На фото: Президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп та Президент Казахстану Касим-Жомар Токаєв під час зустрічі у Білому домі 7 листопада 2025 року.

Джерело: [1].

Відносини між Казахстаном і Сполученими Штатами Америки є одним із найбільш ключових і водночас цікавих прикладів еволюції двосторонньої взаємодії між великою ядерною державою та новонародженою пострадянською республікою. Із моменту здобуття незалежності в грудні 1991 року Казахстан зіткнувся з необхідністю формування власної зовнішньополітичної стратегії в умовах такого собі геополітичного вакууму, що утворився внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вашингтон, своєю чергою, переслідував передусім стратегічні цілі щодо взаємин з Астаною — насамперед ядерне роззброєння молодої республіки та доступ до її енергетичних ресурсів Каспійського регіону.

Ядерне роззброєння як відправна точка двосторонніх відносин

Незалежний Казахстан успадкував від Радянського Союзу четвертий за величиною ядерний арсенал у світі — більше тисячі стратегічних ядерних боєголовок, розташованих переважно на базах Семипалатинського ядерного полігону та інших стратегічних об’єктах, не кажучи вже про велику кількість тактичної ядерної зброї. Саме питання ядерної спадщини стало відправною точкою у відносинах між двома країнами [2].

США, своєю чергою, боялися можливості передачі частини ядерної, хімічної та біологічної зброї колишнього СРСР до ворожих і терористичних груп. Так виникли «Закон про скорочення радянської ядерної загрози 1991 року» (Soviet Nuclear Threat Reduction Act of 1991) та створена в рамках цієї законодавчої ініціативи програма «Cooperative Threat Reduction» (CTR), відома як «програма Нанна–Лугара» (названа так на честь сенаторів-розробників даної ініціативи Сема Нанна та Річарда Лугара). Дані законодавчі ініціативи створювали механізми ліквідації хімічної та біологічної зброї на території всіх країн-вихідців Радянського Союзу. Окрема увага приділялася знищенню ядерних об’єктів на території сучасних Білорусі, України та Казахстану та передачі їхнього ядерного арсеналу до Російської Федерації; водночас ці законодавчі акти дозволяли допомагати фінансово країнам СРСР у досягненні даних цілей [3, 4].

У рамках даних цілей США домоглися закриття ядерного полігону в Семипалатинську вже 29 серпня 1991 року [5, ст. 2].

У грудні 1991 року Казахстан разом з Білоруссю, Україною, Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки підписав Алма-Атинську декларацію, у якій сторони зобов’язалися дотримуватися режиму нерозповсюдження ядерної зброї та в майбутньому передати контроль над нею. Також, згідно з цією декларацією, до 1 липня 1992 року ці держави мали забезпечити виведення тактичної ядерної зброї на центральні бази, розташовані поблизу заводів-виробників, для її демонтажу під спільним контролем [6].

У травні 1992 року вже був підписаний Лісабонський протокол до Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО—1, англійською «START 1»), підписаного 31 липня 1991 року, де новостворені держави офіційно зобов’язалися приєднатися та дотримуватися Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. За даним протоколом Білорусь, Казахстан та Україна були офіційно визнані як країни, які не мають ядерної зброї та повинні прийняти всі необхідні заходи для забезпечення даного статусу. Це означало, що вищезазначені країни повинні були передати наявну ядерну зброю до Російської Федерації або ліквідувати її [7].

На фото: Державний секретар Джеймс Бейкер (праворуч) та міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв підписують Лісабонський протокол у суботу, 23 травня 1992 року.

Джерело: [8]

Вже 2 липня 1992 року Казахстан став першою з пострадянських країн, що офіційно ратифікувала СНО-1 та примикаючий до нього Лісабонський протокол, що фактично підтверджує рішучість тодішнього президента Нурсултана Назарбаєва якомога швидше відмовитися від ядерної зброї. Саме з цієї дати починається активна фаза передачі тактичної ядерної зброї до Росії. Ми можемо це порівняти з іншими країнами-підписантами, які не дуже й спішили ратифікувати даний договір, оскільки весь процес ратифікації всіма країнами договору, як ми побачимо, затягнеться аж до 1994 року. Також вражає і швидкість передачі вищезазначеної тактичної ядерної зброї: вже в січні 1993 року вся тактична ядерна зброя Казахстану була передана Росії [9].

Вже наприкінці 1993 року Казахстан та США підписали угоду про «Знищення шахтних пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет, реагування на надзвичайні ситуації та запобігання розповсюдженню ядерної зброї», а в обмін Сполучені Штати погодилися надати технічну та фінансову допомогу для безпечного демонтажу та контролю. Угода формально встановлювала порядок реалізації, обмін інформацією та інспекційний контроль обох сторін [10]. Фактично з цього моменту починається активна передача всієї стратегічної ядерної зброї та знищення ядерних об’єктів країни.

Загалом, задля досягнення загальної мети в рамках американської «програми Нанна–Лугара», США виділили 172 млн доларів на ліквідацію казахстанських ядерних об’єктів та утилізацію хімічної та біологічної зброї [4]. Найкращим прикладом застосування даної програми стало надання Казахстану допомоги у вивезенні 1 322 фунтів високозбагаченого урану з Ульбинського металургійного комбінату в Усть-Каменогорську. За перевезення високозбагаченого урану Сполучені Штати виплатили Казахстану 25 мільйонів доларів [11].

Кульмінацією дипломатичного процесу в рамках ліквідації всіх ядерних матеріалів країни став проєкт «Сапфір» (Project Sapphire) 1994 року, під час якого американські фахівці в режимі суворої таємності здійснили вивезення близько 600 кілограмів збагаченого урану — достатньо для виробництва кількох десятків ядерних бомб — з Усть-Каменогорська до США [12]. Ця подія стала одним із найбільших успіхів американської дипломатії в галузі нерозповсюдження ядерного озброєння в перше десятиліття після закінчення Холодної війни.

Високозбагачений уран завантажують на літак C-5 ВПС США для транспортування до Сполучених Штатів Америки.

Джерело: [13].

Вже 24 квітня 1995 року останні одиниці стратегічної ядерної зброї, що базувалися на території Казахстану, були передані Росії [4]. У той же день Казахстан розпочав ліквідацію своїх шахт для міжконтинентальних балістичних ракет відповідно до Договору СНО-1 [14, ст. 30–31]. До 2002 року неліквідованими залишалися близько 6 шахт, на знищення яких продовжували виділятися американські кошти [14, ст. 17]. Але, незважаючи на всі зусилля, через більш ніж 30 років після розпаду Радянського Союзу на території космодрому «Байконур» усе ще залишаються неліквідовані шахти, які перебувають у занедбаному стані і чия подальша доля поки що залишається невідомою [15].

Передивляючись увесь процес ліквідації ядерної зброї на території Казахстану, цю історію можна порівняти і з українським досвідом. Україна протягом усього процесу переговорів намагалася торгуватися щодо подальшої долі ядерних боєголовок на своїй території, що вилилося в підписання сумнозвісного Будапештського меморандуму в грудні 1994 року. На відміну від України чи Росії, Казахстан не вів торги довго з питань передачі зброї — Назарбаєв послідовно переконував власну еліту в необхідності цього кроку, усвідомлюючи, що ядерний статус може стати не щитом, а тягарем для молодої держави в умовах міжнародної ізоляції.

Варто зазначити, що саме відмова від ядерного арсеналу зробила відносини між Астаною та Вашингтоном у ранні 1990-ті роки справді унікальними на рівні СНД; дві країни вели дуже конструктивні перемовини весь цей час, що вилилося в те, що Казахстан став першою країною Договору СНО-1, яка швидко передала всю ядерну зброю та уран до Росії та США: Астана від початку чітко сигналізувала про готовність до роззброєння в обмін на фінансові компенсації та міжнародне визнання, тоді як Вашингтон забезпечив реальні інструменти — фінансування демонтажу, технічну допомогу та оплату за вивезений уран, — здобувши натомість зняття ядерної загрози та стратегічний плацдарм у Центральній Азії.

Енергетичне співробітництво: нафта як двигун партнерства

Нафту в Казахстані почали добувати ще в 1911 році, але рівень її видобутку довго залишався на приблизно однаковому рівні — аж до кінця 1970-х років, коли радянська влада почала активно добувати її в регіоні. Рівень видобутку в 1 мільйон барелів на добу Казахстан вперше перевершив тільки в 2003 році — після років співпраці з американськими компаніями [16]. Енергетичне співробітництво між Сполученими Штатами Америки та Казахстаном є одним із ключових прикладів трансформації пострадянської економіки та інтеграції нових незалежних держав у глобальну економіку. Від моменту розпаду СРСР Казахстан, володіючи значними запасами нафти, газу та урану, опинився перед необхідністю швидкого залучення іноземних інвестицій і технологій для розвитку власного енергетичного сектору. У цьому контексті США стали одним із головних стратегічних партнерів, забезпечивши не лише фінансову підтримку, але й доступ до передових технологій та міжнародних ринків.

Інтереси Казахстану тут, в принципі, є зрозумілими: загальні запаси нафти країни досягають близько 30 мільярдів барелів (12 місце у світі), видобуток нафти до 1980-х років був доволі слабким, він коливався в районі пів мільйона барелів на добу, аж допоки в 1979 році не було відкрито Тенгізьке родовище, що притягнуло увагу радянської влади, яка орієнтувалась увесь час переважно на уральські нафтові родовища [17, 18]. Але побудувати нову інфраструктуру на території Казахстану вже не було ресурсу в СРСР: складність освоєння нових казахстанських родовищ та економічна криза другої половини 1980-х років не давали можливості освоїти родовища на повну потужність [19]. Вже після проголошення своєї незалежності Алмати (столиця Казахстану до 1997 року. Після — Астана) бажав залучити міжнародних експертів, щоб освоїти своє «чорне золото».

Тут, як на мене, набагато більш цікавою є позиція саме Сполучених Штатів: що саме їх спонукало вести бізнес з Казахстаном. Інтерес США до енергетичного співробітництва з Казахстаном був зумовлений поєднанням довгострокових стратегічних і економічних чинників. Після нафтової кризи 1973 року Вашингтон усвідомив вразливість своєї енергетичної безпеки та розпочав політику диверсифікації джерел постачання, що згодом отримала закріплення у «Доктрині Картера» 1980 року [20]. Розпад СРСР відкрив доступ до Каспійського регіону, де Казахстан володів значними, але технологічно складними для освоєння ресурсами, що створювало сприятливі умови для входження американських компаній. У кінцевому результаті співпраця стала логічним продовженням стратегії США щодо забезпечення енергетичної безпеки та розширення геополітичної присутності в Євразії.

Історія входу американського бізнесу до нафтових родовищ Казахстану почалася ще під час існування Радянського Союзу наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, і почалася вона з бажання розробки Тенгізького нафтового родовища, яке було відкрите у 1979 році. У період 1980-х років радянське керівництво вклало у розробку родовища близько 1 мільярда доларів, але через технічну неможливість пробурити родовище вони зрозуміли, що без іноземної допомоги їм не обійтися. У 1990 році Президент СРСР Михайло Горбачов надав спеціальні права на розвідку компанії Chevron, і дана угода була швидко названа «Угодою століття», але швидко дана угода стала надто політизованою. Так, під час ядерних переговорів, що пізніше виллються у підписання «СНО-1», Горбачов допускав можливість розірвання договорів з Chevron задля додаткового тиску на американців, хоча тодішній президент Сполучених Штатів Джордж Буш-старший вважав угоду необхідною та взаємовигідною. Але підписання кінцевої угоди про початок видобутку нафти на родовищі американською компанією постійно відстрочувалося через внутрішні проблеми Радянського Союзу, допоки він взагалі не перестав існувати, поставивши під загрозу «Угоду століття» [21].

Розташування Тенгізького нафтового родовища на території Казахстану.

Джерело: [22].

Після розпаду Радянського Союзу тодішній президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв шукав можливості налагодити бізнес-контакти із Вашингтоном, і великий незавершений нафтовий проєкт якраз став у нагоді очільнику держави. Уже у квітні 1993 року було підписано угоду про створення спільного нафтового підприємства «TengizChevroil», де 50% акцій компанії контролювалося компанією Chevroil, і воно стало першою іноземною компанією, яка створила спільне підприємство з Казахстаном [21]. На сьогоднішній момент, згідно з інформацією самого нафтового гіганта, між 2010 та 2019 роками компанія генерувала близько 6% від щорічного ВВП Казахстану [23].

Після підписання «Угоди століття» між Вашингтоном та Казахстаном почали розвиватися більш тісні енергетичні нафтові відносини. Так, у тому ж 1993 році було створено міжнародний консорціум для проведення геологічної розвідки на шельфі Каспійського моря. Участь таких світових гігантів, як British Petroleum, Total і Shell, підкреслила важливість каспійських родовищ.

У 1995 році президент Нурсултан Назарбаєв підписав указ «Про нафту», який був спрямований на залучення іноземних інвестицій у нафтогазовий сектор. Незабаром після цього були створені Національна нафтогазова компанія «Казахойл» та нафтотранспортна компанія «КазТрансОйл» [16]. У 1997 році була підписана Угода про розподіл продукції на півночі Каспійського моря (North Caspian Sea Production Sharing Agreement (NCSPSA)) між Республікою Казахстан та міжнародним консорціумом нафтових компаній. Цей Північно-Каспійський проєкт — перший великий морський нафтогазовий проєкт Казахстану [24].

У 2000 році в рамках угоди NCSPSA було відкрито гігантське нафтове родовище Кашаган, розташоване в північній частині казахстанського сектора Каспійського моря і вважається одним із найбільших відкритих нафтових родовищ у світі за останні 45 років [25]. Це мілководне родовище, що простягається на 75 км у довжину та 45 км у ширину, займає площу 2 678 км² у Каспійському морі. Розташований на глибині 4,2 км під морським дном, високотисковий кашаганський пласт, за оцінками, містить понад 35 млрд барелів нафти, з яких видобути можна до 13 млрд барелів [26].

Кашаганське нафтове родовище

Джерело: [27].

У рамках цього проєкту у 2002 році було відкрито родовище «Каламкас-Море», а у 2003 році — родовища «Актоти», «Кайран» та «Південно-Західний Кашаган». За результатами розвідки та оцінки геологічні запаси родовища «Каламкас-Море» становлять 284 млн тон нафти, родовища «Актоти» — 156 млн тон конденсату, родовища «Кайран» — 112 млн тон нафти та родовища «Південно-Західний Кашаган» — 20 млн тон конденсату [25].

Операційною компанією, що діє в рамках NCSPSA та забезпечує координацію видобутку нафти, є North Caspian Operating Company (NCOC). Це спільне підприємство, засноване великими нафтовими компаніями. Головними акціонерами, згідно з інформацією, наданою самою компанією, виступають компанії-засновники, а саме: «КазМунайГаз» (16,88 %), «Eni» (16,81 %), «Shell» (16,81 %), ExxonMobil (16,81 %), Total (16,81 %), CNPC (8,33 %) та Inpex (7,56 %) [28].

Завдяки існуванню даних великих спільних підприємств, як North Caspian Operating Company, Казахстан зміг покращити свою репутацію як надійного партнера не тільки для міжнародних нафтових компаній, а ще й для влади Сполучених Штатів Америки.

Водночас потрібно ще зазначити про ключовий елемент нафтової архітектури країни — Каспійський трубопровідний консорціум (КТК) (Caspian Pipeline Consortium (CPC)). Це ключовий канал експорту нафти з Казахстану вартістю 2,6 млрд доларів, протяжність якого становить понад 1 500 кілометрів від нафтового родовища Тенгіз на заході Казахстану до російського порту Новоросійськ на Чорному морі. Будівництво трубопроводу розпочалося у 1999 році, і він став ключовим маршрутом «Схід—Захід» для транспортування сирої нафти з Каспійського регіону на світові ринки. Американські корпорації, такі як ChevronTexaco та ExxonMobil, профінансували майже половину загальної вартості проєкту, що становить 2,6 млрд доларів [29]. Введений в експлуатацію у 2001 році, трубопровід є основою економічної інфраструктури Казахстану, що дозволяє країні експортувати приблизно 80 % видобутої нафти. З пропускною спроможністю понад 1,4 мільйона барелів на добу КТК робить значний внесок у світові поставки нафти, забезпечуючи близько 1 % щоденного світового споживання. 22,5 % усіх акцій цього консорціуму утримують американські компанії, а саме Chevron та ExxonMobil — 15 % та 7,5 % відповідно. А якщо ще додати частку компаній інших західних країн, то виходить 32 % акцій, що контролюються західними компаніями [30]. Це нам насправді показує, наскільки велике значення мають подібні проєкти Казахстану для великих нафтових компаній Заходу, навіть якщо вони напряму ніяк не стосуються них.

Основні маршрути експорту нафти та природного газу Каспійського регіону

Джерело: [31].

Обсяг транспортування сирої нафти Казахстану через Каспійський трубопровідний консорціум (КТК) за 2015-2023 роки (у млн. барелів на рік).

Джерело: [30].

Враховуючи вищезазначену феноменальну залежність від експорту нафтопродуктів Казахстану через територію Росії, Вашингтон постійно підтримував спроби країни диверсифікувати маршрути постачання сировини. Одним із таких проектів став нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан завдовжки 1 768 кілометрів, що пролягає від нафтових родовищ Азербайджану на узбережжі Каспійського моря до Середземного моря в Туреччині. Він з’єднує Баку, столицю Азербайджану, і Джейхан, порт на південно-східному узбережжі Середземного моря в Туреччині, через Тбілісі, столицю Грузії. Урочисто відкритий 28 травня 2006 року [32]. Цей маршрут сам по собі дає мало користі Казахстану, але він став важливою частиною проекту, потенціал якого за останні роки тільки посилився через зовнішньополітичні виклики — насамперед через війну Росії проти України. Ім’я цього проекту — Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут.

Нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан

Джерело: [33].

Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут — коридор, що проходить через територію Китаю, Казахстану, акваторію Каспійського моря, Азербайджан, Грузію та далі країнами Європи і є географічно найкоротшим шляхом між Китаєм та Європою. Незважаючи на цю перевагу, до 2022 року він залишався економічно неконкурентоспроможним і другорядним. На нього припадало лише 2–3% сухопутних контейнерних перевезень між Азією та Європою. З 2022 року необхідність підтримувати сталий маршрут уздовж Євразії без проходження через територію Росії як елемента регіональної нестабільності зробила цей маршрут більш актуальним. Відтоді його розвитком зацікавилися майже всі регіональні та глобальні гравці, зокрема й США. Експортно-імпортні потоки через цей маршрут постійно зростають, але ще потрібен певний час, перш ніж інфраструктура регіону стане більш розвиненою та відповідно здешевить вартість його використання [34]. Для Казахстану, як уже зазначалося вище, розвиток цього маршруту є надзвичайно важливою справою, оскільки він дозволить суттєво скоротити залежність від використання Каспійського трубопровідного консорціуму, на частку якого, нагадаю, припадає до 80% експорту сирої нафти країни.

Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут

Джерело: [35].

Отже, енергетичне співробітництво між США та Казахстаном стало визначальним фактором трансформації казахстанського нафтогазового сектору після розпаду СРСР, забезпечивши країні доступ до іноземних інвестицій, сучасних технологій і глобальних ринків. За відсутності необхідних ресурсів і технічних можливостей на кінцевому етапі існування Радянського Союзу саме залучення американських компаній дозволило ефективно освоїти стратегічні родовища країни, зокрема Тенгіз і Кашаган, що вивело Казахстан на якісно новий рівень видобутку нафти. Водночас для США ця співпраця була частиною ширшої стратегії диверсифікації енергетичних потоків і зміцнення геополітичної присутності в Каспійському регіоні, що бере свій початок ще з нафтової кризи 1973 року. Формування спільних підприємств, розвиток експортної інфраструктури та участь у ключових проектах, таких як Каспійський трубопровідний консорціум, закріпили взаємозалежність сторін і інтегрували Казахстан у світову енергетичну систему. Разом із тим значна залежність експорту від маршрутів через територію Росії зумовила прагнення Казахстану до диверсифікації транспортних шляхів, що особливо актуалізувалося після 2022 року. У цьому контексті розвиток альтернативних коридорів, зокрема Транскаспійського маршруту, набуває стратегічного значення як для економічної безпеки Казахстану, так і для інтересів США.

Розвиток дипломатичних та економічних відносин: від Хартії до С5+1

Після розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати стали першою державою, що визнала незалежність Казахстану 25 грудня 1991 року. Вже у січні 1992 року США відкрили своє посольство в Алмати, а у 2006 році воно було переміщено до Астани [36]. Надалі відносини між двома країнами розвивалися в рамках відмови від ядерної зброї аж до того часу, поки у лютому 1994 року президент Клінтон не запросив Назарбаєва до Вашингтона. У межах цієї зустрічі було підписано «Хартію про демократичне партнерство», яка зафіксувала початок становлення стратегічних відносин між США та Казахстаном. Документ також закріплює спільні базові цінності сторін, зокрема демократію, верховенство права та повагу до прав людини. Це свідчить про перехід від звичайних дипломатичних контактів до більш глибокої та інституціоналізованої співпраці у політичній, економічній і безпековій сферах. Також США значно збільшили щорічну фінансову підтримку Казахстану (з ~$91 млн до понад $300 млн). Окремо підкреслювалася важливість розвитку торгівлі, інвестицій і участі американських компаній в енергетичному секторі Казахстану [37]. Документ формалізував взаємні зобов’язання в галузі безпеки, економіки та демократизації і проголосив Казахстан «важливим партнером США».

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв зустрічається з президентом США Біллом Клінтоном у 1994 році.

Джерело: [38].

Після терактів 11 вересня 2001 року, які відбулися на території Сполучених Штатів, Казахстан однозначно підтримав антитерористичну коаліцію, очолювану Вашингтоном, і почав поступово поглиблювати співпрацю у сфері безпеки. Це стало одним із поворотних моментів у двосторонніх відносинах країн: співпраця перейшла з декларативного рівня до практичної військово-політичної взаємодії.

Одним із перших конкретних кроків стало надання Вашингтону права на проліт авіації в межах операції «Enduring Freedom», що згодом стала частиною Північної розподільчої мережі (Northern Distribution Network, NDN), яка відігравала роль логістичного маршруту для військ НАТО впродовж усієї американської кампанії в Афганістані і мала життєво важливе значення для логістики США [39].

 Паралельно почалося інституційне оформлення співпраці, зокрема створення зв’язкової групи при Центральному командуванні США (CENTCOM), що свідчило про довгострокову орієнтацію на взаємодію у сфері безпеки [40].

Важливим етапом стало підписання у 2003 році п’ятирічної угоди про військове співробітництво між Казахстаном і США. У її межах передбачалося створення антитерористичного навчального центру, зокрема в Актау, а також розвиток спільної підготовки військових підрозділів. Це вже виходило за межі ситуативної підтримки та свідчило про формування системного партнерства у військовій сфері. Казахстан активно використовував співпрацю зі США та НАТО для модернізації власних збройних сил. Йшлося про перехід до сучасної структури армії, створення мобільних підрозділів швидкого реагування, модернізацію прикордонної служби та впровадження західних стандартів підготовки. Практичним проявом цієї взаємодії стала участь Казахстану в міжнародних місіях під проводом США, зокрема відправка миротворчого батальйону до Іраку, що стало першим випадком розгортання казахстанських військових за межами регіону та прямим внеском у реалізацію американської безпекової політики [40].

До 2010 року посилення присутності американських військ в Афганістані збіглося з різким збільшенням військової допомоги Центральній Азії, значна частина якої надходила до Казахстану. У 2010 році загальний обсяг допомоги становив 649 млн доларів, але вже до 2014 року, у зв’язку зі значним скороченням чисельності американських військ та зменшенням ролі NDN, обсяг допомоги у сфері безпеки скоротився до 148 мільйонів доларів [39].

Загалом участь Казахстану у глобальній «війні з тероризмом» стала ключовим каталізатором якісного поглиблення відносин зі США: від початкового дипломатичного визнання і базових контактів у 1990-х роках до формування реального військово-стратегічного партнерства у 2000-х.

Казахстанські  військові під час військових навчань на полігоні Ілі поблизу Алмати, 23 вересня 2008 року.

Джерело: [41]  

У 2000-х роках торговельно-фінансовий вимір відносин між США та Казахстаном характеризувався значною асиметрією: ключову роль відігравали прямі іноземні інвестиції, тоді як обсяги двосторонньої торгівлі залишалися відносно обмеженими. Економічна взаємодія формувалася переважно навколо стратегічних секторів, що зумовлювало інвестиційно орієнтований характер співпраці. Така модель не передбачала формування інтенсивних торговельних потоків, натомість забезпечувала доступ до капіталу, технологій і управлінського досвіду [42, ст. 92–93].

Казахстан демонстрував стійке економічне зростання протягом 90-х років і початку 2000-х років, однак воно значною мірою базувалося на розвитку енергетичного сектору, що зумовлювало вузьку спеціалізацію економічних зв’язків між двома країнами. Американська економічна присутність у Казахстані була сконцентрована переважно в нафтогазовому секторі, де великі компанії брали участь у розробці родовищ і видобутку ресурсів. Інші сектори економіки залишалися значно менш інтегрованими у двосторонню співпрацю, що обмежувало можливості для її розширення та диверсифікації. Структура торгівлі між країнами відображала цю диспропорцію: Казахстан експортував переважно сировинні ресурси, включаючи метали та енергетичні компоненти, тоді як імпорт із США складався з високотехнологічної продукції, машин, обладнання та супутніх послуг. Тобто, говорячи більш простою мовою, структура торгівлі між двома країнами зводилася до обміну енергетичних ресурсів Алмати в обмін на продукти високої доданої вартості Вашингтона. Така модель відтворювала класичний поділ на постачальника сировини та постачальника технологій, що обмежувало формування глибокої економічної взаємозалежності та стримувало розвиток більш складних форм економічної кооперації [42, ст. 93–94].

Додатковими стримувальними факторами розвитку торгівлі виступали географічна віддаленість, висока вартість логістики та складність транспортних маршрутів. Торговельні операції ускладнювалися також адміністративними бар’єрами, включаючи митні процедури та регуляторні обмеження, що підвищувало трансакційні витрати та знижувало конкурентоспроможність двосторонньої торгівлі порівняно з іншими напрямами. Суттєвий вплив на економічну взаємодію мали інституційні особливості внутрішнього середовища Казахстану. Незважаючи на проведення ринкових реформ, зберігалися проблеми, пов’язані з непослідовністю регуляторної політики, обмеженою прозорістю ведення бізнесу та ризиками для іноземних інвесторів. Існувала можливість «випадкового» перегляду умов контрактів і застосування адміністративних важелів впливу, що підвищувало рівень невизначеності для інвесторів та вимагало врахування додаткових політико-економічних ризиків [42, ст. 95–96].

Фінансова система країни характеризувалася низкою структурних обмежень, зокрема недостатнім розвитком фінансових ринків та обмеженим доступом до капіталу для широкого кола економічних суб’єктів. Додатковим випробуванням стала глобальна фінансова криза 2008 року, яка суттєво вплинула на банківський сектор Казахстану, виявивши його вразливість до зовнішніх шоків та залежність від зовнішнього фінансування. Криза призвела до скорочення кредитування, погіршення фінансової стабільності та посилила необхідність реформування фінансової системи [42, ст. 95].

Важливим напрямом співпраці була підтримка економічних реформ, спрямованих на модернізацію фінансової системи, розвиток банківського сектору та вдосконалення регуляторного середовища. Значна увага приділялася гармонізації законодавства з міжнародними стандартами, включаючи сферу торгівлі, інвестицій та захисту прав інтелектуальної власності, що розглядалося як необхідна умова для інтеграції у глобальну економіку та підвищення довіри з боку міжнародного бізнесу. Водночас економічна взаємодія залишалася обмеженою через слабкий розвиток малого і середнього бізнесу та недостатню диверсифікацію економіки. Основні зв’язки формувалися на рівні великих корпорацій, що зумовлювало концентрацію співпраці у вузькому колі секторів і підвищувало чутливість відносин до змін у глобальній кон’юнктурі, особливо на ринках енергоресурсів [42, ст. 95–99].

Загалом торговельно-фінансова складова двосторонніх відносин у цей період мала поступовий, структурно обмежений і інвестиційно орієнтований характер. Вона не стала домінуючим напрямом співпраці, проте виконувала функцію економічної основи для ширшого стратегічного партнерства, залишаючись тісно пов’язаною з внутрішньою трансформацією економіки Казахстану та її інтеграцією у світову економічну систему.

Графіки експорту та імпорту між Казахстаном та Сполученими Штатами Америки на основі даних Світового Банку за 1995-2023 роки (у тис. доларів).

Джерело: [43].

Починаючи з 2015 року дедалі більшого значення для кооперації на державному рівні почав набувати новий формат «C5+1» — щорічний консультативний механізм між державним секретарем США та міністрами закордонних справ п’яти центральноазіатських держав: Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану. В останні роки ця платформа стала активно розвиватися в рамках зустрічей очільників держав. З моменту свого створення та першої зустрічі міністрів закордонних справ у Самарканді в 2015 році взаємодія в рамках цього механізму сприяла зміцненню партнерства між США та Центральною Азією. Робочі групи консультативного майданчика підтримують три основні напрямки взаємодії: економіку, енергетику та безпеку. Діалог щодо критично важливих мінералів спрямований на розширення співпраці між США та Центральною Азією у сфері геологічної розвідки, інвестиційних можливостей у гірничодобувній та переробній галузях, а також ланцюгів постачання. У 2022 році цей формат створив Секретаріат для подальшої інституціоналізації платформи та посилення взаємодії між сторонами [44]. 

Заснування цього формату діалогу між країнами допомогло значно покращити відносини між сторонами. Так, уже на початку 2018 року під час зустрічі між президентом Нурсултаном Назарбаєвим та Дональдом Трампом у Білому домі було укладено угоду про підвищення рівня партнерства між країнами до рівня «Посиленого стратегічного партнерства», в рамках якої сторони погодилися підвищити свій рівень кооперації в галузях економіки, оборони, безпеки та регіональної стабільності. До речі, цікавий факт: ця зустріч Назарбаєва та Трампа відбулася під час першого офіційного візиту очільника Казахстану до Вашингтона з 2006 року, що показує, наскільки знаковою була ця подія в рамках відносин обох держав [45].

Загалом ця платформа дозволяє Сполученим Штатам проектувати свій вплив на країни Центральної Азії в обхід великих держав, які мають значний вплив на цей регіон, насамперед Росії та Китаю.

Державний секретар США Джон Керрі та міністри закордонних справ п’яти країн Центральної Азії:, Ерлан Ідріссов (Казахстан), Ерлан Абдилдаєв (Киргизстан), Сіроджидін Аслов (Таджикистан), Рашид Мередов (Туркменістан) та Абдулазіз Камілов (Узбекистан),  — у рамках формату С5+1 на полях 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку, 26 вересня 2015 року.

Джерело: [46].

Попри позитивну динаміку у безпековій та економічній сферах за часів президентства Назарбаєва, американсько-казахстанські відносини незмінно обтяжувалися питаннями прав людини та демократії. Державний департамент США щорічно включав Казахстан до числа країн із серйозними проблемами у сфері верховенства права, свободи слова та проведення виборів. Так, лише за 2011 рік найбільш серйозними проблемами у сфері прав людини були визнані жорсткі обмеження прав громадян на зміну уряду; обмеження свободи слова, преси, зібрань та об’єднань; а також відсутність незалежної судової системи та належного судового розгляду, особливо у справах, пов’язаних із поширеною корупцією та зловживаннями з боку правоохоронних органів і судової влади. Серед інших повідомлених порушень були: довільне або незаконне позбавлення життя; «дідівщина» у військових частинах, що призводила до смертей; тортури та інші знущання над затриманими та ув’язненими; суворі та небезпечні для життя умови утримання у в’язницях; довільні арешти та затримання; порушення прав громадян на приватність; обмеження свободи віросповідання; надмірно жорсткі вимоги щодо реєстрації політичних партій; обмеження діяльності неурядових організацій; насильство та дискримінація щодо жінок; жорстоке поводження з дітьми; торгівля людьми; дискримінація щодо осіб з інвалідністю та етнічних меншин; суспільна дискримінація щодо геїв, лесбійок, бісексуалів та трансгендерів, а також осіб з ВІЛ/СНІД; примусова праця та дитяча праця. Уряд вживав помірних заходів для притягнення до відповідальності посадових осіб, які вчинили зловживання, особливо у гучних корупційних справах; однак корупція була широко поширеною, а безкарність існувала, особливо для осіб, пов’язаних з урядом або правоохоронними органами [47]. Зокрема, включаючи всі вищеперелічені проблеми, до них додавалися й електоральні. Так, президентські вибори ніколи не визнавалися ОБСЄ вільними та справедливими за всі більш ніж 30 років незалежності країни [48]. У звіті ОБСЄ щодо виборів 2015 року наголошувалося, що виборці фактично не мали реального вибору через відсутність повноцінної політичної конкуренції, обмеження свободи слова та слабкість або відсутність опозиції. Представниця організації Корнелія Йонкер заявляла, що для проведення справді демократичних виборів країні необхідні глибокі політичні реформи [49].  

Особливо гостро у контексті відносин між США та Казахстаном за часів першого президента країни постали Жанаозенські події грудня 2011 року. Події почалися ще у травні того ж року, коли працівники нафтових компаній вийшли на протест із вимогами покращення умов праці, підвищення зарплат і визнання незалежних профспілок. Суд визнав страйк незаконним, після чого влада і роботодавці почали масові звільнення, переслідування та тиск на учасників протесту. Попри це протест тривав кілька місяців і поступово набував ширшого політичного характеру, оскільки працівники почали вимагати не лише економічних, а й громадянських прав. Кульмінацією стало 16 грудня 2011 року, коли силові структури жорстоко розігнали демонстрацію, застосувавши зброю. Унаслідок цього загинуло щонайменше 17 людей, десятки були поранені. Наступного дня влада запровадила надзвичайний стан, ізолювавши місто — було перекрито дороги, відключено зв’язок та інтернет. Після придушення протестів почалася хвиля репресій: затримання учасників страйку, переслідування опозиції та незалежних медіа, а багатьом учасникам протестів висунули звинувачення у спробах дестабілізації держави, екстремізмі та розпалюванні соціальної ворожнечі [50].

Спецпідрозділ поліції патрулює казахстанське місто Жанаозен незабаром після того, як внаслідок заворушень загинуло щонайменше 17 страйкуючих нафтовиків.

Джерело: [51].

Утім, незважаючи на систематичну критику з боку міжнародних правозахисних організацій і окремих західних інституцій щодо обмежень політичних свобод, недоліків виборчих процесів та порушень прав людини, Сполучені Штати, як правило, дотримувалися прагматичного підходу у відносинах із Казахстаном. Це пояснюється тим, що стратегічна цінність країни залишалася для Вашингтона пріоритетною: Казахстан розглядався як держава, що добровільно відмовилася від четвертого у світі ядерного арсеналу після розпаду СРСР, як важливий енергетичний партнер завдяки значним запасам нафти й газу, а також як ключовий фактор регіональної стабільності в Центральній Азії, зокрема на тлі безпекових викликів, пов’язаних із сусідніми державами. У результаті ці геополітичні та економічні інтереси неодноразово переважали правозахисні міркування, формуючи обережну й збалансовану політику США щодо казахстанського керівництва.

