоні не готові йти на фундаментальні поступки Кремлю щодо європейської системи безпеки. Мова йде, скоріше, про ситуативні технічні домовленості, які можуть мати більшою мірою політичне, ніж реальне безпекове значення. Найбільший з можливих компромісів стосується якраз таки українського питання.
- Реальний план реакції США на можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну не змінився – захищати Україну буде виключно українська армія, але Київ може отримати додаткове озброєння та фінансові надходження на військові видатки – приблизно 500 млн доларів (хоча фінансова складова виглядає сумнівною). До того, мова може йти про надання Україні додаткових кредитів на стабілізацію власної економіки. З можливих санкцій – удар по фінансовому сектору Росії (про відключення від системи SWIFT поки не йдеться), зупинка «Північного потоку – 2» (максимально відповідає в першу чергу енергетичним інтересам США, які полягають у подальшому збільшенні постачання ЗПГ на європейський ринок. Нагадаю, що визначені поставки вже серйозно виросли протягом останніх місяців на фоні інформаційної загрози російського вторгнення).
Тому в перспективі наступних кількох місяців варто розраховувати на подальше посилення тиску на українську владу в контексті Мінських домовленостей. Елементом цієї конструкції буде продовження інформаційної істерії навколо повномасштабної війни, щоб максимально залякати українське суспільство та підвищити рівень потенційного сприйняття Мінських угод не як капітуляції, а як єдиного можливого сценарії виходу з цієї кризи.
Станом на зараз чітко зрозуміло, що українська влада поки не готова йти на такі поступки, розуміючи всі репутаційні та рейтингові наслідки від подібного кроку. Для Зеленського це фактично означатиме втрату шансів переобратися на другий президентський термін та обнулить будь які його політичні амбіції, що ніяк не влаштовує Офіс президента.
Також чітко зрозуміло, що навіть в обмін на теоретичний компроміс щодо Мінська Київ навряд чи зможе розраховувати на суттєву економічну чи безпекову підтримку з боку колективного Заходу – США прагнуть вийти переможцями з цієї партії, але точно не готові за це платити, як і Німеччина або Франція. Якщо говорити щодо Кремля, то Путін максимально зацікавлений у тому, щоб «зайти» в Україну в усіх можливих значеннях крім повномасштабної військової операції (повномасштабна війна – це величезні витрати, які можуть загнати російську економіку в дуже важку кризу), але, судячи з усього, прекрасно усвідомлює складність цього процесу з урахуванням позиції переважної більшості українців щодо питань Донбасу й Криму.
У зв’язку з цим й виникла тема про «фінляндизацію» України, яка подається українському споживачу в контексті федералізації. Насправді мова йде не тільки про федералізацію – фінський сценарій передбачатиме відмову України від будь яких територіальних претензій в бік Росії (по Криму) та встановлення цілковитого контролю над українським медіапростором – у Фінляндії майже 25 років попросту забороняли згадувати про війну з СРСР й Москва зберігала практично повний контроль над ключовими кадровими призначеннями в Гельсінкі. Попросту кажучи, Росії потрібен час та інструменти, щоб вимити зі свідомості більшої частини українського суспільства сприйняття Росії як ворога та окупанта. Чому це посилилось зараз? Російські еліти усвідомлюють, що Путін не вічний, а якщо конфлікт з Україною буде заморожено на найближчі 5-10 років, то всі процеси в середині українського соціуму можуть набрати вже незворотного характеру – сприйняття Росії буде критичним в абсолютній частині навіть тих громадян, які станом на зараз ставляться до ідеї зближення з Москвою лояльно. Крім того, далеко не факт, що після відходу Путіна від влади внутрішньополітична ситуація в середині РФ залишатиметься настільки контрольованою.
Саме тому, якщо допустити ймовірність найбільш сприятливого для Кремля сценарію у вигляді імплементації Україною Мінських угод з подальшою по-суті федералізацією України та відмовою від претензій щодо Криму – це буде суттєвим відкатом України в геополітичну сферу впливу Росії, з подальшими загрозами у вигляді втрати державності, як це активно відбувається у тій же Білорусі.
Ключовий елемент нашої стійкості полягатиме навіть не в позиції чинної влади, а в ставлені до цього українського народу та готовності організовано відстоювати власні інтереси. Ми повинні чутко усвідомити, що в ключових для себе питаннях розрахувати на міжнародну підтримку точно не варто, бо вони керуються виключно своїми інтересами, які далеко не завжди збігаються з нашими. Ми повинні навчитися грати в якісну дипломатичну та інформаційну гру, яка змусить колективний Захід зберігати та посилювати підтримку України. Адже другий ключовий фактор, крім банального економічного, яким керуються західні еліти – це репутаційні ризики та підтримка демократичних цінностей у тому числі в Україні.
Грубо кажучи, вони не можуть втратити власне обличчя оскільки це стане міною уповільненої дії в без того крихкій архітектурі світової безпеки. Умовно кажучи, який може бути прогрес по ядерній угоді з Іраном, коли єдину державу у світі, яка відмовилась від власного ядерного потенціалу, попросту «кинули» на фоні реальної військової загрози? Відповідь, здається очевидною.
Зрозуміло, що сукупна кількість проблем перед української державою залишається критичною. В першу чергу навіть не у військовому, а в енергетичному та, як наслідок, економічному вимірі. Проте ми повинні чітко усвідомити в першу чергу для себе – ми сам на сам з власними проблемами й ніхто крім нас самих їх ніколи не вирішить. Ми можемо вибирати різні сценарії власного розвитку, але це має бути виключно свідомим вибором українського народу.
