Материал для публикации предоставили коллеги исследователи Глобальные политические процессы находятся в стадии множественных кризисных трансформаций, которые в совокупности знаменуют наступление эры «новой нормальности» в системе международных отношений. Ежедневные заявления о нарастании международной напряженности сливаются в единый поток, несущий народы на новые витки эскалаций и конфликтов. Взаимные уступки как жест доброй воли исчерпывают себя, пространства для шагов навстречу сужаются, все чаще стороны остаются при своих жестко очерченных позициях и ведут диалог без результатов.

Празький форум вільних народів росії триває. В ході жвавої дискусії всі без винятку її учасники зійшлися на думці про те, що крах російської державності невідворотно настане. Залишається тільки юридично зафіксувати зобов’язання членів майбутніх урядів національних держав на російських теренах всіляко сприяти щонайскорішому розпаду новітньої імперії зла. Як відбувається обговорення сценаріїв розпаду росії, чому російські пропагандисти намагалися проникнути в приміщення, де відбувалася подія та що міститиме підсумкова декларація Форуму Вільних Народів росії – читайте у другій частині ексклюзивного репортажу з Праги.

Ситуація на Кавказі почала загострюватись одразу в декількох вимірах у зв’язку військовою агресією Москви проти України. Кремль втрачає свої позиції у цьому регіоні та всіляко намагається втримати чинний баланс сил. На противагу цьому Туреччина намагається стати новим гегемоном через ключову роль в рамках сформованої тюркської вісі Нур-Султан – Анкара – Баку. В цьому аспекті спостерігається паралельна активізація діалогу з Вашингтоном та Китаєм, які повинні бути максимально зацікавленими у тому, щоб послабити вплив Росії та отримати додаткові вигоди від дуже перспективної в логістичному аспекті зони інтересів. США попри доволі складні двосторонні відносини з Туреччиною зацікавлені у збереженні та розширенні власних інвестицій в енергетичному секторі Казахстану. Також більш сприятливим для Вашингтону варіантом буде зміцнення впливу Анкари в якості своєрідного жандарма принаймні на Кавказі на противагу Москві. Китай прагне використати регіон в рамках торгового маршруту «Один пояс, один шлях», що дозволить диверсифікувати будь які ризики від економічних відносин з Росією. Ідея Транскаспійського торгового маршруту далеко не нова, але зараз вона набирає особливої актуальності по ряду причин:

Ситуація навколо підтримки України та застосування антиросійських санкцій для багатьох держав, зокрема й для США, виходить через призму власних інтересів та конкретних економічних вигод. Російська агресія проти України дозволила Вашингтону консолідувати ЄС та посилити власний вплив у Європі, що включає ряд конкретних показників. Військово-політична конфігурація дозволила інтегрувати до складу Альянсу Фінляндію та Швецію – це дозволить фактично витіснити росіян з басейну Балтійського моря та відкрити нові можливості для розширеної економічної співпраці. Поставки американського газу в Європу через СПГ-термінали вперше перевершили об’єм відповідного експорту російського палива трубами, що цілковито відповідає інтересам Вашингтону та є одним з ключових бенефітів від конфлікту з Москвою – витіснення РФ з енергетичного ринку Європи, принаймні з точки зору їх по суті монопольного становища до початку російсько-української війни. До цього відноситься й те, що Європа вперше за останні 6 років випередила Азію за кількістю закупок американської нафти (213 мільйонів проти 191 мільйона барелів). Разом з тим Вашингтон залишає для Москви окремі «послаблення» у вигляді окремих держав, які можуть торгувати з Росією, але з урахуванням певних обмежень. Ключове – мінімізувати можливість закупок Москвою озброєнь, технологій для енергетичного сектору й будь яких товарів оборонного та розвідувального значення. Що стосується сировини або базових побутових продуктів – операції будуть відбуватися з урахуванням багатьох обмежень.

