Ірландське питання на сучасному етапі. Перспективи Brexit для Ірландії. Для Британських островів останні декілька десятиліть були відносно спокійним періодом внутрішньої політики. Однак з часу оголошення бажання Сполученого Королівства розпочати процес виходу з Європейського Союзу вийшли на поверхню проблеми між етносами островів, давно приховані під поверхневим шаром стабільності та контролю. Навіть відносини між «дружніми» Ірландією та Об’єднаним Королівством перестали вважатися прикладом добросусідських відносин. Стало зрозуміло, що Brexit стає новою проблемою – як політичного та економічного,  так і соціального характеру. Проблема взаємовідносин Ірландії та Сполученого Королівства нараховує вже більше восьми століть історії. Основна ескалація конфлікту на відносно сучасному етапі припадає на 60-90 ті роки минулого століття (відомі в західній пресі під м’якою назвою «The Troubles», «Проблеми»), коли загострились протиріччя між католицьким та протестантським населення Північної Ірландії. На сьогодні офіційно протистояння є врегульованим, общини знову живуть разом і мало що нагадує про криваві дні двадцятирічної давнини. Однак, для розуміння глибинних факторів, які досі є визначальними у формуванні відносин двох держав та общин та які і лежатимуть в основі подальшого вирішення питання, потрібно зробити невеликий екскурс в історію Зеленого острова.

Найбільш гострою темою для дискусій, в контексті європейського вибору України, є перспективи та проблеми реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, по суті це є питанням структурного наповнення двосторонніх та регіональних відносин. Сьогодні багато людей забуває про глобальний та всеохоплюючий контекст цих відносин. Тому дуже важливим є знання та розуміння провідних тенденцій в Європі, для того щоб зробити висновки щодо нашого європейського майбутнього. Тож після підписання Римської декларації 25 березня 2017 року лідерами держав-членів ЄС, за виключенням Великобританії, було окреслено нові напрямки руху ЄС, які мають стати форпостом для зміцнення союзу. Амбіційність нових планів на десятирічний термін приголомшує, але, здавалося б, це мало надихнути європейську спільноту знову повірити у Європейський Союз, чого поки ще не сталося. Спробуємо окреслити 3 основні проблем, які на сьогоднішній день дезінтегрують Європу, заважають перезавантаженню та більше того впливають на відносини Україна-ЄС.

Після падіння Радянського Союзу в 1991 році, та розпаду Югославії, який розпочався в тому ж 1991, а закінчився лиш з проголошенням незалежності Косова в 2008, у Східній Європі більше не було значних територіальних потрясінь. Новостворені країни достатньо органічно влилися в нинішню Європу, і декілька років питання сепаратизму не мали масового характеру. А кордони західної і центральної Європи взагалі залишалися фактично незмінними з часів закінчення Другої світової війни. Сьогодні ж, станом на кінець 2017, питання виходу автономій, чи окремих регіонів, зі складу єдиних держав стає все гострішим. Справа не тільки в Каталонії, де кілька місяців тому місцевий Парламент ухвалив резолюцію про незалежність від Іспанії. Окрім вічно непокірних каталонців, повторити сценарій своїх північно-східних сусідів хотіли б чимало регіонів. Причини таких бажань, в значній мірі, знаходять своє пояснення в історії. В період з 1939 по 1975 рік Іспанія знаходилась під управлінням режиму Франсіско Франко.  Каудільйо (титул (ісп.  — «вождь»), прийшов до влади не без допомоги гітлерівського режиму і на понад три десятиліття встановив абсолютну одноосібну диктатору. В ході неї найбільших утисків зазнали саме ті регіони, які намагалися піднімати питання автономії і відстоювати свої етнічні, культурні та мовні права. До прикладу, та ж Каталонія, під час його правління вперше, за довгий проміжок часу, втратила свою автономію. Схожа ситуація мала місце й в інших непокірних регіонах Іспанії.

