Сьогодні з’явилася чергова резонансна новина, яка стосується оновленого формату мирних переговорів між Україною та Росією, які, згідно озвученої інформації, можуть продовжитись у двосторонньому форматі на рівні президентів двох країн – В. Зеленського та В. Путіна.  Функції посередника готовий виконати особисто Нурсултан Назарбаєв, багаторічний лідер Казахстану та, навіть після відставки, найбільш впливова фігура в середині країни. Пропонуємо розібратися у тому, які ризики для України матиме подібного роду ініціатива та в чому суть миротворчого інтересу Назарбаєва. Внутрішньополітичні ігри або операція «Шапрашти» Назарбаєв подав у відставку ще у березні цього року, але зберіг за собою повний контроль за політичними процесами в середовищі казахського політикуму. Єлбаси (лідер нації) залишається головою реформованої Ради Безпеки, яка перетворилася з консультаційного органу в конституційний і, багато в чому, розширює сферу впливу через узурпацію/підпорядкування значної частини повноважень чинного президента. Крім того, Назарбаєв продовжує контролювати правлячу партію «Нур Отан» та безпосередньо впливає на формування уряду.

Уже в третий раз Нурсултан Назарбаев закидывает свой геополитический невод и предлагает свою помощь Украине. На этот раз экс-президент Казахстана пробует стать посредником для встречи президентов России и Украины Владимира Путина и Владимира Зеленского. Это предложение без какой-либо конкретики прозвучало в октябре в Японии, об этом сообщил глава МИД Украины Вадим Пристайко. Сам Нурсултан Назарбаев также лично подтвердил во время Пятого ежегодного заседания Astana Club, что предлагал президентам Украины и России провести встречу тет-а-тет в Казахстане и якобы получил согласие Зеленского. В свою очередь поступил ответ и от Российской Федерации, пресс-секретарь президента РФ Дмитрий Песков отметил, что их сторона высоко ценит усилия Нурсултана Назарбаева в плане налаживания российско-украинских отношений. Но сейчас российские власти сконцентрированы на подготовке к процессам нормандского формата — и для этого должны быть выполнены все обязательства, которые стороны взяли на себя в Минске. Подобные заявления прозвучали и после недавнего телефонного разговора между канцлером Германии Ангелой Меркель и президентом РФ Владимиром Путиным.

Багато експертів вважають, що Європейський Союз сьогодні перебуває у стані певної кризи: соціальної, економічної, політичної. Проте, якщо аналізувати цю кризу детальніше, то ми можемо припустити, що її суть лежить не на практичній поверхні, а криється глибокого в кризі саме європейських цінностей та екзистенціальних цілей, якими ми їх знали ще у XX столітті. Для того, щоб не залишитися без свого «контрольного пакету акцій» при новому світовому порядку, Європейському Союзу потрібно вирішити внутрішні проблеми та адаптуватися до нових реалій. Головне питання – як це зробити? Це питання, звичайно, турбує насамперед найбільших європейських лідерів. 21 жовтня Президент Франції Емманюель Макрон дав інтерв’ю журналу The Economist, у якому поділися своїм баченням майбутнього Європейського Союзу та висловив думки щодо його місця у новому світовому порядку. Макрон знаний тим, що активно пропонує нетипові (як для консервативних поглядів ЄС) реформістські ідеї, а Франція – як одна з країн-засновниць ЄОВС та одна з найбільших сил Європи – має вагомий голос у вирішенні найважливіших питань. Для того, щоб оцінити, яке майбутнє може чекати на Європейський Союз, у цій статті ми проаналізуємо позицію одного з його найвпливовіших лідерів. Криза та майбутнє Європейського Союзу – самостійна супер-сила?

