Впродовж 18-20 жовтня у місті Сочі відбулася непересічна подія –  перша, за останні 8 років, зустріч президентки Хорватії Колінди Грабар-Кітарович та президента РФ Владіміра Путіна. Подія, яка на думку багатьох аналітиків, може стати переломним моментом у вибудовуванні комунікації між Росією та Заходом та схилити російську сторону до налагодження діалогу. Примітно, що зустріч відбулася через 2 тижні після не досить вдалої спроби налагодити пряму комунікацію між США та Росією в рамках зустрічі К. Волкера і В.Суркова, і оскільки готувалася впродовж майже року, може свідчити про те, що Захід вибудовує багатоходову комбінацію задля повернення РФ до взаємовигідного формату переговорів. На перший погляд, використання в якості переговірника Колінди Грабар-Кітарович виглядає досить дивно, зважаючи на те, що історія політичного успіху президентки Хорватії пов’язана, в першу чергу, із налагодженням взаємовигідних відносин між Загребом та Вашингтоном. Чи не найяскравішим свідченням підтримки позицій Хорватії з боку США, можна вважати особисту участь у липневому саміті ініціативи «Тримор’я», президента Дональда Трампа. У кооперації з Варшавою Загреб отримав потужний політичний козир задля зміцнення не тільки внутрішньополітичних позицій, але й позиціонування на міжнародній арені, що може свідчити про ефективність роботи Грабар-Кітарович.  

7 жовтня у столиці Сербії Белграді відбулася зустріч між Куртом Волкером, спецпредставником Державного департаменту США та Владиславом Сурковим, помічником президента РФ. Консультації відбувалися за зачиненими дверима та мали на меті обговорення позицій сторін щодо варіантів виходу з «української кризи». Подібний формат комунікації між Волкером та Сурковим використовувався вдруге. Вперше знайомство сторін відбувалося у Мінську 21 серпня 2017 року. За офіційною інформацією, сторони повідомили МЗС України про питання, які виносяться до обговорення і узгодили формат зустрічі з українськими партнерами. І хоча зовні подібні заходи виглядають, як спроба вирішити «українське питання» без України, і США, і РФ розглядають даний спосіб комунікації як додатковий інструмент, який доповнює «мінський» та «нормадський» формат.  

Если комплексно посмотреть на политическую картину региона, можно увидеть, что его страны объединяет борьба с общими проблемами. Их схожесть связана со многими общими чертами наших обществ. В первую очередь, наиболее важное для упоминания – мы исповедуем традиционное Христианство, что означает присущие нам одинаковые ментальные рамки и восприимчивость к общим слабостям. Западные государства и их медиа повестка успешно имплементировали в наше социальное сознание, что наша основная болезнь состоит в коррупции. Коррупция, как феномен для западных государств, не есть специфичным явлением для наших, потому что она мутировала под воздействием наших общественных особенностей и не может быть повержена с использованием западных методов противодействия ей. Нам надо прекратить слепо прислушиваться в области социальной инженерии к западным экспертам и сконцентрироваться на том, как побороть явление «коррупция» нашими индивидуальными методами, основанными на духе закона, развитом Монтескье. Все другие проблемы, существующие в регионе, последствия нехватки политического образования и опыта строительства демократического государства. Наши общие проблемы определяют наше общее желание бороться с ними. Сегодня наилучшее время для развития регионального сотрудничества, хотя наш регион столкнулся с сильным политическим давлением извне, с обеих сторон (ЕС/США; Российская Федерация). Я считаю, что наступило оптимальное время для наращивания регионального взаимодействия, поскольку ЕС/США и Российская Федерация слишком заняты междоусобным противостоянием, оставляя нам маленькое поле для маневра между этими двумя силами нашего региона. К сожалению, военные действия на территории Украины ограничивают возможность для маневра, но, не смотря на сформировавшеюся ситуацию на ее территории, Украина стала независимой от России, как никогда раньше и должна использовать эти обстоятельства в собственных интересах.

Як стверджував давньогрецький філософ Геракліт: «Все тече, все змінюється». І дійсно, час – це така субстанція, яка стимулює до трансформацій, адаптації до нових умов, удосконалень. Проте разом з людиною розвиваються і всі напрямки та результати її діяльності – як позитивні, так і негативні. До прикладу, вищезгадана філософська істина не оминула і сучасних воєн, які сьогодні прийнято називати гібридними. Гібридна – означає багатокомпонентна, адже в глобалізованому світі, наскрізь пронизаному різного роду політико-економічними залежностями та зв’язками, просто зброєю війну виграти дуже складно. На жаль, так склалося, що на долю українців випала нагода, якщо можна так виразитись, перевірити дане твердження на власній практиці. Адже сьогодні наша країна мусить захищати свій суверенітет (та й, по-суті, стояти на сторожі європейської безпеки), воюючи з однією із найсильніших армій світу – як за військовими потужностями, так і в контексті пропагандистської машини.

