Черговий Каспійський саміт  проходив паралельно з самітом НАТО у Мадриді не випадково – це була спроба продемонструвати альтернативну спроможність Москви зберігати статус впливового регіонального гравця, який здатен створювати серйозні проблеми колективному Заходу не тільки з точки зору прямих військових дій проти України, а й в контексті збереження стабільності в окремо визначених регіонах серед яких на особливу увагу заслуговує Середня Азія. Сам по собі Каспійський саміт не відзначився жодними проривними рішеннями й став логічним продовженням попередніх зустрічей.

По суті сторони в черговий раз проговорили те, про що було досягнуто домовленостей раніше. Фінальне комюніке засвідчило, що жодного серйозного рішення за результатами саміту не було прийнято. Держави-учасниці зустрічі обережно дивляться на намагання Росії використати регіон для обходу Західних санкцій (навіть Іран) й не готові запускати серйозні інвестиційні проєкти з Москвою станом на зараз, а великі інфраструктурні проєкти, які планує запускати в першу чергу Пекін не передбачають залучення Росії. Питання експорту енергоресурсів з Каспійського регіону в Європу залишається надзвичайно чутливим для Росії тому й на цьому напрямку не відбулося жодних зрушень.

Єдиний важливий посил стосувався місця проведення саміту – Ашгабат, столиця Туркменістану, який зберігає величезну військову загрозу з боку афганського Талібану. Москва традиційно веде активний діалог з талібами щодо гарантій безпеки для Туркменістану оскільки російська сторона зацікавлена у збереженні впливу у цій державі з урахуванням власних енергетичних інтересів. Однак ситуація навколо «теплого» прийому очільника Кремля, якого єдиного з іноземних лідерів не зустріли в аеропорту засвідчує, що рівень двосторонньої комунікації між Москвою та Ашгабадом далеко не найкраща.  

Російська сторона намагається всіляко підкреслити, що «успіх» полягав у домовленостях щодо колективного контролю країн Каспійського басейну над мілітарним компонентом в прибережних районах й заборона на розміщення ЗС інших держав. Однак визначений статус-кво зберігається там тривалий час й жоден з впливових світових акторів (мова про США та КНР) не зацікавлений у тому, щоб наявну ситуацію докорінним чином змінити в короткостроковій перспективі. До того Азербайджан та Казахстан мають надзвичайно тісний рівень двосторонніх відносин з Туреччиною, яка серйозно працює над гарантуванням безпеки усіх учасників Організації тюркських держав. Однак Анкара поки також не зацікавлена у розміщенні своїх військових формувань в Каспії оскільки є членом Північноатлантичного Альянсу й навряд може отримати на це зелене світло з Вашингтону.   

Схоже, що Каспійський саміт для Путіна мав скоріше медійне ніж реальне значення, але пропоную виокремити ряд його нових тез щодо України:

Путін заявив, що ключова мета його «спецоперації» – це «визволення Донбасу» (маються на увазі Донецька та Луганська області) й «гарантування безпеки Росії». Зрозуміло, що під «гарантування безпеки Росії» може відноситись ідея захоплення ще якоїсь території України – це поняття дуже широке й залежатиме виключно від ситуації на фронтах, але чіткий фокус на «визволення Донбасу» свідчить про те, що апетити Кремля суттєво зменшились.

Путін відреагував на обстріл ТРЦ в Кременчуці, заявивши про «безпідставні» звинувачення стосовно умисного теракту. Він намагався виправдатись тим, що українські військові використовують різні об’єкти для базування західної військової техніки, а російські війська їх виявляють та знешкоджують, намагаючись таким чином перекласти відповідальність за варварські бомбардування цивільних об’єктів на Україну.  

Путін публічно відреагував на цькування його персони на саміті G7, де британський та канадський прем’єри Борис Джонсон й Джастін Трюдо відповідно висміяли прогулянки Путіна верхи на коні з голим торсом. Те, що російський очільник звернув на це увагу демонструє, що такі насмішки безперечно його зачепили, але жодної більш менш притомної відповіді на це Путін сформулювати так і не зміг.

