Президентські вибори у Франції мали надзвичайно важливе значення для майбутнього всього Європейського Союзу, який переживає далеко не однозначні часи з точки зору не стільки навіть економічної, як політичної кризи. Дискурс навколо геополітичного зближення з Росією у французькому суспільстві традиційно має велику підтримку через протистояння з Німеччиною та Францією й тісні історичні зв’язки з Москвою. До того, не варто асоціювати великий рівень підтримки ультраправих сил виключно з намаганням зближення з Кремлем, адже це глибинний прояв незадоволення внутрішньою політикою держави та міграційними викликами пов’язаними з усім відомими факторами політики Парижу щодо держав Магрибу. Якщо оцінювати результати виборів, то чітко викристалізувався загальний фактор невдоволення чинною політичною елітою. Приклади тому два – рекордно низька явка виборців у другому турі президентських виборів (72% – найнижчий показник з 1969 року) та майже 6,5% виборців, які залишили на дільниці прийшли, але свої бюлетені залишили пустими.

Зрозуміло, що перемога Еммануеля Макрона, відомого доволі неоднозначною політикою щодо Росії, виглядає набагато кращою з точки зору збереження наявного рівня підтримки України зі сторони ЄС, ніж тріумф Ле Пен, яка і без того отримала фантастичний рівень підтримки у другому турі – 42% й з дуже сильними позиціями підходить до парламентських виборів, які пройдуть вже у червні. Саме тому важко розраховувати на те, що публічна риторика Макрона щодо РФ зазнає суттєвих змін до завершення парламентської кампанії, якщо зазнає взагалі. Ймовірно, президентська політична сила зосередиться на економічному та соціальному дискурсі, до якого перейшла Ле Пен, намагаючись дещо дистанціюватися від російського питання.

Ключовий аспект стосуватиметься підвищення цін на енергоресурси та економічні виклики пов’язані з санкційним режимом. Ядро електорату Ле Пен складають виборці середнього віку – від 25 до 49 років, як правило представники робітничих професій. Тоді як Макрона в більшості підтримали люди віком від 65 років, а молодь (18-24) – в більшості своїй проголосували за ліву «Нескорену Францію» Меланшона. До того, Макрон останніми тижнями також почав все більше використовувати риторику зелених та лівих задля зміцнення власних позицій на цьому полі та, напевно, з перспективою на майбутні коаліційні союзи, адже рівень підтримки правлячої партії набагато нижчий від показників 2017 року. Тому процес формування нової коаліції буде відбуватись вкрай делікатно, що практично гарантовано призведе до послаблення позицій президента у найближчому майбутньому.

Франція традиційно виступає в дещо опозиційній манері до США та прагне посилити свій статус регіонального лідера в Європі та Північній Африці й розраховувати на кардинальну зміну цієї парадигми не доводиться. Дискусії в середині французького політикуму останніх десяти років чітко демонструють, що Париж не зацікавлений у розширенні ЄС шляхом інтеграції до об’єднання країн Східної Європи. Тому стає зрозуміло, що на відміну від тих таки британців, які вважають Україну та Туреччину важливою складовою власної геополітичної стратегії, Французи мають діаметрально протилежні позиції й розраховувати на тісне партнерство з цією державою у довгостроковій перспективі не доводиться.

Ймовірно, що другий президентський термін Макрона призведе до зміни акцентів на користь внутрішньої політики та вирішенні нагальних економічних та соціальних питань, які формують найбільший інтерес виборців, адже Франція – демократична держава, де політики вимушені рефлексувати на суспільних настроях. Тому розраховувати на принципові трансформації україно-французьких двосторонніх відносин в перспективі найближчих декількох років не доводиться. Так, Париж змушений буде реагувати на військові дії та демонструвати ритуальну підтримку Україні, але розраховувати на те, що ця окремо взята допомога матиме стратегічне значення – не доводиться.    

Президентські вибори у Франції мали надзвичайно важливе значення для майбутнього всього Європейського Союзу, який переживає далеко не однозначні часи з точки зору не стільки навіть економічної, як політичної кризи. Дискурс навколо геополітичного зближення з Росією у французькому суспільстві традиційно має велику підтримку через протистояння з Німеччиною та Францією й тісні історичні зв’язки з Москвою. До того, не варто асоціювати великий рівень підтримки ультраправих сил виключно з намаганням зближення з Кремлем, адже це глибинний прояв незадоволення внутрішньою політикою держави та міграційними викликами пов’язаними з усім відомими факторами політики Парижу щодо держав Магрибу. Якщо оцінювати результати виборів, то чітко викристалізувався загальний фактор невдоволення чинною політичною елітою. Приклади тому два – рекордно низька явка виборців у другому турі президентських виборів (72% – найнижчий показник з 1969 року) та майже 6,5% виборців, які залишили на дільниці прийшли, але свої бюлетені залишили пустими.

Зрозуміло, що перемога Еммануеля Макрона, відомого доволі неоднозначною політикою щодо Росії, виглядає набагато кращою з точки зору збереження наявного рівня підтримки України зі сторони ЄС, ніж тріумф Ле Пен, яка і без того отримала фантастичний рівень підтримки у другому турі – 42% й з дуже сильними позиціями підходить до парламентських виборів, які пройдуть вже у червні. Саме тому важко розраховувати на те, що публічна риторика Макрона щодо РФ зазнає суттєвих змін до завершення парламентської кампанії, якщо зазнає взагалі. Ймовірно, президентська політична сила зосередиться на економічному та соціальному дискурсі, до якого перейшла Ле Пен, намагаючись дещо дистанціюватися від російського питання.

Ключовий аспект стосуватиметься підвищення цін на енергоресурси та економічні виклики пов’язані з санкційним режимом. Ядро електорату Ле Пен складають виборці середнього віку – від 25 до 49 років, як правило представники робітничих професій. Тоді як Макрона в більшості підтримали люди віком від 65 років, а молодь (18-24) – в більшості своїй проголосували за ліву «Нескорену Францію» Меланшона. До того, Макрон останніми тижнями також почав все більше використовувати риторику зелених та лівих задля зміцнення власних позицій на цьому полі та, напевно, з перспективою на майбутні коаліційні союзи, адже рівень підтримки правлячої партії набагато нижчий від показників 2017 року. Тому процес формування нової коаліції буде відбуватись вкрай делікатно, що практично гарантовано призведе до послаблення позицій президента у найближчому майбутньому.

Франція традиційно виступає в дещо опозиційній манері до США та прагне посилити свій статус регіонального лідера в Європі та Північній Африці й розраховувати на кардинальну зміну цієї парадигми не доводиться. Дискусії в середині французького політикуму останніх десяти років чітко демонструють, що Париж не зацікавлений у розширенні ЄС шляхом інтеграції до об’єднання країн Східної Європи. Тому стає зрозуміло, що на відміну від тих таки британців, які вважають Україну та Туреччину важливою складовою власної геополітичної стратегії, Французи мають діаметрально протилежні позиції й розраховувати на тісне партнерство з цією державою у довгостроковій перспективі не доводиться.

Ймовірно, що другий президентський термін Макрона призведе до зміни акцентів на користь внутрішньої політики та вирішенні нагальних економічних та соціальних питань, які формують найбільший інтерес виборців, адже Франція – демократична держава, де політики вимушені рефлексувати на суспільних настроях. Тому розраховувати на принципові трансформації україно-французьких двосторонніх відносин в перспективі найближчих декількох років не доводиться. Так, Париж змушений буде реагувати на військові дії та демонструвати ритуальну підтримку Україні, але розраховувати на те, що ця окремо взята допомога матиме стратегічне значення – не доводиться.