Казахстан у період Токаєва: відносини після 2019 року

У березні 2019 року президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, що очолював державу з часів здобуття незалежності, офіційно склав повноваження, передавши президентський пост своєму ставленику — Касим-Жомарту Токаєву, котрий на той момент обіймав посаду Голови Сенату [52]. Проте Назарбаєв зберіг значний вплив через посаду незмінного Голови Ради Безпеки та лідера правлячої партії «Нур Отан». Уже 9 червня 2019 року були проведені дострокові президентські вибори, на яких Токаєв здобув перемогу з результатом, що перевищив 70 % голосів, хоча ці вибори, як і всі попередні, не були визнані ОБСЄ вільними та справедливими [53].

Уже 25 вересня 2019 року Токаєв зустрівся з Дональдом Трампом на полях 74-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Лідери домовилися про зміцнення співпраці в галузях політики, торгівлі, економіки, гуманітарних відносин та безпеки — це були перші кроки до формування власного двостороннього стилю нового казахстанського президента [54]. Загалом відносини в перший рік президентства Токаєва нічим суттєвим не відрізнялися від «назарбаєвського курсу»: нова влада продовжувала декларувати відданість «багатовекторній» зовнішній політиці та існуючим стратегічним домовленостям із Вашингтоном.

На полях 74-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв зустрівся з президентом США Дональдом Трампом.

Джерело: [54].

Справжнім випробуванням для Токаєва та складним тестом для американсько-казахстанських відносин стали події початку 2022 року, відомі в Казахстані як «Қанды Қаңтар» — «Кривавий Січень». 2 січня 2022 року в місті Жанаозен — тому самому, де у 2011 році були вбиті страйкуючі нафтовики, — розпочалися протести, спровоковані різким підвищенням цін на скраплений нафтовий газ. Невдовзі вони переросли в масові антиурядові виступи по всій країні. У найгостріший момент кризи вона охопила Алмати, де стрілянина, підпали та погроми перетворили місто на справжній театр воєнних дій [55].

Токаєв, не маючи можливості покластися на силові структури, лояльні до кланів свого попередника, 5 січня 2022 року перебрав на себе головування в Раді Безпеки — посаді, що довічно мала належати Назарбаєву, — та звернувся по допомогу до Організації Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ) під проводом Росії. Ця організація вперше у своїй історії скористалася механізмом колективного реагування, розгорнувши на казахстанській території близько 3 600 «миротворців», переважно росіян, для охорони стратегічних об’єктів. За офіційними даними, під час протестів загинули 238 людей, серед яких 19 співробітників силових структур, а понад 10 000 осіб були затримані [55].

Щойно 13 січня 2022 року ОДКБ вивело свої підрозділи з Казахстану, Токаєв почав активно позиціонувати себе як суверенний лідер, дистанціюючись від Назарбаєва. Він звільнив низку родичів і прибічників колишнього президента з ключових посад, зокрема голову Комітету національної безпеки Карима Масімова, якого заарештували за підозрою у державній зраді. Усі ці відставки також свідчили про те, що влада переходила до інших рук. Незважаючи на те, що Токаєв прийшов до влади у 2019 році, громадськість сприймала його як маріонетку Назарбаєва. Після того, як Назарбаєв втратив статус «Лідера нації», а столицю, яка у 2019 році була перейменована з Астани на Нур-Султан, повернули стару назву, Токаєв пообіцяв провести реформи в країні [55]. Після цих подій Токаєв визнав виправданість соціального невдоволення та оголосив програму реформ під брендом «Нового Казахстану» [56].

Реакція Сполучених Штатів на події «Кривавого Січня» виявилася стриманою та двоїстою. Вашингтон висловив занепокоєння ситуацією з правами людини і закликав до деескалації напруженості в країні. Водночас Державний департамент США утримався від різкого засудження ані «запрошення» ОДКБ до Казахстану, ані насильства над протестувальниками, дотримуючись прагматичної логіки у відносинах із важливим регіональним партнером [57, ст. 299–300].

Головна адміністративна будівля Алмати після пожежі 6 січня 2022 року.

Джерело: [55].

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року поставило Казахстан у надзвичайно складне становище. Для Токаєва це означало необхідність одночасно відповідати на тиск Кремля, зберігати відносини з Вашингтоном та не допустити економічних потрясінь усередині країни. Опинившись між двох вогнів, він обрав курс «прагматичного нейтралітету» — того самого, яким керувався його попередник Назарбаєв.

З одного боку, Касим-Жомарт Токаєв здійснив низку як символічних, так і практичних кроків у напрямку Заходу, намагаючись продемонструвати зовнішньополітичну автономію Казахстану в умовах загострення міжнародної ситуації після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Так, Казахстан із самого початку війни намагався дистанціюватися від можливих звинувачень у сприянні обходу західних санкцій проти Росії. Заступник голови адміністрації президента Тимур Сулейменов у квітні 2022 року заявив, що країна не буде інструментом для їх обходу [58]. А на Петербурзькому міжнародному економічному форумі в червні 2022 року — причому у прямому ефірі та в присутності Путіна — Токаєв публічно заявив, що Казахстан не визнає так звані «квазідержавні утворення» на території Донбасу та інші можливі зміни кордонів України [59].

З іншого боку, реальні економічні показники демонстрували значно складнішу й менш однозначну картину, ніж офіційна риторика. Попри задекларовану обережність у відносинах із Росією після початку повномасштабної війни, економічна взаємозалежність залишалася високою. За оцінками Chatham House, у 2022–2023 роках товарообіг між Казахстаном і Росією не лише не скоротився, а й досяг історичних максимумів — приблизно 26 та 27 млрд доларів відповідно. Водночас частина цього товарообігу, за оцінками аналітиків, могла включати як продукцію подвійного призначення, яка формально не підпадає під прямі заборони, але може мати застосування у військовій сфері, так і підсанкційні товари [60]. Ці тенденції щодо зростання двосторонньої торгівлі на цей момент лише посилюються. Так, у березні 2026 року прем’єр-міністр Казахстану Олжас Бектенов заявив, що товарообіг між країнами у цьому році може досягти позначки у 30 млрд доларів [61].

Побоювання щодо реекспорту підсанкційних товарів підтверджувалося тим, що паралельно спостерігалося різке зростання економічної взаємодії Казахстану із Заходом. Обсяг експорту товарів із Європейського Союзу до Казахстану з початку 2022 року до середини 2023 року зріс приблизно на 90 %, досягнувши 16,6 млрд євро [62]. Однак такий стрибок частково можна пояснити заміщенням російських ринків і активізацією торгівлі в рамках нових логістичних маршрутів, зокрема через Каспійський регіон.

Експорт ЄС до колишніх радянських республік різко зріс після початку повномасштабного вторгнення.

Джерело: [62].

Водночас потрібно все ж зазначити, що логіка Токаєва є зрозумілою з погляду геополітичних реалій: Казахстан має кордон з Росією довжиною понад 7 500 кілометрів, його економіка тісно переплетена з російською, а безпека значною мірою забезпечується членством в ОДКБ, а в північних районах країни живе значна частина російського населення, чисельність якого за бажанням російського керівництва може бути використана у випадку конфлікту між двома країнами. Саме з огляду на це Захід свідомо утримується від введення санкцій проти Казахстану, побоюючись підштовхнути країну ще ближче до Пекіна та Москви.

У цьому контексті важливим сигналом з боку Вашингтона стала позиція вже колишнього посла США в Казахстані Деніела Розенблюма, висловлена у виступі перед Каспійським політичним центром у Вашингтоні у січні 2024 року. За його словами, головна мета американської політики щодо Центральної Азії — допомогти цим державам «стояти на власних ногах, бути повністю суверенними та незалежними країнами, здатними самостійно робити вибір, з ким торгувати і з ким мати відносини, без надмірного зовнішнього тиску» [63]. Тобто Вашингтон хоче досягти того, щоб країни регіону, зокрема й Казахстан, проводили незалежну політику, не покладаючись надмірно на якусь одну сторону в плані прийняття рішень, та щоб ці країни фактично виступали «буферними країнами».

Попри суперечливість геополітичного балансування Астани, дипломатична взаємодія між двома країнами у 2022–2025 роках залишалася активною. У грудні 2022 року у Вашингтоні відбувся черговий раунд «Посиленого стратегічного партнерського діалогу». Спільна заява за підсумками зустрічі фіксувала обговорення регіональних геополітичних питань, глобального нерозповсюдження ядерної зброї, боротьби з тероризмом, диверсифікації енергетичної та торговельної інфраструктури, захисту клімату та прав людини. Американська сторона тоді підтвердила «непохитну підтримку США незалежності, територіальної цілісності та суверенітету Казахстану» [64]. Також регулярно відбувався саміт «С5+1», де американська сторона постійно взаємодіяла з країнами Центральної Азії щодо нагальних питань регіону.

Зустріч президента Байдена з лідерами С5+1 на полях 78 Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2023 року.

Джерело: [65].

Але справжнє посилення двосторонньої співпраці відбулося вже після приходу Дональда Трампа на другий термін до Білого дому. Казахстан загалом почав брати активну участь у взаємодії з Америкою. Так, 6 листопада 2025 року був проведений саміт «С5+1», де обговорювалося поглиблення двосторонніх відносин між країнами, а також підписання меморандуму про посилення співпраці у сфері видобутку рідкоземельних металів [66]. Тоді ж Казахстан приєднався до Авраамових угод, які були підписані ще за першої каденції Трампа у 2020 році задля нормалізації відносин Ізраїлю та арабських країн [67].

23 грудня 2025 року президент Трамп оголосив про запрошення Казахстану взяти участь у саміті G20, який США вперше з 2009 року прийматимуть у грудні 2026 року — у Маямі (штат Флорида). Це перший випадок запрошення лідера країни Центральної Азії на подібний формат: Казахстан, не будучи членом G20, отримав статус запрошеного гостя поряд з Узбекистаном [68].

В січні 2026 року Астана приєдналася до новоствореної «Ради миру» задля врегулювання війни у Секторі Гази [69].

4 лютого 2026 року у Вашингтоні відбулася зустріч заступника державного секретаря США Крістофера Ландау з міністром закордонних справ Казахстану Єрмеком Кошербаєвим: сторони обговорили політичну та економічну співпрацю, розширення торговельних та інвестиційних зв’язків, взаємодію у сфері енергетики й критичних мінералів, а також підтвердили прихильність подальшому розвитку «Посиленого стратегічного партнерства» [70].

Кульмінацією зимового циклу контактів став робочий візит президента Токаєва до Вашингтона 18–19 лютого 2026 року на запрошення Дональда Трампа: казахстанський лідер узяв участь в інавгураційному засіданні «Ради миру» — нової структури під його головуванням, зосередженої на стабілізації та відбудові Сектора Гази [71]. Тоді ж Касим-Жомарт Токаєв заявив, що його країна також надішле до Гази військових, зокрема медичні підрозділи, хоча дата їх розгортання та чисельність у рамках цієї миротворчої місії досі залишаються невідомими [72].

15 квітня 2026 року Державний секретар США Марко Рубіо зустрівся у Вашингтоні з віце-прем’єр-міністром і міністром національної економіки Казахстану Серіком Жумангаріним та спеціальним представником президента Токаєва з переговорів зі США Єржаном Казиханом. Сторони обговорили роль країни в миротворчих та регіональних ініціативах і розширення економічних зв’язків між державами; Рубіо привітав активну участь Казахстану в платформі С5+1, а Вашингтон вкотре підтвердив підтримку суверенітету, незалежності та територіальної цілісності республіки [73]. Окрему увагу на цій зустрічі приділили реалізації домовленостей листопадового візиту Токаєва до Білого дому 2025 року, зокрема спільних інвестиційних проєктів орієнтовною вартістю близько 20 млрд доларів [74]. У ці ж дні, в рамках весняних сесій Світового банку та МВФ, казахстанська делегація на чолі з Казиханом провела в Вашингтоні перемовини з американськими політиками, експертами та бізнесом: на круглому столі, організованому Торговою палатою США, були присутні представники Chevron, ExxonMobil, PepsiCo, Morgan Stanley, Citi, Nasdaq і Meta — обговорювалися енергетика, критичні мінерали, інфраструктура, цифровізація, штучний інтелект і логістика. Окремо відбулися переговори представників Державного департаменту США з Агентством з атомної енергії Казахстану щодо співпраці у цій сфері [75].

А вже 5 травня 2026 року Казахстан став першою країною Центральної Азії та Південного Кавказу, що провела власний інвестиційно-торговельний круглий стіл «Стратегічні сектори та можливості виходу на ринок США» на полях саміту SelectUSA — флагманської інвестиційної платформи уряду США. Захід зібрав близько 120 учасників з урядових, ділових та бізнес-кіл обох країн [76].

Зустріч країн «C5+1» у Білому домі на саміті «C5+1» 6 листопада 2025 року. Зліва направо: президент Туркменистану Сердар Бердимухамедов; президент Таджикистану Емомалі Рахмон; президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв; президент США Дональд Трамп; президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв; президент Киргизької Республіки Садир Джапаров.

Джерело: [77].

Підсумовуючи епоху Касима-Жомарта Токаєва в контексті відносин із Вашингтоном, слід підкреслити: двостороннє партнерство переживає чи не найбільш динамічний і змістовний період із часів ядерного роззброєння 1990-х. Токаєв, одночасно спадкоємець і реформатор системи Назарбаєва, вибудував відносини із Вашингтоном на трьох взаємопов’язаних стовпах: економічному, мінерально-ресурсному і геополітичному (платформа C5+1 та «Серединний коридор»). Геополітичні умови — передусім повномасштабна агресія Росії проти України — підштовхнули обидві сторони до більш тісного зближення, навіть попри очевидні суперечності казахстанської зовнішньої і внутрішньої політики.

Американська сторона дедалі більше усвідомлює: ключ до успішного залучення Казахстану полягає не в наполяганні на миттєвій демократизації, а в пропонуванні конкретних альтернатив — економічних, технологічних і транзитних, що роблять Астану залежною від Заходу так само, як вона сьогодні залежить від Москви та Пекіна. У цьому сенсі підписання меморандуму про критичні мінерали є частиною ширшої стратегії: прив’язати Казахстан до американської орбіти через взаємовигідну економічну залежність, а не через зовнішній ціннісний тиск.

Висновки

Відносини між Казахстаном і Сполученими Штатами Америки, які розпочалися більш ніж три десятиліття тому на тлі розпаду Радянського Союзу, пройшли складний і багатовимірний шлях від ситуативної взаємодії навколо ядерного роззброєння до повноцінного стратегічного партнерства глобального рівня. Попри відмінності в розмірах, геополітичному становищі та системі цінностей, двом країнам вдалося вибудувати доволі стійкі і змістовні двосторонні відносини — такі, що неодноразово проходили перевірку як регіональними кризами, так і глобальними потрясіннями.

Відправною точкою цієї взаємодії стало ядерне питання. Казахстан, успадкувавши четвертий за величиною ядерний арсенал у світі, зробив принципово важливий вибір на користь добровільного роззброєння. На відміну від України, яка тривалий час торгувалася за умови передачі зброї, президент Назарбаєв послідовно і цілеспрямовано вів країну до без’ядерного статусу, усвідомлюючи, що ядерна зброя є не щитом, а тягарем для молодої держави в умовах можливої міжнародної ізоляції. Проєкт «Сапфір», ліквідація шахт міжконтинентальних балістичних ракет та участь у програмі Нанна–Лугара стали не лише інструментами нерозповсюдження, але й першими конкретними проявами реальної довіри між двома державами. Саме цей вибір 1990-х років заклав підвалини всього подальшого співробітництва — він відкрив двері для значно ширшої взаємодії обох країн.

Закономірним продовженням цього зближення стало енергетичне співробітництво, яке згодом перетворилося на економічний «хребет» двосторонніх відносин. Американські корпорації відіграли ключову роль у перетворенні Казахстану на значного гравця світового нафтового ринку. Не менш важливою виявилася участь США у фінансуванні Каспійського трубопровідного консорціуму, який і досі забезпечує до 80 % казахстанського нафтового експорту. Для Вашингтона ця співпраця була частиною ширшої стратегії — диверсифікації джерел постачання вуглеводнів і зміцнення геополітичної присутності в Євразії, яка бере початок ще від «Доктрини Картера» 1980 року. Разом із тим надмірна залежність від транзиту через територію Росії залишалася структурною вразливістю казахстанської енергетичної моделі — вразливістю, яка набула особливої гостроти після 2022 року і зробила розвиток альтернативних маршрутів, передусім Транскаспійського коридору, спільним стратегічним пріоритетом обох країн.

Паралельно з економічним виміром поступово формувалася і дипломатична архітектура двосторонніх відносин. Від Хартії про демократичне партнерство 1994 року і антитерористичної співпраці після подій 11 вересня 2001 року — аж до статусу «Посиленого стратегічного партнерства» 2018 року: кожен із цих кроків фіксував якісне поглиблення взаємодії сторін. Запуск формату «C5+1» у 2015 році надав Вашингтону ефективний багатосторонній інструмент для проєктування впливу на весь центральноазійський регіон, дозволяючи вести діалог із країнами регіону в обхід Росії та Китаю. Водночас ці відносини незмінно обтяжувалися внутрішньою суперечністю між задекларованими демократичними цінностями та прагматичним курсом Вашингтона. Систематичні порушення прав людини, авторитарна природа казахстанської системи, Жанаозенська трагедія 2011 року та президентські вибори, жодні з яких за понад тридцять років незалежності не були визнані ОБСЄ вільними і справедливими, — усе це ніколи не ставало реальним підґрунтям для перегляду американської політики щодо Астани. Стратегічна цінність Казахстану — ядерна, енергетична та геополітична — незмінно переважала правозахисні міркування, формуючи обережну й збалансовану позицію США.

