На фоні продовження епопеї з ухваленням кінцевого варіанту президентського законопроекту №7163 «про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях», покликаного регламентувати державну політику по відношенню до непідконтрольних районів Донбасу, в українському інформаційному полі в черговий раз актуалізувалось питання розриву дипломатичних відносин з Російською Федерацією. Прихильники ініціативи наголошують на неприпустимості дипломатичної комунікації з країною-агресором, противники можливих радикальних кроків закликають до збереження раціонального підходу у побудові відносин з Росією. Безсумнівно, українське суспільство переймається питанням, хто з умовних таборів має рацію в контексті наших національних інтересів та які наслідки веде за собою розрив дипломатичних відносин. Як і будь-яка дискусія з політичним підтекстом, суперечки навколо дипломатичних відносин з Росією породили численні застереження, стереотипи, міфи, правдиві чи помилкові судження авторства як прихильників, так і противників їх припинення. Спробуємо проаналізувати найбільш популярні припущення та визначити де слова розходяться з реальністю, а де негативні прогнози виправдовують себе. Ускладнення процесів мирного врегулювання конфлікту на Донбасі

Запланована на 13 листопада зустріч спецпредставника Державного департаменту у справах України Курта Волкера з неофіційним куратором українського питання від Росії Володимиром Сурковим обіцяє стати важливим етапом у вироблені механізмів пришвидшення процесу врегулювання конфлікту на сході України із залученням миротворчого контингенту ООН. Складається враження, що у традиціях кулуарної дипломатії сторони встигли обмінятись сигналами, засвідчуючи готовність до реального пошуку компромісів. Під час попередньої зустрічі 7 жовтня у Белграді, Курт Волкер вказав своєму візаві на спроможність американців знаходити аргументи у мотивуванні Верховної Ради до ухвалення резонансних рішень. Адже за день до того, 6 жовтня українським парламентом був успішно прийнятий за одне читання законопроект №7164 про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької і Луганської областей, пролонгуючий дію закону про особливий порядок самоврядування на непідконтрольних територіях. У відповідь росіяни звільнили політв’язнів А.Чийгоза та І.Умерова з використанням турецького посередництва, демонструючи власну готовність йти на окремі поступки. Одночасно, «люб’язність» зі сторони Кремля, підкреслила статусність Суркова як рівноцінного Волкеру перемовника, спроможного ефективно доносити до Путіна зміст дискусій піднятих у ході роботи створеного американсько-російського каналу комунікації. Якщо Вашингтон і Москва надалі успішно знаходитимуть порозуміння у розв’язанні української головоломки, логічним залишатиметься питання: де закінчується межа суб’єктності України та починається врегулювання конфлікту у площині двосторонніх перемовин між США і Росією? Поки заспокоюючою обставиною для українського політикуму та суспільства, що не допускає інтерпретацію теперішніх подій як «зрада», виступає синхронізація позицій України та наших американських партнерів. В умовах пасивності Нормандського формату, недієздатності Трьохсторонньої контактної групи та відсутності офіційного прямого діалогу між Києвом і Москвою, суб’єктивність української сторони зводиться до надання сприяння Волкеру у переконані Росії прийняти вигідні для нас умови.

У понеділок, 30 жовтня 2017 року, окружний суд штату Колумбія оголосив звинувачення  у вчиненні злочину відомому американському політтехнологу Полу Манафорту та його колезі Річарду Гейтсу. Бізнес-партнерів обвинувачують у кримінальних діях, що пов’язані з діяльністю лобіста іноземної установи без належної реєстрації, перешкоджанні діяльності державних структур США, відмиванні грошей, несплаті податків і шахрайстві.  Загалом перелік порушень американського законодавства, щодо яких розпочато судове слідство, включає в себе 12 пунктів і у разі доведення вини підозрюваних може мати для них вкрай неприємні наслідки. Однак найцікавішим фактом для українського читача в цій історії може стати не те, що Пол Манафорт свого часу був головним політтехнологом Дональда Трампа і, відповідно, автором успішної передвиборчої кампанії 45-го президента США, а те, що звинувачення висунуті йому через роботу на В. Януковича, «Партію регіонів» та «Опозиційний блок», консультуванням та лобіюванням інтересів яких американський політтехнолог займався впродовж 2006-2016 років. Фактично, причиною кримінального провадження щодо Пола Манафорта та Річарда Гейтса стала діяльність в інтересах українських політиків та відмивання «українських» грошей, які вони отримували через розгалужену систему офшорів та компаній-прокладок впродовж останніх 10 років. Однак, окрім «українського сліду» в цій історії для американців цікавими є зв’язки команди Манафорта з росіянами, участь яких у президентській кампанії 2016 року, є, на сьогодні, одним з ключових питань порядку денного американського політичного життя. Встановлення принаймні мінімальних фактів зв’язку команди Трампа з росіянами та їхнього втручання у результати волевиявлення, можуть стати реальною загрозою подальшого перебування останнього на посаді президента. 

