The New York Times: нова колонка Джо Байдена
Варто зауважити, що США – найпотужніший гравець на міжнародній арені й допомога Києву зі сторони Вашингтону є вкрай важливою.
Почнемо з того, що військова авантюра Кремля в Україні попередньо створювала більше потенційних бенефітів для Вашингтону, ніж втрат – це й формувало увесь довоєнний дискурс американців. Фактичне блокування надання Україні важкої зброї до початку війни від окремих союзних нам країн-членів НАТО зі сторони США й постійні нагадування про те, що не буде робити Білий дім у протистоянні з Росією виглядали як спроба «запросити» Москву до «пекла», яке виснажить ресурси Кремля й на певний час відіб’є бажання займатись геополітикою по-російськи.
На жаль, роль згаданого «пекла» відводилась Україні, але не з точки зору держави, яка зможе захистити свій суверенітет, а в контексті повторення радянської версії Афганістану. Як наслідок, ми отримували озброєння виключно для ведення партизанської війни (навіть в цьому компоненті українські військові продемонстрували, що можуть витиснути максимум з мінімальних ресурсів), в американських медіа регулярно відбувалися «випадкові» зливи американських спецслужб щодо того, скільки днів вистоїть Україна. Варіанти були різні, але всі вони виявилися абсолютно помилковими з точки зору претензії на фахове прогнозування. Разом з тим, відчайдушний та дуже професійний опір наших сил оборони дещо трансформував сценарій, але точно не вплинув на стратегічний результат цієї партії для США.
Поступове знищення російського фактора на рівні ЄС (хоча в Берліні та Парижі намагаються триматися своєї лінії до останнього), послаблення позицій Москви на енергетичному ринку Європи (американські компанії суттєво збільшили постачання своїх енергоресурсів ще за декілька місяців до початку війни) й справедливе формування образу Москви в ролі світової загрози дозволило Вашингтону досягнути тактичних цілей з конкретною стратегічною перспективою.
Безперечно, боротьба українців за свою свободу змусила увесь західний світ, в якому США виступають в ролі авангарду, перейти до реальної допомоги Києву в контексті нових озброєнь та економічної підтримки. Але дилема полягає в тому, що наявний порядок денний свідчить про те, що колективний Захід не хоче допустити просідання України в нових умовах, але не готовий реально йти шляхом воєнного розгрому Росії через надання максимальної лінійки озброєнь. Це відстежувалось як на рівні публічних дискусій, так і в площині реальних кроків. Членство в ЄС – це не про післявоєнний період (почекайте 10-15 років). Це спроба нав’язати Україні боснійський або в кращому випадку турецький сценарій євроінтеграції без інтеграції. Каламбур, але що ж поробиш. В унісон з цим відбувається зміна дискурсу в середині США – від «необхідності перемогти Росію» контекст зміщується в площину «складних компромісів».
The New York Times – авторитетне американське видання, яке справедливо вважають рупором демократів й будь які інформаційні операції цього ресурсу мають визначальний вплив для формування політичного дискурсу в середині США. Декілька тижнів тому вказане видання випустили редакційний матеріал, який, якщо коротко, містив дві ключові тези – українці молодці, але вони повинні піти на «важкий компроміс», бо ми не готові / не хочемо їх підтримувати далі.
В продовження цього матеріалу, який безперечно отримав негативний резонанс в Україні, на шпальтах цього ж таки видання вийшла авторська колонка очільника Білого дому Джо Байдена «President Biden: What America Will and Will Not Do in Ukraine». Фраза Will Not Do in Ukraine – це вже негативний для нас меседж, не враховуючи навіть зміст, бо 70% читачів зроблять певні висновки без перегляду самого тексту.
Далі пропоную розібрати ключові меседжі цієї статті:
«Ми не заохочуємо Україну завдавати ударів по об’єктах за її межами й не будемо надавати їй засоби для таких ударів. Ми не хочемо затягувати війну лише для того, щоб завдати болю Росії».
Найбільш негативний посил з усього матеріалу. Ми спостерігаємо, на жаль, негативну тенденцію в контексті того, що нам не готові давати далекобійні ракетні системи різного базування, які можуть вражати цілі на дистанції в декілька сотень кілометрів. По факту мова йде про оборонну зброю, яка може використовуватись в діапазоні 50-70 кілометрів – це також важливо в контексті лінії фронту, але робить українські позиції уразливими з території РФ, на що нам буде відповідати вкрай важко.
«Водночас моїм принципом лишається «нічого про Україну без України», як і було весь час упродовж цієї кризи. Я не буду тиснути на український уряд – ані приватно, ані публічно – щоб він пішов на будь-які територіальні поступки. Це було б неправильно і суперечило б усталеним принципам».
Заклик сам по собі раціональний та правильний з точки зору формування в американському суспільстві відношення до України як до партнера й цілком самостійного гравця. Разом з тим, деякі конкретні кроки Білого дому засвідчують протилежне – затягування процесу передачі зброї та формат скорочення українського запиту щодо окремих одиниць цих озброєнь – це якраз таки чіткий крок для того, щоб спробувати «затиснути» офіційний Київ.
«Мета Америки проста: ми хочемо бачити демократичну, незалежну, суверенну та процвітаючу Україну, здатну стримувати та захищатися від подальшої агресії».
Стратегічна ціль Вашингтону – не дозволити Росії проковтнути Україну. Вони зацікавлені у тому, виходячи з реалій військових дій, щоб Україна змогла втримати свій суверенітет – це позитивний сигнал.
«Як і казав президент України Володимир Зеленський, урешті-решт ця війна «остаточно завершиться лише дипломатичним шляхом». Але будь-які переговори відображають розклад сил, досягнутий на полі бою. Тож ми швидко почали постачати Україні значну кількість озброєння та боєприпасів, щоб вона могла битися, а військові успіхи забезпечували для неї сильнішу позицію за столом переговорів.
Це доволі лукава заява, тому що процес постачання зброї суттєво затягувався, в тому числі особисто президентом Байденом. Важливий підтекст заяви полягає у тому, що США де-факто підтримують мирні переговори, але вони готові піти на компроміс шляхом України. До прикладу – погодитися на окупацію нових територій Луганської та Донецької областей, що не відповідає нашим інтересам.
«Ми продовжимо співпрацювати з нашими союзниками та партнерами щодо запровадження санкцій проти РФ – найжорсткіших із будь-коли запроваджених проти великої економіки. Ми також допоможемо нашим європейським союзникам і не тільки їм зменшити залежність від російського викопного палива (включаючи нафту й газ) та прискорити перехід світу до майбутнього, заснованого на чистій енергії».
Санкції проти Росії та витіснення Москви з ринків ЄС – це стратегічне завдання Вашингтону, яке робить україно-російську війну вигідною для них в більшості аспектів. США зміцнюють власні позиції на енергетичному ринку Європу з кінця минулого року й така тенденція буде тільки збільшуватись. До того, безпекові загрози актуалізували та посилили фактор НАТО, де США грають системоутворюючу роль. Членство Фінляндії та Швеції – це надважливий крок для зміцнення американських позицій на континенті.