Токаєвська епоха ознаменувалася якісно новим рівнем двосторонньої взаємодії, хоча й розпочалася без різких зламів: новий президент спершу послідовно дотримувався «назарбаєвського курсу» багатовекторності. Справжнім випробуванням стали «Кривавий Січень» 2022 року, який оголив крихкість внутрішньополітичного балансу, та повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що докорінно змінило геополітичний ландшафт навколо Казахстану. Опинившись між могутніми сусідами й наростаючим тиском Заходу, Токаєв обрав курс «прагматичного нейтралітету» — той самий, яким свого часу керувався його попередник. З одного боку, Казахстан публічно дистанціювався від російської агресії, відмовився визнавати окуповані території й декларував небажання ставати інструментом обходу санкцій; з іншого — товарообіг із Росією не лише не скоротився, а й постійно збільшувався. Реальна картина виявилася значно складнішою за офіційну риторику, і Захід — усвідомлюючи геополітичні реалії країни з 7 500-кілометровим кордоном із Росією — свідомо утримувався від санкційного тиску на Астану, побоюючись відштовхнути її ще ближче до Москви та Пекіна.

Попри цю суперечливість, саме в токаєвський період відносини між двома країнами набули найбільш динамічного і змістовного характеру з часів ядерного роззброєння 1990-х. Участь Казахстану в Авраамових угодах, підписання меморандуму про критичні мінерали, залучення до «Ради миру» щодо Гази — усе це засвідчує, що Астана дедалі активніше робить ставку саме на Вашингтон. Американська сторона, своєю чергою, дедалі чіткіше усвідомлює: ключ до успішного залучення Казахстану полягає не в наполяганні на миттєвій демократизації, а в пропонуванні конкретних альтернатив — економічних, технологічних і транзитних. Підписання меморандуму про критичні мінерали є частиною саме цієї логіки: прив’язати Казахстан до американської орбіти через взаємовигідну економічну залежність, а не через зовнішній тиск.

Таким чином, еволюція казахстансько-американських відносин від ядерного роззброєння 1990-х до стратегічного партнерства 2020-х демонструє стійку внутрішню закономірність: Вашингтон послідовно ставив геополітичні та економічні інтереси вище ціннісних, а Астана майстерно використовувала цей прагматизм для зміцнення власного суверенітету та залучення іноземних інвестицій. Нинішній період — з його акцентом на критичних мінералах, диверсифікації транспортних коридорів і геополітичному перебалансуванні — є чи не найбільш насиченим в історії двосторонніх відносин. При цьому ключовим викликом для обох сторін залишається пошук нової сталої рівноваги: такої, за якої взаємна зацікавленість не підміняє автентичного суверенітету, а стратегічне партнерство зберігає стійкість незалежно від поточної кон’юнктури великої геополітики.

Джерела

1. Forbes Kazakhstan. (2025). Токаев и Трамп провели переговоры в Белом доме.

https://forbes.kz/articles/tokaev-i-tramp-proveli-peregovory-v-belom-dome-58a5b0

2. The Diplomat. (2022, February 23). How did Kazakhstan give up the bomb?

https://thediplomat.com/2022/02/how-did-kazakhstan-give-up-the-bomb/

3. U.S. Congress. (1991). H.R. 3807: Soviet Nuclear Threat Reduction Act of 1991 (102nd Cong.). Congress.gov.

https://www.congress.gov/bill/102nd-congress/house-bill/3807

4. The Acronym Institute for Disarmament Diplomacy. (1998, July). Cooperative Threat Reduction (CTR) programme funding (Disarmament Diplomacy, Issue No. 28).

https://www.acronym.org.uk/old/archive/28ctr.htm

5. United Nations. (2024). Report of the Secretary‑General on international cooperation and coordination for the human and ecological rehabilitation and economic development of the Semipalatinsk region of Kazakhstan, A/78/312.

https://docs.un.org/en/A/78/312

6. United Nations. (1992). General Assembly document A/47/60.

https://docs.un.org/en/A/47/60

7. U.S. Department of State. (1992, May 23). Protocol to the Treaty between the United States of America and the Union of Soviet Socialist Republics on the Reduction and Limitation of Strategic Offensive Arms (Lisbon Protocol).

https://2009-2017.state.gov/documents/organization/27389.pdf

8. Korrespondent.net. (2013, May 23). 23 травня: день в історії.

https://ua.korrespondent.net/world/1562071-23-travnya-den-v-istoriyi

9. Arms Control Association. (2020, December). The Lisbon Protocol at a glance.

https://www.armscontrol.org/factsheets/lisbon-protocol-glance

10. U.S. Department of State. (1993, December 13). Agreement between the United States of America and the Republic of Kazakhstan concerning the elimination of infrastructure for weapons of mass destruction and the prevention of proliferation of nuclear weapons.

https://www.state.gov/wp-content/uploads/2019/02/09-616.1-Kazakhstan-Weapons-Nonpro-Agrmt-and-Extens.pdf

11. Nuclear Threat Initiative. (2025). Kazakhstan nuclear disarmament.

https://www.nti.org/analysis/articles/kazakhstan-nuclear-disarmament/

12. U.S. Embassy & Consulate in Kazakhstan. (2024, November 25). Project Sapphire: 30 years of U.S.–Kazakhstan nuclear security cooperation.

https://kz.usembassy.gov/project-sapphire-30-years-of-u-s-kazakhstan-nuclear-security-cooperation/

13. Omirgazy, D. (2024, November 26). Project Sapphire: 30th anniversary of U.S.–Kazakh mission to promote safer & more secure world. The Astana Times.

https://astanatimes.com/2024/11/project-sapphire-30th-anniversary-of-us-kazakh-mission-to-promote-safer-more-secure-world/

14. James Martin Center for Nonproliferation Studies. (2010). Kazakhstan nuclear chronology (NTI backgrounder).

https://www.nti.org/wp-content/uploads/2021/09/kazakhstan_nuclear.pdf

15. Astakhov, I. (2025, November 10). From missiles to scrap: Kazakhstan is still clearing the remains of its nuclear past. Orda English.

https://en.orda.kz/from-missiles-to-scrap-kazakhstan-is-still-clearing-the-remains-of-its-nuclear-past-9189/

16. Qazinform. (2024, September 2). 125 years of progress: Kazakhstan’s journey to becoming a global oil and gas powerhouse.

https://qazinform.com/news/125-years-of-progress-kazakhstans-journey-to-becoming-a-global-oil-and-gas-powerhouse-32e7f2

17. The Astana Times. (2025, February 13). Kazakhstan’s proved oil reserves reach 30 billion barrels.

https://astanatimes.com/2025/02/kazakhstans-proved-oil-reserves-reach-30-billion-barrels/

18. U.S. Energy Information Administration. (2019, January 7). Kazakhstan: Background.

https://www.eia.gov/international/analysis/country/KAZ/background

19. Nussupova, A. (2023, April 10). Tengiz: Behind the scenes of the deal of the century. Caspian Barrel.

https://caspianbarrel.org/en/2023/04/tengiz-behind-the-scenes-of-the-deal-of-the-century/

20. Campbell, G. A. (2023). Carter orders deregulation of oil prices. EBSCO Research Starters. https://www.ebsco.com/research-starters/history/carter-orders-deregulation-oil-prices
21. Nussupova, A. (2023, April 8). Tengiz: Behind the scenes of the deal of the century. The Astana Times.

https://astanatimes.com/2023/04/tengiz-behind-the-scenes-of-the-deal-of-the-century/

22. Yuvakuran. (2007, August 25). Kazakhstan Tengiz oil fields, June 1996. Blogger.

https://yuvakuran.blogspot.com/2007/08/kazakhstan-tengiz-oil-fields-june-1996.html

23. Chevron Corporation. (2021). Chevron and Kazakhstan: The power of partnership.

https://www.chevron.com/-/media/chevron/worldwide/documents/chevron-kazakhstan-partnership.pdf

24. KazMunayGas. (n.d.). North Caspian Project.

https://www.kmg.kz/en/press-center/media/severo-kaspiyskiy-proekt/

25. PSA LLC. (n.d.). North Caspian project.

https://psa.kz/en/proekty/?ELEMENT_ID=907

26. NS Energy. (n.d.). Kashagan oil field development, North Caspian Sea, Kazakhstan. https://www.nsenergybusiness.com/projects/kashagan-oil-field-development/
27. Eurasian Research Institute. (2016). Current challenges for the Kashagan offshore oil field project.
    https://www.eurasian-research.org/publication/current-challenges-for-the-kashagan-offshore-oil-field-project
28. Business & Human Rights Resource Centre. (2021, June). North Caspian Operating Company.
    https://media.business-humanrights.org/media/documents/North_Caspian_Operating_Company.pdf
29. The White House. (2001, November 13). Caspian Pipeline Consortium fact sheet. https://georgewbush-whitehouse.archives.gov/news/releases/2001/11/20011113-17.html
30. BlackSea. (2025, May 30). The Caspian Pipeline Consortium (CPC): Strategic backbone of Kazakhstan’s crude oil exports and its geopolitical implications.

https://black-sea.com.tr/the-caspian-pipeline-consortium-cpc/

31. U.S. Energy Information Administration. (2013, September 12). Caspian countries are developing new oil and natural gas export capacity.

https://www.eia.gov/todayinenergy/detail.php?id=12931

32. International Finance Corporation. (n.d.). Baku–Tbilisi–Ceyhan (BTC) pipeline project. https://disclosures.ifc.org/project-detail/SPI/11251/baku-tiblisi-ceyhan-pipeline
33. BankTrack. (2015, November 1). Baku–Tbilisi–Ceyhan oil pipeline. https://www.banktrack.org/project/baku_tbilisi_ceyhan_oil_pipeline
34. Civil Diplomat. (2026, 11 Лютого). Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут як новий Шовковий шлях: роль України у формуванні транзитних можливостей.

https://civildiplomat.com/analytic/transkaspijskij-mizhnarodnij-transportnij-marshrut-yak-novij-shovkovij-shlyax-rol-ukraini-u-formuvanni-tranzitnix-mozhlivostej

35. Mind.ua. (2024, January 29). ЄС хоче вкласти 10 млрд євро у Транскаспійський коридор, що з’єднує Європу і Центральну Азію.

https://mind.ua/news/20268825-es-hoche-vklasti-10-mlrd-evro-u-transkaspijskij-koridor-shcho-z-ednue-evropu-i-centralnu-aziyu

36. U.S. Department of State. (n.d.). U.S. relations with Kazakhstan.

https://2021-2025.state.gov/u-s-relations-with-kazakhstan/

37. The White House. (1994, February 14). Remarks by President Clinton and President Nazarbayev of Kazakhstan in signing ceremony and press availability.

https://clintonwhitehouse6.archives.gov/1994/02/1994-02-14-presidents-remarks-in-signing-with-president-nazarbayev.html

38. Radio Free Europe/Radio Liberty. (2019, March 20). Toqaev sworn in as Kazakhstan’s acting president.
    https://gandhara.rferl.org/a/toqaev-sworn-in-as-kazakhstan-s-acting-president/29831732.html
39. Engels, S. (2018, March). Cooperation between Kazakhstan and the United States in military professionalization programs (Occasional Paper Series No. 29). George C. Marshall European Center for Security Studies. https://www.marshallcenter.org/en/publications/occasional-papers/cooperation-between-kazakhstan-and-united-states-military-professionalization-programs-0
40. McDermott, R. (2005, May 19). Kazakhstan’s emerging role in the war on terror. Jamestown Foundation.
    https://jamestown.org/kazakhstans-emerging-role-in-the-war-on-terror/
41. Jamestown Foundation. (2009, June 18). Kazakh soldiers during a military exercise at Ili range outside Almaty September 23, 2008 [Photograph].
    https://jamestown.org/astana-steps-closer-to-military-alliance-with-moscow/kazakh-soldiers-during-a-military-exercise-at-ili-range-outside-almaty-september-23-2008/
42. Starr, S. F., & Cornell, S. E. (2021). Strong and unique: The U.S.-Kazakhstan partnership over three decades. Central Asia-Caucasus Institute & Silk Road Studies Program. https://www.isdp.eu/wp-content/uploads/2021/12/The-US-Kazakh-Partnership-1-1-1.pdf
43. World Bank. (n.d.). Kazakhstan trade profile (WITS): Exports, imports, and trade indicators. https://wits.worldbank.org/CountryProfile/en/Country/KAZ/StartYear/1995/EndYear/2023/TradeFlow/Export/Partner/ALL/Indicator/XPRT-TRD-VL
44. U.S. Department of State. (n.d.). C 5+1

https://www.state.gov/c51

45. Kassenova, N. (2018). New chapter in Kazakhstan–U.S. relations. Eurasian Research Institute.
    https://www.eurasian-research.org/publication/new-chapter-in-kazakhstan-u-s-relations/
46. Radio Free Europe/Radio Liberty. (2015, October 29). Kerry, Central Asia, journalists call for freedom. Gandhara.

https://gandhara.rferl.org/a/kerry-central-asia-journalists-call-freedom/27333011.html

47. U.S. Department of State. (2012). 2011 country reports on human rights practices: Kazakhstan.
    https://2009-2017.state.gov/j/drl/rls/hrrpt/2011/sca/186466.htm
48. OSCE Parliamentary Assembly. (2012, January 16). Kazakh election was not democratic, say vote monitors.
    https://www.oscepa.org/en/news-a-media/press-releases/press-2012/kazakh-election-was-not-democratic-say-vote-monit
49. Радіо Свобода. (2015, April 27). Казахстанці мали обмежений вибір на голосуванні – ОБСЄ.
    https://www.radiosvoboda.org/a/26981470.html
50. Open Dialogue Foundation. (2013, December 17). The second anniversary of the Zhanaozen tragedy.
    https://en.odfoundation.eu/a/1333,the-second-anniversary-of-the-zhanaozen-tragedy/
51. Radio Free Europe/Radio Liberty. (2021, December 19). Majlis podcast: 10 years later, many questions remain about the Zhanaozen violence.

https://www.rferl.org/a/majlis-podcast-zhanaozen-violence-2011/31616209.html

52. BBC News Україна. (2019, March 19). Назарбаєв пішов: що це означає для Казахстану. https://www.bbc.com/ukrainian/news-47628000
53. BBC News. (2019, June 9). Kazakhstan election: Tokayev wins amid protests. https://www.bbc.com/news/world-asia-48580226
54. Nurmaganbetova, Z. (2019, September 25). Kassym-Jomart Tokayev, Donald Trump meets in New York. Kazinform.
    https://qazinform.com/news/kassym-jomart-tokayev-donald-trump-meet-in-new-york_a3569320
55. Mekhdi, L. (2023, December 25). Qandy Qantar: Kazakh tragedy of January 2022. The Caspian Post.
    https://caspianpost.com/stories/qandy-qantar-kazakh-tragedy-of-january-2022
56. Бикенеева, К. (2022, March 21). Каким видит «Новый Казахстан» президент. Optimism.kz.
    https://optimism.kz/2022/03/21/kakim-vidit-novii-kazahstan-prezident/
57. Terzyan, A. (2022). Kazakhstan amid unrest and instability: Main implications. Journal of Liberty and International Affairs, 8(3), 295–306.

https://www.ssoar.info/ssoar/bitstream/handle/document/83655/ssoar-jlibertyintaff-2022-3-terzyan-Kazakhstan_amid_unrest_and_instability.pdf

58. Ukrinform. (2022, April 1). Kazakhstan won’t be tool to circumvent sanctions against Russia, top Kazakh official says.
    https://www.ukrinform.net/rubric-ato/3445695-kazakhstan-wont-be-tool-to-circumvent-sanctions-against-russia-top-kazakh-official-says.html
59. Ministry of Foreign Affairs of the Republic of Kazakhstan. (2022, June 18). Kazakhstan’s president addresses challenging issues on international agenda and relations with Russia at Saint Petersburg Economic Forum. https://www.gov.kz/memleket/entities/mfa/press/news/details/390248?lang=en
60. Mallinson, K. (2024, February 29). Russia’s influence in Kazakhstan is increasing despite the war in Ukraine. Chatham House.
    https://www.chathamhouse.org/2024/02/russias-influence-kazakhstan-increasing-despite-war-ukraine
61. Kazinform International News Agency. (2026, March 25). Trade turnover between Kazakhstan and Russia nears $30 billion, says Olzhas Bektenov.

https://qazinform.com/news/trade-turnover-between-kazakhstan-and-russia-nears-30-billion-says-olzhas-bektenov-b6fdf3

62. Briançon, P. (2023, August 29). Shady export leaks suggest Russian sanctions work. Reuters.
    https://www.reuters.com/breakingviews/shady-export-leaks-suggest-russian-sanctions-work-2023-08-29/
63. Imamova, N. (2024, January 14). U.S. ambassador to Kazakhstan outlines U.S. engagement in Central Asia. Voice of America.

https://www.voanews.com/a/us-ambassador-to-kazakhstan-outlines-us-engagement-in-central-asia/7440100.html

64. U.S. Embassy & Consulate in Kazakhstan. (2022, December 7). Joint statement on the United States–Kazakhstan enhanced strategic partnership dialogue.

https://kz.usembassy.gov/joint-statement-on-the-united-states-kazakhstan-enhanced-strategic-partnership-dialogue/

65. Chidiac, I. (2023, September 25). The C5+1 summit: Biden’s tactic—simultaneously “astute” and “myopic”. Policies Forum.

https://www.policiesforum.me/en/articles/the-c5-1-summit-biden-s-tactic-simultaneously-astute-and-myopi/

66. Fisayo-Bambi, J. (2025, November 7). Trump hails Central Asian leaders after White House meeting to forge critical mineral ties. Euronews.

https://www.euronews.com/2025/11/07/trump-hosts-central-asian-leaders-ias-us-seeks-to-deepen-critical-mineral-ties