Москва намагається затягнути військовий конфлікт з Україною в довгострокову перспективу, розуміючи власну перевагу у всіх можливих ресурсах й сподівається, що темпи допомоги Києву зі сторони США та Європи залишатимуться на тому ж таки рівні або будуть знижені в перспективі наступних декількох місяців, що дозволить РФ перемогти у війні на виснаження. З цієї причини очільник Кремля розпочав власне закордонне турне після місяців ізоляції – російська сторона прагне зіграти на слабких місцях США в контексті світової політики. Після участі в Каспійському саміті Путін заявив про поїздку в Тегеран, де він планує провести зустрічі з президентом Ірану Ібрагімом Райсі та очільником Туреччини Реджепом Ердоганом. Вірогідно, Москва спробує налагодити співпрацю з Іраном у секторі ВПК зважаючи на затяжний характер україно-російської війни та обмеження щодо експорту технологічних складових західного виробництва в Росії. Радник з національної безпеки США Джейк Салліван вже заявив про можливість передачі Москві з боку Тегерану декількох сотень безпілотників. Джерела наближені до Білого дому натякають про можливість домовленостей між Путіним та Райсі щодо співпраці в секторі ракетного озброєння, адже Іран має тривалий й доволі успішний досвід виробництва озброєнь такого типу в умовах санкційних обмежень.

Попри тотальну залежність правлячого в Білорусі режиму Олександра Лукашенка від Кремля та фактичну співучасть у військовій агресії Росії проти України офіційний Мінськ прагне всіляко уникнути прямого залучення білоруських військ у цей конфлікт, апелюючи до настроїв в середині суспільства, які виглядають дуже неоднозначно. Дані соціологічних досліджень проведених Belarusian Analytical Workroom (BAW) засвідчують, що 50% громадян Білорусі співчувають українцям й близько 82-85% респондентів критично ставляться до ідеї втягування у російсько-український конфлікт. Натомість кількість прихильників агресивної політики щодо України знизилась з 11% до 8%, що змушує правлячий режим тверезо оцінювати наслідки в середині країни від можливої військової авантюри. Інший важливий фактор – оцінка використання території Білорусі російськими військами для ударів по території України:

Як пройшов саміт країн БРІКС, що він показав з точки зору сприйняття росії її нечисельними партнерами, як ставляться до війни інші країни БРІКС та регіону в цілому, чому Китай хоче підлаштувати цю формацію під себе, чи міг Джоко Відодо справді передати якесь послання путіну від Зеленського, за яких умов путін поїде або не поїде на листопадовий саміт «клубу двадцяти» та як Австралія набирає вагу завдяки активності у зовнішній політиці останнім часом – ексклюзивно сайту 24 каналу розповіла головна консультантка Інституту стратегічних досліджень Аліна Гриценко. Намагання Пекіна стати хедлайнером блоку БРІКС і маргіналізована Росія Давайте, розпочнемо наш екскурс порядком денним саміту БРІКС з розбору на найважливіші деталі Пекінської Декларації, яка була ухвалена в підсумку. Мене особисто цей документ ніяк не вразив. Там не було чогось такого надзвичайного. Це усього лише така собі дипломатична декларація, яка зачіпала всі основні питання світового порядку денного. За характером ухвалена декларація була досить таки загальною. Цілком в дусі БРІКСу.

Литва заблокувала транзит значної частки російського товаропотоку через свою територію. Цілком собі законне рішення литовців вже за традицією викликало шалену істерику росіян, які розгледіли у цьому епізоді посягання литовської сторони на російські національні інтереси. Про що домовилися Вільнюс та Брюссель в контексті врегулювання транзитного конфлікту, чи накладатимуть литовці вето на компромісне рішення ЄС, чи буде готове НАТО заступитися за Литву в разі, якщо Кремль зважиться застосувати силу проти цієї країни та що треба відповісти Рогозіну на його агресивні закиди в бік Вільнюса – ексклюзивно сайту 24 каналу розповів український політолог та експерт Центру дослідження України при Варшавському Університеті Олександр Шевченко. Переговори між Литвою та ЄС

Черговий Каспійський саміт  проходив паралельно з самітом НАТО у Мадриді не випадково – це була спроба продемонструвати альтернативну спроможність Москви зберігати статус впливового регіонального гравця, який здатен створювати серйозні проблеми колективному Заходу не тільки з точки зору прямих військових дій проти України, а й в контексті збереження стабільності в окремо визначених регіонах серед яких на особливу увагу заслуговує Середня Азія. Сам по собі Каспійський саміт не відзначився жодними проривними рішеннями й став логічним продовженням попередніх зустрічей. По суті сторони в черговий раз проговорили те, про що було досягнуто домовленостей раніше. Фінальне комюніке засвідчило, що жодного серйозного рішення за результатами саміту не було прийнято. Держави-учасниці зустрічі обережно дивляться на намагання Росії використати регіон для обходу Західних санкцій (навіть Іран) й не готові запускати серйозні інвестиційні проєкти з Москвою станом на зараз, а великі інфраструктурні проєкти, які планує запускати в першу чергу Пекін не передбачають залучення Росії. Питання експорту енергоресурсів з Каспійського регіону в Європу залишається надзвичайно чутливим для Росії тому й на цьому напрямку не відбулося жодних зрушень. Єдиний важливий посил стосувався місця проведення саміту – Ашгабат, столиця Туркменістану, який зберігає величезну військову загрозу з боку афганського Талібану. Москва традиційно веде активний діалог з талібами щодо гарантій безпеки для Туркменістану оскільки російська сторона зацікавлена у збереженні впливу у цій державі з урахуванням власних енергетичних інтересів. Однак ситуація навколо «теплого» прийому очільника Кремля, якого єдиного з іноземних лідерів не зустріли в аеропорту засвідчує, що рівень двосторонньої комунікації між Москвою та Ашгабадом далеко не найкраща.  

