Нещодавно Папа Римський Франциск зустрівся у Ватикані з президентом України Володимиром Зеленським в рамках його візиту до Італії. Під час зустрічі обговорювалося декілька тем, але ключовим стало питання миру – врегулювання конфлікту на сході України, або, якщо називати речі своїми іменами, – припинення війни, яка вже не один рік виснажує людський, духовний та економічний потенціал нашої держави й є одним з основних джерел нестабільності у межах наших кордонів. Також, як відомо, Володимир Зеленський запросив Римського Понтифіка відвідати Україну. Постає питання: запрошення Святішого Отця відвідати нашу державу – це лише вияв ввічливості з боку українського президента чи важливий крок у підтримці дипломатичних зв’язків? Чи насправді візит Папи в Україну є настільки суттєвим для України і як він може вплинути на стан справ в нашій державі? Щоб відповісти на ці питання, необхідно спочатку зрозуміти, ким є Папа Римський і яку роль відіграє очолюваний ним Святий Престол у міждержавних й міжнародних відносинах.

Сучасні організовані угрупування футбольних фанів (ультрас), давно відійшли від амплуа традиційного вболівальника. Вони нагадують скоріше таку собі скриню із подвійним дном. При цьому, первинне наповнення скрині є в данному випадку не настільки важливим як вторинне, що розташоване ніби то рівнем нижче, а отже стає недосяжним для нетренованого ока. У ситуації ультрас первинним, найбільш впізнаваним є саме вболівальницький елемент. Останнім часом до вболівання все частіше додається чітко простежувана (для тих хто читає між рядків), політична складова. І ось тут починається напевно найцікавіше. Взаємодія двох здавалося б абсолютно протилежних сфер активності: фанатської й політичної, може розгортатися за двома найпоширенішими сценаріями. Першим є той за якого побутування політичної ідеології у вболівальницьких колах перетворює останніх на частину громадянського суспільства, яке тільки-но почало зароджуватися. Прикладом може слугувати наша держава, де ультрас були і є активними учасниками всіх суспільно-політичних процесів останніх років. Від Революції Гідності до війни на сході.Такий розвиток подій вказує на конструктивний, загалом позитивний вклад фанів у розвиток суспільства та держави. Існує й альтернативний шлях ставши на який, фанатські корпуси стають носіями розбрату та дестабілізації. Переважно цей розбрат знаходить своє відображення у зовнішній політиці держави (Росія й Марсельські Погроми під час Євро 2016), зазвичай за таких обставин явним є втручання силових органів держави, що ставить мету зробити із любителів футболу вершників апокаліпсису. Значно рідше вболівальники хитають човен зі середини (події в Каталонії). Третім шляхом є свідома участь тіфозі у різноманітних оказіях природа яких є не тільки політичною а й військовою. Не складе надто великих труднощів здогадатися, що означені вище події військово-політичного характеру обов’язково повинні мати місце на території іншої держави. Політично активні вихідці з ультрас під гіпнотичною дією пропаганди здатні на будь що. В тому числі й на різкі негативне, неприйнятне ставлення до спортсменів родом із країни яка активно демонізується на медіапросторі зацікавленими в цьому людьми. Комуністичний гнійник під носом Мадриду Передмістя Мадриду агломерація Вальєкас, колись самодостатнє село приєднане до столиці у 1950-му році. Притулок для семи тисяч чесних роботяг, що заробляють собі на окраєць хліба гаруючи на заводах і фабриках від світанку й до присмерку. Чисто тобі класичний дух пролетаризму (Ленін був би на сьомому небі відвідавши тамтешні виробничі потужності). Все було б у іспанських трударів цілком собі не зле, якби не гурт активних прихильників місцевого футбольного колективу «Райо Вальєкано» (навколо футбольна тусовка із виразним комуністичним забарвленням заснована на початку 70-х рр минулого століття). Саппортери виявилися вельми бойовитими, відразу перейнявшись ідеями ліворадикального спрямування хутко взялися до організації різного роду фанатських маршів під комуністичними гаслами. Місцем сили для вказаних робітничих демонстрацій радикально налаштовані молодики обирали центральні вулиці Вальєкаса або ж околиці домашньої арени «Райо». Самі «буканерос» (пірати) іменують себе також анархістами-антифашистами. Останні кілька років принесли багату поживу для «піратів-комуністів». Вітер, що зі Сходу роздмухав багаття їхнього радикалізму на крилах своїх поривів приніс ідею фікс про фашизм в такій далекій Україні. Спонукані прагненням захистити «стражденних» «шахтарів» найбільш вірні ідеям лівого крила фани подалися на український Схід. «Russia Today» спрацювала на відмінно.