Безпека на Близькому сході трактується абсолютно по-іншому, ніж у західному світі чи навіть на пострадянському просторі, тому  досить важко державам з іншими цінностями зрозуміти її основні принципи та засади. Крім того, безпека кожної країни в цьому регіоні має свої особливості і суперечності в середині вже своєї власної системи. Тому за часту неправильне трактування основних зовнішньо-політичних принципів держав Близького сходу спричиняє конфлікт інтересів, що призводить до загострення відносин та високої ймовірності  початку військового конфлікту в регіоні чи з державами західного світу. Іран залишається однією з наймогутніших держав регіону,  не зважаючи на досить тривалу ізоляцію міжнародною спільнотою. І запорука такого становища перед усім у відповідній до державних та національних інтересів політиці, яка складається з низки суперечностей та протиріч національного та релігійного характерів. При розгляді іранської національної безпеки  варто враховувати, що розпад біполярної системи не є переломним моментом в історії Ірану. Безпеку цієї країни необхідно розглядати комплексно після Ісламської революції 1979 р. і до сьогоднішнього часу з врахуванням основних аспектів дореволюційної політики. На формування національної безпеки Ірану вплинули два чинника:  іранський націоналізм та іранські державні інтереси, які сформувалися під впливом викликів та загроз, що поставали перед країною. Ці два фактори в іранському баченні суттєво відрізняються через те, що іранський націоналізм або релігійний фанатизм не завжди позитивно впливають на справи держави. Оскільки спричинили міжнародну ізоляцію країни, що призвело до суттєвих економічних втрат, дестабілізації ситуації в самій країні, порушення політичної, економічної та соціально-гуманітарної безпеки. Іранська національна безпека має динамічний характер і змінюється під впливом зовнішніх факторів та подій в регіоні. Цікаво і те, що іранські урядовці враховують досвід попередніх років на будь-якому етапі формування військово-стратегічних і зовнішньо-політичних документів. Крім того на формування іранської безпекової політики вплинули ще дореволюційний перський націоналізм, геополітичне положення Ірану та економічний фактор.

Конфлікт Каталонії та Іспанії має історичне значення, ще у XIX столітті при бурхливому розвитку капіталістичних відносин Каталонія була найрозвиненішим регіоном Іспанії. Вже в тогочасному суспільстві відбувалась культурна експансія і насадження своєї мови та культури, після чого почали виникати сепаратистські настрої, які у 1871 році переросли в певне повстання, правда зазнали фіаско. Хоча такі події відбувались протягом двохсот років і слідували різними страйками робітників, заворушеннями, політичними терактами, референдумами та грою в автономію. Але каталонська політична еліта завжди вміла «грати» з центральною владою і за допомогою таких маніпуляцій жадала розширення своїх прав, сприятливих умов розвитку для своєї території. І в цій політичній грі завжди виступала гравцем який диктує свої умови державі, показуючи слабкість політичної еліти держави, саме при вирішенні і прийнятті рішення. Це можна порівняти з риболовлею, а саме в підсікання риби, яка дратує риболова і в кінцевому варіанті вибудовується дві загально відомі теорії. Риболов «зривається» і втрачає свій улов, або просто-напросто терпить і добивається очікуваного результату. Хоча досвідчений «риболов» Іспанія вміє грати зі своєю ірраціональністю (нервами). По суті замість того, щоб вирішити дане питання і сісти за стіл переговорів, щоб «розставити всі крапки над і», економічні, політичні, та соціальні питання Іспанія вирішила пограти в «мафію», коли місто засинає і не прокидається. Тобто визнавати будь-які дії незаконними, до цього маючи підтримку із сторони суб’єктів міжнародних відносин.

Дві системи міжнародних відносин біполярна і постбіполярна сформувалися під впливом абсолютно різних факторів: викликів та загроз, тому відповідно і механізми гарантування існування та розвитку цих систем будуть суттєво відрізнятися. Формування будь-якої системи відбувається під впливом певних чинників та факторів, а точніше під впливом викликів та загроз. Система формується у відповідь на реальні і в тому числі ймовірні небезпеки. І функціонує відповідно за тією ж схемою. Тому фундаментом, як до теоретичних, так і до практичних напрацювань щодо забезпечення європейської військової безпеки є ситуація, яка склалася на міжнародній арені включаючи виклики та загрози, які держави намагаються уникнути чи вирішити відповідно до можливостей. А механізмами в цій ситуації виступає знайдена вдала теоретична формула, яка максимум втілена в реальність.  

