Проблеми війни та зовнішньої політики з самого початку були чи не найбільшим головним болем для політичної команди Володимира Зеленського. Свого часу, у добу передвиборчих баталій політтехнологам майбутнього президента вдавалося відвести від нього деякі гострі проблеми, відкладаючи алгоритми їх розв’язання на потім. Команда новообраного президента першочергово зосередились на більш актуальних темах перезавантаження центральних органів влади, утриманні економічної стабільності, ревізії реформ попередніх режимів і т.д. Але вже наприкінці літа контент актуальних для нового політичного режиму тем почав зміщуватись в напрямку зовнішньої політики й війни на Донбасі. При цьому, проблема Східного Донбасу стала одним із перших наріжних каменів для молодої команди. З 2015 р. розв’язання конфлікту здійснюється у кількох паралельних форматах: мінському і нормандському колективних, серії двосторонніх, окремі найбільш гострі питання – на позачергових сесіях Радбезу ООН. При цьому, особливо обнадійливим видається нормандський формат, учасниками якого є ключові європейські арбітри – Німеччина і Франція, а також основні суб’єкти протистояння – Російська Федерація та Україна. З 2014 р., коли відбулися перші мирні перемовини у такому форматі (в червні 2014 р. в Шато-де-Бенувіль у Нормандії (Франція), звідки, власне, й назва), лідери чотирьох європейських держав збиралися щонайменше ще тричі: у жовтні 2014 р. в Мілані, лютому 2015 р. в Мінську та жовтні 2016 р. у Берліні. При цьому, найбільш продуктивною стала мінська угода «нормандської четвірки», більш відома як «Мінські домовленості – 2», які дозволили зупинити активні бойові дії, перевівши протистояння із силової в політичну і дипломатичну площини. З березня 2018 року, після того, як російська сторона відмовилася від участі в роботі нормандського формату, він був тимчасово поставлений на паузу до визначеності із позиціями учасників за результатами президентських виборів в Україні. А вже на початку вересня 2019 р. відбулася ціла серія заходів і публічних заяв, які засвідчили – новий раунд нормандських перемовин буде, він буде вкрай непростим, але, водночас, рішення за його наслідком мають стати доленосними якщо не для усіх, то для окремих його учасників точно.

Зеленський чітко розуміє, що він знаходиться під прискіпливим поглядом світової спільноти і це можна підвищити його статус на світовій арені. Головне, щоб у внутрішній американській боротьбі нас не «перетерли». Таку думку висловила в єфірі телеканалу ZIK Олександра Решмеділова, експерт Фонду громадської дипломатії. «Зеленський чітко розуміє, що він знаходиться під прискіпливим поглядом світової спільноти. Однак, разом з тим, це може підвищити його статус на світовій арені, якщо вдасться правильно вийти з цієї ситуації. Головне, щоб у внутрішній американській боротьбі нас не «перетерли». Ключове питання у тому, чи зможемо ми зберегти конструктивний рівень двосторонніх відносин з Вашингтоном, не зважаючи на сьогоднішні перипетії. Тому що калейдоскоп «республіканці vs демократи» змінюється, а двосторонні відносини потрібно вибудовувати в довгу», – відзначила експерт.  Крім того, Решмеділова відзначила, що українська сторона повинна зайняти максимально обережну поизицію щодо політичних ігор у Білому домі.

Вже колишній спецпредставник Держдепартаменту з питань України Курт Волкер мав давати свідчення у Конгресі минулого тижня, на наступний день після екс-посла США в Україні Марі Йованович. На жаль, або, на щастя, для Волкера він став першою “жертвою” скандалу не тільки внаслідок своєї відставки, а й першим, але далеко не останнім дипломатом, кого допитали конгресмени під час розслідування у рамках процедури імпічменту Дональду Трампу. Свідчення Волкера перед Конгресом допоможе зрозуміти його роль в скандалі, який призвів до початку процедури імпічменту в США. Історія карає стратегічну легковажність Резонансне звільнення Волкера, про яке я писав раніше, у США сприймається як необхідність давати свідчення у Конгресі виключно з точки зору особистої відповідальності пана Волкера. Як колишній розвідник і посол США в НАТО, він розуміє, що його роль в цій ситуації полягала лише у посередництві, та ставить собі за мету довести саме це.

За останній тиждень новин щодо України всі очікують з осторогою, але у США, є повне відчуття, що американський істеблішмент розуміє, що Україна саме зараз не зробила нічого проти інтересів США, щоб опинитися у центрі американської політики. Скоріше американці розуміють, що невдалий збіг обставин. Дуже несподіваною стала новина про звільнення Курта Волкера — спеціального представника Державного департаменту США по ситуації в Україні. Волкер зарекомендував себе в Києві як справжній «друг» України, сам він називав себе посередником між державним секретарем Помпео, Пентагоном  і президентом Трампом. Волкер з часу свого призначення у липні 2017 продемонстрував, що за короткий проміжок часу він зміг розібратися в ситуації на Донбасі, в проблемі окупації Криму набагато краще за деяких досвідчених українських політиків. Його робота можливо не була настільки помітна, але вплив саме від роботи Курта Волкера на імідж України в цілому і позицію США щодо Росії є  неоціненним.