Зеленский - президент мира, как сказал Пара Римский. Здесь дело в позиционировании самого Зеленского. Он и в избирательных своих лозунгах, и в дальнейшем в реализации политики себя так идентифицирует. Поэтому в присутствии Папы Римского, когда это было озвучено, Зеленский только обрадовался. Вопрос в другом: можно ли пока утверждать, что у него все получается в этом направлении? То есть удается ли ему реализовывать такую политику? С одной стороны, мы видим, что остаются жертвы на Донбассе. Эта статистика его пока явно не радует. Он может положить себе в актив позитива — это обмен, где ему реально удалось осуществить часть мирной политики. Это попытка выйти на новые переговорные процессы в Нормандском формате. У него после первой встречи в Париже возник большой вопрос: когда состоится и состоится ли следующая встреча, потому что она анонсирована, а для того, чтобы она состоялась, надо осуществить крайне много политических решений. Хватит ли им «хисту», очень хорошее украинское слово, хватит ли им сил и мудрости для реализации этой политики.

Імпічмент президента Трампа поступово стає історією. За кілька годин Сенат США остаточно виправдає чинного президента, визнавши, що він не порушував закон, коли тиснув на свого українського колегу Володимира Зеленського. Можна бути певним, що покарання Дональда Трампа підтримає лише опозиція. Жоден з його однопартійців не зрадить свого лідера.  А Україна, яка в останні місяці проти волі стала однією з головних тем у Штатах (під час імпічменту назва нашої держави лунала чи не частіше за прізвище президента!), має шанс зійти з вістря американської політичної боротьби.

В середньовічну добу шотландська армія вихором промчала по королівських землях наробивши чимало галасу. Добре вишколене військо, біля витоків формування якого спочатку стояла сама лише ватага жителів під керівництвом шанованого в народі олдермена Воллеса швидко розрослося і зміцніло змусивши битися в дрижаках самого короля Англії. Лицарі в кілтах в той час повстали проти сваволі бритів, котрі посягнули на шотландську землю аби здобути кожен собі по наділу. Втрата землі для волелюбних мешканців тамтешніх широт означала втрату свободи. Виступивши проти корони вони боролися хоробро, до останнього подиху, але таки програли. В день коли їх провідник та натхненник опору В. Воллес сконав закатований, на якийсь час зникла й мрія про вільну Шотландію. Нескорений дух бунтівного олдермена дрімав очікуючи правильного часу. І таки дочекався. Brexit. Прощання з ЄС для Британських островів й Шотландія, як бомба із годинниковим механізмом, яка здетонувавши може наробити Лондону великої шкоди. Проте, почнімо з самого початку. Рік п’ятдесяти п’яти відсотків Питання про здобуття Шотландією незалежності постало ще за 5 років до того, як місцева верховна влада отримала всі підстави для проведення референдуму. Більш аніж 10 років тому, у 2009-му році. 30 листопада того року вищі чини країни оприлюднили Білу Книгу - свого роду довідник, покликаний максимально чітко пояснити громадянам суть зміст й значення рішення з приводу того чи іншого аспекту соціально-політичного розвитку суспільства та держави. В даному випадку йшлося про таке доленосне для Шотландії голосування як всенародний референдум щодо повної незалежності від Британії. Трохи пізніше, приблизно у 2010-му році після публікації всіх офіційних документів стосовно голосування, почалася процедура суспільного обговорення наповнення останніх.

