Вступ

Понад 35 років протистояння між Азербайджаном та Вірменією довкола Нагірного Карабаху, азербайджанського регіону з переважно вірменським населенням, значною мірою визначало динаміку економічного розвитку та регіональної інтеграції на Південному Кавказі. Перебуваючи у стані конфронтації різної інтенсивності, що була підкріплена впливом зовнішніх сил на перебіг конфлікту між цими двома країнами, Баку та Єреван жили в умовах відсутності економічної взаємодії одне з одним. З огляду на це, впродовж цих десятиліть Південний Кавказ залишався для його країн територією з низьким потенціалом для повноцінної інтеграції та економічної співпраці всередині регіону, а для зовнішніх гравців – місцем періодичної геополітичної напруги. Її проявами була низка збройних конфліктів у Грузії на початку 1990-х років, російсько-грузинська війна 2008 року та, власне, протистояння між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах з низкою гарячих фаз (1988-1994, 2016, 2020, 2023). Восени 2023 року Азербайджан фактично здобув перемогу в конфлікті та відновив свою територіальну цілісність шляхом остаточної ліквідації самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки 1 січня 2024 року, тим самим поклавши край його збройній фазі. Після цього сторони розпочали перемовини у напрямку нормалізації двосторонніх відносин, важливим кроком до чого стало підписання 8 серпня 2025 року у Вашингтоні Спільної декларації між Азербайджаном, Вірменією та США за посередництва президента Дональда Трампа.

Момент після підписання Спільної декларації між США, Азербайджаном і Вірменією у Вашингтоні. Фото – Andrew Harnik/Getty Images

Шлях до нормалізації та досягнуті домовленості

Підписання Спільної декларації закріплює позитивну динаміку двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією у напрямку їхньої остаточної нормалізації у коротко або -середньостроковій перспективі. Водночас завчасно говорити про повноцінне врегулювання конфлікту між двома країнами, оскільки це вимагає підписання повноцінного мирного договору. Цьому на заваді стоять питання, які вимагають окремого вирішення на двосторонньому рівні між Азербайджаном та Вірменією: доля вірменських військовополонених в Азербайджані, окремі положення конституції Вірменії, які Баку трактує як зазіхання на його територіальну цілісність, питання Зангезурського коридору до Нахічевані та практичної реалізації планів зі створення домовленого Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (англ. TRIPP – Trump Route for International Peace and Prosperity), гарантом функціонування якого повинні стати Сполучені Штати на сумісних з повагою до вірменського суверенітету засадах.

Попри неприховані лестощі як азербайджанської, так і вірменської сторони під час зустрічі у Вашингтоні на адресу чинного президента США, сумарного внеску його адміністрації у мирний процес між Баку та Єреваном, а також заяви про підтримку американського очільника в намірах отримати Нобелівську премію миру, заслуга нинішньої адміністрації Білого дому виглядає дещо перебільшеною з ряду причин. По-перше, чинна американська адміністрація працювала над врегулюванням конфлікту, збройна фаза якого, на момент підписання Спільної декларації, завершилася більш ніж півтора роки тому на умовах, що задовольняли Азербайджан, і які Вірменія була не в змозі змінити за нинішньої геополітичної ситуації на Південному Кавказі. З огляду на це, подальша ліквідація самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (відомої також як Республіка Арцах) була закономірним наслідком тривалого збройного протистояння між двома країнами. Оскільки повноцінне підписання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією ще попереду, це, попри очевидний дипломатичний успіх нинішньої адміністрації Білого дому, дозволяє говорити лише про проміжну нормалізацію відносин між Баку та Єреваном. З цього випливає, що конфлікт між Азербайджаном та Вірменією зарано зараховувати до переліку тих війн та збройних конфліктів, які начебто завершив Дональд Трамп.

По-друге, ще до падіння Нагірно-Карабаської Республіки восени 2023 року Вірменія почала процес переорієнтації свого зовнішньополітичного курсу, намагаючись зменшити свою залежність від Росії і досягти певного зближення із Заходом та Туреччиною – головним союзником Азербайджану. Ця тенденція посилювалася у міру того, як Москва дедалі більше нехтувала безпековими зобов’язаннями перед Вірменією: Єреван шукав іншу силу, яка була б здатна взяти на себе посередництво між Азербайджаном та Вірменією. На додачу до цього, наприкінці 2024 року відбулося загострення відносин між Азербайджаном та Росією у зв’язку зі збиттям азербайджанського пасажирського літака російськими засобами ППО. За таких умов США стали логічним вибором у якості посередника для обох сторін ще до повернення Дональда Трампа у Білий дім наприкінці січня 2025 року. За словами Майка Карпентера, члена Ради національної безпеки США за адміністрації Байдена, значну частину підготовчої роботи для досягнення цих домовленостей було здійснено саме адміністрацією попереднього американського очільника.

Незалежно від зміни президентської адміністрації, США впродовж двох останніх років дійсно зробили чимало щоб задати конструктивний вектор розвитку відносин між Азербайджаном та Вірменією та остаточно покласти край протистоянню між двома країнами, відкривши вікно можливостей для розвитку економік цих країн та регіону загалом. На додачу до підписання Спільної декларації, що передбачала парафування тексту майбутнього мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, встановлення дипломатичних відносин між двома державами, розпуску Мінської групи ОБСЄ, повагу до суверенітету та територіальної цілісності одне одного у поєднанні з дотриманням положень Статуту ООН та Алматинської декларації 1991 року, ініціювання створення Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), а також  розблокування вже наявних транспортних коридорів, обидві сторони окремо підписали зі США угоди у сфері економіки, торгівлі, енергетики та технологій.

Карта пролягання Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Фото – TRT World

Економічний розвиток Південного Кавказу: реалії та перспективи

Впродовж десятиліть економічний розвиток Південного Кавказу значною мірою формувався під впливом регіональних конфліктів, а тому зазнав помітних диспропорцій у перерозподілі торговельних потоків, іноземних інвестицій, розвитку транзитних маршрутів та логістичних хабів, маршрутів трубопроводів для нафти та газу тощо. Про відсутність майже будь-якої економічної взаємодії між Азербайджаном та Вірменією наглядно свідчить факт блокади Вірменії з боку Азербайджану та Туреччини, що зумовлювало її існування в умовах часткової транспортної ізоляції впродовж тривалого часу. Єдиними ділянками суходолу, які давали Єревану доступ до зовнішнього світу, були кордони з підсанкційним Іраном та Грузією. За таких умов остання фактично перетворилася на монополіста, який надавав єдиний повноцінний доступ до зовнішнього світу для Вірменії, у той час як Азербайджан та його партнери могли здійснювати транспортування азербайджанських енергоносіїв до Туреччини і далі лише через територію Грузії. Блокада Вірменії та тривалий конфлікт між країнами стали причиною нульового товарообігу між країнами, що негативно вплинуло на динаміку регіональної інтеграції. Свідченням цього є те, що статистичні комітети обох країн не надають жодної інформації про обсяги двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією, у той час як Статистичний комітет Азербайджану навіть не зазначає Вірменію у загальному переліку країн. Враховуючи розміри економік країн регіону, Грузія є важливим торговельним партнером для обох країн, і навпаки. За даними порталу Trading Economics, у 2024 році частка Грузії в експорті Азербайджану та Вірменії склала 2,5% та 1,2%, у той час як частка імпорту сягнула лише 0,6% та 1% відповідно. Проте навіть за таких умов мова йде про сотні мільйонів доларів товарообігу, що є особливо показовим на тлі початку постачань азербайджанського палива до Вірменії наприкінці 2025 року на суму близько 789 тисяч доларів США. Водночас проміжна нормалізація відносин між Баку та Єреваном закладає підвалини для збільшення товарообігу в абсолютних показниках всередині регіону у середньо та -довгостроковій перспективі, а також формує сприятливіший інвестиційний клімат та розширені можливості у рамках Транскаспійського транспортного маршруту. Та попри позитивні політичні зрушення, за оцінками Світового банку темпи зростання регіональної економіки у найближчі роки навряд чи перевищать 4% ВВП. В першу чергу це зумовлено негативним впливом падіння світових цін на нафту та жорсткої фіскальної політики на економіку Азербайджану – найбільшу регіональну економіку.

Кінець 2025 року ознаменував початок процесу відновлення двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією. Фото – AzerNews

Сильні сторони та можливості для регіону

Якщо говорити детальніше про сильні сторони та можливості економічного розвитку Південного Кавказу на тлі проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією, перш за все, варто зазначити географічне розташування і транзитний потенціал регіону, який можна наростити шляхом залучення Вірменії, тим самим збільшивши пропускну спроможність транспортної та енергетичної інфраструктури Південного Кавказу. На користь позитивного сценарію економічних перспектив регіону свідчить факт деескалації геополітичної напруги у регіоні, яка багато в чому була зумовлена саме протистояння між Баку та Єреваном. Це у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме зростанню рівня іноземних інвестицій до регіону, що є особливо актуальним для Вірменії з метою зменшення ролі російського капіталу у її економіці.

Ще однією можливістю, яка виникає на тлі позитивної динаміки мирного процесу між Азербайджаном та Вірменією є перспектива остаточного зняття блокади вірменського кордону з боку Азербайджану та Туреччини, що повинно позитивно вплинути як на транзитні можливості регіону загалом, так і на вірменську економіку зокрема. За словами міністра економіки Вірменії Геворга Папояна, обидві сторони вже шукають шляхи збільшення обсягів двосторонньої торгівлі, які у майбутньому можуть сягнути позначки у сотні мільйонів доларів. Водночас така динаміка може створити для Вірменії сприятливу нагоду щоб зменшити рівень своєї енергозалежності від Росії за рахунок поставок з Азербайджану, оскільки наразі саме Москва залишається найбільшим енергопостачальником для Єревана. Окрім цього, підписана 9 лютого 2026 року прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час південнокавказького турне віцепрезидента США Джей Ді Венса угода про цивільну ядерну співпрацю між Вірменією та США на суму 9 мільярдів доларів США дозволить їй зменшити свою залежність від Росії і у сфері атомної енергетики. Примирення між Єреваном та Баку має також піти на користь Азербайджану, адже за подальшої нормалізації відносин з Вірменією західні країни більш позитивно ставитимуться до ідеї інвестування в різні сектори азербайджанської економіки, враховуючи те, що надалі вони будуть менш залежні від провірменських симпатій частини свого населення зумовленими активною діяльністю вірменської діаспори з впливу на громадську думку у цих країнах (насамперед у США та Франції). Окрім цього, для усіх держав Південного Кавказу відкривається можливість для конструктивної транскордонної взаємодії у тристоронньому форматі, що також матиме позитивний вплив на економічні перспективи регіону в майбутньому.

Віцепрезидент США Джей Ді Венс разом з прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час свого турне Південним Кавказом на початку лютого 2026 року. Фото – Kevin Lamarque/Getty Images

Слабкі сторони та виклики

Попри вищезазначені позитивні моменти в регіональній економіці пов’язані з проміжною нормалізацією двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією, потенційні слабкі місця та загрози все ще зберігаються. Так, незважаючи на здійснення важливих кроків у питаннях економіки, торгівлі, логістики й енергетики, вразливим місцем подальшого економічного розвитку регіону залишається потреба у кропіткій роботі з покращення загальної атмосфери та рівня довіри у відносинах між азербайджанцями та вірменами. За таких умов обидві держави повинні активно працювати над двосторонніми заходами зі зміцнення довіри в очах населення одне одного, адже тісні міжлюдські зв’язки по обидва боки кордону є одним з чинників, які впливатимуть на глибину та якість економічної співпраці між двома країнами. Це аспект, яким не можна знехтувати, оскільки їхнє протистояння супроводжувалося етнічними чистками з обох боків, переважно на ранніх етапах конфлікту. Особливо актуальним це є у контексті внутрішньої політики Вірменії, де частина суспільства категорично не сприймає Азербайджан як можливого партнера, а націоналісти та опозиція звинувачують прем’єр-міністра Нікола Пашиняна у «здачі Карабаху».