Напередодні старту праймеріз республіканців, відміни переговорів з Талібаном, “довиборів” до Палати Представників у штаті Північна Кароліна неочікуваною стала новина про звільнення радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона. Неочікуваною з точки зору інтенсивності подій навколо Трампа за останній тиждень, але рано чи пізно це би все одно сталось. Болтон був уже третім на цій посаді за 2,5 роки головування Трампа в Білому домі, хоча і обіймав її довше за всіх його попередників. Болтон де-факто на ряду з державним секретарем Майком Помпео займався найважливішими напрямками зовнішньої політики. Всі зовнішньополітичні сигнали з Білого дому в напрямку Північної Кореї, Ірану, України, РФ, Венесуели, Близького сходу в цілому не проходили повз Болтона, а можливо навіть і коригувались спочатку ним, а потім державним секретарем Помпео. Досвідчений ідеологічний яструб і хаотичний бізнесмен у політиці

Лідери країн Індо-Тихоокеанічного регіону з 20 по 23 червня збирались в Бангкоці на 34–му саміті Асоціації держав Південно – Східної Азії (АСЕАН). Питань для обговорення було доволі достатньо, концепція переформатування Індо-Тихоокеанського регіону, економічна напруга Китай – США, яка безпосередньо стосується країн учасниць, становище економічного партнерства (The Regional Comprehensive Economic Partnership), екологічна (морська) проблема та розроблення культурної стратегії. Розберемо детальніше різні проекції обговорення. Екологічна криза. Розпочався 34–ий саміт АСЕАН з того, що на вулиці Бангкоку вийшли представники «Greenpeace» і перед Міністерством закордонних справ провели акцію проти морського забруднення.  На самому ж саміті виробили план сталого відновлення прибережних територій  регіону до 2025 року. Це в першу чергу стосується кризових територій та екологічно чутливих морських районів які потерпають від забруднення. Лідери Асоціації держав Південно-Східної Азії прийняли Бангкокську декларацію про боротьбу з морським сміттям.  

Позачергові вибори в Казахстані, які відбулися 9 червня 2019 року показали очікувані результати з присмаком насторожі, адже по всій країні відбувалися мітинги забороненої організації «Демократичний вибір Казахстану». Після них залишається досить багато запитань щодо «внутрішньої  кухні» країни,  її становища та політичного транзиту, який від початку незалежності констатував стабільні перетворення без критичних геополітичних, ідеологічних та структурних поворотів. Відомо, що 19 березня Нурсултан Назарбаєв подає у відставку і його майже тридцятирічний політичний квест добігає кінця. Підконтрольні ЗМІ починають розганяти траур, а в країні розгортається патріотичний «Нурсултан бум» (перейменування столиці, головного стадіону та інших історичних та культурних об’єктів).

Сьогодні, ризик сепаратизму на українсько-румунському кордоні не привертає до себе широкої уваги, проте загроза існує, і, при можливих національних конфліктах, вона дасть про себе знати. Національним конфліктом вважаться відновлення так званої “Великої Румунії” (România Mare -rom.) – ідеї максимального розширення кордонів сучасної держави Румунія. Історична підв’язаність від 1919 року, коли згідно з Сан-Жерменським мирним договором за Румунією було визначено південну Буковину, і за Сервським мирним договором 1920 року - північну Буковину - , знаменується румунізацією українського населення та представників інших національностей, що мешкали на території краю. В результаті ультиматуму СРСР до Румунії румунська влада 28 червня 1940 року залишили північну Буковину. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року було утворену Чернівецьку область у складі УРСР. Імперативність дій Сталіна до Румунського уряду, завжди не влаштовувала останніх. Буковинський край вони вважали своїм. На додачу, великий конфлікт породило виділення кордонів Чернівецької області: через свою неуважність Сталін випадково затягнув лінію кордону включаючи Герцаївський район Чернівецької області, на якій проживало етнічне населення румун. Проте, протистояти політичній та військовій могутності СРСР 1940 року румунський уряд не мав змоги. Ідеї віднови “Великої Румунії” – це концепт, на який Румунська держава завжди буде прагнути здійснити в політично-територіальному просторі, особливо на тлі святкування річниці цього приєднання певні сили можуть популяризувати дану ідею. Питання Герцаївського району Чернівецької області, де етнічною меншиною є не румунське населення, а, власне, українське, стоїть на межі конфлікту і сьогодні. За переписом населення 2001 року, 92% населення найменшого району України, складає румунська громада. І тільки 5% проживає етнічних українців.