Африка – це другий за розмірами материк світу, чисельність його населення, за даними на початок 2020 року, складає понад 1,3 млрд осіб. Для багатьох людей цей материк як ніщо інше є лише «периферією світу», яку не можна поставити в ряд з іншими регіонами через незначні економічні або політичні показники африканських держав. Як наслідок, у людській свідомості сформувався стереотип неперспективності, тобто недооцінки ролі Африки у політичній чи економічній складовій відносин у світі. Проте, чи справді африканський континент заслуговує на звання «периферії світу», яка не заслуговує уваги серед великих світових держав? Насправді, Африка – регіон, який є ласим шматком для ряду держав, зокрема для таких великих геополітичних гравців, як Китай, Росія та США, котрі переслідують власні інтереси щодо збільшення їх сфер впливу у світі, отримання політичних чи економічних дивідендів. Китай

Вже понад тиждень у світових ЗМІ та спеціалізованих експертних колах точаться дискусії навколо впринципі очікуваних трансформацій основоположного закону РФ. Конституції федерації. Увага аналітиків, та оглядачів спрямована на цілком зрозумілі наміри господаря Кремля таким чином знайти шпарину у законодавстві та залишитися при справах після збігання свого надцятого президентського терміну у 2024-му році. Поряд із бурхливими обговореннями «президентського» питання В. Путіна, непомітними залишилися деякі інші законодавчі ініціативи. Зокрема поза увагою більшості провідних фахівців залишився один вельми тривожний для нац безпеки України сигнал. Стосується він пропозиції очільника національно-культурної автономії «Українці Росії» Б. Безпалька відносно закріплення на законодавчому рівні дозволу прикордонним регіонам нашої держави за бажання увійти до складу Росії. Легітимізована реінкарнація «Російської Весни» Весна 2014-го року стала часом бенефісу російської геополітики. Спочатку безкровна експансія Криму, далі вервечка не менш злощасних для нас подій, що призвели до утворення «больової точки» на тілі українського півдня. Простуючи вслід за насичено багряною ниткою, бере свій початок в кремлівському клубку Аріадни, можемо наштовхнутися на двері високих кабінетів прихильників «збирача земель руських». На столі в одній із особистих службових кімнат бачимо загадковий пакет документів із грифом «цілком таємно». Погляд глядача ненароком падає на «шапку» першого аркуша. На ньому пишномовний напис «Російська весна». Як стане відомо вже дещо згодом, всі без виключення листки у вказаному пакеті списані детальним описом плану з розширення зони соціально-політичного хаосу в Україні на інші 7 областей (всього таких областей 9 з урахуванням Донецької та Луганської). В той період Москві не вдалося вповні реалізувати замислене. Інша справа коли механізми втілення зазначеного плану відполірувати та перевести в рамки російського законодавства. Тим більше коли розвиток ситуації вказує на те, що змінивши конституцію прибічники ВВП фактично скасують чинність міжнародного права на території країни чиї кордони не закінчуються ніде. За словами того ж таки керманича РФ.

Об этом в своем telegram-канале «Кот Качиньского» сказал Владислав Сердюк, эксперт Фонда общественной дипломатии Выступление Дуды и Зеленского четко демонстрирует, что в польско-украинских отношениях наступило очевидное потепление. В основном об этом свидетельствует речь Дуды, который кроме вечных заявлений об однозначной поддержке суверенитета нашей страны впервые за несколько лет даже словом не обмолвился о трудном прошлом Украины и Польши, но вместо этого, например, вспомнил о борьбе украинцев и поляков против большевиков. Данная речь достаточно симптоматична, поскольку она говорит не столько о прошлом, сколько о настоящем. Украина и Польша спустя сто лет все также совместно продолжают бороться, но уже с современным большевизмом, который наступает со стороны РФ. Конечно же, не стоит забывать, что политика — это всегда преследование собственных интересов, но все-таки приятно осознавать, что хотя бы часть стратегических интересов Варшавы и Киева сегодня совпадают.

