10 Січня 2020
Політичні системи країн «чорного» континенту упродовж їх постколоніальної історії ніколи не відзначалися особливою стабільністю. Візитною карткою більшості африканських країн за цей час стали перманентні конфлікти, переважно у формах різноманітних воєн та переворотів. Відтак, поява на мапі Африки то тут, то там нових «гарячих точок» нині вже мало кого дивує, розглядається швидше як ледь не звичний атрибут новітнього укладу постколоніальних країн. Упродовж останнього десятиліття хронічною проблемою магрибської зони континенту є Лівія, де щойно знову ситуація різко загострилася.
Кризові явища в Лівійській державі набули незмінної постійності чи не відразу після ліквідації режиму М. Каддафі. Нинішньому стану політичної турбулентності передував процес становлення перехідного уряду протягом 2011-2014 років. Правлячий клас, котрий став біля керма країни, від початку не зміг прикласти достатньо зусиль для наведення ладу в Лівії. Не кажучи вже про те, щоб втримати владу над всією її територією. Його найвизначнішим досягненням в контексті керування країною стала ухвала про змінення назви з «Лівійської Джамахерії», засади функціонування якої були записані у «Зеленій Книзі» Каддафі (перший і поки єдиний документ конституційного типу, запроваджений на території Лівії у 1969 році) на «Державу Лівію». Зміна назви мала бути приурочена прийняттю сучасної конституції, яка допоки все ще перебуває на стадії проектування (останні згадки про неї датовані ще 2017-тим роком). Після остаточного розколу на лівійських теренах встановилося двовладдя, сам факт існування котрого дав старт новій громадянській війні. Доля країни опинилася з одного боку в руках Уряду Національної Згоди (УНЗ), котрий обрав собі столицею м. Триполі, а з іншого про свої права на владу заявив фельдмаршал Хафтар. Військовий став на бік Палати Представників, що базується у Байді. Халіфа Хафтар отримав статус головнокомандувача Збройними Силами Лівії, які зібрав переважно із залишків військ Каддафі та інших розрізнених воєнізованих формувань, котрі активно діяли в межах країни на той час.
За такого розвитку ситуації, на тлі системної нестабільності і нової хвилі загострення внутрішнього протистояння, у лівійську гру вступило відразу кілька помітних геополітичних гравців. Стосовно ЄС доречно буде сказати про істотну вагу двох факторів. Політична верхівка співдружності зацікавлена у збережені в Лівії хоч якоїсь політичної стабільності і контрольованості, оскільки усвідомлює ризик збільшення притоку біженців у разі, якщо в умовах нового хаосу розпочнеться чергова повномасштабна громадянська війна. Досвіду проведення подібних кривавих «вечірок» Лівії не позичати. Не варто забувати й про Францію та Італію, колишніх метрополій африканського Магрибу, які, швидше за все, скористаються вигодами тотального безладу на лівійській внутрішньополітичній кухні та відстоюватимуть власні державні інтереси, керуючись історичною пам’яттю і географічною близькістю. Найбільш активно себе проявляє в цьому плані Франція. Деякі західні інформагентства ще у квітні минулого року заявляли про нібито наявність у офіційного Парижу так званого «таємного плану». Відповідно до нього французи повинні були постачати зброєю УНЗ, розраховуючи таким чином, що шальки терезів у їх боротьбі з Хафтаром схиляться на бік Уряду. Очевидно, цей хід було вирішено зробити в надії на отримання контролю над покладами нафти, розташованими на території гарячої точки. Щоправда, дещо пізніше прем’єр-міністр Франції спростував зазначені відомості, заперечивши будь які розробки якого небудь плану.