Історія відносин США та Ірану є досить складною, але водночас і динамічною. Постійна зміна внутрішньополітичного життя в Ірані та нестабільність регіону Близького Сходу ускладнює формування політики США щодо Ірану. Упродовж ХХІ століття Іран для США став комплексом проблем, які тісно взаємопов’язані і вирішення яких потребує залучення додаткових механізмів. Окрім цього, для США складно визначити як розглядати Іран: у комплексі з усіма державами Близького Сходу чи окремо як потужного гравця регіону. Ні перший, ні другий варіант повністю не відображує усю позицію Америки через досить високий рівень зв’язку між усіма державами регіону та Штатами. Окрім цього, причетність Ірану до фінансування світового тероризму, його тісні зв’язки Хезболлою, Аль-Каїдою, ХАМАСом, підтримка ядерної програми на противагу ядерному комплексу США, розробка ракетно-балістичної програми, втручання у регіональні конфлікти, співпраця з основними конкурентами США та економічно невигідний Спільний план дій ускладнює політику Штатів тим, що вони не розуміють з чого потрібно починати, щоб стабілізувати відносини: з Ірану, Хезболли чи може палестино-ізраїльського конфлікту. Високий рівень взаємозалежності конфліктів у регіоні унеможливлює вирішення усіх проблем одночасно. Навіть теорія міжнародних відносин не дає відповідь на питання як вирішувати комплекс питань одночасно, який підхід застосувати, якщо тенденції на міжнародній арені характеризуються асиметричністю, динамічністю та гібридністю. Окрім цього, неможливо навіть збудувати логарифм дій щодо Ірану через постійну зміну важливих компонентів: геополітичної ситуації, союзників та ворогів, ролі третіх сторін. Враховуючи те, що формули співіснування у такому середовищі не знайдено, США не можуть сформулювати стратегію. Деформація системи наскільки швидка, що вчорашні напрацювання сьогодні вже не актуальні. Якщо охарактеризувати систему міжнародних відносин одним слово, то це авантюризм або точніше імпровізація.

Дональд Трамп за це літо ледь встигає переміщатися світом, при цьому кожного разу даючи все більше причин говорити про себе зокрема звертаючи увагу на його різкі висловлювання. Звичайно, всі очікували зустрічі Трампа та Путіна, намагаючись передбачити про що все ж будуть говорити більше: Сирія, Іран, Північна Корея, чи Україна. Поки Путін намагався більшою мірою запевняти всіх, що Росія показала світові своє нормальне обличчя під час проведення мундіалю, Трамп з саміту НАТО відправився до Туманного Альбіону, де вперше за 2 роки зустрівся з Терезою Мей.

Починаючи з череди національно-визвольних революцій у 2011 році, які увійшли в історію під назвою «Арабська весна» (за аналогією до європейської «Весни народів» 1848 року), Близький Схід став унікальним та цікавим регіоном, у суспільних проблемах якого пересічній людині досить складно розібратись. Зокрема, 2018 рік приніс новий виток розвитку подій: вихід США із ядерної угоди щодо Ірану, вибори в Лівані, посилення напруженості між Ізраїлем та Іраном, загострення ситуації у секторі Газа, занепад Ісламської держави Іраку і Леванту (ІДІЛ) та перші вибори в Іраку (мається на увазі після знищення ІДІЛ на території Іраку). 12 травня 2018 року на території всього Іраку включно з курдською автономією, яка після референдуму 2017 року є де-факто напівнезалежною, пройшли парламентські вибори. За чотири роки, починаючи із захоплення Мосула ісламськими терористами, війна з ІДІЛ виснажила людські та економічні ресурси Іраку. Суспільство побачило у цих виборах шанс на краще майбутнє, а політичні партії – шанс отримати владу. Останнім, безперечно, і підтверджується така чисельність представлених на виборах партій. Ірак – сунітська країна з вагомою шиїтською меншістю, також на території Іраку проживають різні етнічні групи, такі як араби, туркмени та, уже згадувані, курди. На законодавчому рівні в Іраку закріплена рівність релігійних та етнічних груп: посаду парламентського спікера та прем’єра повинні займати люди з різних релігійних груп, номінальна роль президента закріплена за курдами. Кожна релігійна та етнічна група «шукала своїх людей» у парламенті. Релігійний та етнічний фактор також є значущим для зовнішньополітичної ситуації Іраку.

Як питання з кордоном в Ірландії затягує переговори по Брексіт і яким буде новий режим? 20-річчя угоди Страсної п'ятниці,якому вже пророчать стати новим початком старого протистояння, зустріло Ірландію на порозі відновлених протиріч щодо кордонів.

