Еволюція зовнішньополітичної доктрини Узбекистану після 2016 року
Зовнішня політика Узбекистану після здобуття незалежності у 1991 році є явищем, яке формувалося під впливом особистості президента та регіонального безпекового середовища. Протягом усього періоду незалежності в країни було всього два президенти — Іслам Карімов та Шавкат Мірзійоєв, кожен з яких представляв різні підходи щодо ролі держави як регіонального та зовнішньополітичного гравця, незважаючи на те, що другий тривалий час перебував в адміністрації Карімова, а деякі засади зовнішньої політики Мірзійоєва були запозичені із зовнішньополітичної стратегії 2012 року, прийнятої ще за часів правління першого президента.
Концептуально зовнішньополітичний курс Карімова був багатостороннім, але фактично він реалізовувався у формі обмеженого балансування між основними зовнішньополітичними акторами без глибокого залучення до інтеграційних механізмів. Президент доволі послідовно виступав проти наднаціональних структур, здатних обмежувати державний суверенітет, що пояснює його скептичне ставлення до пострадянських інтеграційних проєктів, зокрема Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яку Узбекистан залишив у 1999 році, а також Організації за демократію та економічний розвиток (ГУУАМ до 2005 року, після — ГУАМ), членство в якій було припинене у 2005 році.
У цей період країна активно вибудовувала співпрацю із західними державами, кульмінацією чого стала передача військової бази Карші-Ханабад у користування збройним силам США після подій 11 вересня. Однак критична позиція США та Євросоюзу щодо подій в Андижані у 2005 році призвела до згортання американської військової присутності, а сам Карімов почав більш обережно ставитися до взаємодії із Заходом . Це стало однією з причин повернення Узбекистану до ОДКБ у 2006 році, однак, попри це, Президент зберігав обережне ставлення до Росії та її регіональних амбіцій . На цьому тлі особливого значення для Узбекистану набув Китай.
Співпраця з КНР будувалася переважно на економічній основі й не супроводжувалася політичними умовами, що відповідало моделі управління Карімова. Китай поступово став важливим торговельним партнером і джерелом інвестицій, а Узбекистан вступив до Шанхайської організації співробітництва (ШОС) . Щоб переконатися в цьому, варто детальніше розглянути економічні відносини між ними у першій половині 2000-х років. Китайська економічна присутність в Узбекистані в той час будувалася переважно на міжурядових фінансових механізмах. Зокрема, у 2004 році між сторонами було укладено кредитні угоди на суму близько 950 млн доларів США, а також додаткову пільгову позику обсягом приблизно 350 млн доларів. Важливо зазначити, що ці кошти не були прямими приватними інвестиціями, а надавалися у формі державних кредитів, часто з прив’язкою до конкретних проєктів або закупівель китайського обладнання.
Проте вже після подій в Андижані, у травні 2005 року, Пекін дещо активізував економічну співпрацю між двома країнами. Так, уже в липні велика делегація з 80 бізнесменів на чолі з віце-прем’єром Ву І (Wu Yi) відвідала Узбекистан і підписала рамкову угоду про інвестиції на суму 1,5 мільярда доларів. А китайські компанії, зокрема Huawei, ZTE, а також Alcatel Shanghai Bell, почали брати участь у модернізації мереж мобільного та наземного телефонного зв’язку, інтернету та цифрового телебачення. Енергетичний сектор також розглядався Китаєм як перспективний напрям співпраці. За даними Барселонського центру міжнародних відносин (CIDOB) до 2005 року сукупні китайські інвестиції в енергетику Узбекистану сягали близько 600 млн доларів США. Проте відсутність належної інфраструктури, зокрема трубопроводів у напрямку Китаю, значно обмежувала можливості повноцінного використання узбецьких енергетичних ресурсів у короткостроковій перспективі .
Відносини з головним тюркським партнером — Туреччиною — були доволі непоганими від самого початку. Саме Анкара першою визнала незалежність Узбекистану у 1991 році й посіла важливе місце у його зовнішньополітичних пріоритетах. Держави поєднували культурна та мовна близькість, а турецька сторона прагнула поширювати свій вплив серед тюркських народів через стипендіальні програми, молодіжні обміни та підтримку мовної освіти; водночас Іслам Карімов став першим лідером Центральної Азії, який здійснив офіційний візит до Анкари. На початку 1990-х років партнер надавав Ташкенту значні кредитні ресурси та сприяв модернізації збройних сил. Погіршення взаємин розпочалося після надання політичного притулку Мухаммаду Саліху — головному супернику Карімова на президентських виборах. Згодом узбецька влада звинуватила турецьку сторону у втручанні у внутрішні справи, а критична реакція на події в Андижані у 2005 році остаточно призвела до охолодження контактів: Карімов припинив участь у багатосторонніх форумах тюркських держав і розірвав військову співпрацю між країнами .