Іншою слабкістю є те, що Грузія, яка довгий час була надійним партнером Заходу на Південному Кавказі, фактично заморозила процес своєї подальшої євроатлантичної інтеграції та перебуває у сфері впливу Росії і залишається єдиною потенційною конфліктогенною зоною на Південному Кавказі, зважаючи на російську окупацію Абхазії та Південної Осетії. За оцінками The Jamestown Foundation, Грузія вперше за багато десятиліть опинилася поза зоною стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Показовим у цьому контексті є нещодавній візит віцепрезидента США Джей Ді Венса на Південний Кавказ, де Грузія опинилася поза фокусом уваги Вашингтона. Водночас Тбілісі активно зближується з Москвою і, що не менш важливо, з Пекіном. Останній розглядає Грузію як перспективний напрям для китайських інвестицій. За таких обставин подальший економічний розвиток Південного Кавказу відбуватиметься в умовах певної геоекономічної фрагментації та конкуренції, що не дозволить реалізувати потенціал регіону на повну. Тривалий час саме азербайджансько-грузинські відносини були основою торговельно-економічної архітектури регіону, але за збереження поточних тенденцій Тбілісі може частково опинитися за бортом, а його місце у середньо та -довгостроковій перспективі посяде Єреван. Проте це може мати і позитивні наслідки, адже мотивуватиме Грузію підвищувати конкурентоздатність своїх транспортних потоків, що матиме позитивний вплив на розвиток регіональної інфраструктури загалом. На тлі цього не варто забувати, що Південний Кавказ досі залишається регіоном з відносно низьким рівнем внутрішньої інтеграції, особливо у порівнянні з країнами Бенілюксу або тими ж державами Балтії (про що частково свідчать обсяги товарообігу всередині цих регіонів), що зумовлено історичними, інституційними та географічними параметрами.

У контексті окреслення економічних та політичних перспектив Південного Кавказу потрібно також враховувати потенційні загрози, які можуть походити від зовнішніх акторів. Насамперед мова йде про можливе бажання Росії частково відновити свої позиції на Південному Кавказі, адже Москва досі зберігає деякі важелі впливу на кшталт російської військової бази в Гюмрі та на території окупованих грузинських регіонів, а також тісні зв’язки російських спецслужб з представниками політичної та економічної еліти Вірменії та Грузії. Ще однією стороною, яка залишилася незадоволеною досягнутими домовленостями у Вашингтоні є Іран, який не хоче бачити зростання рівня американської присутності поблизу своїх кордонів. З огляду на це та на серйозну внутрішню нестабільність впродовж останніх місяців в Ірані на тлі глибокої економічної кризи, Тегеран може перешкоджати створенню Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Ймовірність такого сценарію помітно зросла після початку спільної військової операції США та Ізраїлю проти режиму Ісламської Республіки 28 лютого цього року. Якщо ескалація бойових дій та внутрішньої напруги в Ірані набуде нових розмахів, це негативно вплине на перспективи економічного розвитку Південного Кавказу.

Висновки

Після завершення збройного конфлікту у Нагірному Карабасі та успішної проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією за посередництва США перед Південним Кавказом відкриваються перспективи залучення нових іноземних інвестицій у регіон та розширення його транзитних спроможностей, зокрема за рахунок побудови Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), який сполучатиме Нахічевань з рештою території Азербайджану та за умов вдалої реалізації цього проєкту також стане викликом грузинській монополії на Транскаспійському транспортному маршруті. Окрім цього, проміжна нормалізація вже стала поштовхом до початку торговельних відносин між двома країнами, а у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме пожвавленню регіональної торгівлі, а також зменшення енергозалежності Вірменії від Росії та ролі російського капіталу в регіоні загалом. Водночас незавершеність мирного процесу між Баку та Єреваном, відсутність справжнього досвіду ефективної тристоронньої співпраці між Азербайджаном, Грузією та Вірменією, зближення Грузії з РФ та КНР та подальший перерозподіл балансу сил та інтересів у регіоні в умовах стрімкої трансформації сучасної системи міжнародних відносин, а також внутрішня нестабільність в Ірані та його скептичне ставлення до потенційного нарощування американської присутності на Південному Кавказі не дають підстав очікувати на швидкі та переконливі результати для регіональної економіки, від якої будуть отримувати вигоду усі країни Південного Кавказу.

Зовнішня політика Узбекистану після здобуття незалежності у 1991 році є явищем, яке формувалося під впливом особистості президента та регіонального безпекового середовища. Протягом усього періоду незалежності в країни було всього два президенти — Іслам Карімов та Шавкат Мірзійоєв, кожен з яких представляв різні підходи щодо ролі держави як регіонального та зовнішньополітичного гравця, незважаючи на те, що другий тривалий час перебував в адміністрації Карімова, а деякі засади зовнішньої політики Мірзійоєва були запозичені із зовнішньополітичної стратегії 2012 року, прийнятої ще за часів правління першого президента.

Концептуально зовнішньополітичний курс Карімова був багатостороннім, але фактично він реалізовувався у формі обмеженого балансування між основними зовнішньополітичними акторами без глибокого залучення до інтеграційних механізмів. Президент доволі послідовно виступав проти наднаціональних структур, здатних обмежувати державний суверенітет, що пояснює його скептичне ставлення до пострадянських інтеграційних проєктів, зокрема Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яку Узбекистан залишив у 1999 році, а також Організації за демократію та економічний розвиток (ГУУАМ до 2005 року, після — ГУАМ), членство в якій було припинене у 2005 році.

У цей період країна активно вибудовувала співпрацю із західними державами, кульмінацією чого стала передача військової бази Карші-Ханабад у користування збройним силам США після подій 11 вересня. Однак критична позиція США та Євросоюзу щодо подій в Андижані у 2005 році призвела до згортання американської військової присутності, а сам Карімов почав більш обережно ставитися до взаємодії із Заходом . Це стало однією з причин повернення Узбекистану до ОДКБ у 2006 році, однак, попри це, Президент зберігав обережне ставлення до Росії та її регіональних амбіцій . На цьому тлі особливого значення для Узбекистану набув Китай.

Співпраця з КНР будувалася переважно на економічній основі й не супроводжувалася політичними умовами, що відповідало моделі управління Карімова. Китай поступово став важливим торговельним партнером і джерелом інвестицій, а Узбекистан вступив до Шанхайської організації співробітництва (ШОС) . Щоб переконатися в цьому, варто детальніше розглянути економічні відносини між ними у першій половині 2000-х років. Китайська економічна присутність в Узбекистані в той час будувалася переважно на міжурядових фінансових механізмах. Зокрема, у 2004 році між сторонами було укладено кредитні угоди на суму близько 950 млн доларів США, а також додаткову пільгову позику обсягом приблизно 350 млн доларів. Важливо зазначити, що ці кошти не були прямими приватними інвестиціями, а надавалися у формі державних кредитів, часто з прив’язкою до конкретних проєктів або закупівель китайського обладнання.

Проте вже після подій в Андижані, у травні 2005 року, Пекін дещо активізував економічну співпрацю між двома країнами. Так, уже в липні велика делегація з 80 бізнесменів на чолі з віце-прем’єром Ву І (Wu Yi) відвідала Узбекистан і підписала рамкову угоду про інвестиції на суму 1,5 мільярда доларів. А китайські компанії, зокрема Huawei, ZTE, а також Alcatel Shanghai Bell, почали брати участь у модернізації мереж мобільного та наземного телефонного зв’язку, інтернету та цифрового телебачення. Енергетичний сектор також розглядався Китаєм як перспективний напрям співпраці. За даними Барселонського центру міжнародних відносин (CIDOB) до 2005 року сукупні китайські інвестиції в енергетику Узбекистану сягали близько 600 млн доларів США. Проте відсутність належної інфраструктури, зокрема трубопроводів у напрямку Китаю, значно обмежувала можливості повноцінного використання узбецьких енергетичних ресурсів у короткостроковій перспективі .

Відносини з головним тюркським партнером — Туреччиною — були доволі непоганими від самого початку. Саме Анкара першою визнала незалежність Узбекистану у 1991 році й посіла важливе місце у його зовнішньополітичних пріоритетах. Держави поєднували культурна та мовна близькість, а турецька сторона прагнула поширювати свій вплив серед тюркських народів через стипендіальні програми, молодіжні обміни та підтримку мовної освіти; водночас Іслам Карімов став першим лідером Центральної Азії, який здійснив офіційний візит до Анкари. На початку 1990-х років партнер надавав Ташкенту значні кредитні ресурси та сприяв модернізації збройних сил. Погіршення взаємин розпочалося після надання політичного притулку Мухаммаду Саліху — головному супернику Карімова на президентських виборах. Згодом узбецька влада звинуватила турецьку сторону у втручанні у внутрішні справи, а критична реакція на події в Андижані у 2005 році остаточно призвела до охолодження контактів: Карімов припинив участь у багатосторонніх форумах тюркських держав і розірвав військову співпрацю між країнами .

Що ж до регіональної політики, то курс Іслама Карімова вирізнявся підвищеною конфліктністю. Узбекистан дотримувався жорсткої лінії у прикордонних питаннях, проблемах розподілу водних та енергетичних ресурсів, а також трудової міграції, що спричиняло тривалу напруженість у відносинах із Киргизстаном і Таджикистаном та подекуди навіть призводило до загострення безпекової ситуації між державами. Президент відкрито виступав проти реалізації масштабних гідроенергетичних проєктів у сусідніх країнах, розглядаючи їх як загрозу продовольчій та екологічній безпеці Узбекистану . Водночас у 2012 році глава держави схвалив оновлену зовнішньополітичну стратегію, в якій наголошувалося на потребі посилення співпраці з країнами Центральної Азії та розширення міжнародної присутності Узбекистану. Проте до 2016 року ці положення так і не реалізовувалися на практиці .

Після смерті Іслама Карімова та пов’язаного з цим транзиту влади, новим президентом країни став Шавкат Мірзійоєв — багаторічний прем’єр-міністр Узбекистану, який обіймав цю посаду протягом 13 років.

Від початку свого президентства Мірзійоєв зосередився на покращенні відносин із країнами Центральної Азії, здійснивши низку важливих кроків у напрямі нормалізації взаємин із сусідніми державами, зокрема розпочавши вирішення питання демаркації кордонів — надзвичайно болючого для регіону — та сприявши зниженню рівня конфліктності у водно-енергетичній сфері. У кінцевому результаті Узбекистану все ж вдалося домогтися проведення демаркації кордонів із сусідами, створивши так звані «лінії миру» у 2025 році . Також варто відзначити зростання внутрішньорегіональної торгівлі між країнами Центральної Азії саме після обрання в Узбекистані нового президента. Позитивний сигнал, який свідчить про посилення інтеграційних відносин між державами .

Обсяги міждержавного експорту товарів у Центральній Азії (у млрд доларів США)

 

Ключові показники внутрішньо регіональної торгівлі країн Центральної Азії за 2017–2022 роки (у млрд доларів США)

У відносинах із Росією Мірзійоєв дотримується прагматичного курсу, зосередженого на торговельно-економічній співпраці, що підкреслювалося участю Узбекистану в «сірому» імпорті підсанкційних товарів до РФ . Так, за останні роки товарообіг між країнами стабільно збільшувався: з 4,6 млрд дол. у 2022 р. до 6,0 млрд дол. у 2025 р., а частка Росії у зовнішній торгівлі Узбекистану підвищилася приблизно з 15% до 16.3%. На кінець 2024 року загальний обсяг торговельних операцій між двома державами становив 11,6 млрд доларів США: узбецький експорт становив 1,7 млрд доларів, тоді як імпорт від північного партнера перевищив 4 млрд доларів, що зумовило суттєвий торговельний дисбаланс на його користь.