67. Глущенко, О. (2025, 7 листопада). Трамп: Казахстан приєднався до “Авраамових угод”. Українська правда.
    https://www.pravda.com.ua/news/2025/11/07/8006238/
68. Euronews. (2025, December 23). Trump extends invitations to Kazakh and Uzbek presidents for Miami G20 summit.
    https://www.euronews.com/2025/12/23/trump-extends-invitations-to-kazakh-and-uzbek-presidents-for-miami-g20-summit
69. Khassenkhanova, G. (2026, January 22). Kazakhstan joins Donald Trump’s “Board of Peace” as one of 19 founding countries. Euronews. https://www.euronews.com/2026/01/22/kazakhstan-joins-donald-trumps-board-of-peace-as-one-of-19-founding-countries
70. Qazinform International News Agency. (2026, February 5). Kazakhstan, U.S. reaffirm enhanced strategic partnership in Washington talks.
    https://qazinform.com/news/kazakhstan-us-reaffirm-enhanced-strategic-partnership-in-washington-talks-a51f37
    71. Voronova, S. (2026, February 19). Токаев участвует в инаугурационном заседании Совета мира в Вашингтоне. Kursiv Media.
    https://kz.kursiv.media/2026-02-19/svvo-tokaev-uchastvuet-v-inauguraczionnom-zasedanii-soveta-mira-v-vashingtone/
71. Rowlands, L. (2026, February 20). Indonesia, Morocco, Kosovo among 5 countries to send troops under Gaza plan. Al Jazeera.
    https://www.aljazeera.com/news/2026/2/20/indonesia-morocco-kosovo-among-5-countries-to-send-troops-under-gaza-plan
    73. U.S. Department of State. (2026, April 15). Secretary Rubio’s Meeting with Kazakhstan Deputy Prime Minister and Minister of National Economy Zhumangarin. https://www.state.gov/releases/office-of-the-spokesperson/2026/04/secretary-rubios-meeting-with-kazakhstan-deputy-prime-minister-and-minister-of-national-economy-zhumangarin/
    74. Qazinform International News Agency. (2026, April 16). Kazakh President’s Special Envoy, U.S. Secretary of State Hold Talks.
    https://qazinform.com/news/kazakh-presidents-special-envoy-us-secretary-of-state-hold-talks-d74a85
    75. Omirgazy, D. (The Astana Times). (2026, April 16). Kazakhstan, US Deepen Strategic Partnership Across Energy, Transport, Investment Sectors.
    https://astanatimes.com/2026/04/kazakhstan-us-deepen-strategic-partnership-across-energy-transport-investment-sectors/
72. Qazinform International News Agency. (2026, May 5). Kazakhstan Becomes First Central Asian Country to Present Projects at SelectUSA Investment Summit.
    https://qazinform.com/news/kazakhstan-becomes-first-central-asian-country-to-present-projects-at-selectusa-investment-summit-17958e/amp
73. The White House. (2025). President Donald Trump hosts a dinner with leaders of C5 Central Asian countries in the East Room of the White House. https://www.whitehouse.gov/gallery/president-donald-trump-hosts-a-dinner-with-leaders-of-c5-central-asian-countries-in-the-east-room-of-the-white-house/

 

12 березня 2026 року у межах проєкту «Європа та Центральна Азія: діалог без кордонів» відбувся стратегічний діалог на тему «Логістика і транспорт: Україна та Центральна Азія в новій архітектурі сухопутних коридорів».

Проєкт «Європа та Центральна Азія: діалог без кордонів» реалізується двома незалежними аналітичними центрами з України — БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» та ГО «Центр геополітичних досліджень KONSTANTA R&D Group» — за організаційної та фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Стратегічні діалоги в межах проєкту є платформою для експертних обговорень питань, що становлять взаємний інтерес для України та держав Центральної Азії, та спрямовані на розвиток міжрегіонального експертного діалогу у сферах економічної співпраці, логістики, інфраструктури та регіональної взаємодії.

Учасники обговорили роль України та країн Центральної Азії у формуванні нової конфігурації сухопутних транспортних коридорів між Європою та Азією. Зокрема, йшлося про зміни у структурі транзитних потоків, можливості диверсифікації маршрутів постачання та перспективи розвитку альтернативних логістичних шляхів.

Окрему увагу було приділено інфраструктурним можливостям, наявним інституційним обмеженням, а також питанням координації між державним і приватним секторами у реалізації транспортно-логістичних проєктів.

Учасники також розглянули потенціал розвитку мультимодальних логістичних рішень, транспортних хабів та регіональних інфраструктурних ініціатив, що можуть сприяти поглибленню економічної взаємодії між Україною та країнами Центральної Азії.

A Strategic Dialogue on Transport Corridors Held Within the Project “Europe and Central Asia: Dialogue Without Borders”

On March 12, 2026, within the framework of the project “Europe and Central Asia: Dialogue Without Borders,” a strategic dialogue titled “Logistics and Transport: Ukraine and Central Asia in the New Architecture of Land Corridors” was held.

The project “Europe and Central Asia: Dialogue Without Borders” is implemented by two independent analytical centers from Ukraine — the International Charitable Foundation for Public Diplomacy and the Center for Geopolitical Studies “KONSTANTA R&D Group” — with organizational and financial support from the International Renaissance Foundation.

The strategic dialogues within the project serve as a platform for expert discussions on issues of mutual interest for Ukraine and the countries of Central Asia and are aimed at fostering interregional expert dialogue in the fields of economic cooperation, logistics, infrastructure, and regional connectivity.

Participants discussed the role of Ukraine and the countries of Central Asia in shaping a new configuration of land transport corridors between Europe and Asia. In particular, the discussion focused on changes in transit flows, opportunities for diversifying supply routes, and the prospects for developing alternative logistics pathways.

Special attention was paid to infrastructure capabilities, existing institutional constraints, and the coordination between the public and private sectors in the implementation of transport and logistics projects.

Participants also explored the potential for developing multimodal logistics solutions, transport hubs, and regional infrastructure initiatives that could contribute to strengthening economic cooperation between Ukraine and the countries of Central Asia.

 10 березня 2026 року в рамках проєкту «Європа та Центральна Азія: діалог без кордонів» відбувся вебінар для студентів одного з провідних університетів Центральної Азії — KIMEP University (Алмати, Республіка Казахстан) на тему: «Знайомство із сучасною Україною».

Проєкт реалізується двома незалежними аналітичними центрами з України — БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» та ГО «Центр геополітичних досліджень KONSTANTA R&D Group» — за організаційної та фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Дана ініціатива спрямована на розвиток академічного та експертного діалогу між Україною та державами Центральної Азії із питань, що становлять взаємний інтерес.

Вебінар провів український політолог, дослідник і менеджер міжнародних проєктів Святослав Рубан. Під час виступу було представлено комплексний огляд сучасної України — її економічної структури, ключових соціально-економічних трансформацій, ролі країни у європейському просторі та потенціалу для розвитку міжнародного співробітництва.

Студенти KIMEP University проявили значний інтерес до теми вебінару та активно долучилися до дискусії.

БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» та ГО «Центр геополітичних досліджень KONSTANTA R&D Group» висловлюють особливу вдячність за підтримку даної ініціативи і допомогу в організації заходу асистенту професора Нігмету Ібадільдіну, доценту, завідувачу кафедри політичних наук і міжнародних відносин Коледжу соціальних наук KIMEP University.

 

 

A Webinar on “Introducing Modern Ukraine” Held as Part of the Project “Europe and Central Asia: Dialogue Without Borders”

On March 10, 2026, a webinar titled “Introducing Modern Ukraine” was held for students of one of Central Asia’s leading universities — KIMEP University (Almaty, Republic of Kazakhstan) — as part of the project “Europe and Central Asia: Dialogue Without Borders.”

The project is implemented by two independent analytical centers from Ukraine — the International Charitable Foundation for Public Diplomacy and the Center for Geopolitical Studies “KONSTANTA R&D GROUP” — with organizational and financial support from the International Renaissance Foundation.

This initiative aims to foster academic and expert dialogue between Ukraine and the countries of Central Asia on issues of mutual interest.

The webinar was delivered by Sviatoslav Ruban, a Ukrainian political scientist, researcher, and international project manager. During the presentation, participants were offered a comprehensive overview of modern Ukraine — its economic structure, key socio-economic transformations, the country’s role in the European space, and its potential for expanding international cooperation.

Students of KIMEP University demonstrated strong interest in the topic and actively participated in the discussion.

The International Charitable Foundation for Public Diplomacy and the Center for Geopolitical Studies “KONSTANTA R&D GROUP” express their sincere gratitude to Nygmet Ibadildin, Assistant Professor and Chair of the Department of Political Science and International Relations at the College of Social Sciences, KIMEP University, for supporting this initiative and assisting in organizing the event.

Вступ

Понад 35 років протистояння між Азербайджаном та Вірменією довкола Нагірного Карабаху, азербайджанського регіону з переважно вірменським населенням, значною мірою визначало динаміку економічного розвитку та регіональної інтеграції на Південному Кавказі. Перебуваючи у стані конфронтації різної інтенсивності, що була підкріплена впливом зовнішніх сил на перебіг конфлікту між цими двома країнами, Баку та Єреван жили в умовах відсутності економічної взаємодії одне з одним. З огляду на це, впродовж цих десятиліть Південний Кавказ залишався для його країн територією з низьким потенціалом для повноцінної інтеграції та економічної співпраці всередині регіону, а для зовнішніх гравців – місцем періодичної геополітичної напруги. Її проявами була низка збройних конфліктів у Грузії на початку 1990-х років, російсько-грузинська війна 2008 року та, власне, протистояння між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах з низкою гарячих фаз (1988-1994, 2016, 2020, 2023). Восени 2023 року Азербайджан фактично здобув перемогу в конфлікті та відновив свою територіальну цілісність шляхом остаточної ліквідації самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки 1 січня 2024 року, тим самим поклавши край його збройній фазі. Після цього сторони розпочали перемовини у напрямку нормалізації двосторонніх відносин, важливим кроком до чого стало підписання 8 серпня 2025 року у Вашингтоні Спільної декларації між Азербайджаном, Вірменією та США за посередництва президента Дональда Трампа.

Момент після підписання Спільної декларації між США, Азербайджаном і Вірменією у Вашингтоні. Фото – Andrew Harnik/Getty Images

Шлях до нормалізації та досягнуті домовленості

Підписання Спільної декларації закріплює позитивну динаміку двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією у напрямку їхньої остаточної нормалізації у коротко або -середньостроковій перспективі. Водночас завчасно говорити про повноцінне врегулювання конфлікту між двома країнами, оскільки це вимагає підписання повноцінного мирного договору. Цьому на заваді стоять питання, які вимагають окремого вирішення на двосторонньому рівні між Азербайджаном та Вірменією: доля вірменських військовополонених в Азербайджані, окремі положення конституції Вірменії, які Баку трактує як зазіхання на його територіальну цілісність, питання Зангезурського коридору до Нахічевані та практичної реалізації планів зі створення домовленого Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (англ. TRIPP – Trump Route for International Peace and Prosperity), гарантом функціонування якого повинні стати Сполучені Штати на сумісних з повагою до вірменського суверенітету засадах.

Попри неприховані лестощі як азербайджанської, так і вірменської сторони під час зустрічі у Вашингтоні на адресу чинного президента США, сумарного внеску його адміністрації у мирний процес між Баку та Єреваном, а також заяви про підтримку американського очільника в намірах отримати Нобелівську премію миру, заслуга нинішньої адміністрації Білого дому виглядає дещо перебільшеною з ряду причин. По-перше, чинна американська адміністрація працювала над врегулюванням конфлікту, збройна фаза якого, на момент підписання Спільної декларації, завершилася більш ніж півтора роки тому на умовах, що задовольняли Азербайджан, і які Вірменія була не в змозі змінити за нинішньої геополітичної ситуації на Південному Кавказі. З огляду на це, подальша ліквідація самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (відомої також як Республіка Арцах) була закономірним наслідком тривалого збройного протистояння між двома країнами. Оскільки повноцінне підписання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією ще попереду, це, попри очевидний дипломатичний успіх нинішньої адміністрації Білого дому, дозволяє говорити лише про проміжну нормалізацію відносин між Баку та Єреваном. З цього випливає, що конфлікт між Азербайджаном та Вірменією зарано зараховувати до переліку тих війн та збройних конфліктів, які начебто завершив Дональд Трамп.

По-друге, ще до падіння Нагірно-Карабаської Республіки восени 2023 року Вірменія почала процес переорієнтації свого зовнішньополітичного курсу, намагаючись зменшити свою залежність від Росії і досягти певного зближення із Заходом та Туреччиною – головним союзником Азербайджану. Ця тенденція посилювалася у міру того, як Москва дедалі більше нехтувала безпековими зобов’язаннями перед Вірменією: Єреван шукав іншу силу, яка була б здатна взяти на себе посередництво між Азербайджаном та Вірменією. На додачу до цього, наприкінці 2024 року відбулося загострення відносин між Азербайджаном та Росією у зв’язку зі збиттям азербайджанського пасажирського літака російськими засобами ППО. За таких умов США стали логічним вибором у якості посередника для обох сторін ще до повернення Дональда Трампа у Білий дім наприкінці січня 2025 року. За словами Майка Карпентера, члена Ради національної безпеки США за адміністрації Байдена, значну частину підготовчої роботи для досягнення цих домовленостей було здійснено саме адміністрацією попереднього американського очільника.

Незалежно від зміни президентської адміністрації, США впродовж двох останніх років дійсно зробили чимало щоб задати конструктивний вектор розвитку відносин між Азербайджаном та Вірменією та остаточно покласти край протистоянню між двома країнами, відкривши вікно можливостей для розвитку економік цих країн та регіону загалом. На додачу до підписання Спільної декларації, що передбачала парафування тексту майбутнього мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, встановлення дипломатичних відносин між двома державами, розпуску Мінської групи ОБСЄ, повагу до суверенітету та територіальної цілісності одне одного у поєднанні з дотриманням положень Статуту ООН та Алматинської декларації 1991 року, ініціювання створення Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), а також  розблокування вже наявних транспортних коридорів, обидві сторони окремо підписали зі США угоди у сфері економіки, торгівлі, енергетики та технологій.

Карта пролягання Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Фото – TRT World

Економічний розвиток Південного Кавказу: реалії та перспективи

Впродовж десятиліть економічний розвиток Південного Кавказу значною мірою формувався під впливом регіональних конфліктів, а тому зазнав помітних диспропорцій у перерозподілі торговельних потоків, іноземних інвестицій, розвитку транзитних маршрутів та логістичних хабів, маршрутів трубопроводів для нафти та газу тощо. Про відсутність майже будь-якої економічної взаємодії між Азербайджаном та Вірменією наглядно свідчить факт блокади Вірменії з боку Азербайджану та Туреччини, що зумовлювало її існування в умовах часткової транспортної ізоляції впродовж тривалого часу. Єдиними ділянками суходолу, які давали Єревану доступ до зовнішнього світу, були кордони з підсанкційним Іраном та Грузією. За таких умов остання фактично перетворилася на монополіста, який надавав єдиний повноцінний доступ до зовнішнього світу для Вірменії, у той час як Азербайджан та його партнери могли здійснювати транспортування азербайджанських енергоносіїв до Туреччини і далі лише через територію Грузії. Блокада Вірменії та тривалий конфлікт між країнами стали причиною нульового товарообігу між країнами, що негативно вплинуло на динаміку регіональної інтеграції. Свідченням цього є те, що статистичні комітети обох країн не надають жодної інформації про обсяги двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією, у той час як Статистичний комітет Азербайджану навіть не зазначає Вірменію у загальному переліку країн. Враховуючи розміри економік країн регіону, Грузія є важливим торговельним партнером для обох країн, і навпаки. За даними порталу Trading Economics, у 2024 році частка Грузії в експорті Азербайджану та Вірменії склала 2,5% та 1,2%, у той час як частка імпорту сягнула лише 0,6% та 1% відповідно. Проте навіть за таких умов мова йде про сотні мільйонів доларів товарообігу, що є особливо показовим на тлі початку постачань азербайджанського палива до Вірменії наприкінці 2025 року на суму близько 789 тисяч доларів США. Водночас проміжна нормалізація відносин між Баку та Єреваном закладає підвалини для збільшення товарообігу в абсолютних показниках всередині регіону у середньо та -довгостроковій перспективі, а також формує сприятливіший інвестиційний клімат та розширені можливості у рамках Транскаспійського транспортного маршруту. Та попри позитивні політичні зрушення, за оцінками Світового банку темпи зростання регіональної економіки у найближчі роки навряд чи перевищать 4% ВВП. В першу чергу це зумовлено негативним впливом падіння світових цін на нафту та жорсткої фіскальної політики на економіку Азербайджану – найбільшу регіональну економіку.

Кінець 2025 року ознаменував початок процесу відновлення двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією. Фото – AzerNews

Сильні сторони та можливості для регіону

Якщо говорити детальніше про сильні сторони та можливості економічного розвитку Південного Кавказу на тлі проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією, перш за все, варто зазначити географічне розташування і транзитний потенціал регіону, який можна наростити шляхом залучення Вірменії, тим самим збільшивши пропускну спроможність транспортної та енергетичної інфраструктури Південного Кавказу. На користь позитивного сценарію економічних перспектив регіону свідчить факт деескалації геополітичної напруги у регіоні, яка багато в чому була зумовлена саме протистояння між Баку та Єреваном. Це у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме зростанню рівня іноземних інвестицій до регіону, що є особливо актуальним для Вірменії з метою зменшення ролі російського капіталу у її економіці.