Вибори до парламенту Австрії, що відбудуться вже 15 жовтня, очевидно ризикують вкотре випробувати політичну систему ЄС на міцність. Найбільш вірогідно, результат виборів призведе до формування коаліції Народної партії з праворадикальною Австрійською партією Свободи. Свого часу на Австрію вже були накладені санкції з боку Євроспілки через формування коаліції з участю праворадикалів, а коаліційний уряд з ультраправих і консервативної Народної партії правив у країні з 2000 по 2007 рік.  Кризи всередині ЄС зокрема фінансова, міграційна та особливо  криза довіри до політичного істеблішменту провокують зростання популярності радикальних сил по всій Європі, однак ще ніде досі ультраправий кандидат на посаду Президента не набирав 49%, як сталося у Австрії торік. Посилює падіння популярності обох найбільших політсил і їхня "велика коаліція", яка складена з консерваторів ("Народна партія") і соціал-демократів ("Соціал-демократична партія"). І у австрійській, і у німецькій політиці (електоральні та ідеологічні характеристики німецьких ХДС та СДП дуже подібні до австрійських консерваторів та соціал-демократів відповідно) така коаліція вважається не зовсім правильним розвитком речей, більш традиційною є ситуація, коли сильній правоцентристській партії і її невеликим союзникам (наприклад, лібералам) у коаліції влади протистоїть сильна  опозиція з лівоцентристів, або ж навпаки. Консенсус двох найбільших політсил, при цьому різнорідних ідеологічно, як правило, шкодить рейтингам обох - щось подібне відбулося нещодавно у ФРН, де після правління "великої коаліції" істотно знизилися рейтинги ХДС, а рейтинг соціал-демократів впав до найнижчої позначки з 1949 року. Щось подібне демонструвала і Австрія торік, коли на виборах Президента представники обох найбільших партій владної коаліції не потрапили навіть до другого туру, поступившись кандидату-праворадикалу Норберту Гоферу та самовисуванцю з числа колишніх "Зелених" Александеру ван дер Белену, що і виграв вибори. Втрата значної частини електорату привела найбільші політсили до необхідності оновлення, що призвело перш за все  до ротації верхівки в обох партіях. Старий істеблішмент, який фактично поніс головні іміджеві втрати під час мігрантської кризи, де-факто відійшов на другий план, попри те, що за ним залишилася дорадча функція та ряд посад, що не обтяжені високим рівнем публічності. Оновлення  торкнулося перш за все лідерських крісел: лідера соціал-демократів екс-канцлера Австрії  Вернера Фарманна змінив молодший політик Крістіан Керн, лідером консервативної Народної партії став міністр закордонних справ Австрії Себастьян Курц. Курц розпочав активне реформування політсили: змінив назву на "Нова Народна партія", отримав від партійного з'їзду безпрецедентні повноваження і можливість самостійно формувати виборчий список, врешті змінились і програмні засади партії. У новій редакції передбачено набагато більш жорстку міграційну політику та помірковану але впевнену критику бюрократії та інститутів ЄС, що певною мірою зближує Нову Народну партію з Австрійською партією Свободи. При цьому, за літо консерватори встигли наростити до 10% електоральних симпатій, перш за все за рахунок відтоку підтримки від праворадикалів, які критикували міграцію і євроінститути більш безкомпромісно і гостро.