Черговий Каспійський саміт  проходив паралельно з самітом НАТО у Мадриді не випадково – це була спроба продемонструвати альтернативну спроможність Москви зберігати статус впливового регіонального гравця, який здатен створювати серйозні проблеми колективному Заходу не тільки з точки зору прямих військових дій проти України, а й в контексті збереження стабільності в окремо визначених регіонах серед яких на особливу увагу заслуговує Середня Азія. Сам по собі Каспійський саміт не відзначився жодними проривними рішеннями й став логічним продовженням попередніх зустрічей.

По суті сторони в черговий раз проговорили те, про що було досягнуто домовленостей раніше. Фінальне комюніке засвідчило, що жодного серйозного рішення за результатами саміту не було прийнято. Держави-учасниці зустрічі обережно дивляться на намагання Росії використати регіон для обходу Західних санкцій (навіть Іран) й не готові запускати серйозні інвестиційні проєкти з Москвою станом на зараз, а великі інфраструктурні проєкти, які планує запускати в першу чергу Пекін не передбачають залучення Росії. Питання експорту енергоресурсів з Каспійського регіону в Європу залишається надзвичайно чутливим для Росії тому й на цьому напрямку не відбулося жодних зрушень.

Єдиний важливий посил стосувався місця проведення саміту – Ашгабат, столиця Туркменістану, який зберігає величезну військову загрозу з боку афганського Талібану. Москва традиційно веде активний діалог з талібами щодо гарантій безпеки для Туркменістану оскільки російська сторона зацікавлена у збереженні впливу у цій державі з урахуванням власних енергетичних інтересів. Однак ситуація навколо «теплого» прийому очільника Кремля, якого єдиного з іноземних лідерів не зустріли в аеропорту засвідчує, що рівень двосторонньої комунікації між Москвою та Ашгабадом далеко не найкраща.  

Російська сторона намагається всіляко підкреслити, що «успіх» полягав у домовленостях щодо колективного контролю країн Каспійського басейну над мілітарним компонентом в прибережних районах й заборона на розміщення ЗС інших держав. Однак визначений статус-кво зберігається там тривалий час й жоден з впливових світових акторів (мова про США та КНР) не зацікавлений у тому, щоб наявну ситуацію докорінним чином змінити в короткостроковій перспективі. До того Азербайджан та Казахстан мають надзвичайно тісний рівень двосторонніх відносин з Туреччиною, яка серйозно працює над гарантуванням безпеки усіх учасників Організації тюркських держав. Однак Анкара поки також не зацікавлена у розміщенні своїх військових формувань в Каспії оскільки є членом Північноатлантичного Альянсу й навряд може отримати на це зелене світло з Вашингтону.   

Схоже, що Каспійський саміт для Путіна мав скоріше медійне ніж реальне значення, але пропоную виокремити ряд його нових тез щодо України:

Путін заявив, що ключова мета його «спецоперації» – це «визволення Донбасу» (маються на увазі Донецька та Луганська області) й «гарантування безпеки Росії». Зрозуміло, що під «гарантування безпеки Росії» може відноситись ідея захоплення ще якоїсь території України – це поняття дуже широке й залежатиме виключно від ситуації на фронтах, але чіткий фокус на «визволення Донбасу» свідчить про те, що апетити Кремля суттєво зменшились.

Путін відреагував на обстріл ТРЦ в Кременчуці, заявивши про «безпідставні» звинувачення стосовно умисного теракту. Він намагався виправдатись тим, що українські військові використовують різні об’єкти для базування західної військової техніки, а російські війська їх виявляють та знешкоджують, намагаючись таким чином перекласти відповідальність за варварські бомбардування цивільних об’єктів на Україну.  

Путін публічно відреагував на цькування його персони на саміті G7, де британський та канадський прем’єри Борис Джонсон й Джастін Трюдо відповідно висміяли прогулянки Путіна верхи на коні з голим торсом. Те, що російський очільник звернув на це увагу демонструє, що такі насмішки безперечно його зачепили, але жодної більш менш притомної відповіді на це Путін сформулювати так і не зміг.