Саміт НАТО у Мадриді видав декілька важливих сентенцій, які змінюють глобальну архітектуру безпеки. В першу чергу мова йде про зміцнення військової складової Альянсу в Східній Європі та нове розширення шляхом приєднання Швеції та Фінляндії. Російська загроза В заявах лідерів країн-членів НАТО стало зрозуміло, що Росія створила найбільший з часів Другої світової війни каскад безпекових загроз, які заслуговують на особливу увагу. Повномасштабна війна Кремля проти України вплинула на перегляд складової колективної безпеки в Чорноморському, Балтійському та Середземноморському регіонах й становить собою головну загрозу для Альянсу вперше з часів холодної війни, що було закріплено у нових стратегічних документах. Погрози Кремля розмістити ядерну зброю на територію Білорусі стали ще одним негативним фактором у відносинах між Москвою та заходом оскільки це прямо порушує Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), зобов’язання по якому взяла на себе Росія. До того можна додати постійні погрози в бік Польщі та країн Балтії (чинні члени НАТО) та Швеції й Фінляндії, які приєднаються до Альянсу найближчим часом.

Організація референдуму в Казахстані відбулась дуже спонтанно, з урахуванням складної регіональної кризи, яка дозволила чинній владі піти шляхом посилення власних позицій. Мова йде про завершення великої політичної «чистки», яку запустив Токаєв у січні цього року, щоб остаточно позбавити клан Назарбаєва впливу на політико-економічну систему Казахстану й закінчити період так званого транзиту влади. По суті Токаєв отримав величезну можливість посилити реальний вплив та перебрати на себе максимальну повноту відповідальності за ситуацію в країні. Де-факто ключовим не публічним лозунгом референдуму стала фраза «не так, як за Назарбаєва». Сам факт публічної участі в голосуванні Назарбаєва став квінтесенцією всього процесу – Єлбаси визнав, що перетворився у віп-пенсіонера, без збереження впливів свого оточення. Хоча на цьому історія протистояння між Назарбаєвим та Токаєвим не завершилась, оскільки вже наступного дня виник новий корупційний скандал навколо державної компанії QazaqGaz, якою керував чоловік Дариги Назарбаєвої Кайрат Шарипбаєв, якого звинуватили у розкраданнях майже 2 мільярдів євро. Щодо самого процесу голосування, то все вийшло цілком прогнозовано – явка склала 68%, а показник підтримки – майже 80%.  

Варто зауважити, що США – найпотужніший гравець на міжнародній арені й допомога Києву зі сторони Вашингтону є вкрай важливою. Почнемо з того, що військова авантюра Кремля в Україні попередньо створювала більше потенційних бенефітів для Вашингтону, ніж втрат – це й формувало увесь довоєнний дискурс американців. Фактичне блокування надання Україні важкої зброї до початку війни від окремих союзних нам країн-членів НАТО зі сторони США й постійні нагадування про те, що не буде робити Білий дім у протистоянні з Росією виглядали як спроба «запросити» Москву до «пекла», яке виснажить ресурси Кремля й на певний час відіб’є бажання займатись геополітикою по-російськи. На жаль, роль згаданого «пекла» відводилась Україні, але не з точки зору держави, яка зможе захистити свій суверенітет, а в контексті повторення радянської версії Афганістану. Як наслідок, ми отримували озброєння виключно для ведення партизанської війни (навіть в цьому компоненті українські військові продемонстрували, що можуть витиснути максимум з мінімальних ресурсів), в американських медіа регулярно відбувалися «випадкові» зливи американських спецслужб щодо того, скільки днів вистоїть Україна. Варіанти були різні, але всі вони виявилися абсолютно помилковими з точки зору претензії на фахове прогнозування. Разом з тим, відчайдушний та дуже професійний опір наших сил оборони дещо трансформував сценарій, але точно не вплинув на стратегічний результат цієї партії для США.

