Ситуація в Молдові складна через російсько-українську війну та спроби Кремля змусити сепаратистське Придністров’я влізти у війну проти України. Безперечно, в Тирасполі не мають необхідних ресурсів для успішних військових дій в південних регіонах України, але цього Москві й не потрібно. Логіка Москви в тому, щоб спровокувати Київ до агресивних дій проти Придністров’я й спробувати домогтися часткового переформатування України на міжнародній арені з позиції сторони, яка захищається в розряд повноцінного агресора. З урахуванням дуже неоднозначного сприйняття України більшістю громадян Молдови такий крок може призвести до зростання антиукраїнських настроїв в середині сусідньої для нас держави.

Однак так зване політичне керівництво Тирасполя в особі президента Вадима Красносельського не зацікавлене в подібних діях, розуміючи всі подальші наслідки. Таку ж позицію відстоює фактичний господар Придністров’я Віктор Гушан, власник холдингу «Шериф» та своєрідний збірний образ ключових українських олігархів в одній особі. До того, Вадим Красносельський де-факто є ставлеником Віктора Гушана, тому позицію політико-бізнесових еліт регіону варто розцінювати з точки зору обмеженого кола інтересів. Однак ситуація в ПМР дещо складніша, оскільки протягом 30 років свого існування Тирасполь опирався виключно на інтереси Москви.

В середині анклаву сформувалась опозиційна до Гушана каста – силовики. Це симбіоз тамтешнього МДБ (Міністерство державної безпеки ПМР), МВС та допоміжний фактор у вигляді російського військового контингенту, які спільними зусиллями реалізовують попередньо зрежисовані в Москві театралізовані дійства («теракти українських спецслужб в Тирасполі» та «обстріли ПМР з українського кордону») та розганяють відверто антиукраїнську вакханалію в повністю підконтрольних медіа ПМР. Так, медійна складова в ПМР належить не політико-бізнесовим елітам як ми це звикли бачити, а саме силовикам через дуже конкретну позицію Кремля в цьому аспекті. На фоні військової авантюри Росії розбіжності в середині ПМР різко загострились, оскільки силовики прагнуть виконувати вказівки московських кураторів, а Гушан і Красносельський – домовитись з Україною та Молдовою. Власне, як би це парадоксально не звучало, але станом на зараз еліти Тирасполя (за виключенням силовиків) найбільше за весь період свого існування наблизились до реальної реінтеграції у склад Молдови. Протягом останніх місяців навіть йдуть активні перемовини між Тирасполем та Кишиневом щодо умов можливого возз’єднання. Позиції Тирасполя чіткі – гарантії збереження (можливого розширення) бізнес-активів Віктора Гушана та групи «Шериф» й політична автономія ПМР, яка дозволить Красносельському і ко зберегти за собою фактичний контроль в регіоні з можливістю делегування власних представників у парламент та уряд Молдови. Гушан й Красносельський усвідомлюють, що поствоєнне збереження ПМР виглядає малоймовірним тому хочуть зіграти на випередження – домовитись на кращих умовах.

Подібний сценарій викликає багато сумнівів у Кишиневі оскільки представники нині правлячих кіл бояться зміни електоральних балансів в країні на користь лівих – Партії соціалістів на чолі з екс-президентом Додоном. Це може підірвати наявний паритет між правими та лівими й поставить хрест на перспективах переобрання Санду на другий термін. Такі ж побоювання у Бухаресті, який традиційно зберігає величезний вплив загалом в Молдові та в середовищі тамтешніх правих зокрема. Однак Бухарест набагато більше лякає перспектива залучення України в «придністровський кейс» будь яким способом (військовим чи дипломатичним), ніж загроза електоральних втрат для Санду. Оскільки безпосередня допомога Києва у вирішенні придністровського питання призведе до автоматичного збільшення впливу України в молдовській політиці – це неприпустимо для Румунії. З цієї причини перемовини між Кишиневом та Тирасполем тривають попри всі негативні обставини.

Це спровокувало активізацію Кремля, який намагається будь яким чином розхитати внутрішньополітичну ситуацію в Молдові й максимально послабити Санду. Найкращий інструмент для цього – проросійські політичні сили, які досі зберігають величезний рівень суспільної підтримки. Мова йде про Партію соціалістів Ігоря Додона й проєкт «Шор» на чолі з Іланом Шором – це друга та третя політичні сили в країні судячи з результатів останніх соціологічних досліджень. Роль першої скрипки апріорі була відведена Додону, який розпочав ряд масштабних інформаційних атак проти чинної влади (через російськомовні медіа, які також підконтрольні Москві). Зокрема, піддав нищівній критиці спробу активізації британського фактора (частково консолідованого з румунським) у політиці Молдови. Ймовірно, акція з арештом Додона й обшуками в офісі асоціації «Молдово-російський діловий союз» – це спроба дещо затушити загрозливу для влади в Молдові активність лівих сил, яка переросла в банальний ексцес виконавця – цей крок не був правильно підготовлений й дивним чином співпав з 50-и річним ювілеєм Санду. Розраховувати на реальний успіх справи проти Додона не доводиться оскільки ключова мета не в тому, щоб притягнути його до відповідальності за ймовірно скоєні злочини. Весь фокус уваги зосереджений на тому, щоб обмежити деструктивну активність лівих політичних сил та спрямувати їх основні зусилля на захист одного з лідерів руху. В короткостроковій перспективі це може дати свої плоди, а щодо стратегічного успіху – навряд.    