18-24 жовтня пройшов 19-й з’їзд Комуністичної партії Китаю – ключова подія в політиці держави, яка визначає нове керівництво, принципи економічного розвитку та зовнішньої політики. Під час нього відбулися 2 основні події: переобрали голову КПК Сі Цзіньпіня та затвердили план розвитку Китаю до 2050 року («план соціалістичної модернізації»), який повинен зробити державу процвітаючою і прекрасною, за допомогою екологічних та економічних реформ. Сі прийшов до влади у 2012 році, після чого модернізація і реформи в державі прискорились, але посилилась авторитарна влада, контроль за населенням, цензура та арешти активістів. Під час свого вступного слова китайський лідер, перерахувавши здобутки держави, зазначив, що «Китай вступає в нову еру, що забезпечить головну роль в світі».  Також в стратегічному плані було закладено ідеологію «відродження нації», яка покликана модернізувати національну ідею і стати мотиваційним чинником для китайського суспільства. На першій стадії з 2020 по 2035 рік Китай планує збільшити базу середнього класу, щоб забезпечити процвітання населення та ліквідувати бідність, а це передбачає подвоєння показника ВВП на душу населення. Тобто, китайці планують до 2021 року вийти на рівень середньо-розвинених країн, оскільки зараз вони вважають себе країною, що розвивається. А вже до 2050 року вони хочуть вийти на рівень США та розвинених країн Європи, але з альтернативною, соціалістичною моделлю розвитку. Китайське керівництво зазначало, що буде проводити реформи для лібералізації ринку, залучати  закордонних інвесторів і створювати вільні економічні зони. Ці всі дії покликані дати новий поштовх економіці та вивести Китай на якісно новий рівень.

Вопрос о двойном гражданстве украинцев лежит на поверхности уже долгое время. Хотя правильнее сказать не двойном, о дополнительном гражданстве, поскольку некоторые украинцы и топ - чиновники не ограничиваются только двумя паспортами. Оформим второе гражданство легко, быстро, дешево. Такие объявления так и манят граждан Украины задуматься о паспорте другого государства, а если еще рекламодатель гарантируют помощь в официальном трудоустройстве клиент в кармане. И тут, хотелось бы разобраться детальней, создает ли наличие гражданства другой страны "джек-пот" для украинцев и Украины как государства в целом. Согласно социологическому опросу, который группа "Рейтинг" провела в сентябре этого года, отношение ко второму гражданству у украинцев скептическое. 65% респондентов выступили против второго гражданства. Однако, треть опрошенных призналась, что не против дополнительного паспорта. Что касается выбора страны, гражданство которой хотели бы получить украинцы, выбор 42% респондентов пал на страны ЕС, 18% опрошенных выразили желание выехать в США, а 15% в Канаду. Главная причина смены местожительства стремление к лучшим условиям жизни, так считают 64% опрошенных. 34% выехали бы не ради себя, а ради детей: достойное будущее детям в Украине обеспечить невозможно. Отсутствие работы причина выезда для 23% украинцев, 12% выехали бы за получением лучшего образования. Таким образом, мы видим, что мотивы для получения второго гражданства украинцами так и зазывают государство к действию, и оно же, в свою очередь, не заставило себя ждать. Петр Порошенко внес на рассмотрение Верховной Рады проект закона, который предусматривает лишение гражданства Украины всех, кто добровольно получил гражданство другого государства. Украинцы с двумя гражданствами, в большей своей массе, особо не вникали в действующее законодательство, но новый проект закона взбудоражил даже их. Пройдемся по основным постулатам. На данный момент полного запрета на двойное гражданство в Украине нет. Закон не предусматривает того, как граждане Украины должны уведомлять о втором гражданстве, а доказать факт его наличия практически невозможно. Президентский законопроект также нет запрещает, но вводит наказание за наличие двойного гражданства, но наказаны будут не все. Например, владельцы паспортов РФ избегут наказания, ведь Россия скорее всего откажется подтверждать или опровергать информацию о получении российского гражданства украинцами. Главный удар придется на тех, кто получил гражданство стран ЕС, а таких у нас большинство. Согласно закону, бипатридов будут выявлять с помощью запросов  в органы власти иностранных государств, их публичных реестров, официальных сайтах, или же по паспорту, который выявит пограничник. И тут сразу первая утопичная норма: невозможно найти на сайтах органов государственной власти или в СМИ информацию  о том, имеет человек два паспорта или нет.. И даже если вдруг появится указ президента Румынии, например, о том, что Павло Павленко стал гражданином этого государства, указ не будет содержать данные украинского паспорта, и уж тем более ответа на то, как Павленко получил румынское гражданство. Таким образом, чтобы инициатива президента заработала есть 2 пути (конечно кроме принятия законопроекта Верховной Радой). Первый способ это обыск украинцев при пересечении границы, если выявили паспорт другой страны  - документы передаются  в миграционную службу Украины. Второй путь направлять запросы в иностранные органы, но только в тех случаях, когда спецслужбы Украины уже владеют информацией о гражданстве конкретного человека (таким образом НАБУ получило информацию о гражданстве Британии Романа Насирова, на тот момент главы фискальной службы Украины). В комитетах ВРУ кроме инициативы президента, находится законопроект команды Ляшка и "Народного фронта", но оба касаются двойного гражданства депутатов и чиновников, президентский же касается всех. Альберт Фельдман, директор Украино-Израильского института стратегических исследований считает, что закон президента не берет во внимание взаимоотношения внутри Украины с представителями этнических меньшинств. Фельдман также отмечает вклад украинских заробитчан в экономику Украины (за 2016 год субвениця составила 6 млрд долларов, на минуточку, одна их самых больших субвенций для страны). Среди политологов бытует мнение, что с принятием президентского закона Украина может лишится сразу пяти миллионов граждан.