Вже третій рік триває сага під назвою «Brexit», яка загубила кар’єри декількох впливових британських політиків та спричинила затяжну політичну кризу всередині країни. Поки що рано говорити про перспективи виходу з цієї ситуації оскільки Британія занурюється в черговий виборчий процес. Наприкінці жовтня Брюссель запропонував відтермінувати вихід Британії зі складу ЄС до 31 січня наступного року. Чинний британський прем’єр Борис Джонсон вирішив використати чергову відстрочку для проведення дострокових парламентських виборів, які, за його логікою, повинні відкрити можливість для переформатування парламенту. Консерватори на чолі з Б. Джонсоном розраховують, зважаючи на високі рейтинги, на впевнену перемогу, яка дозволить отримати більше голосів під час наступного голосування за угоду з ЄС. Однак не варто відкидати можливість повторення ситуації формату 2017 року, коли «великі очікування» Т. Мей не змогли повною мірою втілитись у результатах голосування. Вибір дати для голосування

В Іспанії розпочалася новий виток політичної кризи, який виник в результаті чергового загострення «каталонського кейсу» та неспроможності створити дієву більшість в стінах парламенту. Діючий склад парламенту пропрацював трохи більше шести місяців, але соціалісти на чолі з прем’єром Педро Санчесом так і не змогли домовитись про створення коаліції. Виходом з цієї ситуації повинні стати дострокові вибори, які заплановані на 10 листопада. Пропоную розібратися з тим, що стало причиною чергового загострення протистоянь в середині країни та як результати виборів зможуть вплинути на існуючу політичну матрицю.      Що стало причиною загострення? 14 жовтня Верховний суд Іспанії ухвалив дуже жорсткі вироки окремим каталонським політикам за звинуваченнями у сепаратизмі та розтраті державних коштів. Це пов’язано з організацію референдуму за незалежність, який відбувся у 2017 році і спровокував затяжну політичну кризу, яка, певною мірою, триває і досі. Крім того, іспанський суд видав ордер на екстрадицію колишнього очільника Каталонії Карлеса Пучдемона, який, після провального референдуму, переїхав до Брюсселю. Більше того, визначені рішення були ухвалені в акурат до чергової річниці сумнозвісного для багатьох референдуму. Можливо, офіційний Мадрид вирішив продемонструвати свою силу, але результати такої авантюри отримали протилежний ефект – розпочався черговий етап протесту, результати якого передбачати надзвичайно важко.

Рішення Палати представників про визнання геноциду проти вірмен, на даний момент, варто сприймати в контексті негативного політичного сигналу або ноти протесту в бік Анкари. Протягом останніх декількох років двосторонні відносини між США та Туреччиною супроводжувались гучними заявами та багатьма скандалами, що, безумовно, спровокувало збільшення напруги між обома державами. Прийнята резолюціє вступає в силу без погодження Сенату, але, в такому випадку, вона матиме виключно рекомендаційний сенс. Більш важливо те, що її підтримала абсолютна більшість конгресменів (405 – за; 11 – проти). Це свідчить про формування консолідованої позиції на рівні обох партій й може стати першим кроком на шляху до запровадження реальних санкцій щодо Анкари, якщо сторони не зможуть знайти порозуміння. Однак, на даний момент це виглядає малоймовірним. Цілком прогнозованою стала реакція зі сторони Анкари. Р. Ердоган назвав подібне рішення «нечуваною образою Туреччини» і наголосив, що у випадку прийняття подібного рішення на рівні Сенату (тоді резолюція перейде в юридичну площину) Туреччина може відкликати посла з Вашингтону. У цьому випадку ні про який вихід Туреччини зі складу Північноатлантичного альянсу не йдеться. Потрібно розуміти, що зовнішня політика – це ключовий елемент позиціонування Р. Ердогана перед власним електоратом. Турецький лідер, з перемінним успіхом, постійно балансує між інтересами ключових геополітичних гравців. Разом з тим Туреччина вийшла на рівень потужного регіонального гравця і намагається, можливо дещо «грубо», але все ж таки грати на захист власних інтересів.