Агресія Росії проти України – це, в першу чергу, результат необдуманої та абсолютно безглуздої зовнішньополітичної стратегії Кремля, яка культивувалась в середовищі тамтешніх «еліт» останні 20 років. Апетити Росії відносно України та наративи про «повернення колишньої величі» не мають нічого спільного з реальністю в якій перебуває Росія станом на тепер. Разом з тим в Москві прекрасно рефлексують на власну історію, де періоди відносної сили Москви збігалися з перебуванням більшої частини України у складі імперії. В цьому компоненті важливий фактор пасіонарності, який притаманний значній частині українського суспільства. Цей фактор дозволяв століттями формувати історії успіху українців в будь яких точках земної кулі, в тому числі й різного роду аналогах Московської імперії, але, на жаль, всі потуги щодо відновлення власної державності залишалися безуспішними. Криза 2014 роки, коли Росія вдалася до акту відкритої агресії та анексії частини наших земель засвідчив глибоку управлінську кризу новітнього періоду нашої історії, яка не дозволила повною мірою сформувати національну ідентичність та побудувати ефективні державні інститути, здатні протидіяти доволі сильному супротивнику. Однак будь яка криза – це не тільки про втрати, це ще й про можливості, які відкрилися перед нашою державою в плані соціальної та інституційної трансформацій. 2014 рік став своєрідним переломом, коли до влади прийшли краще адаптовані до сучасного світу українські еліти, які, в кінцевому, дискредитували себе по ряду ключових компонентів державотворення, але, все ж таки, стали кращою копією своїх попередників. Цей фактор, разом з ще однією трансформацією влади у 2019 році, дозволив піти шляхом серйозних суспільних рефлексій та спроби трансформації всієї української держави. У проміжку часу з 2014 по 2022 рік Україна, як держава, зробила доволі мало для якісного переходу на інший рівень розвитку, але набагато більше ніж за весь період з 1991 по 2014.

Казахстан протягом останніх 30 років проводив політику балансування з найбільш впливовими центрами впливу у регіоні – КНР, США та Росією. Така політика, запроваджена ще Назарбаєвим, давала свої плоди й дозволила сформувати доволі потужний економічний фундамент для подальшого розвитку. Визначену модель продовжив новий очільник держави Касим-Жомарт Токаєв, однак з певними трансформаціями. Агресивна політика Росія та початок повномасштабної війни проти України стали початком серйозних потрясінь у сфері міжнародних інтересів Кремля. В Нур-Султані зрозуміли, що Росія – ненадійний союзник, який готовий використовувати силовий інструментарій задля тиску на сусідні держави. При чому у випадку з Україною війна була абсолютно не раціональним кроком ні з економічною, ні з політичної точки зору. Кремлівська пропаганда відкрито декларує, що війна проти України – це протистояння між Москвою та Вашингтоном. Для Казахстану це виглядає вкрай загрозливо з тої точки зору, що найбільше інвестицій в економіку цієї країни здійснили два гравці – КНР та США. Казахстан – далеко не демократична держава й має ті ж таки проблеми з корупцією, що й Україна, але це не завадило американським компаніям інвестувати близько 55 мільярдів доларів в їх економіку. До того, нещодавній візит очільника МЗС Казахстану Мухтара Тлеуберді в США засвідчив, що казахи активно пропрацьовують можливість перенесення американських виробництв з Росії до себе. Й подібні перспективи виглядають цілком реальними – Казахстан планує стати замінником Росії по багатьох галузях економіки. 

