Политическая часть Соглашения об Ассоциации (далее - Ассоциация)  - это один из потенциальных механизмов построения успешной  Украины как элемента стабильности в регионе  Восточного партнерства, и возможность вывода диалога с Евросоюзом на более высокий доверительный и практический уровень.  Однако, в правящих кругах Украины больше любят перекручивать требования Ассоциации, и пафосно анонсируют проведение референдумов по членству Украины в ЕС, и такими подходами превращают Ассоциацию в политтехнологию для власти, нежели в путь для построения модернизированной, мощной и сильной Украины. Очень часто в сегодняшней Украине можно наблюдать, что политическую часть Ассоциации превращают во что угодно, но не  в программу для действий. В 2017 г. общее мнение как на официальном уровне, так и среди экспертов и прессы на Западе очень сильно поменялось -  пошатнулось доверие  западных партнеров к Украине. Например, на прошлой неделе, в статье Financial Times написали, что перемены в Украине, в части подмены реформ началом избирательных кампаний, друзья в США и в Евросоюзе рассматривают как зловещие. В Украине существует непонимание того, чем же все-таки является Ассоциация. Статья 3 Соглашения об Ассоциации предусматривает, что верховенство права, борьба с разными формами транснациональной организованной преступности, борьба  с коррупцией и содействие устойчивому развитию являются одними из главных принципов для усиления отношений между сторонами. Мы видим отход Украины от этих принципов, соответственно это приведет к уменьшению реальной технической и экономической поддержки Украины со стороны европейских партнеров. По различным рейтингам, Украина в лиднрах только с негативной стороны:

Впродовж 26 років незалежності, Польща вважалася одним з наших найнадійніших та найпередбачуваніших сусідів. Революційні події 2004-го та 2014-го років тільки підтвердили впевненість у тому, що наш західний сусід не тільки словом, але й ділом готовий підтримувати українську незалежність та територіальну цілісність. Одначе прихід до влади у 2015 році партії Ярослава Качинського «Право і справедливість» (ПіС), став неочікуваним випробуванням у відносинах між Варшавою та Києвом. Безпекові, економічні та культурні питання, які здавалося мають брати гору у період серйозних геополітичних та військово-політичних потрясінь, не витримали іспиту питаннями історичної справедливості та відповідальності. І майбутнє українсько-польських відносин застигло в очікувані компромісного рішення, яке жодна зі сторін сьогодні, здається, не готова приймати. 2016 рік був доволі плідним у відносинах Києва та Варшави. Апофеозом міждержавних контактів у минулому році став візит президента України Петра Порошенка до Варшави, який відбувся 2 грудня 2016 року. За результатами зустрічі, Анджей Дуда, президент Польщі заявив наступне: «…незалежно від того, як у Польщі змінювалась влада, хто був президентом чи мав більшість у парламенті, підтримка України, її устремлінь до суверенітету та незалежності за ці 25 років з боку Польщі та польської громадськості була незмінна». В ході візиту президенти підписали угоду про співпрацю в галузі оборони, а також ініціювали створення нового міждержавного органу – польсько-української інституції сусідства, яка би мала займатись проблемними питаннями у відносинах між сторонами. Хтось може припустити, що ініціатива щодо створення нового органу була поганим знаком, але як би там не було, теперішній, 2017 рік, став одним з найскладніших у відносинах між Варшавою та Києвом, в першу чергу, через протиріччя у трактуванні історичних подій.