На сьогодні Китай є одним із головних акторів у поліцентричній міжнародній системі світу. Події, які відбуваються на китайській внутрішній арені, цілком ймовірно будуть відображатись на зовнішніх діях. За словами очільників «Червоного дракона», Китай повинен «переродитись як фенікс» в економічній сфері, соціальних показників та політики, а також вступити в «нову еру», де буде диктувати свої умови й стане в один могутній ряд із США. Після результатів з’їзду ЦК КПК, який відбувся 17 жовтня 2017 року, стало відомо, що генеральний секретар Сі Цзіньпінь повністю переформатовує політичну систему Піднебесної. Хоча така тенденція прослідковується ще з 2013 року, і характеризується такими факторами:

Основними тенденціями в безпековій сфері на просторі пострадянських країн Східної Європи на найближчі п’ять років, найімовірніше, будуть: -  Зростання нестабільності і непевності через принципове неспівпадіння інтересів як регіональних суб’єктів так і поза регіональних акторів, до яких в першу чергу варто віднести РФ, США, ЄС а також КНР. -   Збереження фрагментованості регіону: в той час як Україна і Молдова йдуть шляхом Євроатлантичної інтеграції, Білорусь має і, за прогнозованої відсутності радикальних змін на політичному ландшафті країни, матиме союзницькі відносини з Росією. Країни Балтії, з одного боку, почуватимуть себе відносно убезпеченими через членство в НАТО, з іншого боку, збільшення російської воєнної присутності в регіоні буде подразнюючим фактором для них. Це вже створило передумови підтримки з боку балтійських країн, передовсім Литви, України і Молдови.

У своїй щорічній новорічній промові лідер КНДР Кім Чен Ин здивував увесь світ. Він заявив, що хоче провести переговори з Південною Кореєю. Приводом майбутніх перемовин стали Олімпійські ігри, що відбудуться у лютому 2018 року в південнокорейському місті Пхьончхан. Кім Чен Ин наголосив на тому, що хоче бачити своїх спортсменів на Олімпіаді й пропонує для цього створити необхідні умови. Було навіть відновлено «гарячу лінію», через яку обидві країни домовляються про зустрічі. Слід нагадати, що зв’язок був припинений на два роки через загострення відносин між Північчю та Півднем. Представники Південної Кореї швидко відреагували на подібну заяву і зробили все можливе, аби ця зустріч відбулась якнайшвидше. Проте, остаточне узгодження майбутньої зустрічі відбулося лише після того, як США відмовилися проводити спільні військові навчання з Південною Кореєю. Для того, щоб з’ясувати, чому перемовини є такими важливими не тільки для обидвох країн, але й для всього світу, - варто звернутися до історії. У XIX столітті Корея існувала як єдина і незалежна держава, однак певні обставини змінили хід розвитку цієї країни. Після Другої світової війни, в 1945 році на Корейський півострів висадилися радянські та американські війська. Представники СРСР зайшли з півночі, а американці – з півдня, відповідно. Спершу такий поділ був визначений для того, щоб прийняти капітуляцію Японії, але згодом поділ Кореї на Північ і Південь створив передумови майбутнього довготривалого конфлікту. Південна Корея провела вибори, сформувала уряд на чолі з президентом Лі Син Маном та взяла курс на Захід, розпочавши тісно співпрацювати з США. Північна частина Корейського півострова також провела вибори, проголосила створення Корейської народно-демократичної республіки та сформувала прокомуністичний уряд, який очолив Кім Ір Сен. Відтак, утворилося дві незалежні держави, що були вороже налаштовані один до одного. Згодом ворожнеча переросла у війну 1950-1953 років.

28 грудня 2017 року в Ірані почалися масштабні акції протесту проти уряду. Мітингувальники вимагали від влади вирішити соціально- економічні проблеми (побороти бідність і безробіття) та дистанціонуватись від конфліктів у Сирії, Іраку та Лівані. Протестні акції почалися на півночі країни, в місті Мешхеде, а вподальшому поширилися на десятки інших населених пунктів. Високий рівень політичної активності можна було спостерігати не лише в сучасних містах, де молодь виступає за вестернізацію, лібералізацію та готова до значних політичних перетворень, але й в традиційно консервативних провінціях. Це дає змогу стверджувати, що рівень довіри до правлячого режиму, навіть у найбільших фанатиків Ісламської республіки, знизився. В іранському суспільстві спостерігаються революційні тенденції. Вони проявляються через збільшення відсотка напруги та все більше поширення революційних настроїв серед мас. Свідченням цього стали події, які відбулися 30 грудня в столиці Ірану - Тегерані. Там протестувальники намагалися штурмувати державні будівлі, що призвело до сутички з поліцією.