Війна протягом останніх трьох місяців перейшла в стан затяжної гри на ресурсне виснаження всіх учасників процесу. Безперечно, збитки для України вже зараз сягають просто фантастичних позначок й будуть збільшуватись прямопропорційно з термінами продовження військової кампанії, які залежатимуть від ключового критерію – деокупації території нашої держави як мінімум у кордонах до 24-го лютого. Це зрозуміла позиція не тільки офіційного Києва, а й всього українського суспільства, яке прямо зараз демонструє свою пасіонарність та готовність платити величезну ціну за можливість отримання реальної суб’єктності / незалежності. Водночас ми спостерігаємо двояку модель нової геополітичної орієнтації колективного Заходу – ЄС та США. Це питання полягає в площині декількох чинників. Західні політики, у порівнянні з російськими, більш залежні від суспільних настроїв, які визначаються рівнем стабільності економіки та балансом купівельної спроможності середньостатистичного виборця – індикатор суспільств споживчого типу. Цей індикатор може суттєво похитнутися в перспективі нового опалювального сезону та загострення негативного впливу санкційної політики на європейські економіки – мова йде про готовність перевести збитки від санкцій з ситуативної в довгострокову площину. Власне, останні заяви багатьох європейських політиків частково відображають рівень їхніх персональних загроз. Макрон готується до червневих парламентських виборів й прогнозований результат правлячої партії викликає безліч сумнівів. Дуже складна внутрішньополітична ситуація і в Нідерландах, де тамтешній прем’єр Марк Рюте заявив про те, що рух Києва в ЄС може тривати умовних 15 років. По суті своїй ми спостерігаємо намагання колективної Європи запропонувати Україні боснійський сценарій інтеграції в ЄС (Боснія і Герцоговина отримала статус кандидата на вступ у члени ЄС ще у 2003 році, але до реального членства не наблизились) без конкретної перспективи. До того, багато гравців з колективного Заходу займаються пошуком політичного компромісу з Кремлем, в тому числі й за рахунок інтересів України.

Ситуація в Молдові складна через російсько-українську війну та спроби Кремля змусити сепаратистське Придністров’я влізти у війну проти України. Безперечно, в Тирасполі не мають необхідних ресурсів для успішних військових дій в південних регіонах України, але цього Москві й не потрібно. Логіка Москви в тому, щоб спровокувати Київ до агресивних дій проти Придністров’я й спробувати домогтися часткового переформатування України на міжнародній арені з позиції сторони, яка захищається в розряд повноцінного агресора. З урахуванням дуже неоднозначного сприйняття України більшістю громадян Молдови такий крок може призвести до зростання антиукраїнських настроїв в середині сусідньої для нас держави. Однак так зване політичне керівництво Тирасполя в особі президента Вадима Красносельського не зацікавлене в подібних діях, розуміючи всі подальші наслідки. Таку ж позицію відстоює фактичний господар Придністров’я Віктор Гушан, власник холдингу «Шериф» та своєрідний збірний образ ключових українських олігархів в одній особі. До того, Вадим Красносельський де-факто є ставлеником Віктора Гушана, тому позицію політико-бізнесових еліт регіону варто розцінювати з точки зору обмеженого кола інтересів. Однак ситуація в ПМР дещо складніша, оскільки протягом 30 років свого існування Тирасполь опирався виключно на інтереси Москви. В середині анклаву сформувалась опозиційна до Гушана каста – силовики. Це симбіоз тамтешнього МДБ (Міністерство державної безпеки ПМР), МВС та допоміжний фактор у вигляді російського військового контингенту, які спільними зусиллями реалізовують попередньо зрежисовані в Москві театралізовані дійства («теракти українських спецслужб в Тирасполі» та «обстріли ПМР з українського кордону») та розганяють відверто антиукраїнську вакханалію в повністю підконтрольних медіа ПМР. Так, медійна складова в ПМР належить не політико-бізнесовим елітам як ми це звикли бачити, а саме силовикам через дуже конкретну позицію Кремля в цьому аспекті. На фоні військової авантюри Росії розбіжності в середині ПМР різко загострились, оскільки силовики прагнуть виконувати вказівки московських кураторів, а Гушан і Красносельський – домовитись з Україною та Молдовою. Власне, як би це парадоксально не звучало, але станом на зараз еліти Тирасполя (за виключенням силовиків) найбільше за весь період свого існування наблизились до реальної реінтеграції у склад Молдови. Протягом останніх місяців навіть йдуть активні перемовини між Тирасполем та Кишиневом щодо умов можливого возз’єднання. Позиції Тирасполя чіткі – гарантії збереження (можливого розширення) бізнес-активів Віктора Гушана та групи «Шериф» й політична автономія ПМР, яка дозволить Красносельському і ко зберегти за собою фактичний контроль в регіоні з можливістю делегування власних представників у парламент та уряд Молдови. Гушан й Красносельський усвідомлюють, що поствоєнне збереження ПМР виглядає малоймовірним тому хочуть зіграти на випередження – домовитись на кращих умовах.