Співробітництво України та Грузії розпочалось 12.12.1991 р., так як Грузія однією з перших визнала незалежність України. Надалі співпраця неодноразово закріплювалась у ряді договорів. Не дивлячись на зміну відносин з Москвою, Київ зазначав що не робитиме це за рахунок співпраці із Тбілісі. Грузія залишається для України головним партнером у регіоні, в т.ч. і через їх участь та тісне співробітництво у міжнародних, європейський та регіональних організаціях, незалежно від зміни керівництва. Україна неодноразово виступала на підтримку збереження територіальної цілісності Грузії у ситуації з Абхазією та Південною Осетією, у відповідь Грузія завжди підтримувала Україну у поширенні правди про Голодомор, та визнавала останній геноцидом українського народу. Також варто зазначити, що Грузія перша хто надала гуманітарну допомогу Україні після початку бойових дій на Донбасі.

Світовий політичний процес значним чином залежить від тих трансформаційних процесів, які відбуваються всередині держав. Провідні політичні суб’єкти, якими наразі є не тільки держави, а й окремі індивіди, визначають наповнення основних політичних тенденцій, які неодмінно впливають на життя пересічних громадян. Зовнішня політика України не є виключенням. Український зовнішньополітичний курс сьогодні зосереджений на вирішенні вкрай важливих питань, пов’язаних з агресією Росії проти нашої держави. Адже ситуація на сході України є однією із класичних форм міжнародних відносин, а саме конфліктною взаємодією держав, яка є історично однією із найдавніших. Тобто це той самий «солдат», про якого говорив французький дослідник міжнародних відносин Реймон Арон, що поряд із «дипломатом» є архетипом одної із форм міждержавної взаємодії. Велика роль недержавних гравців у конфлікті доводить, що конфлікт не є явищем класичних відносин у військовій сфері, а виступає лише як основа для застосування супутніх інструментів з метою досягнення політичних цілей. Теорія змови: місце України у великій грі