Ситуація в Молдові складна через російсько-українську війну та спроби Кремля змусити сепаратистське Придністров’я влізти у війну проти України. Безперечно, в Тирасполі не мають необхідних ресурсів для успішних військових дій в південних регіонах України, але цього Москві й не потрібно. Логіка Москви в тому, щоб спровокувати Київ до агресивних дій проти Придністров’я й спробувати домогтися часткового переформатування України на міжнародній арені з позиції сторони, яка захищається в розряд повноцінного агресора. З урахуванням дуже неоднозначного сприйняття України більшістю громадян Молдови такий крок може призвести до зростання антиукраїнських настроїв в середині сусідньої для нас держави.

Однак так зване політичне керівництво Тирасполя в особі президента Вадима Красносельського не зацікавлене в подібних діях, розуміючи всі подальші наслідки. Таку ж позицію відстоює фактичний господар Придністров’я Віктор Гушан, власник холдингу «Шериф» та своєрідний збірний образ ключових українських олігархів в одній особі. До того, Вадим Красносельський де-факто є ставлеником Віктора Гушана, тому позицію політико-бізнесових еліт регіону варто розцінювати з точки зору обмеженого кола інтересів. Однак ситуація в ПМР дещо складніша, оскільки протягом 30 років свого існування Тирасполь опирався виключно на інтереси Москви.

В середині анклаву сформувалась опозиційна до Гушана каста – силовики. Це симбіоз тамтешнього МДБ (Міністерство державної безпеки ПМР), МВС та допоміжний фактор у вигляді російського військового контингенту, які спільними зусиллями реалізовують попередньо зрежисовані в Москві театралізовані дійства («теракти українських спецслужб в Тирасполі» та «обстріли ПМР з українського кордону») та розганяють відверто антиукраїнську вакханалію в повністю підконтрольних медіа ПМР. Так, медійна складова в ПМР належить не політико-бізнесовим елітам як ми це звикли бачити, а саме силовикам через дуже конкретну позицію Кремля в цьому аспекті. На фоні військової авантюри Росії розбіжності в середині ПМР різко загострились, оскільки силовики прагнуть виконувати вказівки московських кураторів, а Гушан і Красносельський – домовитись з Україною та Молдовою. Власне, як би це парадоксально не звучало, але станом на зараз еліти Тирасполя (за виключенням силовиків) найбільше за весь період свого існування наблизились до реальної реінтеграції у склад Молдови. Протягом останніх місяців навіть йдуть активні перемовини між Тирасполем та Кишиневом щодо умов можливого возз’єднання. Позиції Тирасполя чіткі – гарантії збереження (можливого розширення) бізнес-активів Віктора Гушана та групи «Шериф» й політична автономія ПМР, яка дозволить Красносельському і ко зберегти за собою фактичний контроль в регіоні з можливістю делегування власних представників у парламент та уряд Молдови. Гушан й Красносельський усвідомлюють, що поствоєнне збереження ПМР виглядає малоймовірним тому хочуть зіграти на випередження – домовитись на кращих умовах.

Подібний сценарій викликає багато сумнівів у Кишиневі оскільки представники нині правлячих кіл бояться зміни електоральних балансів в країні на користь лівих – Партії соціалістів на чолі з екс-президентом Додоном. Це може підірвати наявний паритет між правими та лівими й поставить хрест на перспективах переобрання Санду на другий термін. Такі ж побоювання у Бухаресті, який традиційно зберігає величезний вплив загалом в Молдові та в середовищі тамтешніх правих зокрема. Однак Бухарест набагато більше лякає перспектива залучення України в «придністровський кейс» будь яким способом (військовим чи дипломатичним), ніж загроза електоральних втрат для Санду. Оскільки безпосередня допомога Києва у вирішенні придністровського питання призведе до автоматичного збільшення впливу України в молдовській політиці – це неприпустимо для Румунії. З цієї причини перемовини між Кишиневом та Тирасполем тривають попри всі негативні обставини.

Це спровокувало активізацію Кремля, який намагається будь яким чином розхитати внутрішньополітичну ситуацію в Молдові й максимально послабити Санду. Найкращий інструмент для цього – проросійські політичні сили, які досі зберігають величезний рівень суспільної підтримки. Мова йде про Партію соціалістів Ігоря Додона й проєкт «Шор» на чолі з Іланом Шором – це друга та третя політичні сили в країні судячи з результатів останніх соціологічних досліджень. Роль першої скрипки апріорі була відведена Додону, який розпочав ряд масштабних інформаційних атак проти чинної влади (через російськомовні медіа, які також підконтрольні Москві). Зокрема, піддав нищівній критиці спробу активізації британського фактора (частково консолідованого з румунським) у політиці Молдови. Ймовірно, акція з арештом Додона й обшуками в офісі асоціації «Молдово-російський діловий союз» – це спроба дещо затушити загрозливу для влади в Молдові активність лівих сил, яка переросла в банальний ексцес виконавця – цей крок не був правильно підготовлений й дивним чином співпав з 50-и річним ювілеєм Санду. Розраховувати на реальний успіх справи проти Додона не доводиться оскільки ключова мета не в тому, щоб притягнути його до відповідальності за ймовірно скоєні злочини. Весь фокус уваги зосереджений на тому, щоб обмежити деструктивну активність лівих політичних сил та спрямувати їх основні зусилля на захист одного з лідерів руху. В короткостроковій перспективі це може дати свої плоди, а щодо стратегічного успіху – навряд.