У середу, 30 жовтня, Володимир Путін відвідав Будапешт з робочим візитом на запрошення угорського прем’єра Віктора Орбана. На фінальній прес-конференції В. Орбан багато говорив про те, що членство в ЄС та НАТО не повинно обмежувати подальший розвиток російсько-угорських двосторонніх відносин. В даному випадку мова йде про співпрацю в енергетичній сфері, російських інвестиціях в інфраструктурні проекти Угорщини та збільшенні об’ємів двосторонньої торгівлі до 10 млрд доларів в наступному році (у 2018 році рівень двосторонньої торгівлі склав 6,5 млрд доларів). В. Орбан відзначив, що його країна не може змінити свого географічного розташування. Саме тому, на думку прем’єра, Угорщина повинна співпрацювати з усіма центрами сили в трикутнику «Москва – Стамбул – Берлін». У свою чергу В. Путін зазначив на стратегічній ролі Угорщини в транзиті російського газу та наголосив, що «Газпром» забезпечить достатній рівень поставок газу до Будапешту в наступному році, не зважаючи на результати «транзитних» переговорів з Україною.  В. Орбан прогнозовано багато говорив про історичну велич своєї країни та «полчищах» мігрантів, які намагаються прорватися в Європу через територію Угорщини. Крім того, угорський лідер відзначив, що офіційний Будапешт готовий стати так званим провідником Росії на шляху до поглиблення діалогу з Вашингтоном та НАТО. Пропоную детальніше окреслити цілі, які переслідує кожна зі сторін. Інтереси Росії:

Vladimir Zelensky in Japan What should be done by the new team of the president to develop bilateral relations with the USA?

21 жовтня Президент України Володимир Зеленський прибув у Японію з триденним робочим візитом. В. Зеленський провів зустріч з прем’єр-міністром Японії Сіндзо Абе та відвідав інтронізацію Імператора Нарухіто. Під час свого перебування у Японії В. Зеленський поспілкувався з екс-президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим, президентом Бразилії Ж. Болсонару та зустрівся з президентом Німеччини Ф. Штайнмайером. Результати візиту  На перший погляд програма візиту була надзвичайно насиченою, але пропонуємо повернутися до змістовної частини та розібратися з тим, наскільки продуктивним став зовнішньополітичний вояж президента.

Першою жертвою скандалу, що потенційно може призвести до імпічменту президента Трампа став  екс-спецпредставник Державного департаменту США по Україні Курт Волкер. Його роль в організації зустрічей між особистим адвокатом Трампа Рудольфом Джуліані та радником Володимира Зеленського Андрія Єрмака була описана раніше, але Курт Волкер вже не обіймає свою посаду, чого не скажеш про його “колегу” Гордона Сондленда, що очолює дипломатичну місію США при ЄС. Якщо колишній спецпредставник Держдепу США по Україні Курт Волкер вже встиг подати у відставку та дати свідчення на вимогу Конгресу, посол Сполучених Штатів у Європейському союзі Гордон Сондленд, може залишитись єдиним дипломатом, який збереже свою посаду після скандалу, що призвів до початку процедури імпічменту. Гордон Сондленд —  не Курт Волкер і навпаки