 

Динаміка товарообігу між Узбекистаном і Росією (2022–2025)

 Розглянемо один із найбільших напрямів співпраці між двома країнами — енергетичну сферу. У межах поглиблення економічних зв’язків особливого значення набуває паливно-енергетичний сектор, де реалізуються спільні ініціативи з видобутку та транспортування природного газу, модернізації електромереж і створення нових генеруючих потужностей, зокрема за участі російських компаній у сфері атомної генерації. Показовим кроком стало підписання у 2023 році Узбекистаном, Казахстаном і Росією угоди щодо регіональних поставок газу, що сприяло зміцненню тристоронньої інтеграції. Водночас партнерство з «Росатомом» передбачає спорудження модульних ядерних реакторів у Джизакській області, що розглядається як стратегічний крок до диверсифікації національного енергобалансу .

Але, попри масштабну співпрацю між країнами, їхні відносини не набули форми офіційного військово-політичного союзу, що проявляється в нейтральній позиції щодо вторгнення РФ в Україну та у невизнанні окупованих територій за агресором .

Паралельно відносини Узбекистану зі США та ЄС почали покращуватися після 2016 року: поглиблювалася співпраця у сферах економіки та культури, активно зростав товарообіг між сторонами. Країна стала активніше взаємодіяти з МВФ та Азійським банком розвитку, розпочалися переговори щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) . Також уперше у своїй історії Узбекистан отримав суверенні кредитні рейтинги від S&P, Moody’s і Fitch. Водночас про відновлення американського контролю над базою Карши-Ханабад більше не могло бути й мови: країна повністю відмовилася не лише від розміщення іноземних військових формувань на своїй території, а й припинила участь у міжнародних миротворчих операціях, що відповідало цілям зовнішньополітичної стратегії, ухваленої ще у 2012 році .

Логічним продовженням зростаючої міжнародної активності Узбекистану стало приєднання до Ради миру (Board of Peace) як держави-засновника. 22 січня 2026 року Президент Мірзійоєв особисто підписав установчу хартію організації у Давосі, в рамках Всесвітнього економічного форуму. Ініціатива, запропонована Президентом США Дональдом Трампом і підкріплена Резолюцією Ради Безпеки ООН № 2803. Участь Ташкента у структурі, до якої увійшли 26 держав-засновників, підтверджує курс на розширення дипломатичного впливу і відповідає задекларованим принципам мирного врегулювання конфліктів і багатостороннього співробітництва .

Примирення ж між Узбекистаном і Туреччиною відбулося лише після того, як Шавкат Мірзійоєв відвідав Анкару у 2017 році — перший візит із 1990-х років. Тоді у своїй промові він висловив щиру прихильність до «братнього народу» та підписав економічні контракти на 3,5 млрд доларів . Також у 2019 році Узбекистан вступив до Тюркського союзу, що сприяло зростанню його торговельно-економічної взаємодії з країнами-членами організації в регіоні через спрощення митних і транзитних процедур.

На фото: Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв (ліворуч) і Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган під час офіційного візиту до Туреччини 25 жовтня 2017 року.  

Щодо співпраці з КНР, то вона залишається доволі важливою в контексті багатовекторності Узбекистану. Країна бере участь у проєкті «Один пояс — один шлях», активно співпрацює з Китаєм та долучилася до великих регіональних проєктів, найвідомішим з яких є будівництво залізниці «Китай — Киргизстан — Узбекистан». Водночас Китай є найбільшим торговельним партнером Узбекистану, що найкраще характеризує співпрацю між країнами . За даними Міжнародного торгового центру, експорт з Китаю до Узбекистану зріс зі 104 млн доларів у 2002 році до 5,2 млрд доларів у 2021 році. За той самий період імпорт з Узбекистану до Китаю зріс з 27 млн доларів до майже 2 млрд доларів. Водночас варто зазначити, що країна все ж намагається уникати надмірної залежності від Китаю, підтримуючи багатовекторність

 

Товарообіг Китаю з Узбекистаном за 2002-2021 роки (у млн дол. США)

Висновки

Проведений аналіз еволюції зовнішньополітичної доктрини Узбекистану дає підстави стверджувати, що 2016 рік став своєрідним водорозділом між двома різними моделями зовнішньої політики держави. Упродовж періоду правління Іслама Карімова Узбекистан дотримувався обережного, переважно оборонного курсу, в основі якого лежало прагнення максимально зберегти суверенітет країни шляхом дистанціювання від наднаціональних інтеграційних механізмів і жорсткого контролю над зовнішніми впливами. Така модель забезпечувала внутрішню стабільність, однак водночас обмежувала можливості країни для повноцінної участі в регіональних і глобальних процесах та сприяла накопиченню напруженості у відносинах із сусідніми державами Центральної Азії.

Зміна політичного керівництва після смерті Іслама Карімова та прихід до влади Шавката Мірзійоєва зумовили поступовий, але системний перегляд зовнішньополітичних пріоритетів. Новий курс не заперечив ключових принципів суверенітету й невтручання, однак наповнив їх практичним змістом через активну дипломатію, регіональний діалог і прагматичну багатовекторність. Особливо показовим є різкий зсув у регіональній політиці: демаркація кордонів, зниження конфліктності у водно-енергетичних питаннях та зростання внутрішньорегіональної торгівлі свідчать про перехід Узбекистану від ролі «проблемного сусіда» до ролі одного з ключових стабілізаторів Центральної Азії.

На глобальному рівні зовнішня політика Узбекистану після 2016 року характеризується прагматичним балансуванням між основними центрами сили без особливої прив’язки до будь-якого з них. Відносини з Росією, Китаєм, США, ЄС і Туреччиною розвиваються паралельно, з чітким акцентом на економічну співпрацю, інвестиції та інфраструктурні проєкти, водночас із принциповою відмовою від розміщення іноземних військових баз і втягування у військово-політичні союзи. Такий підхід дозволяє Узбекистану мінімізувати зовнішні ризики, зберігаючи простір для маневру в умовах зростаючої геополітичної конкуренції.

Отже, можна дійти висновку, що саме після 2016 року Узбекистан почав реалізовувати багатовекторну зовнішню політику не лише на рівні декларацій, а й у практичному вимірі. Трансформація зовнішньополітичної доктрини свідчить про перехід від ізоляціоністсько-оборонної моделі до відкритішої, гнучкішої та більш інтегрованої стратегії, яка поєднує збереження суверенітету з активною участю в регіональних і глобальних процесах. Саме ця еволюція дозволяє розглядати сучасний Узбекистан як одного з ключових і найперспективніших акторів Центральної Азії в умовах нового світового порядку.

Центральна Азія стала одним із перших регіонів, де Туреччина після завершення холодної війни почала вибудовувати самостійну зовнішньополітичну лінію. Уже на початку 1990-х років регіон розглядався як простір, у якому поєднувалися геополітичні інтереси та символічний ресурс спільної тюркської спадщини. Водночас із самого початку було очевидно, що можливості Туреччини у Центральній Азії є обмеженими з огляду на її економічний потенціал і відсутність важелів прямого політичного чи військового впливу, порівнянних із тими, які мали інші зовнішні актори . У цих умовах пошук альтернативних інструментів закріплення присутності в регіоні став не просто бажаним, а необхідним елементом зовнішньої політики Анкари.

Починаючи з 2000-х років, взаємодія Туреччини з державами Центральної Азії поступово набула більш структурованого характеру. Контакти перестали обмежуватися політичними деклараціями та періодичними візитами, натомість акцент змістився на формування стійких каналів співпраці у гуманітарній та культурній сферах. У цей період помітно зросла роль інструментів м’якої сили, які дозволяли Туреччині працювати не лише з урядовими елітами, а й із ширшими суспільними групами, насамперед через освіту, культуру та програми розвитку.  

Важливим чинником цієї стратегії стала історико-культурна близькість, зокрема апеляція до тюркської ідентичності, яка використовувалася як основа для побудови гуманітарних контактів. Проте сам по собі цей чинник не гарантував ефективності. Дослідження м’якої сили Туреччини показують, що культурна спорідненість набуває практичного значення лише тоді, коли вона підкріплюється конкретними програмами та інституційною присутністю, здатною забезпечити регулярність і повторюваність впливу.  

 

Інституційні механізми реалізації м’якої сили Туреччини в Центральній Азії

Інституційна карта зовнішньої культурної та освітньої політики Туреччини. Джерело: [Figure 1, ст. 4, 3]

Саме інституційні механізми дозволяють Туреччині забезпечувати сталість і системність м’якої сили в Центральній Азії. Протягом останніх десятиліть у турецькій зовнішній політиці сформувалася модель, у межах якої гуманітарний, культурний та освітній вплив реалізується через спеціалізовані державні та напівдержавні структури. Їхня діяльність охоплює як проєкти розвитку та соціальної інфраструктури, так і мовно-культурні та освітні програми, що створює багаторівневу архітектуру впливу та дозволяє підтримувати регулярну присутність Туреччини в регіоні .

Одним із центральних елементів цієї архітектури є Турецьке агентство співробітництва та координації (TİKA), яке з початку 1990-х років відіграє ключову роль у реалізації проєктів розвитку в країнах Центральної Азії. У Киргизстані з початку співпраці було реалізовано понад 1 300 проєктів і заходів, зосереджених передусім у сферах освіти, медицини, професійного навчання та розвитку соціальної інфраструктури, що свідчить про довготривалу та системну присутність агентства в країні . В Узбекистані діяльність TİKA охоплює майже 900 проєктів, спрямованих на підтримку освітніх і медичних закладів, розвиток сільського господарства, інфраструктури та інституційної спроможності місцевих партнерів . У Таджикистані реалізовано понад 400 проєктів, основний акцент у яких зроблено на освіті, охороні здоров’я, підготовці кадрів і соціально орієнтованих ініціативах . У Туркменистані кількість реалізованих проєктів і заходів перевищує 500, при цьому діяльність агентства зосереджена на освітніх, медичних, інфраструктурних і культурно-гуманітарних напрямах . У Казахстані з початку співпраці було здійснено близько 500 проєктів, значна частина яких пов’язана з розвитком освіти, підтримкою соціальної інфраструктури та збереженням культурної спадщини .  

Загалом розвиток діяльності Турецького агентства співробітництва та координації в Центральній Азії демонструє, що його гуманітарна присутність не обмежується проєктами соціально-економічного характеру, а поступово розширюється у сферу культури як самостійного виміру м’якої сили. У 2024–2025 роках саме через культурні ініціативи агентство дедалі виразніше працює з символічним і ціннісним рівнем взаємодії, поєднуючи просвітницькі, медійні та креативні формати з регіональним контекстом і локальними культурними практиками.  

У Киргизстані одним із таких напрямів стала підтримка аудіовізуальних проєктів, пов’язаних із тематикою тюркського світу, зокрема організація публічних показів документального кіно . Такий формат поєднує культурно-просвітницьку функцію з формуванням спільного історичного наративу, що апелює до ідеї культурної близькості та спільного минулого. У Таджикистані впродовж року акцент було зроблено на розвитку медіасередовища через освітньо-культурні ініціативи для молодих фахівців у сфері комунікації, що дозволяє впливати на гуманітарний дискурс опосередковано, через підготовку кадрів, здатних інтегрувати культурні меседжі в локальний інформаційний простір. В Узбекистані реалізація культурної політики у 2025 році поєднувала традиційну спадщину з креативними індустріями: підтримка заходів, присвячених традиційному одягу, ремеслам і сучасному дизайну, сприяла включенню культурної спадщини в актуальний соціально-економічний контекст і створенню платформ для міжрегіональної творчої взаємодії.

Турецьке агентство співробітництва та координації (TİKA), Міжнародна організація тюркської культури (TÜRKSOY), Міністерство культури Узбекистану та Ферганська губернія спільно організували «VI Тиждень жінок та моди у тюркському світі» в Маргілані, Узбекистан. 