Останній рік був визначальним для Близького Сходу. Події у регіоні, пов’язані з численними збройними конфліктами, призвели до кардинальної зміни балансу сил та піднесення двох політичних гравців – Росії та Ірану. А тлі останніх подій у Сирії, Кремль суттєво посилив свої позиції у Леванті та фактично почав диктувати умови миру в односторонньому порядку. Військова операція РФ у Сирії викинула за борт Саудівську Аравію, Ізраїль, Йорданію і Катар – головних союзників США у конфлікті. Але окрім активної відкритої інтервенції Росії у Леванті, Москва проводить ще одну – вже не таку явну, приховану – кампанію в іншому регіоні, який теж надзвичайно важливий для США та їхніх союзників – Північна Африка. Проникнення російського впливу у п`яти переважно арабських країнах Північної Африки (Алжир, Туніс, Марокко, Лівія, Єгипет) триває вже протягом кількох років. Користуючись хаосом, який породила зміна адміністрації у США та непевна політика Дональда Трампа на Близькому Сході, Росія намагається заповнити вакуум влади собою та повернути вплив, який Кремль мав ще за радянських часів. Ключовим пазлом у цій схемі став багаторічний союзник США – Єгипет, з яким у Росії нині складаються доволі непогані відносини. Російсько-єгипетське зближення розпочалося одразу після військового перевороту в Каїрі 2013 року, коли до влади прийшов нинішній президент Абдель-Фаттах Ас-Сісі. Розпочалося воно з безпрецедентного посилення рівня зв’язків між двома країнами у жовтні того ж року, коли міністр закордонних справ Єгипту та міністр оборони РФ уперше з 1970-х років здійснили спільний візит до Каїра. Також сторони уклали великий збройний контракт на суму в 3 млрд. доларів. Єгипет закупив у Росії винищувачі МіГ-29, гелікоптери Мі-35, новітні ЗРК, проти корабельні ракети для берегової охорони та протитанкові гранатомети. Для обох країн ця угода стала чи не найпершим великим контрактом за останнє десятиліття, адже Єгипет традиційно вважався стратегічним союзником США на Близькому Сході. Що є трапилося між ними?

11 грудня 2017 року президент Росії Володимир Путін здійснив несподіваний візит до Сирії на авіабазу «Хмеймім» у Латакії. Там він зустрівся з сирійським керівництвом, генералітетом і політиками та провів нараду щодо подальших дій у країні. Після завершення переговорів Путін віддав наказ про початок згортання російської військової операції у Сирії та виведення частини їхнього контингенту. Після Сирії Путін вирушив до Єгипту та Туреччини – двох ключових регіональних гравців, які мають неабиякий вплив на конфлікт у Сирії та баланс сил у регіоні. Візит Путіна для багатьох був раптовим, а оголошення про виведення російських військ сприйняли скептично. Втім чимало журналістів оминули увагою одне не дуже важливе в контексті глобальної безпеки, але неймовірно важливе для ситуації у Сирії, питання – подальша доля провінції Ідліб. Власне, про це й піде мова. Що таке провінція Ідліб і чим вона важлива?

11 грудня мав змогу бути учасником двох цікавих заходів, які присвячувались українському питанню: визначенню досягнень нашої країни на шляху реформування, рівню політичної підтримки західних партнерів, готовності реагувати на нові виклики з боку Російської Федерації та пошуку шляхів відновлення територіальної цілісності України. Перший захід, «Безпека для України», об’єднав відомих американських військових діячів та спеціалістів в сфері безпеки – Ештона Картера (міністра оборони США у 2015-2017), Веслі Кларка (Верховного головнокомандуючого об’єднаних збройних сил НАТО в Європі у 1997-2000), Джека Кіна (Голову правління Інституту вивчення війни) та журналіста Стівена Сакура. Другий захід, презентація дослідження провідного аналітичного центру «Chatham House» під назвою «Боротьба за Україну», написаного Орисею Луцевич, Джеймсом Шером, Джанет Ган та іншими відомими експертами. Обидва заходи були дуже інформативними та актуальними, спонукавши до ґрунтовних роздумів стосовно параметрів і контурів підтримки провідними геополітичними гравцями України у відстоюванні власних національних інтересів від посягань російської сторони. Врешті-решт, змістовні дискусії та подальші міркування наштовхнули на наступні суб’єктивні підсумки, що визначають реальний стан речей у комплексних підходах США і ЄС до української тематики: 1.    Захід не допустить глобальної ескалації конфлікту з Росією. Західні партнери зберігають консенсус стосовно українського питання та необхідності протистояння незаконним діям російської сторони. Проте, видаються хибними припущення щодо спроможності США чи ЄС йти на жорстке загострення конфлікту з Росією через агресивну політику Кремля на українському напрямі. Іншими словами, ні в Вашингтоні, ні в Лондоні, ні в Брюсселі не допускають можливість втрати контролю над існуючою ситуацією та появу загрози початку бойових дій у глобальних масштабах за участі країн НАТО. Вони готові надавати політичну підтримку та інструменти для захисту підконтрольних українській владі територій у тих об’ємах, які виключають пряме військове втручання західних країн у конфлікт та не призведуть до активізації бойових дій з боку Кремля. Допомога західних союзників не передбачає сценарій повноцінної війни проти Росії на українській стороні; 2.    Захід проти спроб реінтеграції непідконтрольних територій військовим шляхом. Будь-яка спекуляції з боку українських політиків на тему можливого застосування «хорватського сценарію» чи інших військових модальностей деокупації Кримського півострова та відновлення контролю над окремими регіонами Донецької і Луганської областей, видаються популістськими кроками для приваблення електорату чи просто їх індивідуальною думкою, яка не відповідає західному баченню проблеми. Основна концепція врегулювання ситуації продиктована американською і європейською сторонами полягає у застосування дипломатичних, політичних і економічних методів спонукання Росії до компромісу. ЄС побоюється гострої фази конфлікту на своїх східних кордонах, а в оточенні Трампа не зацікавлені у виході бойових дій за регіональні рамки;