Європейський Союз став яскравим прикладом міжнаціонального моделювання, який підняв рівень загального соціального благополуччя та координування державної взаємодії на найвищий рівень. Проте, непередбачувані трансформації міжнародної політичної кон’юнктури спричинили численні виклики перед якими постав цей успішний геополітичний проект. Європу заполонили хвилі вимушених переселенців з Близького сходу, нових масштабів набрала загроза тероризму, в багатьох країнах набрав популярності рух популістських сил євроскептиків, збереглась прихована небезпека сепаратизму, а результати референдуму у Великобританії спонукали королівство до ініціювання процесу виходу з рядів ЄС. Не дивлячись на різноманітні деструктивні фактори, Європейський Союз вистояв, показавши неабиякі межі стійкості та спроможність до модернізації. Європейські інституції розпочали працювати над виробленням нових підходів до стратегії функціонування об’єднання, європейська спільнота консолідувалась навколо базових принципів загальної Європи, проєвропейські політичні сили зберегли свої позиції у Нідерландах, Франції та ФРН, ЄС довів свою спроможність реагувати на виклики сучасності. Безсумнівно, за короткий проміжок часу не вдалось подолати усіх перешкод, подекуди в самому об’єднанні та в його окремих державах залишаються проблемні тенденції ти ризики. Хоча вони потребують якнайшвидшого нівелювання, ЄС володіє належними ресурсам для їх подолання, поряд з ефективним менеджментом. Головне, що Євросоюз показав своїм скептикам – це наявність політичної волі до змін, здатність об’єднуватись у складну хвилину, рішучість та цілеспрямованість у власних діях. Політична воля, єдність, рішучість та цілеспрямованість – такі ж риси лягли в основу триваючого процесу самоідентифікації української держави на міжнародній арені. Шлях до визнання європейської інтеграції національним зовнішньополітичним пріоритетом дався Україні не легко та потребував боротьби за право голосу, подолання суспільних протиріч, протидії зовнішній агресії. Незаконна анексія Кримського півострова, початок бойових дій на Донбасі, різке падіння економічного становища супроводжували Україну у її змаганнях за право здійснення суверенного вибору на користь Євросоюзу та відстоювання власної суб’єктності у міжнародних відносинах. Після підписання Угоди про асоціацію та її вступу у дію, Україна почала тривалий процес переорієнтації в європейську систему політично-економічних координат, потребуючи зворотної підтримки з боку Євросоюзу. Питання розвитку українсько-європейської взаємодії мають знаходитись в площині двосторонньої комунікації та відповідати індивідуальним інтересам Києва, Брюсселя та іншим столицям Європи. Прагнення української сторони до входження до єдиної європейської родини засвідчують привабливість європейського проекту для інших країн, доцільності програми Східного партнерства та наявність передумов для розширення геополітичних позицій ЄС на континенті шляхом інтеграції нових країн.

Кілька важливих подій останніх років актуалізували питання сепаратизму в Європі. Донині мейнстрімним було твердження, що війни і міжетнічні конфлікти, як і сепаратизм - справа для Європи забута якщо не назавжди, то, принаймні дуже надовго: економічну співпрацю і переваги вільної торгівлі бачили у якості надійних ліків від проблем ідентичності і сепаратизму. При цьому ж, сталося дещо принципово інше: почали задумуватися про автономію чи власну державність економічно розвинені і заможні регіони - Каталонія, Північ Італії (особливо Венеція) та Шотландія. Схожим прикладом є і Силезія у Польщі, де розмови про можливий спалах сепаратизму стали особливо частими під час подій у Каталонії цього року. Про небезпеку для внутрішньої єдності Польщі ситуації з Каталонією заявив і очільник МВС країни, цілком вірогідно, що причиною такої заяви могла стати позиція силезьких автономістів, які публічно засудили Іспанію і підтримали референдум в Каталонії. Силезький сепаратизм має знайомі нашому оку кольори: прихильники відділення чи поглиблення автономії Силезії виносять на акції жовто-синій силезький прапор. Ключовою силою, яка виступає за автономію регіону і взагалі за "регіоналізацію" Польщі є Рух за автономію Силезії, заснований ще 1990 року. Попри відсутність великої популярності політсили, вона представлена у деяких муніципальних та регіональних органах у незначній кількості. Найбільшим політичним успіхом силезьких автономістів можна вважати отримання двох мандатів у парламенті Польщі 1991 року скликання, однак з тих пір такі висоти залишаються для Руху за автономію Силезії максимальним рекордом. Ідея Силезії як незалежної держави чи самоврядного регіону належить більше культурним елітам, аніж політичним, і існування силезької мови як окремої від польської - одна з ключових тем, які відстоюють сепаратисти. Власне сама Силезія у великій політиці Польщі останнього часу традиційно відноситься до цільових регіонів ліберального табору, зокрема Громадянської платформи та Б. Коморовського. Самі ж депутати-автономісти у парламенті Силезького воєводства кооперуються з впливовою опозиційною партією "Громадянська платформа", що так само підкреслює опозиційність силезців до правлячої PiS. Частково це підкреслює можливість яскравішої артикуляції силезької ідентичності у разі подальшого поглиблення конфлікту між консервативним електоратом правлячої PiS та ліберальними виборцями PO та партії Новочесна. В сучасній Польщі 847 тисяч громадян назвали себе силезцями під час перепису населення. У той же час, з них половина одночасно називає себе і поляками і силезцями одночасно, що демонструє підхід офіційної Варшави до силезців: вони визнаються субетносом польської нації, при цьому силезька мова вважається діалектом польської. Ще за десять років до перепису населення 2011 року, під час перепису 2001 року, лише 173 тисячі осіб подали себе як силезці, тобто за десять років кількість самоусвідомлених силезців дійсно збільшилася у чотири рази. Це означає, що демографічна база для силезької національної ідентичності теж присутня, на відміну від спроби, скажімо, створити національний проект на фоні «зникаючих ідентичностей», що так само часто зустрічається в Європі (тут я би згадав Інгрійський сепаратизм в РФ, кашубів у Польщі, ще цілий ряд автономістських і регіоналістських проектів у РФ  чи той самий русинський на Закарпатті, до якого варто повернутися окремо).