Турецька республіка вступає в новий етап зовнішньополітичного позиціонування. Принаймні такі попередні висновки можна зробити після нетривалого вояжу турецького президента до України та Польщі. Монополізувавши владу на внутрішньополітичній арені, Ердоган прагне наростити зовнішньополітичний потенціал, використовуючи «українську кризу» та пропонуючи власні послуги у вирішенні конфлікту між Заходом та Росією. І першим кроком до здобуття нового статусу на міжнародній арені, може стати стратегічний трикутник Анкара-Варшава-Київ, передумови створення якого були закладені жовтневими візитами до України та Польщі. Східноєвропейське турне Ердогана розпочалось з Києва, де 9 жовтня президент Турецької республіки провів плідні перемовини з президентом П. Порошенком, зосередивши увагу на політичних, економічних та військових аспектах співпраці.

Гнидюк Олександр, Найчук Антон, Фонд громадської дипломатії Матеріали розміщені на Хвилі Протягом останніх років в Західному просторі відбулися серйозні зміни суспільних настроїв, які обумовлені втомою від політики всеохоплюючої глобалізації, космополітизму та перманентними міграційними кризами. Економічні спади та наростаючі загрози безпеки впливають на радикалізацію громадськості та відкривають шлюз можливостей для дещо маргіналізованих політичних проектів. Здебільшого мова йде про ультраправі та надмірно ліві, як для Західних країн політичні сили, що продовжують спекулювати на старих міфах та виступають в ролі дерижерів соціальної напруги. Незважаючи на те, що усталена політико-економічна система ЄС та США продовжує диктувати порядок денний та контролювати подразливі імпульси, доцільно говорити про кризу ліберальної демократії у нинішньому вигляді. Міжнародний простір в багатьох аспектах нагадує переддень Другої світової війни. Можливо, подібне порівняння суттєво перебільшене, але пропонуємо проаналізувати останні виборчі компанії в провідних демократичних державах та визначити закономірності, які їх наповнюють.

Німеччина оголосила результати виборів, які отримали широкий резонанс у Західній Європі. Тенденції, що проявилися під час голосування, можуть вплинути на формування нових трендів в політиці ЄС, які пов’язані з популяризацією правих політичних сил. Загалом, до Бундестагу потрапило шість діаметрально-протилежних партій, які резюмують скандальний та суперечливий політичний дискурс на наступні чотири роки. На часі формування нової більшості. З високою ймовірністю Меркель створить так звану «Ямайську коаліцію», до якої увійдуть три політичні сили – ХДС / ХСС, СДПН та «Союз 90 / Зелені». Напередодні виборів М. Шульц різко критикував роботу уряду Меркель, але результати голосування змушують вдатися до перевіреного союзу для протистояння маргінальній опозиції з AfD та Лівими, які сукупно матимуть майже 22% місць у парламенті.

Активізація дискусій щодо перспектив введення миротворчої місії на Донбасі позиціонується як новий подих у діалозі навколо врегулювання складної ситуації та виходу з кута дипломатичної безкомпромісності. Проте, хронологія переговорного процесу та вироблення нових підходів для зближення конфліктуючих в рамках неоголошеної війни сторін показують наскільки важко обдумати кожен крок і ще важче його зробити. Постійні сподівання пересічних громадян на «мессіанське» рішення, здатне зрушити все з місця, розбивають в стіну політичного прагматизму, в чому ми вже мали змогу неодноразово переконатись у ході попередніх «політичних проривів» і популістських обіцянок. Для розуміння теперішнього стану справ українського питання у геополітичній площині необхідно детально проаналізувати причини провалу попередніх ініціатив, а також офіційні і кулуарні інтереси усіх політичних гравців, що дозволить оцінити вірогідність введення миротворчої місії як дієвого механізму нормалізації ситуації. Мінські домовленості продовжують бути безальтернативною моделлю виходу з кризи, яка не може бути реалізованою у сучасних реаліях. Чому ж безальтернативне те, що не діє?