Кастовий поділ – явище цілком звичне. Принаймні для Індії. Тамтешня версія соціальної стратифікації заснована на майновому стані й походженні. Так урядовці віддають належне традиціям. Традиціям, коріння яких сягає прадавніх часів. Призначення класичного кастового ранжування полягало в тому, щоб розташувати кожного громадянина на належному щаблі, створивши таким чином індивідуальний життєвий простір для кожної з каст. Такий суспільний лад дозволяв отримати напрочуд впорядковану структуру соціуму, котра на той час демонструвала дива ефективності. Але, що трапиться, коли сюди додати політичну складову? Відповідь на це питання порівняно недавно знайшли у КНДР. Концепція політизованого кастового розподілу була запропонована першим в її історії вождем Кім Ір Сеном. Згідно із переконаннями «Великого Годівничого», котрі лягли в основу новоствореної ієрархічної піраміди, на момент настання 1958 року в найбільш автаркічній країні світу існували й надалі продовжують свою діяльність три основних прошарки суспільства. Відправною точкою нового розуміння кастового поділу стало поняття сонбуну. Сонбун – система аскриптивного (наперед визначеного суспільства, яка не залежить від здобутків індивіда. Інакше кажучи нединамічного) статусу, що використовується в КНДР. Основою є політичне, та соціально-економічне становище предків громадянина, різноманітних його родичів і таке інше. Визначає рівень довіри до людини, її місце в черзі на роздачу матеріальних благ та можливостей, котрі стосуються індивідуального розвитку особистості. Лише декілька років потому механізми функціонування означеної системи були закріплені на офіційному рівні. 1993-го року міністерство громадської безпеки КНДР оприлюднило «Довідник із реєстрації громадян». У вказаному зводі норм співіснування в рамках тамтешнього суспільства тлумачиться важливість поділу та його мета. Довідник містить пояснення стосовно трьох прошарків північнокорейського населення. Згадані вище три класи населення викристалізувалися із близько 50-ти категорій останнього.

Сьогодні в медіа з’явилась чергова резонансна новина, яка стосується коментарів Еммануеля Макрона російським журналістам після щорічного звернення до представників ЗМІ. Французький президент заявив про те, що рішення про поглиблення двосторонніх відносин між Парижем та Москвою співпадає з його «історичними переконаннями» та повністю відповідає стратегічним інтересам офіційного Парижу. Еммануель Макрон також підкреслив, що Франція веде активний діалог з Росією щодо врегулювання конфлікту на Донбасі в рамках нормандського формату, але з Москвою потрібно працювати вже зараз, не чекаючи остаточного вирішення всіх заморожених конфліктів за участі Кремля. Також французький лідер звернув увагу на те, що після останнього саміту в рамках нормандського формату з’явився конкретний результат в напрямку врегулювання протистояння між Україною та Росією – сторони провели обмін полоненими. Що це означає для України? Безумовно, подібні заяви зі сторони французького президента не вселяють додаткового оптимізму для команди Володимира Зеленського. Особливо напередодні чергового раунду нормандських переговорів, які мають відбутися вже у березні цього року. Еммануель Макрон у черговий раз продемонстрував увесь прагматизм європейських партнерів, який, в першу чергу, полягає у захисті власних геополітичних та економічних інтересів. У цій ситуації не варто забувати про Ангелу Меркель, яка поки утримується від подібного роду виступів, але активно працює над організацією берлінського саміту щодо врегулювання ситуації в Лівії за посередництва Володимира Путіна. Потрібно розуміти, що подібне «потепління» в бік Москви зі сторони Франції та Німеччини обумовлено рядом факторів, серед яких:

Політичні системи країн «чорного» континенту упродовж їх постколоніальної історії ніколи не відзначалися особливою стабільністю. Візитною карткою більшості африканських країн за цей час стали перманентні конфлікти, переважно у формах різноманітних воєн та переворотів. Відтак, поява на мапі Африки то тут, то там нових «гарячих точок» нині вже мало кого дивує, розглядається швидше як ледь не звичний атрибут новітнього укладу постколоніальних країн. Упродовж останнього десятиліття хронічною проблемою магрибської зони континенту є Лівія, де щойно знову ситуація різко загострилася. Кризові явища в Лівійській державі набули незмінної постійності чи не відразу після ліквідації режиму М. Каддафі. Нинішньому стану політичної турбулентності передував процес становлення перехідного уряду протягом 2011-2014 років. Правлячий клас, котрий став біля керма країни, від початку не зміг прикласти достатньо зусиль для наведення ладу в Лівії. Не кажучи вже про те, щоб втримати владу над всією її територією. Його найвизначнішим досягненням в контексті керування країною стала ухвала про змінення назви з «Лівійської Джамахерії», засади функціонування якої були записані у «Зеленій Книзі» Каддафі (перший і поки єдиний документ конституційного типу, запроваджений на території Лівії у 1969 році) на «Державу Лівію». Зміна назви мала бути приурочена прийняттю сучасної конституції, яка допоки все ще перебуває на стадії проектування (останні згадки про неї датовані ще 2017-тим роком). Після остаточного розколу на лівійських теренах встановилося двовладдя, сам факт існування котрого дав старт новій громадянській війні. Доля країни опинилася з одного боку в руках Уряду Національної Згоди (УНЗ), котрий обрав собі столицею м. Триполі, а з іншого про свої права на владу заявив фельдмаршал Хафтар. Військовий став на бік Палати Представників, що базується у Байді. Халіфа Хафтар отримав статус головнокомандувача Збройними Силами Лівії, які зібрав переважно із залишків військ Каддафі та інших розрізнених воєнізованих формувань, котрі активно діяли в межах країни на той час. За такого розвитку ситуації, на тлі системної нестабільності і нової хвилі загострення внутрішнього протистояння, у лівійську гру вступило відразу кілька помітних геополітичних гравців. Стосовно ЄС доречно буде сказати про істотну вагу двох факторів. Політична верхівка співдружності зацікавлена у збережені в Лівії хоч якоїсь політичної стабільності і контрольованості, оскільки усвідомлює ризик збільшення притоку біженців у разі, якщо в умовах нового хаосу розпочнеться чергова повномасштабна громадянська війна. Досвіду проведення подібних кривавих «вечірок» Лівії не позичати. Не варто забувати й про Францію та Італію, колишніх метрополій африканського Магрибу, які, швидше за все, скористаються вигодами тотального безладу на лівійській внутрішньополітичній кухні та відстоюватимуть власні державні інтереси, керуючись історичною пам’яттю і географічною близькістю. Найбільш активно себе проявляє в цьому плані Франція. Деякі західні інформагентства ще у квітні минулого року заявляли про нібито наявність у офіційного Парижу так званого «таємного плану». Відповідно до нього французи повинні були постачати зброєю УНЗ, розраховуючи таким чином, що шальки терезів у їх боротьбі з Хафтаром схиляться на бік Уряду. Очевидно, цей хід було вирішено зробити в надії на отримання контролю над покладами нафти, розташованими на території гарячої точки. Щоправда, дещо пізніше прем’єр-міністр Франції спростував зазначені відомості, заперечивши будь які розробки якого небудь плану.

Здавалося б не так давно, у 1999-му році після цілком очікуваного відходу Б. Єльцина із посади президента РФ йому на зміну прийшов у ті часи ще доволі молодий екс КДБівець В. Путін. На перший погляд зовсім нічим непримітний(принаймні ззовні) колишній прем’єр показав себе як напрочуд кмітлива особистість. Думки в голові цієї визначальної для російської держави постаті  поставали як цілісні ідеї просто таки із незбагненною швидкістю. Водночас були вони й вражаюче холоднокровними. Такий спосіб мислення це доволі звична справа коли говорити про агентурне минуле фігури, що на той час тільки починала робити перші ходи на шаховій дошці надскладних владних взаємин в ролі короля. Це відбулося одного дня, коли холодна російська зима тільки починала свій запланований тримісячний тур територією «великої та неосяжної». 8 грудня 1999-року сакральна дата в особистому календарі господаря Кремля. Саме у цей день було проведено процедуру підписання «Договору про Союзну Державу». Угоду було укладено поміж РФ та РБ. Вказаний документ став квінтесенцією попередніх домовленостей між Москвою та Мінськом. Мова про ряд проміжних угод досягнутих у проміжку довжиною у п’ять років. Всього таких підготовчих договорів було три. Першим став «Договір про дружбу добросусідство й співпрацю»(21 лютого 1995 р). Наступним був підписаний та невдозі набув чинності «Договір про створення співтовариства Білорусі і Росії(2 квітня 1996 р.). Третьою й останньою цеглиною у фундаменті майбутньої конфедерації судилося бути Договору про союз Росії та Білорусі(2 квітня 1997 р.). Першим суттєвим кроком по жовтій цегляній доріжці, котра вела до створенння омріяного смарагдового краю під назвою Союзна Держава Росії та Білорусі, став вступ в силу договору від 8.12.1999. Трапилася ця знакова подія 26 січня 2000-го року, після символічного обміну керівниками держав-підписантів ратифікаційними грамотами. Що власне являє собою цей проект та в чому полягають ключові умови його повноцінного функціонування? Союзна держава — конфедеративний союз Російської Федерації та Республіки Білорусь з поетапно організовуваним єдиним політичним, економічним, військовим, митним, валютним, юридичним, гуманітарним та культурним простором. Учасником Союзу може стати держава — член Організації Об'єднаних Націй, яка поділяє цілі й принципи Союзу та переймає на себе зобов'язання, передбачені Договором про Союз Білорусі й Росії від 2 квітня 1997 року і Статутом Союзу. Приєднання до Союзу здійснюється з відома держав — учасників Союзу. При приєднанні до Союзу нової держави розглядається питання про зміну назви Союзу. У повноваження Союзної держави входять зовнішня політика, оборона і безпека, бюджетна, грошово-кредитна та податкова системи, митні питання, системи енергетики, транспорту і зв'язку. Кожна держава зберігає суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, державний устрій, Конституцію, державний прапор, герб.