Що ж до регіональної політики, то курс Іслама Карімова вирізнявся підвищеною конфліктністю. Узбекистан дотримувався жорсткої лінії у прикордонних питаннях, проблемах розподілу водних та енергетичних ресурсів, а також трудової міграції, що спричиняло тривалу напруженість у відносинах із Киргизстаном і Таджикистаном та подекуди навіть призводило до загострення безпекової ситуації між державами. Президент відкрито виступав проти реалізації масштабних гідроенергетичних проєктів у сусідніх країнах, розглядаючи їх як загрозу продовольчій та екологічній безпеці Узбекистану . Водночас у 2012 році глава держави схвалив оновлену зовнішньополітичну стратегію, в якій наголошувалося на потребі посилення співпраці з країнами Центральної Азії та розширення міжнародної присутності Узбекистану. Проте до 2016 року ці положення так і не реалізовувалися на практиці .
Після смерті Іслама Карімова та пов’язаного з цим транзиту влади, новим президентом країни став Шавкат Мірзійоєв — багаторічний прем’єр-міністр Узбекистану, який обіймав цю посаду протягом 13 років.
Від початку свого президентства Мірзійоєв зосередився на покращенні відносин із країнами Центральної Азії, здійснивши низку важливих кроків у напрямі нормалізації взаємин із сусідніми державами, зокрема розпочавши вирішення питання демаркації кордонів — надзвичайно болючого для регіону — та сприявши зниженню рівня конфліктності у водно-енергетичній сфері. У кінцевому результаті Узбекистану все ж вдалося домогтися проведення демаркації кордонів із сусідами, створивши так звані «лінії миру» у 2025 році . Також варто відзначити зростання внутрішньорегіональної торгівлі між країнами Центральної Азії саме після обрання в Узбекистані нового президента. Позитивний сигнал, який свідчить про посилення інтеграційних відносин між державами .
Обсяги міждержавного експорту товарів у Центральній Азії (у млрд доларів США)
Ключові показники внутрішньо регіональної торгівлі країн Центральної Азії за 2017–2022 роки (у млрд доларів США)
У відносинах із Росією Мірзійоєв дотримується прагматичного курсу, зосередженого на торговельно-економічній співпраці, що підкреслювалося участю Узбекистану в «сірому» імпорті підсанкційних товарів до РФ . Так, за останні роки товарообіг між країнами стабільно збільшувався: з 4,6 млрд дол. у 2022 р. до 6,0 млрд дол. у 2025 р., а частка Росії у зовнішній торгівлі Узбекистану підвищилася приблизно з 15% до 16.3%. На кінець 2024 року загальний обсяг торговельних операцій між двома державами становив 11,6 млрд доларів США: узбецький експорт становив 1,7 млрд доларів, тоді як імпорт від північного партнера перевищив 4 млрд доларів, що зумовило суттєвий торговельний дисбаланс на його користь.
Динаміка товарообігу між Узбекистаном і Росією (2022–2025)
Розглянемо один із найбільших напрямів співпраці між двома країнами — енергетичну сферу. У межах поглиблення економічних зв’язків особливого значення набуває паливно-енергетичний сектор, де реалізуються спільні ініціативи з видобутку та транспортування природного газу, модернізації електромереж і створення нових генеруючих потужностей, зокрема за участі російських компаній у сфері атомної генерації. Показовим кроком стало підписання у 2023 році Узбекистаном, Казахстаном і Росією угоди щодо регіональних поставок газу, що сприяло зміцненню тристоронньої інтеграції. Водночас партнерство з «Росатомом» передбачає спорудження модульних ядерних реакторів у Джизакській області, що розглядається як стратегічний крок до диверсифікації національного енергобалансу .
Але, попри масштабну співпрацю між країнами, їхні відносини не набули форми офіційного військово-політичного союзу, що проявляється в нейтральній позиції щодо вторгнення РФ в Україну та у невизнанні окупованих територій за агресором .
Паралельно відносини Узбекистану зі США та ЄС почали покращуватися після 2016 року: поглиблювалася співпраця у сферах економіки та культури, активно зростав товарообіг між сторонами. Країна стала активніше взаємодіяти з МВФ та Азійським банком розвитку, розпочалися переговори щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) . Також уперше у своїй історії Узбекистан отримав суверенні кредитні рейтинги від S&P, Moody’s і Fitch. Водночас про відновлення американського контролю над базою Карши-Ханабад більше не могло бути й мови: країна повністю відмовилася не лише від розміщення іноземних військових формувань на своїй території, а й припинила участь у міжнародних миротворчих операціях, що відповідало цілям зовнішньополітичної стратегії, ухваленої ще у 2012 році .