Поки тривають розмови навколо того, що Польща є найбільшим союзником і адептом України в Європі, пропоную визначити реальний стан двосторонньої співпраці. Переорієнтації нашої держави на Європейський вектор розвитку, до якого беззаперечно повернулась постреволюційна Україна після анексії Криму та військової агресії Росії,  викликала цілковиту підтримку польського політикуму, що є абсолютно логічним відображенням військово-економічних інтересів Варшави. Найбільш резонуючою подією, яка засвідчила активізацію партнерських відносин, потрібно вважати присутність польського президента А. Дуди під час заходів на честь святкування 25 річниці з моменту проголошення Незалежності України. На той момент все виглядало багатообіцяюче з точки зору майбутніх перетворень та формування єдиної повістки щодо стримування експансіоністських апетитів Москви у Східній Європі. Однак, пройшов рік і можна з впевненістю стверджувати про певне похолодання, яке викликали перманентні занурення в бік невирішених конфліктів минулого та всеохоплюючого культивування ідеї «неоімперської» Польщі, яка стане форпостом майбутньої Європи. Визначені технології спрямовані на формування своєрідної «ілюзії загроз», яка, за логікою процесів, має надавати так зване моральне право впроваджувати дещо нові принципи в усталений порядок політичного управління, що дозволить зміцнити владну вертикаль.   Для прикладу пропоную розібрати риторику більшості польських політиків щодо України протягом останніх місяців. Найбільш високий рівень напруги зберігають маніпулювання навколо кривавих зіткнень на Волині між збройними формуваннями УПА та польським населенням, а пізніше – Армією крайовою. В результаті міжетнічної боротьби було знищено, за оцінками істориків, близько 35 тисяч поляків та декілька тисяч українців. Не буду заглиблюватись в пошуки історичної  справедливості чи звинувачення будь якої зі сторін, але можу з впевненістю стверджувати, що даний привід  часто використовується тоді, коли потрібно внести певний деструктив між Києвом та Варшавою. В конкретному випадку не потрібно створювати ширму конспірології навколо всюдисущої руки Кремля.

В багатьох громадян нашої держави панують змішані почуття щодо співставлення очікувань та розчарувань, які послідовно виникали в тілі великого організму під назвою – суспільство. Дуже іронічно та цинічно повторюються страшні «жарти» історії столітньої давності, коли ще дуже молода Україна зіткнулася з експансіоністською політикою з боку сусідніх держав. Зрозуміло, що ключову роль в кінцевому результаті, який позбавив українців практично всіх ілюзій про можливість створення суверенної держави на 70 років, відіграла «братня» Росія на чолі з військовими загонами Муравйова та компанії. Однак, розпад СРСР відкрив нові можливості для розвитку українства в межах власної ойкумени, які багато в чому руйнує слабкість державних інституцій та «політичних еліт», але головну причину проблем потрібно шукати саме в незрілості нашого суспільства. Ми безкінечно перечитуємо трактати Бжезінського, Кіссінджера чи Гантінгтона, в яких говориться про цивілізаційні розломи та постійні виклики, що становлять невід’ємну складову майбутнього України, або в черговий раз обговорюємо посттоталітарний характер суспільства. Не варто навіть сперечатися на предмет важливості визначених компонентів по відношенню до стабільності політичної системи, але не все так просто з нашою ментальністю.

Виборча компанія в Німеччині для багатьох залишається непомітною, виходячи з домінуючого статусу діючого канцлера, але характеризується суттєвими загрозами, які все більше артикулюються в політичному житті Західної Європи. В розрізі цього питання можна виділити декілька факторів, які впливають на рейтинги ключових політичних сил в країні та екстраполюються на стабільність ЄС. Одним з найбільш складних викликів щодо збереження регіонального лідерства Меркель став минулорічний референдум у Великій Британії, де майже 52% громадян проголосували за вихід з ЄС, що призвело до фактичної втрати однієї з найбільших економік Європи. Незважаючи на те, що офіційний Лондон традиційно проводив доволі уособлену міжнародну політику, подібні дії несуть  серйозні іміджеві загрози для подальшого збереження навіть самої ідеї про існування об’єднаної Європи.

Інформаційний простір останніх тижнів переповнений гучними погрозами про застосування ядерної зброї та початок масштабних військових зіткнень на Корейському півострові. Крім того, не спадає напруга навколо вересневих військових навчань Росії «Захід – 2017» та активізації військових угрупувань на Кавказькому напрямку. Додатковий канал напруги може виникнути на Балканах, де Сербія знову запустила інформаційний маховик «вкраденого» Косово та культивує суспільну необхідність щодо відродження неоімперського статусу країни. Після невдалої спроби державного перевороту в Чорногорії та розхитування режиму в Македонії, Росія переключила увагу до головного союзника в регіоні – Сербії, де основа політичного дискурсу переповнена ідеями про «слов’янське братерство» та визначальну роль Белграду у подальшому розвитку постюгославських держав. Для розробки геополітичної стратегії країни, О. Вучич розпочав «національний діалог» з лідерами найвпливовіших політичних сил. Разом з тим, після зустрічі С. Лаврова з лідером Сербської радикальної партії Воїславом Шешелем, останній додав нових фарб в концепцію сербського домінування на півострові. Ситуація для Вучича залишається складною через постійне балансування між Заходом та РФ, яке починає серйозно дратувати Вашингтон. Росія також вимагає від «менших братів» дещо більшого, що суттєво підсилює загрозу можливих ескалацій.