Гастрольні санкції для громадян «країни-агресора» набирають обертів. На початку жовтня 232 народних депутати віддали свій голос за ухвалення законопроекту про особливості організації та проведення гастрольних заходів за участі громадян Росії. Законопроект зобов'язує організаторів заходів не пізніше ніж за 30 днів до проведення заходу звертатися в СБУ із запитом щодо порушників серед потенційних учасників гастрольного заходу. Організатори, у свою чергу, надають повноцінну інформацію про запрошеного гостя. Протягом 10 днів СБУ має надати відповідь, у якій будуть зазначені підстави для допуску/недопуску артиста країни-агресора на територію України. Тільки після отримання відповіді від СБУ, організатор може сміливо укласти договір з гастролером з Росії. У разі порушення вимог організатором, передбачається штраф у розмірі від 50 до 100 мінімальних зарплат, а це від 160 до 320 тисяч гривень. Законом не допускається проведення гастрольних заходів, які популяризують або пропагують державу-агресора і його органи влади. Також, у законі ще раз наголошується, що артистам, які внесені до переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, доступу до гастрольного майданчика країни немає. Варто нагадати, що наприкінці вересня Міністерство культури на підставі звернення СБУ оновило цей перелік осіб. Таким чином, станом на жовтень 2017 року список налічує 112 діячів культури з Росії, які порушили українське законодавство. Також в список внесли голлівудського актора Стівена Сігала та сербського кінорежисера Еміра Кустуріцу. Ініціатори законопроекту наголошують, що запровадження таких норм є ефективним правовим інструментом для протидії антиукраїнській пропаганді. У свою чергу, у МЗС Росії вже відреагували на новоприйнятий законопроект, назвавши його черговим проявом параної та кроком до введення в країні «залізної завіси». У Росії впевнені, що «шалена боротьба» з усім російським (мова друкована продукція, телебачення, радіо) перетворює Україну на поліцейську державу. До речі, про радіо. Всі пам'ятають резонансні коментарі щодо запровадження квот на українські пісні та мову на радіо, однак результат моніторингу місцевих і регіональних радіостанцій показує позитивну статистику. В усіх регіонах України мовні квоти перевиконуються в середньому на 20%, частка пісень українською мовою в середньому складає 45%. Локомотивами популяризації пісень державною мовою є Рівненська (82%), Тернопільська (81%), Івано-Франківська (59%), Сумська (58%), Львівська та Миколаївська(50%) області. Донецька і Одеська області є лідерами серед радіостанцій східного та південного регіонів України з середнім показником 40%. Сергій Костинський, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, на 2018 рік прогнозує, що середній показник по українських піснях може збільшитись до 50%.

Гібридна агресія, жертвою якої є не лише Україна, але і низка інших європейських країн, потребує ефективної протидії. Причому ставку варто робити на асиметричні кроки, які дозволяють отримати часом несподіваний ефект. Варто усвідомлювати, що наша держава не лише опинилася на передньому краї протистояння з Росією, але і потребує потужного імпульсу для розвитку. Склалася парадоксальна ситуація: Україна, потенціал якої не лише добре відомий фахівцям, але і оспіваний керівниками нашої країни протягом 26 років незалежності, нині є одним з європейських аутсайдерів за рівнем економічного розвитку. Нинішні темпи приросту ВВП не дозволяють сподіватися на ефективну європейську та євроатлантичну інтеграцію, адже перспектива вступу до ЄС та НАТО потребує досягнення високих економічних стандартів. Ситуація ускладнюється високим рівнем корупції та значними асигнуваннями на оборону, що сьогодні є вітчизняними реаліями.

Інформація про експорт вугілля з ОРДЛО до Польщі, яку підтвердив міністр енергетики РП Кшиштоф Тхужевський, швидко стала однією з топ-новин в українському інформаційному просторі. Поява такої інформації на фоні і не без того напружених відносин Києва та Варшави може, на перший погляд, здатися чистою випадковістю, однак огляд ситуації на енергетичному ринку Польщі та безпосередня участь у цих подіях Росії, проливають значно більше світла на цю неприємну історію. А також дають підґрунтя для роздумів щодо майбутньої участі Росії у вибудовуванні відносин між Україною та Республікою Польща. Останній звіт про споживання вугілля польськими домогосподарствами дає досить цікаву статистику для роздумів. Відповідно до результатів опитування, проведеного Kantar TNS у вересні 2017 року, 31% домогосподарств Польщі використовують вугілля для обігріву власних будинків, в яких фактично проживає одна третя населення Польщі (близько 37% громадян). При цьому середньомісячні витрати цих домогосподарств становлять 2534 зл., тобто понад 11% від їх доходів.

Класична версія геополітичної концепції Балто-Чорноморської дуги, яку знаходимо у політичних заявах Ю. Пілсудського та науково-публіцистичних роботах Ю. Липи міжвоєнного періоду, не що інше, як інтерпретація поглядів батьків-засновників геополітики про потребу розмежування сфер впливу західноєвропейських країн та Росії через пояс нових незалежних держав. Ще у 1915 році Рудольф Челлен, шведський дослідник, писав про те, що Німеччині для забезпечення власних інтересів потрібно дбати про створення «культурного кордону» між Західною Європою та Росією, бо лише за таких умов, вона може стати континентальною державою. Подібні думки можна зустріти і у роботах Хелфорда Макіндера, який у 1919 році даючи поради британським політикам зазначає, що «санітарний кордон», який відмежує Росію від Західної Європи буде найбільш сприятливою умовою забезпечення геополітичних інтересів Британії на євразійському континенті.