Логічним продовженням зростаючої міжнародної активності Узбекистану стало приєднання до Ради миру (Board of Peace) як держави-засновника. 22 січня 2026 року Президент Мірзійоєв особисто підписав установчу хартію організації у Давосі, в рамках Всесвітнього економічного форуму. Ініціатива, запропонована Президентом США Дональдом Трампом і підкріплена Резолюцією Ради Безпеки ООН № 2803. Участь Ташкента у структурі, до якої увійшли 26 держав-засновників, підтверджує курс на розширення дипломатичного впливу і відповідає задекларованим принципам мирного врегулювання конфліктів і багатостороннього співробітництва .
Примирення ж між Узбекистаном і Туреччиною відбулося лише після того, як Шавкат Мірзійоєв відвідав Анкару у 2017 році — перший візит із 1990-х років. Тоді у своїй промові він висловив щиру прихильність до «братнього народу» та підписав економічні контракти на 3,5 млрд доларів . Також у 2019 році Узбекистан вступив до Тюркського союзу, що сприяло зростанню його торговельно-економічної взаємодії з країнами-членами організації в регіоні через спрощення митних і транзитних процедур.
На фото: Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв (ліворуч) і Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган під час офіційного візиту до Туреччини 25 жовтня 2017 року.
Щодо співпраці з КНР, то вона залишається доволі важливою в контексті багатовекторності Узбекистану. Країна бере участь у проєкті «Один пояс — один шлях», активно співпрацює з Китаєм та долучилася до великих регіональних проєктів, найвідомішим з яких є будівництво залізниці «Китай — Киргизстан — Узбекистан». Водночас Китай є найбільшим торговельним партнером Узбекистану, що найкраще характеризує співпрацю між країнами . За даними Міжнародного торгового центру, експорт з Китаю до Узбекистану зріс зі 104 млн доларів у 2002 році до 5,2 млрд доларів у 2021 році. За той самий період імпорт з Узбекистану до Китаю зріс з 27 млн доларів до майже 2 млрд доларів. Водночас варто зазначити, що країна все ж намагається уникати надмірної залежності від Китаю, підтримуючи багатовекторність
Товарообіг Китаю з Узбекистаном за 2002-2021 роки (у млн дол. США)
Висновки
Проведений аналіз еволюції зовнішньополітичної доктрини Узбекистану дає підстави стверджувати, що 2016 рік став своєрідним водорозділом між двома різними моделями зовнішньої політики держави. Упродовж періоду правління Іслама Карімова Узбекистан дотримувався обережного, переважно оборонного курсу, в основі якого лежало прагнення максимально зберегти суверенітет країни шляхом дистанціювання від наднаціональних інтеграційних механізмів і жорсткого контролю над зовнішніми впливами. Така модель забезпечувала внутрішню стабільність, однак водночас обмежувала можливості країни для повноцінної участі в регіональних і глобальних процесах та сприяла накопиченню напруженості у відносинах із сусідніми державами Центральної Азії.
Зміна політичного керівництва після смерті Іслама Карімова та прихід до влади Шавката Мірзійоєва зумовили поступовий, але системний перегляд зовнішньополітичних пріоритетів. Новий курс не заперечив ключових принципів суверенітету й невтручання, однак наповнив їх практичним змістом через активну дипломатію, регіональний діалог і прагматичну багатовекторність. Особливо показовим є різкий зсув у регіональній політиці: демаркація кордонів, зниження конфліктності у водно-енергетичних питаннях та зростання внутрішньорегіональної торгівлі свідчать про перехід Узбекистану від ролі «проблемного сусіда» до ролі одного з ключових стабілізаторів Центральної Азії.
На глобальному рівні зовнішня політика Узбекистану після 2016 року характеризується прагматичним балансуванням між основними центрами сили без особливої прив’язки до будь-якого з них. Відносини з Росією, Китаєм, США, ЄС і Туреччиною розвиваються паралельно, з чітким акцентом на економічну співпрацю, інвестиції та інфраструктурні проєкти, водночас із принциповою відмовою від розміщення іноземних військових баз і втягування у військово-політичні союзи. Такий підхід дозволяє Узбекистану мінімізувати зовнішні ризики, зберігаючи простір для маневру в умовах зростаючої геополітичної конкуренції.
Отже, можна дійти висновку, що саме після 2016 року Узбекистан почав реалізовувати багатовекторну зовнішню політику не лише на рівні декларацій, а й у практичному вимірі. Трансформація зовнішньополітичної доктрини свідчить про перехід від ізоляціоністсько-оборонної моделі до відкритішої, гнучкішої та більш інтегрованої стратегії, яка поєднує збереження суверенітету з активною участю в регіональних і глобальних процесах. Саме ця еволюція дозволяє розглядати сучасний Узбекистан як одного з ключових і найперспективніших акторів Центральної Азії в умовах нового світового порядку.