Ще однією можливістю, яка виникає на тлі позитивної динаміки мирного процесу між Азербайджаном та Вірменією є перспектива остаточного зняття блокади вірменського кордону з боку Азербайджану та Туреччини, що повинно позитивно вплинути як на транзитні можливості регіону загалом, так і на вірменську економіку зокрема. За словами міністра економіки Вірменії Геворга Папояна, обидві сторони вже шукають шляхи збільшення обсягів двосторонньої торгівлі, які у майбутньому можуть сягнути позначки у сотні мільйонів доларів. Водночас така динаміка може створити для Вірменії сприятливу нагоду щоб зменшити рівень своєї енергозалежності від Росії за рахунок поставок з Азербайджану, оскільки наразі саме Москва залишається найбільшим енергопостачальником для Єревана. Окрім цього, підписана 9 лютого 2026 року прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час південнокавказького турне віцепрезидента США Джей Ді Венса угода про цивільну ядерну співпрацю між Вірменією та США на суму 9 мільярдів доларів США дозволить їй зменшити свою залежність від Росії і у сфері атомної енергетики. Примирення між Єреваном та Баку має також піти на користь Азербайджану, адже за подальшої нормалізації відносин з Вірменією західні країни більш позитивно ставитимуться до ідеї інвестування в різні сектори азербайджанської економіки, враховуючи те, що надалі вони будуть менш залежні від провірменських симпатій частини свого населення зумовленими активною діяльністю вірменської діаспори з впливу на громадську думку у цих країнах (насамперед у США та Франції). Окрім цього, для усіх держав Південного Кавказу відкривається можливість для конструктивної транскордонної взаємодії у тристоронньому форматі, що також матиме позитивний вплив на економічні перспективи регіону в майбутньому.

Віцепрезидент США Джей Ді Венс разом з прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час свого турне Південним Кавказом на початку лютого 2026 року. Фото – Kevin Lamarque/Getty Images

Слабкі сторони та виклики

Попри вищезазначені позитивні моменти в регіональній економіці пов’язані з проміжною нормалізацією двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією, потенційні слабкі місця та загрози все ще зберігаються. Так, незважаючи на здійснення важливих кроків у питаннях економіки, торгівлі, логістики й енергетики, вразливим місцем подальшого економічного розвитку регіону залишається потреба у кропіткій роботі з покращення загальної атмосфери та рівня довіри у відносинах між азербайджанцями та вірменами. За таких умов обидві держави повинні активно працювати над двосторонніми заходами зі зміцнення довіри в очах населення одне одного, адже тісні міжлюдські зв’язки по обидва боки кордону є одним з чинників, які впливатимуть на глибину та якість економічної співпраці між двома країнами. Це аспект, яким не можна знехтувати, оскільки їхнє протистояння супроводжувалося етнічними чистками з обох боків, переважно на ранніх етапах конфлікту. Особливо актуальним це є у контексті внутрішньої політики Вірменії, де частина суспільства категорично не сприймає Азербайджан як можливого партнера, а націоналісти та опозиція звинувачують прем’єр-міністра Нікола Пашиняна у «здачі Карабаху».

Іншою слабкістю є те, що Грузія, яка довгий час була надійним партнером Заходу на Південному Кавказі, фактично заморозила процес своєї подальшої євроатлантичної інтеграції та перебуває у сфері впливу Росії і залишається єдиною потенційною конфліктогенною зоною на Південному Кавказі, зважаючи на російську окупацію Абхазії та Південної Осетії. За оцінками The Jamestown Foundation, Грузія вперше за багато десятиліть опинилася поза зоною стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Показовим у цьому контексті є нещодавній візит віцепрезидента США Джей Ді Венса на Південний Кавказ, де Грузія опинилася поза фокусом уваги Вашингтона. Водночас Тбілісі активно зближується з Москвою і, що не менш важливо, з Пекіном. Останній розглядає Грузію як перспективний напрям для китайських інвестицій. За таких обставин подальший економічний розвиток Південного Кавказу відбуватиметься в умовах певної геоекономічної фрагментації та конкуренції, що не дозволить реалізувати потенціал регіону на повну. Тривалий час саме азербайджансько-грузинські відносини були основою торговельно-економічної архітектури регіону, але за збереження поточних тенденцій Тбілісі може частково опинитися за бортом, а його місце у середньо та -довгостроковій перспективі посяде Єреван. Проте це може мати і позитивні наслідки, адже мотивуватиме Грузію підвищувати конкурентоздатність своїх транспортних потоків, що матиме позитивний вплив на розвиток регіональної інфраструктури загалом. На тлі цього не варто забувати, що Південний Кавказ досі залишається регіоном з відносно низьким рівнем внутрішньої інтеграції, особливо у порівнянні з країнами Бенілюксу або тими ж державами Балтії (про що частково свідчать обсяги товарообігу всередині цих регіонів), що зумовлено історичними, інституційними та географічними параметрами.

У контексті окреслення економічних та політичних перспектив Південного Кавказу потрібно також враховувати потенційні загрози, які можуть походити від зовнішніх акторів. Насамперед мова йде про можливе бажання Росії частково відновити свої позиції на Південному Кавказі, адже Москва досі зберігає деякі важелі впливу на кшталт російської військової бази в Гюмрі та на території окупованих грузинських регіонів, а також тісні зв’язки російських спецслужб з представниками політичної та економічної еліти Вірменії та Грузії. Ще однією стороною, яка залишилася незадоволеною досягнутими домовленостями у Вашингтоні є Іран, який не хоче бачити зростання рівня американської присутності поблизу своїх кордонів. З огляду на це та на серйозну внутрішню нестабільність впродовж останніх місяців в Ірані на тлі глибокої економічної кризи, Тегеран може перешкоджати створенню Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Ймовірність такого сценарію помітно зросла після початку спільної військової операції США та Ізраїлю проти режиму Ісламської Республіки 28 лютого цього року. Якщо ескалація бойових дій та внутрішньої напруги в Ірані набуде нових розмахів, це негативно вплине на перспективи економічного розвитку Південного Кавказу.

Висновки

Після завершення збройного конфлікту у Нагірному Карабасі та успішної проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією за посередництва США перед Південним Кавказом відкриваються перспективи залучення нових іноземних інвестицій у регіон та розширення його транзитних спроможностей, зокрема за рахунок побудови Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), який сполучатиме Нахічевань з рештою території Азербайджану та за умов вдалої реалізації цього проєкту також стане викликом грузинській монополії на Транскаспійському транспортному маршруті. Окрім цього, проміжна нормалізація вже стала поштовхом до початку торговельних відносин між двома країнами, а у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме пожвавленню регіональної торгівлі, а також зменшення енергозалежності Вірменії від Росії та ролі російського капіталу в регіоні загалом. Водночас незавершеність мирного процесу між Баку та Єреваном, відсутність справжнього досвіду ефективної тристоронньої співпраці між Азербайджаном, Грузією та Вірменією, зближення Грузії з РФ та КНР та подальший перерозподіл балансу сил та інтересів у регіоні в умовах стрімкої трансформації сучасної системи міжнародних відносин, а також внутрішня нестабільність в Ірані та його скептичне ставлення до потенційного нарощування американської присутності на Південному Кавказі не дають підстав очікувати на швидкі та переконливі результати для регіональної економіки, від якої будуть отримувати вигоду усі країни Південного Кавказу.

Зовнішня політика Узбекистану після здобуття незалежності у 1991 році є явищем, яке формувалося під впливом особистості президента та регіонального безпекового середовища. Протягом усього періоду незалежності в країни було всього два президенти — Іслам Карімов та Шавкат Мірзійоєв, кожен з яких представляв різні підходи щодо ролі держави як регіонального та зовнішньополітичного гравця, незважаючи на те, що другий тривалий час перебував в адміністрації Карімова, а деякі засади зовнішньої політики Мірзійоєва були запозичені із зовнішньополітичної стратегії 2012 року, прийнятої ще за часів правління першого президента.

Концептуально зовнішньополітичний курс Карімова був багатостороннім, але фактично він реалізовувався у формі обмеженого балансування між основними зовнішньополітичними акторами без глибокого залучення до інтеграційних механізмів. Президент доволі послідовно виступав проти наднаціональних структур, здатних обмежувати державний суверенітет, що пояснює його скептичне ставлення до пострадянських інтеграційних проєктів, зокрема Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яку Узбекистан залишив у 1999 році, а також Організації за демократію та економічний розвиток (ГУУАМ до 2005 року, після — ГУАМ), членство в якій було припинене у 2005 році.

У цей період країна активно вибудовувала співпрацю із західними державами, кульмінацією чого стала передача військової бази Карші-Ханабад у користування збройним силам США після подій 11 вересня. Однак критична позиція США та Євросоюзу щодо подій в Андижані у 2005 році призвела до згортання американської військової присутності, а сам Карімов почав більш обережно ставитися до взаємодії із Заходом . Це стало однією з причин повернення Узбекистану до ОДКБ у 2006 році, однак, попри це, Президент зберігав обережне ставлення до Росії та її регіональних амбіцій . На цьому тлі особливого значення для Узбекистану набув Китай.

Співпраця з КНР будувалася переважно на економічній основі й не супроводжувалася політичними умовами, що відповідало моделі управління Карімова. Китай поступово став важливим торговельним партнером і джерелом інвестицій, а Узбекистан вступив до Шанхайської організації співробітництва (ШОС) . Щоб переконатися в цьому, варто детальніше розглянути економічні відносини між ними у першій половині 2000-х років. Китайська економічна присутність в Узбекистані в той час будувалася переважно на міжурядових фінансових механізмах. Зокрема, у 2004 році між сторонами було укладено кредитні угоди на суму близько 950 млн доларів США, а також додаткову пільгову позику обсягом приблизно 350 млн доларів. Важливо зазначити, що ці кошти не були прямими приватними інвестиціями, а надавалися у формі державних кредитів, часто з прив’язкою до конкретних проєктів або закупівель китайського обладнання.

Проте вже після подій в Андижані, у травні 2005 року, Пекін дещо активізував економічну співпрацю між двома країнами. Так, уже в липні велика делегація з 80 бізнесменів на чолі з віце-прем’єром Ву І (Wu Yi) відвідала Узбекистан і підписала рамкову угоду про інвестиції на суму 1,5 мільярда доларів. А китайські компанії, зокрема Huawei, ZTE, а також Alcatel Shanghai Bell, почали брати участь у модернізації мереж мобільного та наземного телефонного зв’язку, інтернету та цифрового телебачення. Енергетичний сектор також розглядався Китаєм як перспективний напрям співпраці. За даними Барселонського центру міжнародних відносин (CIDOB) до 2005 року сукупні китайські інвестиції в енергетику Узбекистану сягали близько 600 млн доларів США. Проте відсутність належної інфраструктури, зокрема трубопроводів у напрямку Китаю, значно обмежувала можливості повноцінного використання узбецьких енергетичних ресурсів у короткостроковій перспективі .

Відносини з головним тюркським партнером — Туреччиною — були доволі непоганими від самого початку. Саме Анкара першою визнала незалежність Узбекистану у 1991 році й посіла важливе місце у його зовнішньополітичних пріоритетах. Держави поєднували культурна та мовна близькість, а турецька сторона прагнула поширювати свій вплив серед тюркських народів через стипендіальні програми, молодіжні обміни та підтримку мовної освіти; водночас Іслам Карімов став першим лідером Центральної Азії, який здійснив офіційний візит до Анкари. На початку 1990-х років партнер надавав Ташкенту значні кредитні ресурси та сприяв модернізації збройних сил. Погіршення взаємин розпочалося після надання політичного притулку Мухаммаду Саліху — головному супернику Карімова на президентських виборах. Згодом узбецька влада звинуватила турецьку сторону у втручанні у внутрішні справи, а критична реакція на події в Андижані у 2005 році остаточно призвела до охолодження контактів: Карімов припинив участь у багатосторонніх форумах тюркських держав і розірвав військову співпрацю між країнами .

Що ж до регіональної політики, то курс Іслама Карімова вирізнявся підвищеною конфліктністю. Узбекистан дотримувався жорсткої лінії у прикордонних питаннях, проблемах розподілу водних та енергетичних ресурсів, а також трудової міграції, що спричиняло тривалу напруженість у відносинах із Киргизстаном і Таджикистаном та подекуди навіть призводило до загострення безпекової ситуації між державами. Президент відкрито виступав проти реалізації масштабних гідроенергетичних проєктів у сусідніх країнах, розглядаючи їх як загрозу продовольчій та екологічній безпеці Узбекистану . Водночас у 2012 році глава держави схвалив оновлену зовнішньополітичну стратегію, в якій наголошувалося на потребі посилення співпраці з країнами Центральної Азії та розширення міжнародної присутності Узбекистану. Проте до 2016 року ці положення так і не реалізовувалися на практиці .

Після смерті Іслама Карімова та пов’язаного з цим транзиту влади, новим президентом країни став Шавкат Мірзійоєв — багаторічний прем’єр-міністр Узбекистану, який обіймав цю посаду протягом 13 років.

Від початку свого президентства Мірзійоєв зосередився на покращенні відносин із країнами Центральної Азії, здійснивши низку важливих кроків у напрямі нормалізації взаємин із сусідніми державами, зокрема розпочавши вирішення питання демаркації кордонів — надзвичайно болючого для регіону — та сприявши зниженню рівня конфліктності у водно-енергетичній сфері. У кінцевому результаті Узбекистану все ж вдалося домогтися проведення демаркації кордонів із сусідами, створивши так звані «лінії миру» у 2025 році . Також варто відзначити зростання внутрішньорегіональної торгівлі між країнами Центральної Азії саме після обрання в Узбекистані нового президента. Позитивний сигнал, який свідчить про посилення інтеграційних відносин між державами .

Обсяги міждержавного експорту товарів у Центральній Азії (у млрд доларів США)

 

Ключові показники внутрішньо регіональної торгівлі країн Центральної Азії за 2017–2022 роки (у млрд доларів США)

У відносинах із Росією Мірзійоєв дотримується прагматичного курсу, зосередженого на торговельно-економічній співпраці, що підкреслювалося участю Узбекистану в «сірому» імпорті підсанкційних товарів до РФ . Так, за останні роки товарообіг між країнами стабільно збільшувався: з 4,6 млрд дол. у 2022 р. до 6,0 млрд дол. у 2025 р., а частка Росії у зовнішній торгівлі Узбекистану підвищилася приблизно з 15% до 16.3%. На кінець 2024 року загальний обсяг торговельних операцій між двома державами становив 11,6 млрд доларів США: узбецький експорт становив 1,7 млрд доларів, тоді як імпорт від північного партнера перевищив 4 млрд доларів, що зумовило суттєвий торговельний дисбаланс на його користь.

 

Динаміка товарообігу між Узбекистаном і Росією (2022–2025)

 Розглянемо один із найбільших напрямів співпраці між двома країнами — енергетичну сферу. У межах поглиблення економічних зв’язків особливого значення набуває паливно-енергетичний сектор, де реалізуються спільні ініціативи з видобутку та транспортування природного газу, модернізації електромереж і створення нових генеруючих потужностей, зокрема за участі російських компаній у сфері атомної генерації. Показовим кроком стало підписання у 2023 році Узбекистаном, Казахстаном і Росією угоди щодо регіональних поставок газу, що сприяло зміцненню тристоронньої інтеграції. Водночас партнерство з «Росатомом» передбачає спорудження модульних ядерних реакторів у Джизакській області, що розглядається як стратегічний крок до диверсифікації національного енергобалансу .

Але, попри масштабну співпрацю між країнами, їхні відносини не набули форми офіційного військово-політичного союзу, що проявляється в нейтральній позиції щодо вторгнення РФ в Україну та у невизнанні окупованих територій за агресором .

Паралельно відносини Узбекистану зі США та ЄС почали покращуватися після 2016 року: поглиблювалася співпраця у сферах економіки та культури, активно зростав товарообіг між сторонами. Країна стала активніше взаємодіяти з МВФ та Азійським банком розвитку, розпочалися переговори щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) . Також уперше у своїй історії Узбекистан отримав суверенні кредитні рейтинги від S&P, Moody’s і Fitch. Водночас про відновлення американського контролю над базою Карши-Ханабад більше не могло бути й мови: країна повністю відмовилася не лише від розміщення іноземних військових формувань на своїй території, а й припинила участь у міжнародних миротворчих операціях, що відповідало цілям зовнішньополітичної стратегії, ухваленої ще у 2012 році .

Логічним продовженням зростаючої міжнародної активності Узбекистану стало приєднання до Ради миру (Board of Peace) як держави-засновника. 22 січня 2026 року Президент Мірзійоєв особисто підписав установчу хартію організації у Давосі, в рамках Всесвітнього економічного форуму. Ініціатива, запропонована Президентом США Дональдом Трампом і підкріплена Резолюцією Ради Безпеки ООН № 2803. Участь Ташкента у структурі, до якої увійшли 26 держав-засновників, підтверджує курс на розширення дипломатичного впливу і відповідає задекларованим принципам мирного врегулювання конфліктів і багатостороннього співробітництва .

Примирення ж між Узбекистаном і Туреччиною відбулося лише після того, як Шавкат Мірзійоєв відвідав Анкару у 2017 році — перший візит із 1990-х років. Тоді у своїй промові він висловив щиру прихильність до «братнього народу» та підписав економічні контракти на 3,5 млрд доларів . Також у 2019 році Узбекистан вступив до Тюркського союзу, що сприяло зростанню його торговельно-економічної взаємодії з країнами-членами організації в регіоні через спрощення митних і транзитних процедур.

На фото: Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв (ліворуч) і Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган під час офіційного візиту до Туреччини 25 жовтня 2017 року.  

Щодо співпраці з КНР, то вона залишається доволі важливою в контексті багатовекторності Узбекистану. Країна бере участь у проєкті «Один пояс — один шлях», активно співпрацює з Китаєм та долучилася до великих регіональних проєктів, найвідомішим з яких є будівництво залізниці «Китай — Киргизстан — Узбекистан». Водночас Китай є найбільшим торговельним партнером Узбекистану, що найкраще характеризує співпрацю між країнами . За даними Міжнародного торгового центру, експорт з Китаю до Узбекистану зріс зі 104 млн доларів у 2002 році до 5,2 млрд доларів у 2021 році. За той самий період імпорт з Узбекистану до Китаю зріс з 27 млн доларів до майже 2 млрд доларів. Водночас варто зазначити, що країна все ж намагається уникати надмірної залежності від Китаю, підтримуючи багатовекторність

 

Товарообіг Китаю з Узбекистаном за 2002-2021 роки (у млн дол. США)

Висновки

Проведений аналіз еволюції зовнішньополітичної доктрини Узбекистану дає підстави стверджувати, що 2016 рік став своєрідним водорозділом між двома різними моделями зовнішньої політики держави. Упродовж періоду правління Іслама Карімова Узбекистан дотримувався обережного, переважно оборонного курсу, в основі якого лежало прагнення максимально зберегти суверенітет країни шляхом дистанціювання від наднаціональних інтеграційних механізмів і жорсткого контролю над зовнішніми впливами. Така модель забезпечувала внутрішню стабільність, однак водночас обмежувала можливості країни для повноцінної участі в регіональних і глобальних процесах та сприяла накопиченню напруженості у відносинах із сусідніми державами Центральної Азії.