Підступ, підкуп, інтриги-багатоходівки і т.п. виверти споконвіку становлять суть російської політики і дипломатії. Візантійщина і макіавеллізм настільки вкорінилися у ній, що нині вже не викликають на Заході ні подиву, ні навіть особливого невдоволення. І лише коли російські політики і державні мужі розпочинають креативити, розширювати і модернізувати сфери власної політичної і дипломатичної активності, а особливо – маскувати її під західну прагматичну і максимально внормовану політику, вони гарантовано наражаються на невдоволення, занепокоєння і, врешті, на санкції. Саме такою є нинішня стадія відносин Росії і Заходу. Москва активно модернізує та інтенсифікує свою політику, вибудовуючи її на імперській ідеології та реваншизмі. Відповідно модернізується й політична етика, наскрізними елементами якої стають абсолютна політизація усіх сфер суспільного життя, примат політичних цілей над рештою, з кінцевою метою досягнення національної і державної першості і кращості. Цілком природнім за таких умов сценарієм стало взаємопроникнення політики і російського професійного спорту, за нормальних умов середовища відносно аполітичного. Відтак російське спортивне чиновництво одного чудового дня відкрило для себе нову оруелівську реальність, в якій спорт беззастережно підпорядкований політичним інтересам, а професійних спортсменів очікувала роль «рабів лампи». Світова ж спортивна спільнота звична до зовсім іншої схеми поведінки. В міжнародному спорті чільне місце відводять зносинам, заснованим на доброчесності, прозорості та відкритості. І останньою цінністю у цьому переліку, але далеко не останньою за вагою, є рівність можливостей та умов для всіх. Ці норми давно імплементовані. Вони є загальнообов’язковими до виконання, їхня об’єктивність не викликає особливих сумнівів. Різке відхилення від заданого вектору, тим більше категорична відмова творити спорт в межах обумовлених правил виглядає неприйнятною. Спорт із доволі помітними домішками політики автоматично робить Росію вигнаницею зі спільноти цивілізованих держав, у якій спортивне життя здавна підпорядковується усталеному зводу правил.