Традиційно референдуми вважаються однією з основних форм прямої демократії на рівні з виборами. В тому числі на референдумах може вирішуватися питання щодо оформлення незалежності певної спільноти, або її територіального об’єднання з будь-якою іншою державою. Виходячи з такої позиції, те, що зараз відбувається в Іраку та Іспанії можна було б назвати цілком демократичними спробами реалізації свого невід’ємного права  на самовизначення. Проте, ані іспанський, ані іракський уряди такої думки не поділяють. То де ж проходить та тонка грань між демократією та сепаратизмом? Про право народів на самовизначення Історично виникнення принципу самовизначення народів пов'язане зі становленням національних держав, що почалося в епоху буржуазних революцій. Проте юридично на рівні міжнародного права він хоч і дещо декларативно, але все ж був закріплений лише в 1945 році - Статутом ООН (п. 2 ст. 1).

Від моменту прийняття оновленого Закону України «Про освіту» не минуло й тижня часу, як не лише в Україні, але й в найближчому зарубіжжі почалась хвиля урядових занепокоєнь. До них долучаємо критичне сприйняття окремої статті закону про освіту урядовцями з Молдови, Угорщини, Польши, Румунії і навіть Греції Чи варто Україні звертати увагу на них? Так, глава Республіки Молдова в одному зі своїх дописів в соціальній мережі «Facebook» Ігор Додон сподівався, що Україна відмовиться від нового закону про освіту через порушення прав нацменшин. За його словами, він стурбований становищем великого співтовариства румунів і молдаван, які проживають на території України, громади, яка в цей час ризикує піддатися денаціоналізації внаслідок несправедливого закону, введеного в Києві. Також, очільник цієї держави переконаний, що новий Закон про освіту призведе до скасування системи освіти на рідній мові для етнокультурних меншин в Україні.

Сьогоднішня Білорусь, політична і економічна, дилеми, які постали перед її вищим керівництвом, є яскравим зразком того, як помилкові стратегії та слабкі ресурси доводять до катастрофічних наслідків. Вже на поч. 2017 р. у експертному середовищі стало абсолютно ясно, що «остання диктатура» Європи всерйоз вгрузла у катастрофічні проблеми, джерела яких лишились у її далекому минулому. На жаль, шансів виборсатись із цих проблем для білорусів вже також майже немає. Щонайменше із сьогоднішнім державним керівництвом. Консервація пізньорадянського соціально-економічного укладу, владна монополія О.Лукашенка, дипломатичні прорахунки у зв’язках із Заходом, і передовсім – із США, ресурсна залежність від РФ привели Республіку Білорусь до фактичної втрати нею власної державної суб’єктності. Оригінальність вищого керівництва Білорусі у цій ситуації заслуговує громовитих аплодисментів, адже стратегією виправлення ситуації було обрано не курс на реформи, не політичну революцію, а… блеф! Так, саме блеф, ніяк інакше білоруську політику та дипломатію останнього року назвати не можемо. Класика спроб балансування на кількох стільцях у стилі В.Януковича.

В останні місяці екологічне питання набуло широкого резонансу через зрив міжнародних домовленостей новообраним президентом США. Позиція Трампа щодо кліматичної угоди була радикальною починаючи з президентських перегонів, що є абсолютним мейнстрімом республіканців.  Серед пріоритетів на перші 100 днів роботи, Трамп називав скасування мільярдних платежів на користь кліматичних програм ООН. Однієї з найвпливовіших угод щодо вирішення світової екологічної проблеми є Паризька хартія, яка була підписана в конвенції ООН у грудні 2015 року. Однак, вже 1 червня 2017 року очільник Білого дому заявив про плани країни вийти з кліматичної угоди. Зі слів президента, подібні «авантюри» будуть загрожувати економічному зростанню США. Реакція Європи на заяву була очевидною: з виходом США скорочується допомога бідним державам майже на 25%. Саме питання клімату стало одним з найгостріших на саміті G20, який проходив 7-8 липня у Гамбурзі. Підсумкова заява саміту містить лише загальні фрази про боротьбу з кліматичними змінами та окремий абзац про врахування виходу США з Паризької угоди.