У Туркменистані та Казахстані у 2024-2025 роках культурна присутність Туреччини через TİKA набула більш інституціоналізованих форм. У Туркменистані підтримка міжнародних кінематографічних і культурних подій сприяла формуванню регіональних творчих мереж і зміцненню ролі країни в ширшому тюркському культурному просторі, де Туреччина виступає одним із координаторів культурного діалогу. Водночас у Казахстані культурні ініціативи були спрямовані на збереження історичної пам’яті та закріплення культурної спадщини через створення і підтримку спеціалізованих культурних центрів і просторів пам’яті. Такі проєкти інтегруються в місцеву культурну інфраструктуру і мають довготривалий ефект, оскільки продовжують функціонувати незалежно від окремих подій, забезпечуючи сталість гуманітарної присутності Туреччини.

4-й Всесвітній тюркський кінофестиваль «Коркут Ата» в Ашхабаді, організований за підтримки Турецького агентства співробітництва та координації (TİKA) як платформа культурної взаємодії митців і кінопрофесіоналів тюркського світу. 

Дані за 2024 рік дозволяють оцінити масштаб і спрямованість цієї діяльності в ширшому контексті. Упродовж року TİKA реалізувала понад 1 600 проєктів і заходів, з яких значна частина була зосереджена в освітньому, медичному та соціальному секторах. Загальний обсяг офіційної розвиткової допомоги Туреччини у 2024 році становив 7,42 млрд доларів США, при цьому діяльність агентства розглядається як один із інструментів підтримки міжнародної видимості та довгострокової присутності країни в різних регіонах, зокрема в Центральній Азії. У цьому контексті TİKA формує практичний вимір м’якої сили, пов’язаний із безпосереднім досвідом співпраці та конкретними результатами на місцевому рівні.

Поряд із розвитковими проєктами важливу роль відіграє культурно-мовний напрям, який реалізується через Інститут Юнуса Емре. Його діяльність спрямована на поширення турецької мови, культури та мистецтва за кордоном і формування сталих гуманітарних контактів. Станом на кінець 2019 року мережа інституту налічувала 58 культурних центрів у 48 країнах, при цьому Центральна Азія залишалася одним із регіонів його пріоритетної уваги . Мовні курси та культурні програми створюють регулярні формати взаємодії, які сприяють формуванню позитивного сприйняття Туреччини та підтримують її присутність у гуманітарному просторі регіону.

Таблиця з даними про поширення турецької мови через Інститут Юнуса Емре. 

Кількісні показники цієї діяльності відображають її масштаб. Загальна кількість слухачів курсів турецької мови, організованих через мережу Інституту Юнуса Емре, перевищує 140 тисяч осіб, що свідчить про стабільний попит на мовно-культурні програми та інституційну спроможність підтримувати їх у довгостроковій перспективі . Водночас для Центральної Азії характерною залишається відносно обмежена фізична присутність інституту, що зумовлює концентрацію активностей у великих міських центрах і підкреслює значення партнерських форматів співпраці з місцевими установами.

Третім важливим інституційним компонентом м’якої сили Туреччини є діяльність Управління у справах турків за кордоном та пов’язаних із ними громад (Presidency for Turks Abroad and Related Communities / YTB), яке виступає центральним координатором державної політики у сфері освітніх, гуманітарних і соціальних програм для іноземних громадян. Діяльність інституції має на меті не лише розширити присутність Туреччини, а й сприяти збереженню історичного та культурного надбання турецьких і споріднених громад, а також підтримувати діалог із місцевими спільнотами країн, де ці громади проживають.

Функціонування цієї інституції вибудовується навколо створення сталих каналів взаємодії між Туреччиною та іноземними освітніми й академічними спільнотами. Управління охоплює координацію програм академічної мобільності, підтримку іноземних студентів і молодих фахівців, розвиток професійних та експертних мереж, а також роботу з випускниками турецьких освітніх програм. Такий підхід дозволяє зберігати довгострокові зв’язки з учасниками освітніх ініціатив після завершення їхнього формального навчання та підтримувати їхню залученість до турецького гуманітарного й інтелектуального простору.

Саме діяльність YTB створює організаційну основу для реалізації масштабних освітніх ініціатив, які виходять за межі окремих програм і формують ширшу освітню присутність Туреччини в різних регіонах світу, зокрема в Центральній Азії.

Освітня політика Туреччини як інструмент м’якої сили

Наявність такої інституційної координації свідчить про те, що освіта в зовнішній політиці Туреччини розглядається не як допоміжний, а як стратегічний інструмент м’якої сили, що поєднує академічну мобільність із формуванням стійких людських і професійних мереж, які мають значення для міждержавних відносин у регіоні. Для держав Центральної Азії, де молодь відіграє важливу роль у суспільному та економічному розвитку, доступ до міжнародної освіти стає одним із ключових каналів зовнішнього впливу.

У центрі цієї політики перебуває державна стипендіальна програма «Türkiye Scholarships», яка за останні роки стала одним із наймасштабніших інструментів освітнього впливу Туреччини у світі. Ця програма фінансується урядом Туреччини та розрахована на студентів з усього світу, включно з країнами Центральної Азії. Вона пропонує можливість навчання на всіх рівнях вищої освіти – бакалавраті, магістратурі та аспірантурі – у провідних університетах Туреччини, повністю покриваючи витрати на навчання, проживання, турецьку мову, медичне страхування та інші потреби студентів. За даними адміністрації програми, у 2024 році кількість поданих онлайн-заявок до «Türkiye Scholarships» сягнула приблизно 121 830 із 170 країн, а кожного року відбирається близько 5 тисяч студентів, які стають стипендіатами цієї програми. Такий масштаб відбору відображає значну популярність програми серед молоді Центральної Азії, де студенти шукають можливості для міжнародної мобільності та отримання якісної освіти.

Програма вже має значну мережу випускників у глобальному контексті: загалом більше 15 тисяч осіб продовжують навчання в межах цієї стипендії, а попередні роки показували близько 165 тисяч поданих заявок на участь у програмі, з яких понад 4 тисячі студентів були відібрані для отримання підтримки (дані за 2022 рік). Ці цифри свідчать про те, що програма має значний освітній масштаб і високий рівень конкуренції, що робить її привабливим інструментом не лише академічного розвитку, а й дипломатичного впливу.

Важливою особливістю освітньої політики Туреччини є її довгострокова орієнтація. Освітній вплив не завершується отриманням диплому: значна увага приділяється роботі з випускниками, які після повернення до своїх країн зберігають професійні та соціальні контакти з Туреччиною. Через мережеві платформи, зустрічі та професійні ініціативи формується спільнота випускників, яка може відігравати роль посередника між Туреччиною та країнами Центральної Азії у науковій, освітній, адміністративній та бізнес-сферах.

Крім того однією з характерних особливостей цієї політики є створення та підтримка спільних університетських проєктів у Центральній Азії, які забезпечують постійну академічну присутність Туреччини в регіоні. На відміну від стипендіальних програм, що мають обмежений часовий горизонт, університети функціонують як довготривалі платформи освітнього, наукового та культурного обміну. Саме такі інституції розглядаються як один із найбільш стійких інструментів м’якої сили, оскільки вони поєднують підготовку кадрів, формування професійних мереж і символічну присутність держави в освітньому просторі іншої країни.

 Одним із найяскравіших прикладів такого підходу є Киргизько-турецький університет «Манас», створений у середині 1990-х років на міждержавній основі. Від початку він розглядався як довгостроковий гуманітарний проєкт, спрямований на формування спільного академічного простору між Туреччиною та Киргизстаном. Його інституційна модель поєднує елементи двох освітніх систем і передбачає активну участь турецьких академічних кадрів у навчальному процесі, що дозволяє не лише забезпечувати трансфер освітніх стандартів, а й закріплювати постійні канали наукової та методологічної взаємодії. Навчання турецькою та киргизькою мовами, а також акцент на гуманітарних і соціальних дисциплінах сприяють формуванню серед студентів культурної близькості та спільного інтелектуального поля. У 2017–2018 навчальному році в університеті навчалося близько 5 950 студентів, з яких понад 800 мали міжнародний статус; освітня структура включала дев’ять факультетів і декілька спеціалізованих шкіл, що свідчить про сформовану та багаторівневу академічну інфраструктуру. Університет функціонує як осередок підготовки фахівців, які інтегруються в національні інституції Киргизстану, водночас зберігаючи стійкі зв’язки з турецьким академічним середовищем, що підсилює довготривалий ефект освітнього впливу.

Кампус Киргизько-турецького університету «Манас» у Бішкеку. 

Подібну роль у системі освітньої м’якої сили Туреччини відіграє Міжнародний казахсько-турецький університет імені Ходжі Ахмета Ясаві, розташований у Туркестані. Його створення було пов’язане з міждержавними домовленостями між Казахстаном і Туреччиною та з ідеєю підготовки кадрів для тюркомовного простору. Важливою особливістю цього університету є поєднання символічного та практичного вимірів освітньої політики. Туркестан як історичний і духовний центр тюркського світу надає університету додаткового культурного значення, тоді як широка академічна пропозиція дозволяє залучати студентів різних спеціальностей, не обмежуючись гуманітарною сферою. У 2018–2019 навчальному році тут навчалося понад 8 600 студентів, з яких 1 300 представляли інші країни тюркського простору, що підтверджує роль університету як регіонального освітнього хабу й майданчика для формування горизонтальних міждержавних зв’язків у Центральній Азії. У цій конфігурації Туреччина постає не лише як донор окремих освітніх програм, а як центр тяжіння ширшої академічної співпраці.

 

Міжнародний казахсько-турецький університет імені Ходжі Ахмета Ясаві, Туркестан. 

Новішим елементом цієї архітектури є створення Міжнародного університету тюркських держав у Ташкенті, що свідчить про прагнення поширити інституційну модель освітньої взаємодії ще на один ключовий центр регіону. На відміну від класичних двосторонніх університетських проєктів, цей формат апелює до багатосторонньої логіки співпраці в межах тюркського простору, що дозволяє розглядати його як спробу інституціоналізувати освітню м’яку силу на регіональному рівні. Попри те, що ефективність цього проєкту ще складно оцінити з огляду на його відносну новизну, сам факт його створення демонструє послідовність турецької освітньої політики та прагнення закріпити свою присутність у Центральній Азії не лише через мобільність студентів, а й через сталі університетські структури.    

Загалом турецькі університети в Центральній Азії формують окремий вимір м’якої сили, який доповнює стипендіальні програми та роботу з випускниками. Вони створюють локальні осередки турецької академічної культури, знижують бар’єри для доступу до освіти та сприяють формуванню змішаних професійних і соціальних мереж. Водночас їхній вплив має точковий характер і поступається за масштабами освітній присутності деяких інших зовнішніх акторів у регіоні. Однак саме через поєднання інституційної стабільності, символічного значення і роботи з людським капіталом ці університети залишаються одним із найбільш ефективних і довготривалих інструментів освітньої м’якої сили Туреччини в Центральній Азії.

Культурні інструменти впливу Туреччини

Крім того освітній напрям не є єдиним каналом гуманітарного впливу, оскільки іншим не менш важливим пластом м’якої сили Туреччини в регіоні виступає культурний вимір. Культурна політика Туреччини в Центральній Азії не зводиться до поодиноких символічних акцій, а формується як багаторівнева система, що охоплює масову культуру, мовно-культурну взаємодію та регіональні формати спільної культурної участі, орієнтовані на ширші суспільні аудиторії. Одним із найбільш масштабних інструментів цього впливу залишається аудіовізуальний медіаконтент. Упродовж 2023–2024 років Туреччина зберігала позиції одного з провідних світових експортерів телевізійних серіалів, а загальний обсяг експорту телевізійного контенту у 2023 році оцінювався приблизно у 600 млн доларів США, при цьому значна частина аудиторії припадала на країни Євразії, включно з Центральною Азією. Для регіону цей інструмент має особливу вагу, оскільки серіали та телевізійні формати поширюються через національні телеканали та цифрові платформи, не потребуючи фізичної культурної присутності Туреччини. Через повторювані сюжетні лінії, образи міського життя, соціальної мобільності та сімейних цінностей формується стійке уявлення про Туреччину як сучасну, динамічну й культурно близьку країну, що значною мірою пояснює ефективність медіа як інструменту м’якої сили в регіоні.