Зміна політичного керівництва після смерті Іслама Карімова та прихід до влади Шавката Мірзійоєва зумовили поступовий, але системний перегляд зовнішньополітичних пріоритетів. Новий курс не заперечив ключових принципів суверенітету й невтручання, однак наповнив їх практичним змістом через активну дипломатію, регіональний діалог і прагматичну багатовекторність. Особливо показовим є різкий зсув у регіональній політиці: демаркація кордонів, зниження конфліктності у водно-енергетичних питаннях та зростання внутрішньорегіональної торгівлі свідчать про перехід Узбекистану від ролі «проблемного сусіда» до ролі одного з ключових стабілізаторів Центральної Азії.

На глобальному рівні зовнішня політика Узбекистану після 2016 року характеризується прагматичним балансуванням між основними центрами сили без особливої прив’язки до будь-якого з них. Відносини з Росією, Китаєм, США, ЄС і Туреччиною розвиваються паралельно, з чітким акцентом на економічну співпрацю, інвестиції та інфраструктурні проєкти, водночас із принциповою відмовою від розміщення іноземних військових баз і втягування у військово-політичні союзи. Такий підхід дозволяє Узбекистану мінімізувати зовнішні ризики, зберігаючи простір для маневру в умовах зростаючої геополітичної конкуренції.

Отже, можна дійти висновку, що саме після 2016 року Узбекистан почав реалізовувати багатовекторну зовнішню політику не лише на рівні декларацій, а й у практичному вимірі. Трансформація зовнішньополітичної доктрини свідчить про перехід від ізоляціоністсько-оборонної моделі до відкритішої, гнучкішої та більш інтегрованої стратегії, яка поєднує збереження суверенітету з активною участю в регіональних і глобальних процесах. Саме ця еволюція дозволяє розглядати сучасний Узбекистан як одного з ключових і найперспективніших акторів Центральної Азії в умовах нового світового порядку.

Центральна Азія стала одним із перших регіонів, де Туреччина після завершення холодної війни почала вибудовувати самостійну зовнішньополітичну лінію. Уже на початку 1990-х років регіон розглядався як простір, у якому поєднувалися геополітичні інтереси та символічний ресурс спільної тюркської спадщини. Водночас із самого початку було очевидно, що можливості Туреччини у Центральній Азії є обмеженими з огляду на її економічний потенціал і відсутність важелів прямого політичного чи військового впливу, порівнянних із тими, які мали інші зовнішні актори . У цих умовах пошук альтернативних інструментів закріплення присутності в регіоні став не просто бажаним, а необхідним елементом зовнішньої політики Анкари.

Починаючи з 2000-х років, взаємодія Туреччини з державами Центральної Азії поступово набула більш структурованого характеру. Контакти перестали обмежуватися політичними деклараціями та періодичними візитами, натомість акцент змістився на формування стійких каналів співпраці у гуманітарній та культурній сферах. У цей період помітно зросла роль інструментів м’якої сили, які дозволяли Туреччині працювати не лише з урядовими елітами, а й із ширшими суспільними групами, насамперед через освіту, культуру та програми розвитку.  

Важливим чинником цієї стратегії стала історико-культурна близькість, зокрема апеляція до тюркської ідентичності, яка використовувалася як основа для побудови гуманітарних контактів. Проте сам по собі цей чинник не гарантував ефективності. Дослідження м’якої сили Туреччини показують, що культурна спорідненість набуває практичного значення лише тоді, коли вона підкріплюється конкретними програмами та інституційною присутністю, здатною забезпечити регулярність і повторюваність впливу.  

 

Інституційні механізми реалізації м’якої сили Туреччини в Центральній Азії

Інституційна карта зовнішньої культурної та освітньої політики Туреччини. Джерело: [Figure 1, ст. 4, 3]

Саме інституційні механізми дозволяють Туреччині забезпечувати сталість і системність м’якої сили в Центральній Азії. Протягом останніх десятиліть у турецькій зовнішній політиці сформувалася модель, у межах якої гуманітарний, культурний та освітній вплив реалізується через спеціалізовані державні та напівдержавні структури. Їхня діяльність охоплює як проєкти розвитку та соціальної інфраструктури, так і мовно-культурні та освітні програми, що створює багаторівневу архітектуру впливу та дозволяє підтримувати регулярну присутність Туреччини в регіоні .

Одним із центральних елементів цієї архітектури є Турецьке агентство співробітництва та координації (TİKA), яке з початку 1990-х років відіграє ключову роль у реалізації проєктів розвитку в країнах Центральної Азії. У Киргизстані з початку співпраці було реалізовано понад 1 300 проєктів і заходів, зосереджених передусім у сферах освіти, медицини, професійного навчання та розвитку соціальної інфраструктури, що свідчить про довготривалу та системну присутність агентства в країні . В Узбекистані діяльність TİKA охоплює майже 900 проєктів, спрямованих на підтримку освітніх і медичних закладів, розвиток сільського господарства, інфраструктури та інституційної спроможності місцевих партнерів . У Таджикистані реалізовано понад 400 проєктів, основний акцент у яких зроблено на освіті, охороні здоров’я, підготовці кадрів і соціально орієнтованих ініціативах . У Туркменистані кількість реалізованих проєктів і заходів перевищує 500, при цьому діяльність агентства зосереджена на освітніх, медичних, інфраструктурних і культурно-гуманітарних напрямах . У Казахстані з початку співпраці було здійснено близько 500 проєктів, значна частина яких пов’язана з розвитком освіти, підтримкою соціальної інфраструктури та збереженням культурної спадщини .  

Загалом розвиток діяльності Турецького агентства співробітництва та координації в Центральній Азії демонструє, що його гуманітарна присутність не обмежується проєктами соціально-економічного характеру, а поступово розширюється у сферу культури як самостійного виміру м’якої сили. У 2024–2025 роках саме через культурні ініціативи агентство дедалі виразніше працює з символічним і ціннісним рівнем взаємодії, поєднуючи просвітницькі, медійні та креативні формати з регіональним контекстом і локальними культурними практиками.  

У Киргизстані одним із таких напрямів стала підтримка аудіовізуальних проєктів, пов’язаних із тематикою тюркського світу, зокрема організація публічних показів документального кіно . Такий формат поєднує культурно-просвітницьку функцію з формуванням спільного історичного наративу, що апелює до ідеї культурної близькості та спільного минулого. У Таджикистані впродовж року акцент було зроблено на розвитку медіасередовища через освітньо-культурні ініціативи для молодих фахівців у сфері комунікації, що дозволяє впливати на гуманітарний дискурс опосередковано, через підготовку кадрів, здатних інтегрувати культурні меседжі в локальний інформаційний простір. В Узбекистані реалізація культурної політики у 2025 році поєднувала традиційну спадщину з креативними індустріями: підтримка заходів, присвячених традиційному одягу, ремеслам і сучасному дизайну, сприяла включенню культурної спадщини в актуальний соціально-економічний контекст і створенню платформ для міжрегіональної творчої взаємодії.

Турецьке агентство співробітництва та координації (TİKA), Міжнародна організація тюркської культури (TÜRKSOY), Міністерство культури Узбекистану та Ферганська губернія спільно організували «VI Тиждень жінок та моди у тюркському світі» в Маргілані, Узбекистан. 

У Туркменистані та Казахстані у 2024-2025 роках культурна присутність Туреччини через TİKA набула більш інституціоналізованих форм. У Туркменистані підтримка міжнародних кінематографічних і культурних подій сприяла формуванню регіональних творчих мереж і зміцненню ролі країни в ширшому тюркському культурному просторі, де Туреччина виступає одним із координаторів культурного діалогу. Водночас у Казахстані культурні ініціативи були спрямовані на збереження історичної пам’яті та закріплення культурної спадщини через створення і підтримку спеціалізованих культурних центрів і просторів пам’яті. Такі проєкти інтегруються в місцеву культурну інфраструктуру і мають довготривалий ефект, оскільки продовжують функціонувати незалежно від окремих подій, забезпечуючи сталість гуманітарної присутності Туреччини.

4-й Всесвітній тюркський кінофестиваль «Коркут Ата» в Ашхабаді, організований за підтримки Турецького агентства співробітництва та координації (TİKA) як платформа культурної взаємодії митців і кінопрофесіоналів тюркського світу. 

Дані за 2024 рік дозволяють оцінити масштаб і спрямованість цієї діяльності в ширшому контексті. Упродовж року TİKA реалізувала понад 1 600 проєктів і заходів, з яких значна частина була зосереджена в освітньому, медичному та соціальному секторах. Загальний обсяг офіційної розвиткової допомоги Туреччини у 2024 році становив 7,42 млрд доларів США, при цьому діяльність агентства розглядається як один із інструментів підтримки міжнародної видимості та довгострокової присутності країни в різних регіонах, зокрема в Центральній Азії. У цьому контексті TİKA формує практичний вимір м’якої сили, пов’язаний із безпосереднім досвідом співпраці та конкретними результатами на місцевому рівні.

Поряд із розвитковими проєктами важливу роль відіграє культурно-мовний напрям, який реалізується через Інститут Юнуса Емре. Його діяльність спрямована на поширення турецької мови, культури та мистецтва за кордоном і формування сталих гуманітарних контактів. Станом на кінець 2019 року мережа інституту налічувала 58 культурних центрів у 48 країнах, при цьому Центральна Азія залишалася одним із регіонів його пріоритетної уваги . Мовні курси та культурні програми створюють регулярні формати взаємодії, які сприяють формуванню позитивного сприйняття Туреччини та підтримують її присутність у гуманітарному просторі регіону.

Таблиця з даними про поширення турецької мови через Інститут Юнуса Емре. 

Кількісні показники цієї діяльності відображають її масштаб. Загальна кількість слухачів курсів турецької мови, організованих через мережу Інституту Юнуса Емре, перевищує 140 тисяч осіб, що свідчить про стабільний попит на мовно-культурні програми та інституційну спроможність підтримувати їх у довгостроковій перспективі . Водночас для Центральної Азії характерною залишається відносно обмежена фізична присутність інституту, що зумовлює концентрацію активностей у великих міських центрах і підкреслює значення партнерських форматів співпраці з місцевими установами.

Третім важливим інституційним компонентом м’якої сили Туреччини є діяльність Управління у справах турків за кордоном та пов’язаних із ними громад (Presidency for Turks Abroad and Related Communities / YTB), яке виступає центральним координатором державної політики у сфері освітніх, гуманітарних і соціальних програм для іноземних громадян. Діяльність інституції має на меті не лише розширити присутність Туреччини, а й сприяти збереженню історичного та культурного надбання турецьких і споріднених громад, а також підтримувати діалог із місцевими спільнотами країн, де ці громади проживають.

Функціонування цієї інституції вибудовується навколо створення сталих каналів взаємодії між Туреччиною та іноземними освітніми й академічними спільнотами. Управління охоплює координацію програм академічної мобільності, підтримку іноземних студентів і молодих фахівців, розвиток професійних та експертних мереж, а також роботу з випускниками турецьких освітніх програм. Такий підхід дозволяє зберігати довгострокові зв’язки з учасниками освітніх ініціатив після завершення їхнього формального навчання та підтримувати їхню залученість до турецького гуманітарного й інтелектуального простору.

Саме діяльність YTB створює організаційну основу для реалізації масштабних освітніх ініціатив, які виходять за межі окремих програм і формують ширшу освітню присутність Туреччини в різних регіонах світу, зокрема в Центральній Азії.

Освітня політика Туреччини як інструмент м’якої сили

Наявність такої інституційної координації свідчить про те, що освіта в зовнішній політиці Туреччини розглядається не як допоміжний, а як стратегічний інструмент м’якої сили, що поєднує академічну мобільність із формуванням стійких людських і професійних мереж, які мають значення для міждержавних відносин у регіоні. Для держав Центральної Азії, де молодь відіграє важливу роль у суспільному та економічному розвитку, доступ до міжнародної освіти стає одним із ключових каналів зовнішнього впливу.

У центрі цієї політики перебуває державна стипендіальна програма «Türkiye Scholarships», яка за останні роки стала одним із наймасштабніших інструментів освітнього впливу Туреччини у світі. Ця програма фінансується урядом Туреччини та розрахована на студентів з усього світу, включно з країнами Центральної Азії. Вона пропонує можливість навчання на всіх рівнях вищої освіти – бакалавраті, магістратурі та аспірантурі – у провідних університетах Туреччини, повністю покриваючи витрати на навчання, проживання, турецьку мову, медичне страхування та інші потреби студентів. За даними адміністрації програми, у 2024 році кількість поданих онлайн-заявок до «Türkiye Scholarships» сягнула приблизно 121 830 із 170 країн, а кожного року відбирається близько 5 тисяч студентів, які стають стипендіатами цієї програми. Такий масштаб відбору відображає значну популярність програми серед молоді Центральної Азії, де студенти шукають можливості для міжнародної мобільності та отримання якісної освіти.

Програма вже має значну мережу випускників у глобальному контексті: загалом більше 15 тисяч осіб продовжують навчання в межах цієї стипендії, а попередні роки показували близько 165 тисяч поданих заявок на участь у програмі, з яких понад 4 тисячі студентів були відібрані для отримання підтримки (дані за 2022 рік). Ці цифри свідчать про те, що програма має значний освітній масштаб і високий рівень конкуренції, що робить її привабливим інструментом не лише академічного розвитку, а й дипломатичного впливу.

Важливою особливістю освітньої політики Туреччини є її довгострокова орієнтація. Освітній вплив не завершується отриманням диплому: значна увага приділяється роботі з випускниками, які після повернення до своїх країн зберігають професійні та соціальні контакти з Туреччиною. Через мережеві платформи, зустрічі та професійні ініціативи формується спільнота випускників, яка може відігравати роль посередника між Туреччиною та країнами Центральної Азії у науковій, освітній, адміністративній та бізнес-сферах.

Крім того однією з характерних особливостей цієї політики є створення та підтримка спільних університетських проєктів у Центральній Азії, які забезпечують постійну академічну присутність Туреччини в регіоні. На відміну від стипендіальних програм, що мають обмежений часовий горизонт, університети функціонують як довготривалі платформи освітнього, наукового та культурного обміну. Саме такі інституції розглядаються як один із найбільш стійких інструментів м’якої сили, оскільки вони поєднують підготовку кадрів, формування професійних мереж і символічну присутність держави в освітньому просторі іншої країни.

 Одним із найяскравіших прикладів такого підходу є Киргизько-турецький університет «Манас», створений у середині 1990-х років на міждержавній основі. Від початку він розглядався як довгостроковий гуманітарний проєкт, спрямований на формування спільного академічного простору між Туреччиною та Киргизстаном. Його інституційна модель поєднує елементи двох освітніх систем і передбачає активну участь турецьких академічних кадрів у навчальному процесі, що дозволяє не лише забезпечувати трансфер освітніх стандартів, а й закріплювати постійні канали наукової та методологічної взаємодії. Навчання турецькою та киргизькою мовами, а також акцент на гуманітарних і соціальних дисциплінах сприяють формуванню серед студентів культурної близькості та спільного інтелектуального поля. У 2017–2018 навчальному році в університеті навчалося близько 5 950 студентів, з яких понад 800 мали міжнародний статус; освітня структура включала дев’ять факультетів і декілька спеціалізованих шкіл, що свідчить про сформовану та багаторівневу академічну інфраструктуру. Університет функціонує як осередок підготовки фахівців, які інтегруються в національні інституції Киргизстану, водночас зберігаючи стійкі зв’язки з турецьким академічним середовищем, що підсилює довготривалий ефект освітнього впливу.

Кампус Киргизько-турецького університету «Манас» у Бішкеку. 

Подібну роль у системі освітньої м’якої сили Туреччини відіграє Міжнародний казахсько-турецький університет імені Ходжі Ахмета Ясаві, розташований у Туркестані. Його створення було пов’язане з міждержавними домовленостями між Казахстаном і Туреччиною та з ідеєю підготовки кадрів для тюркомовного простору. Важливою особливістю цього університету є поєднання символічного та практичного вимірів освітньої політики. Туркестан як історичний і духовний центр тюркського світу надає університету додаткового культурного значення, тоді як широка академічна пропозиція дозволяє залучати студентів різних спеціальностей, не обмежуючись гуманітарною сферою. У 2018–2019 навчальному році тут навчалося понад 8 600 студентів, з яких 1 300 представляли інші країни тюркського простору, що підтверджує роль університету як регіонального освітнього хабу й майданчика для формування горизонтальних міждержавних зв’язків у Центральній Азії. У цій конфігурації Туреччина постає не лише як донор окремих освітніх програм, а як центр тяжіння ширшої академічної співпраці.

 

Міжнародний казахсько-турецький університет імені Ходжі Ахмета Ясаві, Туркестан. 

Новішим елементом цієї архітектури є створення Міжнародного університету тюркських держав у Ташкенті, що свідчить про прагнення поширити інституційну модель освітньої взаємодії ще на один ключовий центр регіону. На відміну від класичних двосторонніх університетських проєктів, цей формат апелює до багатосторонньої логіки співпраці в межах тюркського простору, що дозволяє розглядати його як спробу інституціоналізувати освітню м’яку силу на регіональному рівні. Попри те, що ефективність цього проєкту ще складно оцінити з огляду на його відносну новизну, сам факт його створення демонструє послідовність турецької освітньої політики та прагнення закріпити свою присутність у Центральній Азії не лише через мобільність студентів, а й через сталі університетські структури.    