Остання декада листопада ознаменувалась парадом зустрічей президента РФ Владіміра Путіна з політичними союзниками. Серед лідерів, які відвідали Сочі та приємно провели час у компанії лідера невільного світу, були президенти Сирії, Чехії, Ірану та Туреччини. Чи вдалося Путіну здобути політичні дивіденди від проведених зустрічей, та яким чином вони відобразяться на його передвиборчій кампанії, про все це спробуємо поміркувати, проаналізувавши мету та результати зустрічей. Першим з когорти автократів, які потрапили на аудієнцію з Путіним, був Башар Асад. Зустріч політичних лідерів відбулася 20 листопада в сочинській резиденції Путіна, де у світлі попередніх заяв про завершення військової  операції у Сирії, Башар Асад висловлював власне бачення участі РФ у регулювання сирійської кризи. В першу чергу, президент Сирії подякував Путіну за підтримку у боротьбі з терористами, і висловив побажання щодо подальшої співпраці сторін у політичному регулюванні конфлікту. Асад зауважив, що підтримка Росією переговорного процесу між сторонами конфлікту може стати запорукою невтручання у нього інших зовнішніх гравців, прозоро натякаючи на західну коаліцію. Господар Кремля під час підсумкової прес-конференції охарактеризував результати зустрічі, як «більш, ніж предметні», а також підкреслив, що Росія готова забезпечувати підтримку переговорного процесу у всіх його аспектах. Російські ЗМІ досить скупо характеризували суть перемовин між Асадом та Путіним, посилаючись на офіційні комюніке та звертаючи увагу на те, що окремі моменти зустрічі стосувалися військової співпраці і становлять інформацію з обмеженим доступом. Тим не менше, публічна складова зустрічі була відображення у форматі демонстрації максимальної миротворчої участі Росії у військовому конфлікті в Сирії. Складається враження, що на фоні проблем росіян в Україні, саме цей конфлікт буде використовуватись у майбутній кампанії Путіна, як приклад успішної зовнішньої політики очільника РФ.

In the context of the Ukraine’s European choice the prospects and problems of the EU-Ukraine Association Agreement implementation are the most heated topic for discussion. But it is internal filling of bilateral and regional relations. Today a lot of people forget about the global and comprehensive context of these relations. I guess that it is very important to know and understand the leading tendencies in the Europe in order to make conclusions on our European future. So, after the signing of the Rome Declaration on March 25, 2017, the EU member states leaders, with the exception of Great Britain, outlined new EU directions, which should become an outpost for strengthening the union. The ambitions of the new plans for a decade are awe-inspiring, but it would seem that this should have inspired the European community to re-believe in the European Union, which has not yet happened. Let's try to outline 3 main problems that today disintegrate Europe and prevent restarting and moreover influence the EU-Ukraine relations.