Стаття розміщена за умовами конкурсу «Молодіжна дипломатія без кордонів» Зважаючи на географічне положення Ірану, яке дозволяє йому співпрацювати з багатьма державами, а енергетичний потенціал збільшує кількість торговельних партнерів та суперників. Зокрема, у відносинах ЄС та Ірану можна виокремити два блоки держав. Перший прозахідний блок: ЄС, США, Туреччина, другий: Росія, Китай. Проте не можна їх так кардинально розділяти, необхідно враховувати і той аспект, що навіть, не зважаючи на конфлікт в Україні, санкції, конфлікт на Близькому Сході, ЄС імпортує по над 50% російських енергоносіїв, є одним із найбільших торговельних партнерів. США в свою чергу визначає Китай та Росію найбільшими партнерами. Але ця умовна лінія допоможе краще зрозуміти інтереси кожного суб’єкта в регіоні і як вони впливають на відносини ЄС та ІРІ. Крім того, зважаючи на нові тенденції в ЄС – Брексіт та якою буде нова політика ЄС. США від початку становлення відносин ЄС та ІРІ відгравали роль наставника, який намагався контролювати співпрацю. Саме через ЄС, а точніше Велику Британію, США зайшли на енергетичний ринок Ірану і намагалися там контролювати політику ІРІ. Важливим фактором є те, що США не зовсім вигідно, щоб Іран був потужною енергетичною державою, адже на таке місце претендують самі Штати. Запитання залишається як зміниться політика США-ЄС-Іран, зважаючи на те, що головний лобіст Америки вийшов з ЄС. Крім того, з обрання нового президента в США, позиція держави стала різкішою щодо Близького Сходу [9]. Після зняття санкцій, Обама та Руханні підписали договір, однак нинішній президент розкритикував його і зазначив, що «це найжахливіша угода, яку навіть соромно обговорювати». І згодом 3 лютого 2017 р. накладає санкції проти 13 фізичних осіб та 12 компаній причетних до розробки і випробувань балістичних ракет. На що населення Ірану відреагували бурхливо і знову з’явилися гасла «смерть Америці». Однак, за цим інцидентом не можна зрозуміти, якими ж насправді є відносини США та Ірану і як вони вплинуть на двосторонню співпрацю ЄС та ІРІ. Адже, зовнішньополітичний курс нової адміністрації США ще остаточно не сформований і буде залежати від співвідношення внутрішньополітичних сил в Америці, можливості знаходження балансу між інтересами основних політичних партій США, а також від перспективи згладжування суперечностей всередині самих цих партій. Тому на пряме запитання чи розірве президент Д. Трамп ядерну угоду, він відповів: «Почекаємо, подивимося» [1].