Важливим доповненням до цього медіавиміру є тюркськомовне мовлення, орієнтоване безпосередньо на аудиторію Центральної Азії. Канал «TRT Avaz» спрямований на глядачів Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Туркменистану та Таджикистану і використовує тюркські мови як основу комунікації. Програмна сітка охоплює культурні, історичні, музичні та інформаційні формати, що сприяє формуванню спільного гуманітарного простору та зменшенню мовного бар’єра. Регулярність мовлення й адаптація контенту до мовних і культурних особливостей регіону дозволяють інтегрувати турецький культурний продукт у повсякденне медіаспоживання населення Центральної Азії.

Іншим культурним інструментом є спільні тюркські культурні платформи, насамперед ініціативи в межах Міжнародної організації тюркської культури (TÜRKSOY) та Організації тюркських держав. Їхня діяльність формує наднаціональний рівень культурної взаємодії, у межах якого Туреччина діє не ізольовано, а як один із ключових координаторів спільного гуманітарного простору. На відміну від двосторонніх культурних програм, ці платформи ґрунтуються на принципі багатосторонньої участі, що дозволяє поєднувати символічний вимір спільної тюркської ідентичності з практичними форматами культурної співпраці та інституційного партнерства між країнами Центральної Азії.

Одним із практичних механізмів діяльності цих платформ стала ініціатива культурних столиць тюркського світу. У 2024 році місто Анау в Туркменистані було визначене культурною столицею тюркського світу, що супроводжувалося проведенням масштабних культурних заходів за участі митців із різних країн регіону. У 2025 році цей статус було передано місту Актау в Казахстані, де реалізовано серію культурних, освітніх і наукових подій, спрямованих на зміцнення міжкультурних зв’язків у тюркському просторі. Ефективність цього формату полягає в тому, що культурна взаємодія відбувається на регіональному рівні та сприймається як спільна ініціатива, що знижує політичну чутливість культурних контактів і водночас посилює горизонтальні зв’язки між учасниками.

Варто також відзначити зростання ролі цифрових культурних інструментів у 2024–2025 роках. Активне використання соціальних мереж, онлайн-платформ і цифрового відеоконтенту дозволяє компенсувати обмежену фізичну присутність культурних центрів і забезпечує масштабність охоплення, що є критично важливим для регіону з молодою та мобільною аудиторією. У сукупності ці інструменти формують багатошаровий культурний вплив, який поєднує емоційне сприйняття через медіа, мовно-культурну взаємодію та регіональні формати спільної культурної участі.

Висновки

 У підсумку можна стверджувати, що м’яка сила Туреччини в Центральній Азії сформувалася як цілісна й інституційно закріплена система гуманітарного впливу, яка компенсує обмежені можливості прямого політичного або економічного тиску.   Ефективність цієї моделі значною мірою забезпечується інституційною архітектурою м’якої сили. Турецьке агентство співробітництва та координації, Інститут Юнуса Емре, Управління у справах турків за кордоном та пов’язаних з ними громад, а також освітні й медійні структури діють не ізольовано, а як взаємопов’язані елементи єдиного підходу. Саме ця координація дозволяє поєднувати проєкти розвитку, культурні ініціативи та освітні програми в багаторівневу систему, що підтримує регулярність і повторюваність впливу, а отже – його сталість у часі.

Освітній вимір м’якої сили Туреччини демонструє особливу результативність у Центральній Азії. Стипендіальні програми, спільні університети та робота з випускниками створюють довготривалі людські й професійні мережі, які зберігають зв’язок із Туреччиною після завершення формальної освіти. Такі зв’язки мають кумулятивний ефект: вони поступово інтегруються в наукові, адміністративні та бізнес-середовища країн регіону, формуючи неформальні канали взаємодії та взаєморозуміння. Університетські проєкти, на відміну від короткострокових програм мобільності, забезпечують постійну академічну присутність Туреччини та закріплюють її роль як одного з центрів тяжіння регіональної освітньої співпраці.

Культурний вимір доповнює цей освітній фундамент, розширюючи аудиторію впливу за межі академічних і елітних груп. Масова культура, тюркськомовні медіа, мовно-культурні програми та спільні культурні платформи працюють із широкими соціальними верствами, формуючи емоційно забарвлене та водночас впізнаване уявлення про Туреччину як культурно близьку й сучасну державу. Особливе значення має те, що значна частина цього впливу реалізується без необхідності масштабної фізичної присутності, що робить культурну політику гнучкою й адаптивною до умов регіону з великою територією та різнорідними соціальними контекстами.

Таким чином, м’яка сила Туреччини в Центральній Азії постає як довгостроковий проєкт, орієнтований не на швидкий політичний ефект, а на поступове формування гуманітарного простору співпраці. Саме через інституційну сталість, роботу з людським капіталом і багаторівневу культурну взаємодію Туреччина закріплює свою присутність у регіоні, створюючи підґрунтя для тривалих міждержавних і міжсуспільних зв’язків, здатних впливати на регіональну динаміку у середньо- та довгостроковій перспективі.

24 червня 2025 року в «Українському кризовому медіа центрі» відбувся круглий стіл на тему розвитку міжрегіонального співробітництва між Україною та країнами Центральної Азії. Захід організував «Фонд громадської дипломатії» за участі провідних експертів, науковців, дипломатів, студентів та представників активної молоді.

Мета обговорення – актуалізація формату взаємодії «C5 + Україна» та пошук інституційних механізмів зміцнення регіонального партнерства в умовах глобальних трансформацій.

Учасники розглянули перспективи співпраці у сферах дипломатії, безпеки, торгівлі, освіти, цифрових технологій, а також презентували аналітичний матеріал «Дипломатичний формат 5+1»
(доступне для завантаження за посиланням ДИПЛОМАТИЧНИЙ ФОРМАТ « 5+1 » Укр    DIPLOMATIC FORMAT « 5+1» English)

Участь у дискусії взяли:

• Даніал Саарі, директор Центру політичних досліджень Школи політики і права (Алмати);
• Інна Волошенко, кандидат політичних наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка;
• Віталій Кулик, завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ;
• Олексій Фещенко, експерт Фонду громадської дипломатії (модератор заходу).

Ключові тези виступів:

Даніал Саарі:

– «Центральна Азія переглядає свій геополітичний курс, шукає нові баланси між глобальними гравцями. Україна може стати важливим партнером для регіону, особливо у сфері цифрових технологій та вищої освіти».
– «Наша візія співпраці виходить за межі економіки – ми бачимо академічні альянси, спільні дослідницькі ініціативи та інноваційні хаби, що з’єднають Київ та Алмати».

Інна Волошенко:

– «Спільні освітні ініціативи, подвійні дипломи, студентські обміни – це не лише інвестиція в майбутнє, а й реальний крок до формування нової моделі партнерства».

– «Регіональні навчальні платформи за участю України можуть змінити підхід до регіональної інтеграції – через культуру, науку, взаємопізнання».

Віталій Кулик:

– «Більшість країн Центральної Азії декларують нейтралітет у контексті війни рф проти України, однак водночас активно шукають альтернативи впливу росії через співпрацю з Туреччиною, Іраном і Китаєм».

– «Українські експерти з інформаційної безпеки та протидії фейкам готові поділитися успішним досвідом із центральноазійськими колегами – це важлива ланка нашої спільної безпекової архітектури».

Олексій Фещенко:

– «Цей круглий стіл – лише початок. Ми маємо сформувати конкретну дорожню карту співпраці: обмін експертами, технологічні проєкти, підтримка молоді, а головне – інституційна сталість».

– «Перевести слова у конкретні дії – інакше діалог залишиться лише обговоренням. Наступний етап – запуск реальних проєктів, включно з підписанням меморандумів та плануванням практичних форумів».

Результати обговорення:

Загалом було окреслено низку стратегічних напрямів: формалізація формату «C5 + Україна»; розвиток освітніх та наукових платформ; запуск спільних бізнес- та В2В-ініціатив; інноваційні цифрові проєкти; посилення протидії дезінформації. Учасники домовилися про створення робочих груп і регулярних зустрічей, спрямованих на реалізацію запропонованих інструментів взаємодії.

Фонд громадської дипломатії й надалі виступатиме платформою для професійного діалогу та практичної взаємодії на рівні України та країн Центральної Азії.

Щоб розібратись із першопричинами розбіжностей у першому турі президентських виборів у Польщі, варто повернутись до питань політичної системи Польщі та ситуації за період 2015 -2025 років, тобто за президентства Анджея Дуди. Польща є президентсько-парламентською, проте вагомим важелем є наявність права вето у президента. З 2015 по 2023 рік у Польщі переважала правоцентристська політика, що просуває націоналістичні ідеї, цінності «традиційної сімʼї», тощо. З часом політика партії «Право і Справедливість», а також прийняття певних законів стало суперечити демократії. Через прийняття законів, що мали намір реформувати судову систему, у Польщі та ЄС почались розбіжності. Також, існував жорсткий контроль ЗМІ, що впливав на загальну ситуацію. Обмеженння прав жінок, такі як питання аборту, а також відсутність підтримки ЛГБТ+ стали ключовими питаннями у політиці правих. Не дивлячись на звичну антиукраїнську позицію правих, Дуда від початку повномасштабного вторгнення в Україні (2022) активно надавав значну допомогу.

Польща була однією із транзитних країн для транспортації західної зброї, а також активно приймала біженців з України. З часом ця політика стала стриманішою через внутрішній тиск. Ми ще побачимо яку роль Україна відіграє у президентських виборах у Польщі.

А поки що розглянемо ситуацію, яка виникла у 2023, коли премʼєром став Дональд Туск, проєвропейський політик, який розпочав повернення Польщі до правової держави, відновлення відносин із ЄС та поступову дерегуляцію ЗМІ.

Варто зазначити, що більшість реформ була блокована президентом, що і спричинило напружену внутрішню політичну ситуацію у Польщі.

Перш за все, варто відзначити 3 кандидатів, які мають перевагу більшості голосів, на прикладі яких, можна пояснити дану ситуацію.

Це два представники від правих — Навроцький (Право і Справедливість) та Ментцен (Конфедерація) і представник лівих — Тшасковський (Громадянська коаліція), який був би дуже вигідний Туску, враховуючи наявність права вето у президента.

Найбільшу та майже схожу кількість голосів між собою розділили Тшасковський та Навроцький. Це можна пояснити, тим що частина поляків за проєвропейський курс та проти політики правих, яку називають авторитарною, а частина — все ще віддає голоси правим.

Помітною тенденцією у першому турі стала неочікувано висока підтримка Ментцена, що відіграла велику роль у першому турі, а саме, майже 15% голосів. Переважна частина яких, це молоді люди, віком від 18 до 29 років. Хоча цінностями партії «Конфедерація» є жорсткий націоналізм, антиглобалізм, проти ЄС та проти мігрантів, а також антиукраїнська риторика. Та можна припустити, що багато молодих поляків бачать праву риторику як форму бунту проти «старої еліти» — як лівої, так і ліберальної. Ліберальні партії в Польщі асоціюються з урбаністичними “елітами”, а не з реальною підтримкою молоді в малих містах.

Слід зазначити, що саме такого роду політика Ментцена могла вплинути на подальші дії виборців:

«Marzy mi się silna, dumna, bogata i bezpieczna Polska» — Мрію про сильну, горду, багату та безпечну Польщу.