Ввечері 7 грудня на вулиці Новогродській, що у Варшаві, відбувалося засідання політичного комітету правлячої партії «Право та справедливість». Зустріч на Новогродській мала стати фінальним акордом півторамісячної епопеї, пов’язаної зі змінами кабінету Беати Шидло – члени комітету мали прийняти відставку прем’єр-міністра та рекомендувати претендента на посаду нового глави уряду. Драматизму ситуації додавав той факт, що правляча партія не дозволила опозиції оголосити уряду вотум недовіри того ж дня, а тепер своїми ж руками мала відправити у відставку прем’єрку, яка окрім очевидних успіхів у соціально-економічному плані, користувалася немалою підтримкою електорату. Зустрічі політичного комітету передували тривалі політичні консультації лідера «ПіС» Ярослава Качинські з політичними союзниками, а також партійним активом. Ще два тижні тому ніхто у Польщі не сумнівався в тому, що пост прем’єра займе сам Качинські, замкнувши на собі не тільки неформальне лідерство у правлячій партії, але й формальну відповідальність за долю країни. Окремі важковаговики партії заявляли, що тільки лікарі можуть змінити це рішення, апелюючи до авторитарних замашок лідера, та його політичної цілеспрямованості. Одначе тривалі консультації з політичними соратниками, а також твереза оцінка ситуації та викликів, перед якими сьогодні стоїть Варшава, очевидно змінили настрої Качинські. І вибір було зроблено на користь Матеуша Моравєцкі – віце-прем’єра і міністра розвитку та фінансів в уряді Беати Шидло. Говорячи про причини відставки Беати Шидло, аналітики неодноразово звертали увагу на кілька важливих факторів. Перша причина – корупційний скандал, наслідки якого хоча й не похитнули популярності правлячої партії, одначе призвели до кадрових змін, а також загострили протиріччя між правоохоронними органами. Друга – непопулярні політичні реформи, пов’язані зі змінами підпорядкування судів, роботою ЗМІ, а також обмеженням прав людини, які спровокували не тільки широкомасштабні акції протестів у Польщі, але й призвели до погіршення репутації країни на міжнародній арені. Третя – фактичний провал зовнішньої політики уряду. За останні два роки, як відзначають оглядачі, міністр закордонних справ Вітольд Ващиковські не тільки не зміг налагодити відносини зі східними сусідами, але й досягнув небувалого регресу у відносинах із Берліном та Брюсселем. Чого тільки варта історія з голосуванням щодо переобрання Дональда Туска на посаду глави Європейської Ради, в ході якого виявилось, що Польща стала єдиною країною яка проголосувала проти. І хоча всі означені вище причини є серйозними політичними помилками, на мою думку, головною причиною відставки Шидло стало те, що вона втратила політичну підтримку Качинські, чи то через те, що реально не відповідала викликам часу, чи то через страх створити собі політичного опонента як на рівні партії, так і країни. Натомість Качинські запропонував партактиву призначити технократичного та авторитетного на Заході банкіра, який на його думку, здатен подолати виклики сьогодення. Партія підтримала лідера.

Стабільність внутрішніх політичних процесів в Російській Федерації, що зумовлена особливою моделлю централізації державної влади, створює сприятливі передумови для збереження діючого режиму. В існуючих політичних конфігураціях результати президентських виборів видаються занадто прогнозованими, як сценарій фільму для сімейного перегляду – глядачі знають, що в кінці буде «happy end», але з інтересом слідкують за сюжетом придуманим авторами. Для умовних «продюсерів» стрічки важливий касовий збір у вигляді максимальної участі громадян у голосуванні, а досягається він завдяки ефективній роботі політтехнологів-сценаристів, залученні цікавих акторів та підтримуванні аудиторії у фіктивній напрузі до останнього кульмінаційного моменту. Сюжет виборчої кампанії 2018 року дотепер не викликає сумнівів у «кінокритиків», а вся інтрига зводилась до того, коли на сцені з’явиться головний герой та хто буде його основним опонентом. Старі «погані хлопці» вже неодноразово ставали жертвами «добра» та не будуть цікавими для виборців. Ковтком свіжого повітря в закритій кімнаті російського виборчого процесу міг стати Навальний. Політику вдалось успішно використати сучасні технології та власну опозиційну харизму, консолідувавши навколо себе найбільш складно прогнозований соціальний сегмент – російську молодь. Саме той прошарок, який далекий від ідей «русского мира», не входить до націоналістичних чи козацьких рухів, не об’єднується навколо концептів російського православ’я та відмежований від місцевого телебачення. В контексті внутрішньої політики Кремля та наявних інформаційних технологій зазначений соціальний прошарок є маргінальним. Чи несе нова нонконформістська генерація російського соціуму загрозу для діючого режиму? В короткостроковій перспективі, на найближчих виборах – ні. Молодь дуже специфічний електорат, підтримка якого рідко капіталізується в реальні голоси. Проте, при далекостроковому прогнозуванні не можна виключати можливості трансформації сьогоднішніх хаотичних протестних настроїв в реальну опозицію. Якщо не зараз, то у 2024 році російській владі доведеться рахуватись з новим поколінням та шукати ключі до їх політичної свідомості. Там де раніше, в політичному кінотеатрі можна було показати старе добре радянське кіно, виникатиме запит на ефектний блокбастер. Ймовірно, те що Навальний почав шукати ключі раніше, стало однією з причин стримування його від президентської кампанії.