Після саміту  G 20 ключові геополітичні актори, що займаються українським питанням нарешті мали очні зустрічі і виявили ініціативу у продовженні переговорів у Нормандському форматі. А тепер поділюсь власними враженнями. У мене складається суб’єктивне враження, що новообраний президент Франції Е. Макрон активно включився у вирішення конфлікту для підтвердження власного статусу та реального підсилення країни у міжнародних відносинах. Тим самим Макрон декларує активізацію Франції щодо вирішення ключових проблем регіонального масштабу.  А. Меркель, виглядає скоріше досвідченним “скептиком-реалістом” та обмежується стриманими заявами про можливості вирішення україно-російського конфлікту.

Сьогодні в Київ прибуде з офіційним візитом президент сусідньої Білорусі, який перебуває в надзвичайно складних політичних умовах, зумовлених зовнішнім тиском з боку Росії. Конфлікт Лукашенка з Путіним викристалізувався ще взимку і не втрачає обертів. Спільні військові навчання не що інше, як спроба встановити повний контроль над територією країни та залишити військові формування РФ на регулярній основі. Абсолютно зрозуміло, що подібні дії визначають нівелювання реальної суб’єктності Лукашенка та фактичну втрату всіх залишків незалежності. О. Лукашенко оголосив про бажання відвідати Україну та обговорити довгострокову стратегію двостороннього співробітництва. Переговори спрямовані на активізацію регіональної співробітництва виходячи з протиріч в економічній співпраці з Москвою. Керівництво Білорусі намагається диверсифікувати економіку на користь ЄС та КНР для того, щоб заручитися гарантіями стабільності та протидіяти можливим гібридним загрозам з боку РФ.

З запізненням, але все-таки поділюсь враженнями від саміту Україна – ЄС та думками про реальні розклади України на міжнародній арені. Не сприймаю нумерологію або щось подібне, але 13 липня стало дійсно скандальною датою в сучасній історії партнерства України з Європейським Союзом. Учасники саміту не домовились про спільну заяву, хоча “суперечливі” частини тексту прописані в Угоді про асоціацію і, виходячи з об’єктивних реалій, не мали викликати жодного осуду. Особисто у мене залишається відкритим питання щодо реальної причини конфузу. Якщо ставлення Нідерландів завжди залишається складним по відношенню до партнерства з Україною, то Німеччина і Франція визначили доволі жорстку позицію у цьому питанні, що змушує задуматись зважаючи на системоутворюючу роль цих країн у архітектоніці ЄС та участі в Мінському процесі.

У Франції закінчилась складна виборча компанія, яка детермінувала перезавантаження всієї владної вертикалі у країні. Результати засвідчили надзвичайно високий рівень підтримки новообраного президента Е. Макрона, що визначає найкращий розподіл сил в контексті реалізації українських національних інтересів в середньостроковій перспективі. Аналізуючи соціально-політичну ситуацію в країні доцільно визначити, що на кінцевому етапі голосування зафіксовано рекордно низьку явку виборців, яка склала 42%.

Резюме Політичні трансформації, які характеризують політичну систему Франції детермінують потребу в здійсненні системного аналізу психологічного образу новообраного президента. У свої 39 років Е. Макрон став наймолодшим президентом країни не зважаючи на відсутність партійної платформи. Займається грою на фортепіано та акторською майстерністю. Макрон отримав ступінь бакалавра в елітному ліцеї Генріха IV в Парижі та вивчав філософію в Інституті політичних досліджень (Sciences Po). Пізніше вступив до Національної школи адміністрації (ENA) в Страсбурзі. Визначу, що цей навчальний заклад традиційно закінчували відомі французькі політики до яких слід віднести А. Жюппе, Ж. Ширака та Ф. Оланда.  Під час навчання на філософському факультеті Макрон був помічником видатного філософа Поля Рікера та написав магістерську роботу про політичні концепції Н. Макіавеллі. У 2007 році одружився зі своєю колишньою вчителькою французької мови Б. Троньо, яка старша за нього на 24 роки. У період з 2004 до 2008 роки працював інспектором у Міністерстві економіки Франції. У 2007 році працював інвестиційним банкіром  Rothschild & Cie Banque і заробив 7 мільйонів євро за один рік роботи, за що отримав реноме одного з найбільш професійних фінансистів країни. З 2006 по 2009 рік був членом Соціалістичної партії. У 2012 році був призначений заступником генерального секретаря Єлисейського палацу. З 2014 до 2016 року працював на посаді міністра економіки.