«Niskie i nieskomplikowane podatki» — Низькі та прості податки.

«Nie widzę powodu, by głosować na Trzaskowskiego» — Не бачу причин голосувати за Тшасковського.

Ментцен формує простий, емоційний, майже популістський меседж. Він апелює до молоді не ідеологією, а риторикою “антисистемності”: прості податки, сильна країна, «геть старих політиків». Подібно до Навроцького, 

Ментцен також обіцяє соціальні гарантії, субсидії, підтримку молодих сімей. Праві політики, особливо Конфедерація, дуже активно працюють у соцмережах, що може апелювати до молодого населення. Також, політикою правих просувається ідея, мовляв “наші інтереси відсунуті на другий план”, натякаючи на ситуацію в Україні. А частина молоді вважає, що Польща надто багато віддає Україні: робочі місця, соціальні програми та політичну увагу.

В той час як Тшасковський, попри проєвропейські цінності, не має молодіжного «культу», а його меседжі — стримані, інтелектуальні, не завжди прості для широкої молодої аудиторії. Також, він закликає до послідовної євроінтеграції України і говорить про єдність польсько-українських інтересів у сфері безпеки, що наразі не подобається народу.

«Polska powinna być liderem w Unii Europejskiej» — Польща повинна бути лідером в Європейському Союзі.

«Popieram związki partnerskie i liberalizację prawa aborcyjnego» — Підтримую партнерські союзи та лібералізацію закону про аборти.

«Polska powinna wspierać Ukrainę w dążeniu do członkostwa w NATO» — Польща повинна підтримувати Україну в прагненні до членства в НАТО.

Тшасковський чітко орієнтується на проєвропейську аудиторію. Його відкриті заяви щодо прав людини, ліберальних реформ та підтримки України — це сигнал для виборців, які прагнуть модернізації країни.

Щодо сподівань на другий тур, то по-перше, за результатами першого туру на основі офіційних даних Центральної виборчої комісії Польщі другий тур відбудеться між Тшасковським та Навроцьким. Знову ж таки бачимо, що обидва кандидати опозиційні. А за  даними останніх опитувань йдеться про незначну перевагу Тшасковського.

З огляду на програми цих двох кандидатів можна зробити висновки щодо подальшої ситуації у Польщі, її відносинах із ЄС та перспективами для України, в разі обрання одного з кандидатів. Звичайно що, для розхитаної розбіжностями, політичної системи Польщі, обрання Тшасковського було б дуже вигідним. Адже, Тшасковський та Туск мають схожі погляди та цінності, що елімінує проблему розбіжностей, а також відновить та посилить відносини із ЄС.

Українське питання також стало важливою темою кампанії. Тшасковський обіцяє продовжувати всебічну підтримку України — військову, гуманітарну й дипломатичну — та виступає за її інтеграцію до ЄС і НАТО. Він бачить майбутнє Польщі як активного партнера України на міжнародній арені.

Натомість Навроцький закликає зосередитися на національних інтересах Польщі, пропонуючи обмежити обсяг допомоги Україні та переглянути соціальну підтримку для українських біженців. Він апелює до виборців, які вважають, що польські ресурси мають залишатися в країні.

«W kolejkach do lekarzy i przychodni pierwszeństwo muszą mieć obywatele Polski. W szkołach i przedszkolach – polskie dzieci. Musimy wprowadzić brak dopłat do ukraińskich i innych emerytur, a świadczenia socjalne będą przede wszystkim dla Polaków» — У чергах до лікарів та поліклінік першими мають бути громадяни Польщі. У школах і дитсадках – польські діти. Ми повинні скасувати доплати до українських та інших пенсій, а соціальні виплати мають бути насамперед для поляків.

Таким чином, результати першого туру президентських виборів у Польщі 2025 року стали відображенням глибокого політичного розколу в суспільстві, який формувався протягом останнього десятиліття. Напруга між проєвропейськими та націонал-консервативними силами, посилена конфліктами навколо верховенства права, судової реформи, ЗМІ, прав людини та міграційної політики, досягла свого апогею. Молодь, частково радикалізована та розчарована традиційними елітами, стала фактором, що порушив політичну рівновагу, підтримавши крайні праві сили.

Українське питання виявилось лакмусовим папірцем для обох головних кандидатів: у той час як Тшасковський виступає за стратегічну підтримку України, Навроцький просуває ізоляціоністську риторику. Другий тур стане не лише вирішальним для внутрішнього курсу Польщі, а й показовим у контексті її зовнішньої політики та регіональної ролі в Східній Європі.

Обрання Тшасковського може означати стабілізацію польсько-українських відносин та відновлення довіри з боку ЄС. А Київ може розраховувати на продовження політичної підтримки, координацію безпеки та сприяння в євроінтеграції.

Натомість перемога Навроцького, ймовірно, означатиме переоцінку допомоги Україні й певне охолодження двосторонніх відносин. Для Польщі ж — це шанс для консервативного реваншу та посилення націоналістичного дискурсу, що може ускладнити як внутрішню ситуацію в Польщі, так і міжнародну співпрацю.

 

18 травня у Румунії відбулися президентські вибори, за підсумками яких країна отримала нового главу держави. Перемогу здобув представник ліберальних сил, нинішній мер столиці Нікушор Дан. За нього проголосувала більшість виборців — 53,6%. Його основним суперником був Джордже Сіміон, відомий своїми проросійськими поглядами, який набрав 46,4% голосів.

Короткий анонс подій:

Президентські вибори в Румунії 2025 року проходили у два тури — 4 та 18 травня. Це сталося через скасування результатів виборів 2024 року, які викликали резонанс у суспільстві. Причиною такого рішення стали підозри у втручанні росії на користь переможця першого туру, Келіна Джорджеску. У зв’язку з цим вибори перенесли, а ситуація в країні залишалася напруженою — тривала політична нестабільність і спалахували протести. У березні Джорджеску було остаточно відсторонено від участі у перегонах через кримінальні розслідування. Замість нього балотувався лідер «Альянсу за союз румунів» Джордже Сіміон. За результатами першого туру Сіміон здобув 40,96% голосів виборців проти 20,99%, котрі румуни віддали столичному меру Нікушору Дану. Другий тур виборів став вирішальним протистоянням між Сіміоном та Даном, у якому перемогу здобув проєвропейський кандидат і чинний мер Бухареста.

Ставка на бунт: як Сіміон виграв перший тур румунських виборів 2025 року

У першому турі президентських виборів Джордже Сіміон продемонстрував блискучу здатність мобілізувати електорат не стільки через програму, скільки через глибоко емоційні меседжі, які апелювали до гніву, тривоги та ностальгії. Його кампанія була побудована навколо образу «останнього захисника справжньої Румунії» — обложеної фортеці, яку намагаються захопити зовнішні і внутрішні вороги. У Facebook він створив цілий всесвіт спротиву: «Lovitură de stat în plină desfășurare!» (Державний переворот у розпалі!) — кричав один із постів, оголошуючи державний переворот. Його лозунги «Opriți dictatura!» (Зупиніть диктатуру!), «Democrație? Momentan doar pe hârtie!» (Демократія? Поки що лише на папері!) і «Sistemul se teme. E pentru prima oară când tremură» (Система боїться. Вперше вона тремтить) не стільки інформували, скільки заряджали протестною енергією.

Сіміон грамотно використав фрейм «нас багато, і ми справжні», створивши моральну вертикаль, де його прихильники — герої, а опоненти — «зрадники» або «ліниві системні глобалісти». Гасло «ROMÂNIA MARE ÎN EUROPA!» (Велика Румунія в Європі!) стало багатозначним символом — водночас ностальгією за «сильною державою» та заявкою на суверенітет у межах ЄС, але без підпорядкування Брюсселю.

Він протиставив себе всім — медіа, правовій системі, інституціям: «Ignorați manipularea televizată!» (Ігноруйте телевізійну маніпуляцію!), «Nu mai avem reguli…» (У нас більше немає правил…). Це дозволило йому зібрати голоси розчарованих, аполітичних, тих, хто роками не голосував. Публічна підтримка Трампа («PACE ACUM!» — «Мир зараз!») лише підкреслила його зв’язок із міжнародною мережею консервативного популізму. У першому турі він виграв битву на полі емоцій, змусивши мільйони людей відчути, що їхній голос має значення. Але саме ця емоційна турбулентність — без інституційної глибини — згодом обернеться проти нього.

Голосно — не завжди впевнено:  чому Сіміон так багато втратив у другому турі?

У другому турі кампанія Джордже Сіміона увійшла в переломну фазу — і саме тут почали проявлятися його обмеження як кандидата. Популістський вогонь першого туру поступово згасав, і на його місце мала б прийти стратегія. Однак замість цього Сіміон продовжив грати на емоціях, хоча тональність змінилася: із «революційної» на вразливо-героїчну. Лейтмотивами стали образ самотнього борця, народного месії, жертви змови. У пості «Mergem până la capăt» (Йдемо до кінця) він буквально проголошує свою місію не як кандидата, а як пророка, який «іде до кінця». Його риторика все більше нагадувала оборону, а не наступ.

Запрошення на дебати з Нікушором Даном, яке зводилося до фраз типу «oriunde vrea el» (де завгодно, де він захоче), виглядало сміливо, але коли Дан все ж погодився — Сіміон сам відмовився брати участь. Це зруйнувало образ готовності до відкритої боротьби. Поява у Брюсселі мала показати, що він — серйозний політик на міжнародній арені, але пост про втрату європейських фондів і критика ЄС лише підкріпили сумніви в його здатності будувати конструктивний діалог. Заклики на кшталт «cer prelungirea programului» (я вимагаю продовження програми) і «Diaspora e România» (Діаспора — це Румунія) уже не сприймалися як захист демократії, а як пошук ворогів — будь-де: у діаспорі, у Молдові, в Брюсселі. Останні меседжі стали надто передбачуваними: або про зраду, або про перемогу, або про несправедливість. У фіналі кампанії Сіміон говорив ніби з позиції того, хто вже готується програти, але хоче залишити за собою моральну перемогу.

Дан і його кампанія впевненого спокою: на що робив акценти мер столиці?

Якщо Сіміон кричав «Mergem până la capăt!» (Йдемо до кінця!), то Дан відповідав спокійним і впевненим: «Viitorul nu se așteaptă – se construiește» (Майбутнє не чекають – його будують). І це не просто пафос — це про відповідальність і дію. Він не збирав людей на площах, не кричав з трибуни. Він будував — логіку, спокій, конструктив. Його Facebook став майданчиком чесності: хештег #RomâniaOnestă (Чесна Румунія) миготів майже у кожному пості. І що особливо цікаво — Дан не просто закликав бути об’єднаними, він буквально викликав Сіміона на дебати. Один, другий, третій, четвертий раз — а той усе не з’являвся. І саме тут Дан взяв на себе роль єдиного «дорослого в кімнаті», демонструючи себе відповідальним та відкритим лідером. А ще він влучно працював із меседжем на майбутнє: не «переможемо ворогів», не «врятуємо націю», а «зробимо Румунію такою, щоб наші діти захотіли тут жити». Просто, по-людськи, без пафосу. Це не була кампанія феєрверків. Але саме її передбачуваність, спокій та раціональність стали ключем до успіху у другому турі. І знаєте що? Іноді чесність — найсильніший виборчий лозунг.

Стратегія перемоги: як Нікушор Дан переміг завдяки підтримці міст і діаспори

Перемога мера була б неможливою без надзвичайного сплеску участі румунських виборців, які прийшли, щоб заблокувати ультраправого кандидата у другому турі виборів. Політичні аналітики стверджували, що перемога Дана можлива за умови, що явка досягне 65%. Коли виборчі дільниці закрилися в неділю ввечері, явка становила 64,7% — це близько 11,6 млн осіб, серед яких — 1,6 млн голосів закордонної діаспори. Це рекордний відсоток для Румунії.