Спілкувався Олександр Гнидюк, Фонд громадської дипломатії Геополітична кон’юктура для України залишається надзвичайно складною протягом останніх років. На цей момент втратили Крим через військову агресію РФ, і продовжується фаза воєнного конфлікту на Сході країни. Крім цього, відбулося різке загострення у двосторонній співпраці з Польщею, Угорщиною і, меншою мірою, Румунією. Як Ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію? Ми бачимо зміну загальносвітового безпекового порядку. Цей процес відбувається тривалий час та є природнім і закономірним, тому що були певні речі зроблені або незроблені після двох світових війн та холодної війни, які призвели до тієї ситуації, що ми маємо сьогодні. Зокрема, це стосується і ставлення до Росії, що, мабуть, стимулювало її до нинішньої агресивної поведінки. Оскільки Україна завжди була, я б сказала, головним об’єктом її зазіхань, то як тільки Росія відчула свою силу та що Україна не є достатньо сильною, вирішала спробувати повернути її собі. Ми є в середині розпаду або видозміни світового безпекового порядку, і ми - в середині війни України за її незалежність від Росії.

Manual of Recommendations on to the results of International scientific and practical conferenceon the occasion of the twentieth anniversary of the first Ukraine - EU Summit

Збірник рекомендацій за результатами Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди двадцятої річниці проведення першого саміту Україна - ЄС

Сьогодні трансатлантична економіка – це найбільший у світі ринок, третина світового ВВП і найбільші фінансові потоки. Глобалізація нового світового порядку після Другої світової війни призвела до лібералізації економічних відносин та встановлення нових правил гри. Часи великих політичних диктаторів змінилися домінуванням колективних та демократичних цінностей. Однак, існує думка, що нова економічна угода внесе свої корективи та змінить правила гри, повернувши час назад, коли Бісмарк і Меттерніх створювали коаліції та творили історію. Економічне НАТО через призму мультиполярності Світовий порядок переживає значні потрясіння і трансатлантичні відносини не є виключенням. Незважаючи на це, США та Європа демонструють значні темпи у зближенні своїх економічних систем. Жодна інша комерційна артерія у світі так не інтегрована.

В Німеччині виникла політична криза навколо формування парламентської більшості, що при найгіршому сценарії може спричинити достроковий перезапуск парламенту через вибори. Лідер ВДП Крістіан Лінднер оголосив про безрезультатне завершення переговорів, які тривали протягом чотирьох тижнів чим викликав гостру реакцію з боку керівників ХДС / ХСС та Зелених. Ситуація надзвичайно складна виходячи з формальної площини проблеми. Одразу після виборів М. Шульц оголосив про перехід СДПН в опозицію. Подібна ситуація обумовлена провалом на виборах для соціал-демократів, які здобули найменшу підтримку починаючи з середини минулого століття. Однак, згідно оцінкам більшості європейських та німецьких експертів, подібні дії керівництва ВДП спрямовані на отримання додаткових дивідендів у вигляді міністерських крісел. Можливість залучення в переговорний процес "Альтернативи для Німеччини" критично низька, зважаючи на «політичну токсичність» визначеного проекту. Напевно ще більш жорстку позицію щодо  АдН відстоюють соціал-демократи. Відповідно до заяв Шульца  СДПН починає формувати навколо АдН своєрідну «територію зла». Ключова суть конфлікту між соціал-демократами та правими полягає в кардинальних ідеологічних розбіжностях та боротьбою за виборців. Праві доволі вдало відкусили частину «електорального пирога» СДПН та зуміли більш ніж вдвічі покращити свій результат у порівнянні з попередньою кампанією.  Тому вірогідність того, що СДПН почне вести коаліційні домовленості з в обхід ХДС / ХСС критично низька. Характер політичної системи в Німеччині та рівень впливу Ангели Меркель наводить на думку про те, що ситуація таки врегулюється шляхом цивілізованих домовленостей.