Палата представників конгресу США схвалила законопроект щодо санкцій проти Росії, Ірану і КНДР. Далі законопроект має бути розглянутий у сенаті, а потім, якщо буде затверджений, надійде на підпис президенту і як зазначають в адміністрації президента, Дональд Трамп підтримує даний законопроект. Проте, результати голосування показують, що палата зможе легко подолати вето президента в разі, якщо він відмовиться підписувати документ. Документ передбачає закріплення на законодавчому рівні санкцій, які були введені адміністрацією екс-президента Барака Обами у зв'язку з агресією Росії на сході України та анексією Криму. Також сюди входять санкції США у відповідь на втручання РФ в американські вибори.

За останній тиждень Судова реформа у Польщі стала епіцентром обговорень міжнародних експертів  та  ЗМІ. Згідно із пунктами законопроекту, голови Верховного суду мають бути звільнені, а підпорядкування Верховного суду має передаватись в руки міністерству Юстиції, яке зможе надалі призначати суддів. Хоча у цієї події можна знайти і іншу сторону медалі. Даний закон розробила партія «Право і Справедливість» на чолі якої стоїть Ярослав Качинський та вихідцем з партії є нинішній президент Польщі  Анджей Дуда. За допомогою цієї реформи   виходить, що Качинський та  його партія хотіли контролювати судову гілку влади і призначати в цю структуру «своїх людей». Сьогодні Дуда наклав вето на закони про Верховний суд і Державну раду судочинства. Але тут потрібно акцентувати увагу саме на Качинському та його політичній грі. Згадайте також «закон про ЗМІ»  який посилює вплив   влади яка знаходиться у руках «ПіС»  на  державні ТВ та радіо. Основними хто розробляв цей закон були «ПіС», і де-факто в них перебувають ЗМІ країни. «Право і Справедливість» мають більшість у законодавчій гілці влади, тобто в Сеймі де їхня фракція нараховує 235  особи, що є більшістю і голова  сейму є представником  партії. З Сенатом аналогічна ситуація 61 сенатор, що становить більшість мають мандат партії «ПіС», та голова сенату також з цієї партії.   Рада Міністрів або польський уряд це - виконавча гілка влади, яка також контролюється Качинським. І як я раніше зазначав, Анджей Дуда є продуктом цієї партії.  Цю процедуру, яку проводить правляча еліта,  можна назвати «окупацією» всієї владної структури Польщі. Качинський і компанія, на мою суб’єктивну думку,  починають досить сильно заграватись у сучасному політикумі, ігноруючи погрози з боку Європейського Союзу та інших міжнародних акторів, які ще до цієї події з судовою реформою погрожували ізолювати та накласти відповідні санкції на Польщу. Також радив би Качинському і Ко. незабувати хто  є  справжнім джерелом влади в країні і більш зухвалі політичні рішення можуть «розв’язати руки» полякам і це призведе до фатальних наслідків не лише для «ПіС», а і всієї Польщі.

В контексті перспектив налагодження політико-економічної взаємодії та транскордонного співробітництва з  Республікою Молдова, потрібно проаналізувати існуючі можливості та загрози для нашої держави. 13 лютого відбулася стратегічна зустріч прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана з прем’єр-міністром Республіки Молдова Павлом Філіпом. Доцільно зазначити, що урядом Республіки Молдова було скасовано торгівельні обмеження для експорту українських товарів, які дозволили на 15% збільшити експортно-імпортні операції між державами. Такі показники характеризують своєрідне покращення політико-економічних відносин між країнами. Дані суттєво покращились, враховуючи попередню статистику. За 2015 рік товарообіг між Україною та Республікою Молдова склав 565,6 мільйонів доларів США, що на 29,8% менше обсягів торгівлі за 2014 рік. Обсяги експорту українських товарів до Республіки Молдова у 2015 році склали 524,3 мільйонів доларів США (знизились на 29,5% у порівнянні з 2014 роком). Співпраця з визначеною державою є стратегічно важливою через спільні кордони, економічні зв’язки, євроінтеграційні проекти і задля збереження військової стабільності  в регіоні. Перспективним є налагодження двостороннього співробітництва між Україною та Республікою Молдова в рамках єдиної економічної зони. Це дозволить розвинути транспортно-транзитний вузол з морськими портами і автомобільними та залізничними магістралями у Чорноморському регіоні. Подібні проекти дадуть змогу економічно інтегрувати керівництво держави в українську систему координат та мінімізувати співпрацю Республіки Молдова з Російською Федерацією.