З метою мобілізації свого електорату Нікушор Дан зосередив кампанію на великих містах, де традиційно мав сильну підтримку. У Бухаресті, Клужі, Тімішоарі та Констанці він проводив серії зустрічей з громадянами, студентськими спільнотами та місцевими активістами, організовував публічні обговорення з експертами, а також влаштовував «міські тури», під час яких відвідував райони з низькою активністю виборців. Штаб кандидата зробив ставку на «міський клас середнього рівня», який асоціює себе з цінностями Європейського Союзу: верховенством права, антикорупційною реформою та стабільністю. Саме тому в команді Дана були переконані, що при явці понад 65%, тобто за умови активізації міського електорату та діаспори, він матиме стабільну перевагу. Ці очікування базувалися на соціологічних дослідженнях, які фіксували перевагу Дана серед респондентів із вищою освітою, мешканців мегаполісів і закордонних виборців.

Для підвищення явки штаб запустив масштабну кампанію «RomânialnLumină» (Румунія в світлі). Кампанія «RomânialnLumină» була спрямована на підвищення політичної активності серед молоді та освічених виборців у великих містах. Вона об’єднала лідерів думок, студентські організації та громадські ініціативи для поширення проєвропейських цінностей і важливості участі у виборах. Через соціальні мережі та публічні заходи кампанія закликала громадян голосувати, щоб протидіяти ультраправим силам. Частково завдяки цій кампанії команда Дана змогла мобілізувати свій електорат на другий тур і забезпечити високу явку.

Президенство Нікушора Дана: що це означає для України?

Обрання Нікушора Дана президентом Румунії є важливим сигналом для України, адже він є проєвропейським політиком, який стримує поширення радикальних та євроскептичних настроїв у регіоні. Це особливо важливо з огляду на геостратегічне значення Румунії як члена НАТО і впливової чорноморської держави. Президент Румунії має вагомі повноваження у міжнародних організаціях, зокрема на самітах НАТО та ЄС, де може впливати на ключові рішення. Перед виборами експерти попереджали, що прихід до влади Джордже Сіміона міг означати різке скорочення допомоги Україні, оскільки, як голова Ради національної безпеки, президент має право накладати вето на ключові рішення. Тому політичні орієнтири Дана гарантують продовження підтримки європейського курсу країни. Для України це означає передбачуваність у партнерстві, особливо у військовій та логістичній підтримці. На сьогоднішній день Румунія є важливим партнером України. Вона виступає транзитним коридором для постачання зброї, має на своїй території американські системи протиракетної оборони і авіабази НАТО, що патрулюють повітряний простір над Україною та Чорним морем. Україна також значною мірою залежить від Румунії у експорті зерна, адже понад 70% вантажів проходять через румунські територіальні води, які піддаються розмінуванню румунським флотом. Окрім цього, румунські військові літають із українськими пілотами на навчаннях для опанування літаків F-16. Джордже Сіміон неодноразово критикував політику підтримки України, наприклад, вимагав компенсації за переданий Румунії зенітно-ракетний комплекс Patriot і називав це «зрадою національних інтересів». Він також використовував теми незадоволення частини румунського суспільства фінансовою підтримкою українських біженців, хоча і заперечував проросійські настрої. Вибір на користь Нікушора Дана означає, що Україна може розраховувати на продовження стабільної підтримки, яка є критичною для безпеки та економіки в умовах війни. Тож для України обрання Дана — це гарантія збереження важливого стратегічного партнера.

Індія, з її зростаючим глобальним впливом, відіграє вирішальну роль у формуванні динаміки міжнародних відносин. Польща, ключовий член Європейського Союзу, та Україна, країна в центрі політичного ландшафту Східної Європи, представляють значні стратегічні інтереси для Індії. Ця панель об’єднала експертів з різних галузей, кожен з яких запропонував унікальний погляд на різні аспекти цього візиту.

Повне відео доступне за посиланням https://civildiplomat.com/video-page/8165  або https://youtu.be/9mGiNUgYUXo

Серед експертів були

1. Доктор Томаш Лукашук, факультет політології та міжнародних досліджень Варшавського університету, колишній польський дипломат
2. Олена Борділовська, професор, завідувач відділу нових викликів Національного інституту стратегічних досліджень, Київ
3. Д-р Дхананджай Тріпаті, Південноазіатський університет, факультет міжнародних відносин, Нью-Делі
4. Чандра Мохан Бхандарі, колишній посол Індії в Польщі

Професор Томаш Лукашук підкреслив, що цей візит є історичним не лише в контексті польсько-індійських двосторонніх відносин, оскільки останній візит прем’єр-міністра Індії відбувся 45 років тому, але й в контексті війни в Україні та російської агресії. Вони підкреслили, що з огляду на історію Індії та її участь у мирному врегулюванні сучасних конфліктів у світі, а також діяльність Індії в ООН, вони задоволені тим, що візит Прем’єр-міністра Моді відбувся в контексті ситуації в Україні. Війна в Україні та мирне врегулювання конфлікту є зовнішньополітичними пріоритетами для Польщі та інших демократичних країн Європейського Союзу, особливо сусідів Росії. Обіцянка прем’єр-міністра Моді особисто взяти участь у мирному врегулюванні конфлікту сприймається як дуже серйозна заява.

Експерти також підкреслили, що Європа не була значним фокусом індійської зовнішньої політики протягом багатьох років, але за останні 10 років відбулися зміни. Індія розпочала активний діалог зі скандинавськими країнами і значно посилила свою взаємодію з Європою, зокрема з Польщею, яка є однією з ключових країн Центральної та Східної Європи. Експерти підкреслюють, що розвиток більш тісних відносин з Польщею має бути пріоритетом зовнішньої політики Індії. Польщу не можна ігнорувати в контексті глобальної політики, і візит до Польщі мав на меті підтвердити прихильність до розвитку цих відносин. Вони висловили впевненість, що підписання договору про стратегічне партнерство сприятиме подальшому зміцненню зв’язків між країнами. В Індії спостерігається великий інтерес до Польщі з боку туристів і студентів. Водночас експерти відзначили, що в Індії також існує любов до України з історичних та культурних причин, а також завдяки великій кількості індійських студентів та сильній індійській діаспорі в Україні.

Індійські представники підкреслили, що незважаючи на міцні історичні зв’язки Індії з Росією, в тому числі з військово-політичних причин, та підтримку, яку Індія отримувала від Радянського Союзу та Росії в ООН, в умовах швидкозмінного світу та переходу до багатополярності, Індія повинна враховувати свої інтереси. Саме тому Індія зайняла нейтральну позицію щодо війни, оскільки для неї важливо, щоб війна закінчилася. Одним із факторів, що впливає на позицію Індії, є Китай. Індія не хотіла б бачити розвиток більш тісного стратегічного партнерства між Росією та Китаєм і зацікавлена в мирній Україні. Однак експерти зазначають, що існують обмеження не лише військового, але й політичного характеру, які визначають, наскільки далеко Індія може зайти у цьому питанні.

Професор Олена Борділовська підкреслила важливість того, що візит Моді відбувся в розпал війни, у складний для України час, і це було дуже цінно. Важливо відзначити, що Моді відвідав Україну після візиту до Москви, продемонструвавши нейтралітет і збалансованість Індії. Експерт також відзначив важливість того, що Моді зміг на власні очі побачити, як українці переживають війну, за що вони борються і чого хочуть досягти. Одним з ключових моментів дискусій було прагнення до миру, і прем’єр-міністр Індії неодноразово підкреслював, що зараз не час для війни, а радше для пошуку мирних рішень через дипломатію та переговори. Експерт також зазначив, що візит був важливим і в контексті двосторонніх відносин: було підписано кілька важливих угод та представлено пакет гуманітарної допомоги від Індії, що демонструє розуміння того, хто є жертвами агресії. Візит також включав відвідування музею з експозицією, присвяченою дітям-жертвам війни, і це справило значний емоційний вплив на Моді.

Чандра Мохан Бхандарі, колишній посол Індії в Польщі, зазначив, що не можна розглядати відносини Індії з іншими країнами лише через призму конфлікту між Україною та Росією. Світ зараз перебуває у багатополярній ситуації, де є багато гравців. Ми не говоримо про НАТО як про групу, яка підтримує одну сторону. Нейтралітет – це дуже важливий аспект. Якщо ви стаєте партнером однієї зі сторін конфлікту, ви не можете відігравати роль посередника. Нейтралітет необхідний для виконання ролі посередника. Індія завжди чітко визначала свою зовнішньополітичну лінію: ми не із західним блоком, не зі східним, але ми проводимо політику позаблоковості. Кожна країна також повинна дбати про власні інтереси.

За словами д-ра Дхананджая Тріпатхі, Індія була б рада відіграти будь-яку роль у вирішенні конфлікту, якщо всі сторони будуть на це згодні. Якщо такий консенсус буде досягнутий, прем’єр-міністр Моді без вагань виступить з необхідними ініціативами. Експерти підкреслили, що, незважаючи на зростаючий вплив Індії на міжнародній арені, існують певні обмеження щодо того, наскільки вона може впливати на Росію. Хоча Індія має вплив на Росію і хороші партнерські відносини, ступінь цього впливу є обмеженим.

З різних причин Індія зацікавлена в мирі, і країна не хотіла б, щоб конфлікт затягнувся. Експерти в знак солідарності підкреслили, що якщо Індія може відігравати певну роль у переговорах, то це має бути комплексне рішення, що починається із залучення обох сторін і досягнення консенсусу з ключових питань. Першим кроком має стати деескалація, після чого можна буде обговорювати більш складні питання. Візит прем’єр-міністра Моді мав на меті продемонструвати нейтральну позицію Індії, і експерти вважають, що це може стати початком довгострокової взаємодії і що в майбутньому можна очікувати нових ініціатив. Водночас вони підкреслюють, що важливо враховувати обмежений вплив Індії на обидві сторони конфлікту.

20 серпня 2024 року в приміщенні прес-центру Національного інформаційного агентства «Укрінформ» відбувся круглий стіл на тему «Центральна Азія: медіаландшафт і російські впливи».

Організаторами заходу виступили Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки і Фонд громадської дипломатії.

Модерував захід аналітик Центру стратегічних комунікацій Максим Віхров, який акцентував свою увагу на актуальності запропонованої проблематики, адже Центральноазіатський регіон є для нас дуже важливим з точки зору інформаційних впливів проти РФ.

В рамках обговорення, аналітик Фонду громадської дипломатії Олексій Фещенко презентував власний проект «Вплив російської пропаганди на країни Центральної Азії», який було підготовано за участі представників Центру політичних досліджень Школи політики і права Алматинського університету менеджменту (Казахстан). В рамках дослідження, був проаналізований загальний стан інформаційної сфери в п’яти ключових країнах Центральної Азії (ЦА), виявлені найпопулярніші медіа в даних країнах, які тези використовує РФ для інформаційного впливу та виявлено ставлення громадян ЦА до російсько-української війни.

В результаті проведеного дослідження, експерт наголосив, що Кремль концентрує свій інформаційний вплив на консервативних медіа (ТБ, газети та інтернет-ресурси), проте нехтує альтернативними ЗМІ у вигляді соцмереж, які набувають все більшої популярності в країнах Центральної Азії. Окрім цього, найбільш оптимальну площину для вироблення інформаційної взаємодії мають Киргизстан і Казахстан. Це прослідковується в більшій свободі слова, розширеній базі представництв іноземних ЗМІ, а також зростаючої популярності інтернету для пошуку та обміну інформацією.

Виходячи з висновків, Олексій Фещенко наголосив, що Україні потрібно сформувати медійну стратегію в країнах Центральної Азії, активізувати роботу посольств шляхом розширення інформаційних відділів, а також збільшити кількість проектів в сфері культурної дипломатії.