13 листопада 2017 року на шпальтах російського видання «Независимая газета» вийшло інтерв’ю президента Республіки Молдова Ігоря Додона під заголовком «Без Росії Молдова втратить свою державність». Окрім традиційних для лідера Партії соціалістів проросійських гасел на кшталт необхідності збереження дружби з РФ та інтеграції у євразійські економічні проекти, у цьому інтерв’ю українських аналітиків зацікавили кілька заяв, зроблених Додоном щодо майбутнього Придністров’я. Так серед іншого, президент РМ у розмові з російськими журналістами заявив: «…У нього (Тирасполя) два сценарії:  або стати частиною України, або Молдови». Українські аналітики одразу почали говорити про те, що подібні заяви, зроблені у Москві, можуть свідчити про чергову спробу Кремля легалізувати анексований Крим, обмінявши його на Придністров’я. І хоча, на перший погляд, цей сценарій виглядає ймовірним, однак детальний аналіз політичної ситуації, може підштовхнути на роздуми щодо більш глобальних варіантів змін геополітичних орієнтацій Молдови, що чекають нас у близькому майбутньому і до яких, очевидно, Україні варто готуватись. За 4 дні до згадуваного вище інтерв’ю, 9 листопада, І. Додон вперше в історії незалежної Молдови здійснив  офіційний візит до Вірменії. Багато в чому ці відвідини стали знаковими для обох країн, в тому числі в аспекті зовнішньополітичних орієнтацій. Перший, за 25-літню історію дипломатичних відносин візит президента Молдови, на думку І.Додона, був важливим, в першу чергу в контексті глобальних геополітичних змін, які відбуваються у Європі та світі. За результатами зустрічі, країни підписали 15 і підготували 7 міждержавних угод, які мають сприяти налагодженню тіснішої співпраці в питаннях дипломатичного, економічного та культурного характеру. Квітесенцією зустрічі стали слова І. Додона щодо запозичення Кишеневом вірменського досвіду зовнішньополітичного позиціонування: «Вірменія, яка є членом ЄвразЕС, і найближчим часом підпише угоду з Європейським союзом – приклад для Молдови». Цей вислів президента РМ як найкраще характеризує його теперішню геополітичну стратегію, суть якої зводиться до використання геополітичного положення країни для налагодження діалогу між ЄС та Росією, в якому Кишеневу відходить роль скромного, але такого необхідного містка для комунікації. Для того, щоб зрозуміти тактику президента РМ та логіку його поведінки на міжнародній арені, пропоную проаналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка сьогодні складається у Молдові.

У суботу, 11 листопада 2017 року, Варшава святкувала 99-ту річницю незалежності Польщі. На вулиці столиці вийшли десятки тисяч людей, щоб взяти участь у двох протилежних за своєю суттю та змістом акціях – ультраправого «Маршу народовців» та антифашистського маршу «За нашу і вашу свободу». Світоглядна прірва, яка пролягла між прихильниками кожного з цих заходів, чи не найяскравіше демонструє сучасний соціо-культурний розкол польського суспільства, наслідки якого ми, українці, лише починаємо зауважувати. «Марш народовців», який проходив під політичним гаслом «Ми хочемо Бога», зібрав, за підрахунками організаторів, 60 тисяч осіб і претендує стати однією з наймасовіших політичних акцій праворадикалів у Європі. Акції, яка знаменує колосальні політичні та культурні зміни на європейському континенті. Аналітики відзначають, що масовості заходу додало те, що окрім симпатиків польських ультраправих організацій, таких як «Національно-радикальний табір», «Національний рух» та «Всепольська молодь», які з 2010 року влаштовують націоналістичні марші з нагоди Дня незалежності, цьогоріч до нього приєднались прихильники правлячої партії «Право і справедливість». При цьому, особливу увагу оглядачів привернули політичні гасла, з якими учасники маршу рухались вулицями столиці. А серед них можна було зустріти, як відверто расистські заклики, наприклад, «Біла сила, Ку-клукс-клан», «Зіг хайль», «Чиста кров»; так і антиукраїнські – «Пам’ятаємо Львів і Вільнюс!», «Україно, визнай правду! Польщо, встань з колін!», «Вимагаємо закону про заборону бандеризму!». Суміш традиціоналізму, радикалізму та реваншизму – ось ідеологічні орієнтації його учасників, які вдало вкладаються у політичний  дискурс провладної партії «Право і справедливість», визначаючи її внутрішньо- та зовнішньополітичну активність. Очікування електорату стають рушійною силою політики, а використання історії в якості інструменту політичної мобілізації дає розуміння природи теперішнього загострення на фронті україно-польських відносин.