Динамічний і насичений порядок денний міжнародного політичного процесу залишив поза увагою широкого загалу результати нещодавнього саміту ЄС, на який з великою надією розраховували жителі Північної Македонії. Проте, їх сподівання вступити до політичної сім’ї європейських країн розвіялись від дещо цинічних рішень Франції, Нідерландів та Данії, які заблокували початок переговорів про вступ Албанії та Північної Македонії до ЄС та створили небезпечний прецедент, який слід взяти до уваги Україні при формуванні власної стратегії інтеграції до об’єднання. Але про все по черзі. Після того, як керівництво тоді ще просто Македонії взяло за основу курс на вступ в ЄС, в країні зрозуміли, що окрім необхідності відповідати політичним критеріям, доведеться ще й розв’язувати проблемні історичні питання зі своїми сусідами. Першим своєрідні амбіції регіонального лідера спробувала проявити Греція. Ще з часів розпаду Югославії, греки сперечались з македонцями за право використовувати останніми назву для своєї країни. Річ у тім, що один з історичних районів Греції також носить назву Македонія і грекам дуже не подобалось, що таку ж назву обрала для себе окрема держава. Оскільки тривалі чвари не давали результату, саме підготовка Македонії-країни до європейської інтеграції була використана грецькою стороною, щоб піти в атаку і досягнути потрібного результату. У 2018 році під тиском Греції та при посередництві ООН македонське керівництво погодилось піти на зміну назви. Саме тоді, після ратифікації рішення парламенту на карті з’явилась Північна Македонія, яка побачила перед собою зелений колір на шляху руху. Як виявилось – не довго. Зрозумівши, де слабкість позицій Північної Македонії свої історичні амбіції вирішила проявити і Болгарія. Парламент країни проголосував за прийняття урядової декларації стосовно готовності підтримати початок переговорів з Північною Македонією й Албанією про вступ до ЄС, якщо будуть виконані ряд вимог, більшість з яких адресована саме до офіційного Скоп’є. Болгари вимагають від Північної Македонії не проводити політику підтримки македонської діаспори в Болгарії, почати процес реабілітації болгарських жертв комуністичного режиму в Югославії, переписати суперечливі моменти історії та рекомендують ЄС не використовувати термін «македонська мова», оскільки, на думку болгар, форма спілкування македонців є лише одним з діалектів болгарської мови. Так були створені нові перешкоди на шляху консенсусного рішення країн ЄС стосовно початку перемовин з Північною Македонією.

18-19 жовтня прем’єр-міністр РФ Д. Медведєв здійснив дуже «символічний» візит в Сербію, де взяв участь у військовому параді на честь 75-ї річниця звільнення Белграду. Медведєв також виступив перед депутатами тамтешнього парламенту та заявив про підтримку територіальної цілісності й незалежності Сербії.  В ході спільної прес-конференції Дмитра Медведєва та Александара Вучича стало зрозуміло, що візит пройшов в достатньо продуктивному форматі і Кремль зацікавлений у посиленні своєї присутності на Балканах. Вучич наголосив на підвищенні обороноздатності Сербії та, фактично, акцентував увагу на перспективах поглиблення військово-технічної співпраці. Крім того, Вучич провів невеликий екскурс в історію, подякував за допомогу у звільненні Белграду під час Другої світової війни та відзначив, що Москва по сьогоднішній день залишається стратегічним союзником Сербії. Сербський прем’єр також звернув увагу на збільшення експорту продукції сільськогосподарського призначення в Росію. Сторони оголосили про домовленості по ряду інфраструктурних проектів, енергетичних проектів (мова йде про розширення «Турецького потоку через територію Болгарії та Сербії) та досліджень в галузі ядерної енергетики, якими активно займатиметься російська державна корпорація «Росатом».