Інформаційний простір Росії подекуди нагадує сюжети Орвелла в частині Міністерства Правди та поклоніння культу Старшого Брата, яке  подекуди переходить рамки розумного. В тамтешньому «експортному» середовищі продукується міф щодо зростаючого рівня економічної та політичної співпраці з країнами ЄС. Подібні тенденції підсилюються в інформаційному просторі та заповнюють більшу частину контенту, яким користуються рядові користувачі. Маніпулятивна складова полягає у конструюванні ідеї «великої Росії», яка продовжує активно розвиватись всупереч санкцій та створювати геополітичну повістку дня в регіоні. Однак, якщо копнути дещо глибше стає очевидно, що офіційні дані суттєво відрізняються від стандартних меседжів Кисельова. В конкретному випадку мене зацікавили реальні показники зовнішньої торгівлі РФ. На сайті Міністерства економічного розвитку Російської Федерації оприлюднені цифри, які абсолютно не співпадають з тим, що продукують в медіа. Далі простою мовою цифр. Згідно офіційних даних, піковим для торгово-економічних відносин між Росією та державами ЄС став 2013 рік. На той момент російський експорт в країни Західної Європи становив 283,4 мільярди $, а імпорт – 134,2 мільярди $. Позитивна динаміка була створена за рахунок експорту російських нафтопродуктів, частка яких становила, за оцінками різних експертів, близько 85% від загального товарообігу.

В Україні з нетерпінням продовжують очікувати візит спеціального представника США з українського питання Волкера. Як мінімум, майбутній приїзд вже дав роботу для журналістських і експертних кіл, які з палким натхненням дискутують на тему можливого змісту майбутньої розмови американського дипломата з українським президентом. Інколи здається, що деякі представники експертного середовища вже краще знають те, що говорив чи ще буде говорити Волкер, ніж він сам. Насправді ж, інформації про характер попередніх зустрічей Волкера з Сурковим дуже мало, а сурова (чи може краще вжити слово «суркова») реальність на дає повноцінної картини ефективності роботи американсько-російського каналу комунікації та здобутків американського спецпредставника у ході його використання. Безсумнівно, в плюс діям американського дипломата можна віднести чітку констатацію місця і ролі Росії у процесах на Донбасі, яка не обмежується гуманітарної підтримкою бойовиків. Волкер однозначно оцінює «напівактивну фазу» конфлікту як повноцінні бойові дії, ініціатором яких стала російська сторона. Волкер не боїться підсилювати власну переговорну позицію жорсткими заявами щодо готовності США ще більше натиснути на Росію у разі необхідності. Проте, достатнє розуміння ситуації не гарантує миттєвих проривів у її вирішенні, а особливості російської дипломатії, змушують виробляти специфічну переговорну модель при намаганні досягти компромісів з Кремлем.

В предыдущей статье, где мы разбирали новые гастрольные санкции для артистов из России и поверхностно коснулись их влияния на украинский гастрольный рынок, у читателей возник конкретный вопрос «А что делать с нашими, которые выступают в РФ»? Так вот. В психиатрии есть такой термин «вовлечение в бред», это когда больной видит галлюцинации и уверенно доказывает другому человеку, что тот видит то же самое. Мне кажется, последнее время, именно этот синдром выступает основой нашей культурной политики общества. Или как мы еще объясним тот факт, что «зрада» нам мерещится там, даже где ее нет. Но молниеносная простая реакция на сложный вопрос никогда не решит проблемы, а только усугубит ее. Односложные реакции общества на выступления украинских артистов в России, служат почвой для массового «вовлечения в бред». Многие считают, что артисты, выступающие в России это стратегическое оружие страны. Таким образом артисты зарабатывают немалые деньги, часть из которых идет на налоги в Украине, а вторая часть на добровольные военные взносы. И все бы ничего, но мне мало верится, что категория артистов, которая видит в себе эту стратегическую миссию, своему зрителю скажут, что заработанные деньги пойдут на «АТО». Некоторые из наших артистов прикрываясь такой позицией, стали всего лишь громкой «функцией» в гибридной войне.