Особливої унікальності та цінності заходу надало долучення до обговорення казахстанських партнерів Фонду. Директор Центру політичних досліджень Школи політики і права Алматинського університету менеджменту Даніал Саарі констатував, що російський інформаційний вплив на Казахстан залишається значним, тому українська позиція часто спотворюється за рахунок російської пропаганди.

«Здебільшого це стосується конфлікту в Донбасі та анексії Криму, де російська думка домінує. Проте, завдяки розвитку незалежних ЗМІ та соціальних мереж, у Казахстані також зростає інтерес до альтернативних джерел інформації, що дозволяє отримувати більш об’єктивні дані щодо ситуації в Україні», − відмітив пан Саарі.

Окрім цього, експерт поділився своїм баченням того, як Україна може взаємодіяти з Казахстаном у контексті боротьби проти російської пропаганди.

«Україна може посилити свій вплив у Казахстані через культурну дипломатію, співпрацю із незалежними ЗМІ та активну участь в освітніх програмах. Важливо також налагодити прямий обмін інформацією між казахстанськими та українськими журналістами та експертами. Спільні проекти та ініціативи, спрямовані на викриття дезінформації, можуть допомогти протидіяти російському впливу, пропонуючи казахстанській аудиторії альтернативні точки зору та факти».

Лаура Імангалієва, співробітник Центру політичних досліджень Школи політики і права Алматинського університету менеджменту, яка є співавтором презентованого дослідження, розповіла про свою частину роботи та поділилась своїми міркуваннями стосовно запропонованої проблематики.

«Сильні сторони російської пропаганди включають широке охоплення аудиторії та використання історичних та культурних зв’язків, які глибоко вкоренилися у країнах Центральної Азії. Проте російська пропаганда має слабкі сторони, які пов’язані з обмеженістю висвітлення альтернативних точок зору та надмірною залежністю від державної ідеології, що знижує довіру до неї серед критично налаштованих громадян.

Підсумовуючи, можна сказати, що російська пропаганда значно впливає на громадську думку в Казахстані, особливо серед людей похилого віку. Це є серйозною загрозою для інформаційної безпеки країни. Крім того, варто приділити увагу розвитку локального контенту національними мовами, який враховуватиме культурні та соціальні особливості регіону. Необхідно вживати заходів щодо протидії цій пропаганді, підвищувати медіаграмотність населення та створювати альтернативні джерела інформації, щоб забезпечити доступ до об’єктивної та незалежної інформації», − констатувала пані Імангалієва.

Також, в круглому столі взяли участь директор Фонду громадської дипломатії Федір Лавриненко, головний консультант Національного інституту стратегічних досліджень Аліна Гриценко, політолог-міжнародник Віра Константинова, засновник компанії «Active group» Андрій Єременко, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» Дмитро Левусь, директор Програми російських і білоруських студій Ради зовнішньої політики «Українська призма» Ярослав Чорногор, голова Центру політичних студій «Доктрина» Ярослав Божко, аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров.

Завантажити дослідження можна за посиланням Азія ЗМІ (українська версія) Asia media ENG

Повний запис круглого столу можна подивитись на YouTube-каналі «Укрінформу» за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=ml4LZRz60zs

Важливий крок до нових можливостей

Ми з радістю повідомляємо про підписання договору про співпрацю між Фондом громадської дипломатії та Університетом Григорія Сковороди в Переяславі, який був підписаний  29 травня 2024 року в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Підписання відбувалося в конференц-залі імені Василя Сухомлинського за участі ректора закладу Віталія Коцура, проректора з наукової роботи та інноваційної діяльності Василя Дудар і декана факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій Вячеслава Редзюка. Цей договір є значущим кроком у зміцненні зв’язків між академічною спільнотою та громадянським суспільством, відкриваючи нові перспективи для всіх учасників.

Цілі співпраці:

1. Освітні ініціативи: Спільна розробка інноваційних навчальних програм, проведення семінарів та тренінгів для студентів та викладачів.
2. Наукові дослідження: Підтримка та реалізація спільних наукових проектів, обмін ресурсами та експертною підтримкою.
3. Соціальна активність: Участь у соціальних та волонтерських проектах, спрямованих на розвиток громадянського суспільства.
4. Міжнародна співпраця: Розширення контактів з міжнародними організаціями, участь у глобальних проектах та ініціативах.
5. Кар’єрні можливості: Стажування, практики та можливості працевлаштування для студентів та випускників.

Ми впевнені, що ця співпраця стане потужним стимулом для розвитку нових ініціатив та проектів, які принесуть користь як академічній спільноті, так і суспільству в цілому.

Запрошуємо всіх слідкувати за новинами на нашому веб-сайті та приєднуватися до майбутніх заходів, організованих в рамках цього партнерства!

On 25 April, the International Charitable Foundation of Civil Diplomacy held a round-table discussion on China’s growing role in the Global South. In the course of the discussion, our experts considered various aspects of intensifying interaction between actors, analysed China’s strategy, and highlighted the main prospects and challenges along the way.

We emphasised the main ideas and theses, which you may find below. To find out more details in covering the issues go here (link)

 

Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University:

The examination of China’s engagement with the global south can be segmented into diplomatic, economic, and military dimensions. Diplomatically, China adopts a pragmatic approach, diverging from the norm-based stance typically exhibited by the United States. While the U.S. often emphasizes values such as human rights, democracy, and labor standards, China prioritizes mutual benefit in its interactions. This pragmatic stance is exemplified by its neutral position on the Israel-Palestine conflict, contrasting with the overt support offered by the United States to Israel. China’s focus lies in assessing the tangible benefits of projects for both parties involved, embodying a pragmatic diplomatic approach.

 

Economically, China operates within the framework of comparative advantage, leveraging its labor-intensive sectors and resource endowments to dominate sectors like steel production. Additionally, China capitalizes on economies of scale in sectors such as solar panels and electric vehicles, emphasizing infrastructure development tailored to its resource strengths and comparative advantages.

 

In contrast, China’s military involvement remains limited, with a notable reluctance to project power beyond its immediate territories. Despite possessing significant military capabilities, China has thus far refrained from deploying them extensively to safeguard its interests abroad. Consequently, China’s engagement with the global south primarily manifests through diplomatic and economic channels, with military involvement largely confined to regional concerns.

 

Petro Shevchenko, China expert, author for LB.ua:

China’s engagement with the Global South holds considerable significance, underscored by historical precedents and strategic orientations. The Bandung Conference of 1955, orchestrated by China, exemplifies its early efforts to foster ties with the Global South. Mao Zedong’s conceptualization of the “Three Worlds” theory, positioning China as a leader in Asia, Africa, and Latin America, delineates the ideological underpinnings of China’s outreach.

 

Acknowledging the realism embedded in Chinese foreign policy, it is evident that China adopts a long-term strategic outlook, interweaving economic imperatives with political objectives. While economic cooperation forms the cornerstone of Sino-global South relations, China strategically promotes its soft power, albeit amidst skepticism regarding its efficacy, particularly in addressing immediate socioeconomic concerns prevalent in partner countries.

 

The political dimension of collaboration with China entails navigating intricate geopolitical dynamics, with partner countries compelled to tread cautiously to accommodate China’s interests while safeguarding their sovereignty. Economic entanglement with China presents dual prospects – avenues for economic growth juxtaposed with concerns regarding dependence and potential exploitation. Moreover, the cultural ramifications of cooperation with China reveal a nuanced landscape, where aspirations for cultural exchange collide with the realities of linguistic and cultural hegemony.

 

In evaluating the multifaceted nature of cooperation with China, discerning between advantages and disadvantages necessitates a nuanced understanding of each dimension’s implications. While opportunities for economic growth and cultural exchange are apparent, the entrenchment of political influence and economic dependence underscores the complexity inherent in Sino-Global South relations. As partner countries navigate this intricate terrain, the imperative lies in striking a delicate balance between reaping the benefits of cooperation and safeguarding their autonomy and sociocultural integrity.

 

Alexey Chigadayev, Chinese scholar, Master’s student in Chinese Studies, University of Leipzig:

The discourse traverses diverse thematic terrains, ranging from political and economic considerations to diplomatic and military facets. This confluence engenders a complex narrative reflective of the multifaceted nature of China’s ascendance in the Global South. The overarching contention underscores a discernible shift towards a post-colonial paradigm, wherein the delineation between the “Global South” and traditional power centers epitomizes a reconfiguration of global dynamics.

 

The critical engagement with China’s burgeoning influence unveils a conundrum inherent in the discourse—the challenge of reconciling disparate geopolitical realities within the Global South. The assertion that the extant global order remains conducive to China’s interests posits a departure from Cold War-era binaries, compelling a recalibration of analytical frameworks. The emergence of a purportedly “multipolar” world order accentuates the fluidity and heterogeneity characterizing contemporary geopolitical alignments.

 

Amidst this milieu, China’s strategic calculus emerges as a focal point of analysis, predicated on a pragmatic ethos that prioritizes economic imperatives over normative considerations. Unlike Western paradigms premised on norm diffusion and institutional adherence, China’s approach underscores the primacy of economic interdependence, wherein bilateral engagements hinge on mutual economic benefit rather than ideological alignment. This juxtaposition illuminates the contrasting paradigms underpinning China’s diplomatic overtures vis-à-vis Western counterparts.

 

The ramifications of China’s ascendancy reverberate across the Global South, engendering a spectrum of responses predicated on varying degrees of political agency and institutional resilience. Kazakhstan’s nuanced navigation of regional dynamics underscores the imperative of robust institutional frameworks in mitigating external pressures and safeguarding national sovereignty. Conversely, the precarious predicament of Kyrgyzstan underscores the vulnerability inherent in asymmetrical economic engagements, underscoring the primacy of domestic governance structures in navigating complex geopolitical landscapes.

 

In essence, the discourse underscores the intricate interplay between geopolitical exigencies and domestic institutional capacities in shaping the trajectory of China’s engagement with the Global South. Against the backdrop of evolving global dynamics, the imperative lies in fostering a nuanced understanding of the multifaceted dynamics underpinning China’s ascent and its implications for the broader geopolitical landscape.

 

Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University:

 

Both Petro and Alexei articulate cogent arguments, advocating for a compartmentalized examination of diplomatic, economic, political, military, and cultural dimensions. While acknowledging the distinctiveness of these facets, it is pertinent to recognize their occasional convergence, especially in contemporary assessments of economic competition framed within political contexts. The discourse elucidates how China’s evolution into a global manufacturing hub has catalyzed a reevaluation of economic ideologies, with China embracing free market principles to expand market access and bolster its export-oriented economy. Concurrently, there has been a discernible retreat from laissez-faire economics in the United States and, to a lesser extent, the European Union, particularly within burgeoning sectors like electric vehicles.

 

Moreover, the discourse underscores the emulation of East Asian developmental models, notably characterized by strategic industrial policies aimed at cultivating dynamic comparative advantages. This departure from conventional free market tenets is exemplified by recent legislative endeavors in the United States, such as the Inflation Reduction Act and the Science and Chips Act, which seek to emulate East Asian strategies by fostering investment in high-tech sectors like semiconductor manufacturing. Such initiatives underscore a paradigm shift towards state interventionism to foster long-term economic competitiveness, as exemplified by the developmental trajectories of East Asian economies like South Korea.

 

In addition, this discourse traces China’s strategic ambitions to gain support from the Global South, especially in multilateral forums such as the United Nations, where alliances such as the Group of 77 serve as vehicles for collective action. China’s ambition to position itself as an advocate for the interests of the Global South is underpinned by its shared historical and development experience, as well as its advocacy for a more equitable global order. However, these ambitions are being challenged by rivals such as India, reflecting the broader competition among emerging powers for leadership of the Global South bloc.

 

Overall, this discourse emphasises the nuanced interplay between economic imperatives, political dynamics and strategic calculations, highlighting the multifaceted nature of China’s engagement with the Global South and the attendant geopolitical implications.