Розвиток політичного активізму у РФ в умовах правил, за якими у поточний проміжок часу ведеться тамтешня політична «гра», видається процесом вкрай проблемним. Гостра криза цього аспекту зумовлена, перш за все відсутністю дієвої, функціонально спроможної опозиції. Сили, які б наважилися стати у фарватері будь-яких протестних рухів, та боротися з утисками режиму, на жаль позбавлені абсолютно всіх придатних для цього засобів. Сьогодні найчастіше спостерігаємо дешеву пародію на опозицію, на кшталт зведених нанівець зусиль одіозного «кишенькового» опозиціонера О. Навального чи ще більш гротескного «двірцевого опозиціонера» В. Жириновського. Натомість реально небезпечні для режиму політичні фігури, які можуть втілити в собі справжню небезпеку для діючої верхівки, перебувають у надскладних умовах. Система тоталітарного контролю за політичною та ідеологічною системами, мусимо визнати, є достатньо ефективною. Задля максимально ефективного придушення інакодумства не гребують у Росії жодними, в т.ч. й «брудними прийомами». До останніх, звісна річ, відносимо  активну експлуатацію силового блоку. Боротьба із незгодою методом кийка є повсякчасною, майже буденною реакцією сучасної російської влади на елементарну критику політичних рішень. Однак, попри всі спроби викорінити навіть натяк на протест, слабкий, ледь помітний його вогник продовжує тьмяно світити. Масла у вогонь спротиву щоразу волею-неволею підливають різні активні ланки суспільства. Від славнозвісного гурту «Pussy Riot» з їхнім виступом у церкві, до відносно свіжого у пам’яті походу шамана Олександра Габишева на Москву. Який до речі, так нічим путнім і не завершився. Таким ретранслятором громадської думки часто є й  хіп-хоп/реп спільнота. У всі часи, відколи субкультура хіп-хопу почала вести відлік свого існування, вона містила в собі досить чітко окреслений елемент антисистемності. Хіп-хоп завжди був сферою, яка найбільш чутливо реагувала на всі серйозні соціальні потрясіння. Так відбувається і на території нашого північного войовничого сусіда. До цього часу різко негативні думки особливо політизованих російських хіп-хоперів як правило не виходили за межі різноманітних цифрових дискурсивних майданчиків. Мова, звісно ж, переважно про дописи у соціальних мережах та бесіди у формі інтерв’ю, опубліковані на різноманітних медіаплатформах.

Коментарі брав Євгеній Куценко, експерт Фонду громадської дипломатії 21 октября Президент Украины прибыл в Японию с трёхдневным рабочим визитом. Наряды, которые он и его супруга выбрали для церемонии интронизации Императора Нарухито, активно поддаются критике прессы. Мы решили узнать, действительно ли супруги провалились с таким важным элементом дипломатической и протокольной практики, поэтому спросили об этом Наталью Адаменко – президента Etiquette School, эксперта по этикету и дипломатическому протоколу. Во время участия в церемонии интронизации Императора Японии Нарухито Владимир Зеленский должен был придерживаться правила дресс-кода под названием “White tie”. Что подразумевает это правило?

Проблеми війни та зовнішньої політики з самого початку були чи не найбільшим головним болем для політичної команди Володимира Зеленського. Свого часу, у добу передвиборчих баталій політтехнологам майбутнього президента вдавалося відвести від нього деякі гострі проблеми, відкладаючи алгоритми їх розв’язання на потім. Команда новообраного президента першочергово зосередились на більш актуальних темах перезавантаження центральних органів влади, утриманні економічної стабільності, ревізії реформ попередніх режимів і т.д. Але вже наприкінці літа контент актуальних для нового політичного режиму тем почав зміщуватись в напрямку зовнішньої політики й війни на Донбасі. При цьому, проблема Східного Донбасу стала одним із перших наріжних каменів для молодої команди. З 2015 р. розв’язання конфлікту здійснюється у кількох паралельних форматах: мінському і нормандському колективних, серії двосторонніх, окремі найбільш гострі питання – на позачергових сесіях Радбезу ООН. При цьому, особливо обнадійливим видається нормандський формат, учасниками якого є ключові європейські арбітри – Німеччина і Франція, а також основні суб’єкти протистояння – Російська Федерація та Україна. З 2014 р., коли відбулися перші мирні перемовини у такому форматі (в червні 2014 р. в Шато-де-Бенувіль у Нормандії (Франція), звідки, власне, й назва), лідери чотирьох європейських держав збиралися щонайменше ще тричі: у жовтні 2014 р. в Мілані, лютому 2015 р. в Мінську та жовтні 2016 р. у Берліні. При цьому, найбільш продуктивною стала мінська угода «нормандської четвірки», більш відома як «Мінські домовленості – 2», які дозволили зупинити активні бойові дії, перевівши протистояння із силової в політичну і дипломатичну площини. З березня 2018 року, після того, як російська сторона відмовилася від участі в роботі нормандського формату, він був тимчасово поставлений на паузу до визначеності із позиціями учасників за результатами президентських виборів в Україні. А вже на початку вересня 2019 р. відбулася ціла серія заходів і публічних заяв, які засвідчили – новий раунд нормандських перемовин буде, він буде вкрай непростим, але, водночас, рішення за його наслідком мають стати доленосними якщо не для усіх, то для окремих його учасників точно.