1. Рекордні за кількістю учасників телевізійні дебати кандидатів у президенти від Демократичної партії  пройшли в містечку Вестернвіль, штаті Огайо у вівторок ввечері 15 жовтня. Чертвертий із загальних дванадцяти раундів став особливими не тільки тому, що кваліфікацію пройшли рекордні 12 кандидатів, а також ці дебати стали першими після оголошення 30 вересня старту процедури імпічменту президента Трампа. Як не дивно, відсутність традиційного вступного слова, ведучі CNN та New York Times компенсували першим питанням кожному кандидату щодо доцільності початку процесу імпічменту, та кожен у свої перші хвилини згадав про Україну. Наприклад, Берні Сандерс (досвідчений сенатор зі штату Делавер) назвав розмову Трампа і Зеленського “українським інцидентом”, та наголосив, що Україна залишається надійним союзником США. Але деякі кандидати, наприклад, член Палати представників Тулсі Габбард, навіть не назвали ні посади, ні імені президента України. 2. Довгоочікувані перші слова в Огайо Джо Байдена, щодо якого власне і стосувалось “прохання” Дональда Трампа до Володимири  Зеленського у розмові 25 липня певною мірою відійшли на останній план, коли Джо Байдену нагадали, що під час процесу імпічменту Біллу Клінтону в 1998 році Байден заявив, що американці не помилились з президентом, тому він тоді був не готовий голосувати за імпічмент. Дійсно, з архіву виступів у Сенаті видно, що, Байден заявляв, що не збирався голосувати за імпічмент Білу Клінтону, але тоді запевнив, що клятва члена Сенату та воля виборців для нього важливіші, ніж партійна лояльність.

13 октября в Польше прошли очередные парламентские выборы. По результатам экзит-поллов победителем избирательной гонки предсказуемо оказалась правящая партия «Право и Справедливость», которая получила 43,6% голосов избирателей. Поддержка оппозиционного электората «растеклась» между четырьмя партиями: «Гражданской коалицией», получившей 27,4%;

Западные Балканы – традиционное место пересечения интересов между Россией и Западом. В большей степени, борьбу за регион проигрывает Российская Федерация за счет того, что у Запада больше прежде всего финансовых возможностей и более глубокое наполнение «мягкой силы». Если в Черногории РФ проиграла борьбу за не допуск расширения НАТО, то в Сербии еще не все потеряно, хотя шансов противостоять политической интеграции Белграда с Брюсселем все меньше. Сербия в стратегиях внешней политики ЕС и России ЕС-Сербия. Еще в 2003 году на саммите Европейского Совета в Салониках, лидеры ЕС приняли решение о расширении Европейского Союза за счет государств Западных Балкан. Сербия получила статус кандидата на членство в ЕС в 2012 году. Другие страны – Албания, Республика Северной Македонии и Черногория также получили такой статус, а Босния и Герцеговина получила статус потенциального кандидата на членство в ЕС.

9 жовтня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган санкціонував чергову (третю за останні 2,5 роки) транскордонну військову операцію на півночі Сирії під назвою «Джерело миру». Близько 15 тисяч турецьких військових та про-турецьких сирійських збройних формувань перетнули кордон з Сирією у трьох ділянках і почали облогу двох основних прикордонних міст – опорних пунктів сирійських курдських загонів YPG. Перед початком наземної фази операції, турецька авіація 8 годин поспіль завдала повітряних ударів по північно-східній Сирії, знищуючи склади боєприпасів, опорні точки, укріплені будівлі, зерносховища, військові конвої та оборонні укріплення на підходах до населених пунктів. Мотивація Туреччини розпочати військову операцію складається з комбінації різних внутрішньополітичних і зовнішньополітичних факторів. По-перше, «курдське питання» вже давно тліє у Туреччині у вигляді багаторічної боротьби між курдськими сепаратистами з Робітничої партії Курдистану (PKK) та центральною владою. Курди прагнуть розширення власних прав аж до надання автономії, а може навіть і власної держави. Турки всіляко придушують їхні виступи та намагаються асимілювати цей народ, донедавна навіть не визнаючи їх курдами. Після захоплення в полон засновника PKK та їхнього лідера Абдулли Очалана у кінці 1990-х років, курдський рух поступово слабшав. Мирні переговори, які розпочав вперше сам Ердоган, коли прийшов до влади у 2003 році, з перемінним успіхом тривали до 2015 року, коли він же їх і розвалив, переслідуючи власні політичні інтереси. Невирішеність курдського питання погіршує загальну ситуацію з безпекою в країні, а їхній тісний зв`язок з сусідніми сирійськими курдами, які стали сильнішими внаслідок зближення зі США, актуалізував цю проблему.