Загалом турецькі університети в Центральній Азії формують окремий вимір м’якої сили, який доповнює стипендіальні програми та роботу з випускниками. Вони створюють локальні осередки турецької академічної культури, знижують бар’єри для доступу до освіти та сприяють формуванню змішаних професійних і соціальних мереж. Водночас їхній вплив має точковий характер і поступається за масштабами освітній присутності деяких інших зовнішніх акторів у регіоні. Однак саме через поєднання інституційної стабільності, символічного значення і роботи з людським капіталом ці університети залишаються одним із найбільш ефективних і довготривалих інструментів освітньої м’якої сили Туреччини в Центральній Азії.

Культурні інструменти впливу Туреччини

Крім того освітній напрям не є єдиним каналом гуманітарного впливу, оскільки іншим не менш важливим пластом м’якої сили Туреччини в регіоні виступає культурний вимір. Культурна політика Туреччини в Центральній Азії не зводиться до поодиноких символічних акцій, а формується як багаторівнева система, що охоплює масову культуру, мовно-культурну взаємодію та регіональні формати спільної культурної участі, орієнтовані на ширші суспільні аудиторії. Одним із найбільш масштабних інструментів цього впливу залишається аудіовізуальний медіаконтент. Упродовж 2023–2024 років Туреччина зберігала позиції одного з провідних світових експортерів телевізійних серіалів, а загальний обсяг експорту телевізійного контенту у 2023 році оцінювався приблизно у 600 млн доларів США, при цьому значна частина аудиторії припадала на країни Євразії, включно з Центральною Азією. Для регіону цей інструмент має особливу вагу, оскільки серіали та телевізійні формати поширюються через національні телеканали та цифрові платформи, не потребуючи фізичної культурної присутності Туреччини. Через повторювані сюжетні лінії, образи міського життя, соціальної мобільності та сімейних цінностей формується стійке уявлення про Туреччину як сучасну, динамічну й культурно близьку країну, що значною мірою пояснює ефективність медіа як інструменту м’якої сили в регіоні.

Важливим доповненням до цього медіавиміру є тюркськомовне мовлення, орієнтоване безпосередньо на аудиторію Центральної Азії. Канал «TRT Avaz» спрямований на глядачів Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Туркменистану та Таджикистану і використовує тюркські мови як основу комунікації. Програмна сітка охоплює культурні, історичні, музичні та інформаційні формати, що сприяє формуванню спільного гуманітарного простору та зменшенню мовного бар’єра. Регулярність мовлення й адаптація контенту до мовних і культурних особливостей регіону дозволяють інтегрувати турецький культурний продукт у повсякденне медіаспоживання населення Центральної Азії.

Іншим культурним інструментом є спільні тюркські культурні платформи, насамперед ініціативи в межах Міжнародної організації тюркської культури (TÜRKSOY) та Організації тюркських держав. Їхня діяльність формує наднаціональний рівень культурної взаємодії, у межах якого Туреччина діє не ізольовано, а як один із ключових координаторів спільного гуманітарного простору. На відміну від двосторонніх культурних програм, ці платформи ґрунтуються на принципі багатосторонньої участі, що дозволяє поєднувати символічний вимір спільної тюркської ідентичності з практичними форматами культурної співпраці та інституційного партнерства між країнами Центральної Азії.

Одним із практичних механізмів діяльності цих платформ стала ініціатива культурних столиць тюркського світу. У 2024 році місто Анау в Туркменистані було визначене культурною столицею тюркського світу, що супроводжувалося проведенням масштабних культурних заходів за участі митців із різних країн регіону. У 2025 році цей статус було передано місту Актау в Казахстані, де реалізовано серію культурних, освітніх і наукових подій, спрямованих на зміцнення міжкультурних зв’язків у тюркському просторі. Ефективність цього формату полягає в тому, що культурна взаємодія відбувається на регіональному рівні та сприймається як спільна ініціатива, що знижує політичну чутливість культурних контактів і водночас посилює горизонтальні зв’язки між учасниками.

Варто також відзначити зростання ролі цифрових культурних інструментів у 2024–2025 роках. Активне використання соціальних мереж, онлайн-платформ і цифрового відеоконтенту дозволяє компенсувати обмежену фізичну присутність культурних центрів і забезпечує масштабність охоплення, що є критично важливим для регіону з молодою та мобільною аудиторією. У сукупності ці інструменти формують багатошаровий культурний вплив, який поєднує емоційне сприйняття через медіа, мовно-культурну взаємодію та регіональні формати спільної культурної участі.

Висновки

 У підсумку можна стверджувати, що м’яка сила Туреччини в Центральній Азії сформувалася як цілісна й інституційно закріплена система гуманітарного впливу, яка компенсує обмежені можливості прямого політичного або економічного тиску.   Ефективність цієї моделі значною мірою забезпечується інституційною архітектурою м’якої сили. Турецьке агентство співробітництва та координації, Інститут Юнуса Емре, Управління у справах турків за кордоном та пов’язаних з ними громад, а також освітні й медійні структури діють не ізольовано, а як взаємопов’язані елементи єдиного підходу. Саме ця координація дозволяє поєднувати проєкти розвитку, культурні ініціативи та освітні програми в багаторівневу систему, що підтримує регулярність і повторюваність впливу, а отже – його сталість у часі.

Освітній вимір м’якої сили Туреччини демонструє особливу результативність у Центральній Азії. Стипендіальні програми, спільні університети та робота з випускниками створюють довготривалі людські й професійні мережі, які зберігають зв’язок із Туреччиною після завершення формальної освіти. Такі зв’язки мають кумулятивний ефект: вони поступово інтегруються в наукові, адміністративні та бізнес-середовища країн регіону, формуючи неформальні канали взаємодії та взаєморозуміння. Університетські проєкти, на відміну від короткострокових програм мобільності, забезпечують постійну академічну присутність Туреччини та закріплюють її роль як одного з центрів тяжіння регіональної освітньої співпраці.

Культурний вимір доповнює цей освітній фундамент, розширюючи аудиторію впливу за межі академічних і елітних груп. Масова культура, тюркськомовні медіа, мовно-культурні програми та спільні культурні платформи працюють із широкими соціальними верствами, формуючи емоційно забарвлене та водночас впізнаване уявлення про Туреччину як культурно близьку й сучасну державу. Особливе значення має те, що значна частина цього впливу реалізується без необхідності масштабної фізичної присутності, що робить культурну політику гнучкою й адаптивною до умов регіону з великою територією та різнорідними соціальними контекстами.

Таким чином, м’яка сила Туреччини в Центральній Азії постає як довгостроковий проєкт, орієнтований не на швидкий політичний ефект, а на поступове формування гуманітарного простору співпраці. Саме через інституційну сталість, роботу з людським капіталом і багаторівневу культурну взаємодію Туреччина закріплює свою присутність у регіоні, створюючи підґрунтя для тривалих міждержавних і міжсуспільних зв’язків, здатних впливати на регіональну динаміку у середньо- та довгостроковій перспективі.

БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» розпочинає проведення серії глибинних експертних інтерв’ю у державах Центральної Азії. Дослідження реалізується паралельно щодо п’яти країн регіону – Республіки Казахстан, Республіки Узбекистан, Киргизької Республіки, Республіки Таджикистан та Туркменістану – і спрямоване на вивчення експертного бачення перспектив співпраці між Україною та кожною з держав. До участі в дослідженні запрошуються зацікавлені експерти з держав Центральної Азії – економісти, фінансисти, політологи, представники бізнесу, журналісти.

Дослідження проводиться двома незалежними аналітичними центрами з України – БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» та ГО «Центр геополітичних досліджень «KONSTANTA R&D Group» у рамках проєкту «Європа та Центральна Азія: діалог без кордонів» за фінансової та організаційної підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Мета дослідження – виявити експертну думку щодо перспектив і ключових напрямів співпраці України з державами Центральної Азії у сферах економіки, логістики, відновлення України, а також міграційної, освітньої та культурної політики.

Анкета структурована за тематичними блоками та передбачає оцінку поточного рівня економічної взаємодії, визначення пріоритетних форм і секторів кооперації, аналіз логістичного та транзитного потенціалу регіону, можливостей участі держав Центральної Азії у відновленні України, гуманітарного порядку денного, ролі діаспор та міжнародних партнерів, а також середньострокових і довгострокових стратегічних перспектив співпраці.

Заповнення анкети займає приблизно 20–25 хвилин. Проєктна команда буде щиро вдячна за ваш час та експертний внесок у проведення дослідження.

Експерти, зацікавлені в участі, можуть надіслати запит на офіційну електронну адресу info@civildiplomat.com або заповнити гугл форму https://forms.gle/4Et1prYrGy6nig1t7

Участь є добровільною. Імена та особисті дані учасників залишаються конфіденційними та не передаються третім сторонам і не публікуються без попередньої згоди респондента.

19 грудня у Національному університеті біоресурсів і природокористування України відбувся круглий стіл під назвою «Публічна дипломатія Центральної Азії: нові горизонти співпраці з Україною». Захід був організований БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» спільно з кафедрою міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП України.

Із вітальними словами до учасників звернулися Олександр Лабенко, проректор НУБіП України з науково-педагогічної роботи та міжнародної діяльності, Федір Лавриненко, директор Фонду громадської дипломатії, Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні, а також Інна Савицька, декан гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України.

У заході взяли участь представники дипломатичного корпусу держав Центральної Азії в Україні:
– Шамсіддін Абдуходжаєв, радник Посольства Республіки Узбекистан в Україні;
– Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні;
– Сердар Какаджанов, перший секретар Посольства Туркменистану в Україні;
– Бегенч Союнов, третій секретар Посольства Туркменистану в Україні.

До дискусії також долучилися представники закордонних дипломатичних місій України , зокрема:
– Валерій Жовтенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Киргизькій Республіці;
– Юрій Савченко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Узбекистан (2010–2019);
– Юсуф Куркчі, перший секретар Посольства України в Республіці Узбекистан;
– Олена Маснєва, другий секретар Посольства України в Республіці Казахстан.

Свої експертні думки та оцінки в ході бесіди також надали: Віра Константинова, голова правління ГО «Центр геополітичних досліджень “Константа Р енд Ді Груп”», Людмила Лановюк, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП, науковці й викладачі Чорноморського національного університету імені Петра Могили, Національного університету «Одеська політехніка», Державного університету «Житомирська політехніка», а також студенти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара та Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.

У межах заходу було презентовано нові проєкти Фонду громадської дипломатії: аналітичний дайджест «Стратегічний компас Центральної Азії», проєкт «Ключові публічні дипломати України» та аналітичний матеріал «Публічна дипломатія Центральної Азії». Презентовані матеріали можна завантажити натиснувши на посилання:

Публічна_дипломатія_Центральної_

Ключові_публічні_дипломати_України

Дайджест_Стратегічний_компас_Центральної_Азії

Висловлюємо щиру подяку всім учасникам, спікерам, партнерам та гостям заходу за активну участь, змістовні виступи й конструктивний діалог. Саме завдяки спільним зусиллям круглий стіл став важливим кроком до поглиблення взаєморозуміння, зміцнення довіри та розвитку практичної співпраці між Україною та країнами Центральної Азії

24 червня 2025 року в «Українському кризовому медіа центрі» відбувся круглий стіл на тему розвитку міжрегіонального співробітництва між Україною та країнами Центральної Азії. Захід організував «Фонд громадської дипломатії» за участі провідних експертів, науковців, дипломатів, студентів та представників активної молоді.

Мета обговорення – актуалізація формату взаємодії «C5 + Україна» та пошук інституційних механізмів зміцнення регіонального партнерства в умовах глобальних трансформацій.

Учасники розглянули перспективи співпраці у сферах дипломатії, безпеки, торгівлі, освіти, цифрових технологій, а також презентували аналітичний матеріал «Дипломатичний формат 5+1»
(доступне для завантаження за посиланням ДИПЛОМАТИЧНИЙ ФОРМАТ « 5+1 » Укр    DIPLOMATIC FORMAT « 5+1» English)

Участь у дискусії взяли:

• Даніал Саарі, директор Центру політичних досліджень Школи політики і права (Алмати);
• Інна Волошенко, кандидат політичних наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка;
• Віталій Кулик, завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ;
• Олексій Фещенко, експерт Фонду громадської дипломатії (модератор заходу).

Ключові тези виступів:

Даніал Саарі:

– «Центральна Азія переглядає свій геополітичний курс, шукає нові баланси між глобальними гравцями. Україна може стати важливим партнером для регіону, особливо у сфері цифрових технологій та вищої освіти».
– «Наша візія співпраці виходить за межі економіки – ми бачимо академічні альянси, спільні дослідницькі ініціативи та інноваційні хаби, що з’єднають Київ та Алмати».

Інна Волошенко:

– «Спільні освітні ініціативи, подвійні дипломи, студентські обміни – це не лише інвестиція в майбутнє, а й реальний крок до формування нової моделі партнерства».

– «Регіональні навчальні платформи за участю України можуть змінити підхід до регіональної інтеграції – через культуру, науку, взаємопізнання».

Віталій Кулик:

– «Більшість країн Центральної Азії декларують нейтралітет у контексті війни рф проти України, однак водночас активно шукають альтернативи впливу росії через співпрацю з Туреччиною, Іраном і Китаєм».

– «Українські експерти з інформаційної безпеки та протидії фейкам готові поділитися успішним досвідом із центральноазійськими колегами – це важлива ланка нашої спільної безпекової архітектури».

Олексій Фещенко:

– «Цей круглий стіл – лише початок. Ми маємо сформувати конкретну дорожню карту співпраці: обмін експертами, технологічні проєкти, підтримка молоді, а головне – інституційна сталість».

– «Перевести слова у конкретні дії – інакше діалог залишиться лише обговоренням. Наступний етап – запуск реальних проєктів, включно з підписанням меморандумів та плануванням практичних форумів».

Результати обговорення:

Загалом було окреслено низку стратегічних напрямів: формалізація формату «C5 + Україна»; розвиток освітніх та наукових платформ; запуск спільних бізнес- та В2В-ініціатив; інноваційні цифрові проєкти; посилення протидії дезінформації. Учасники домовилися про створення робочих груп і регулярних зустрічей, спрямованих на реалізацію запропонованих інструментів взаємодії.

Фонд громадської дипломатії й надалі виступатиме платформою для професійного діалогу та практичної взаємодії на рівні України та країн Центральної Азії.

Щоб розібратись із першопричинами розбіжностей у першому турі президентських виборів у Польщі, варто повернутись до питань політичної системи Польщі та ситуації за період 2015 -2025 років, тобто за президентства Анджея Дуди. Польща є президентсько-парламентською, проте вагомим важелем є наявність права вето у президента. З 2015 по 2023 рік у Польщі переважала правоцентристська політика, що просуває націоналістичні ідеї, цінності «традиційної сімʼї», тощо. З часом політика партії «Право і Справедливість», а також прийняття певних законів стало суперечити демократії. Через прийняття законів, що мали намір реформувати судову систему, у Польщі та ЄС почались розбіжності. Також, існував жорсткий контроль ЗМІ, що впливав на загальну ситуацію. Обмеженння прав жінок, такі як питання аборту, а також відсутність підтримки ЛГБТ+ стали ключовими питаннями у політиці правих. Не дивлячись на звичну антиукраїнську позицію правих, Дуда від початку повномасштабного вторгнення в Україні (2022) активно надавав значну допомогу.

Польща була однією із транзитних країн для транспортації західної зброї, а також активно приймала біженців з України. З часом ця політика стала стриманішою через внутрішній тиск. Ми ще побачимо яку роль Україна відіграє у президентських виборах у Польщі.

А поки що розглянемо ситуацію, яка виникла у 2023, коли премʼєром став Дональд Туск, проєвропейський політик, який розпочав повернення Польщі до правової держави, відновлення відносин із ЄС та поступову дерегуляцію ЗМІ.

Варто зазначити, що більшість реформ була блокована президентом, що і спричинило напружену внутрішню політичну ситуацію у Польщі.

Перш за все, варто відзначити 3 кандидатів, які мають перевагу більшості голосів, на прикладі яких, можна пояснити дану ситуацію.

Це два представники від правих — Навроцький (Право і Справедливість) та Ментцен (Конфедерація) і представник лівих — Тшасковський (Громадянська коаліція), який був би дуже вигідний Туску, враховуючи наявність права вето у президента.

Найбільшу та майже схожу кількість голосів між собою розділили Тшасковський та Навроцький. Це можна пояснити, тим що частина поляків за проєвропейський курс та проти політики правих, яку називають авторитарною, а частина — все ще віддає голоси правим.

Помітною тенденцією у першому турі стала неочікувано висока підтримка Ментцена, що відіграла велику роль у першому турі, а саме, майже 15% голосів. Переважна частина яких, це молоді люди, віком від 18 до 29 років. Хоча цінностями партії «Конфедерація» є жорсткий націоналізм, антиглобалізм, проти ЄС та проти мігрантів, а також антиукраїнська риторика. Та можна припустити, що багато молодих поляків бачать праву риторику як форму бунту проти «старої еліти» — як лівої, так і ліберальної. Ліберальні партії в Польщі асоціюються з урбаністичними “елітами”, а не з реальною підтримкою молоді в малих містах.

Слід зазначити, що саме такого роду політика Ментцена могла вплинути на подальші дії виборців:

«Marzy mi się silna, dumna, bogata i bezpieczna Polska» — Мрію про сильну, горду, багату та безпечну Польщу.

«Niskie i nieskomplikowane podatki» — Низькі та прості податки.

«Nie widzę powodu, by głosować na Trzaskowskiego» — Не бачу причин голосувати за Тшасковського.

Ментцен формує простий, емоційний, майже популістський меседж. Він апелює до молоді не ідеологією, а риторикою “антисистемності”: прості податки, сильна країна, «геть старих політиків». Подібно до Навроцького, 

Ментцен також обіцяє соціальні гарантії, субсидії, підтримку молодих сімей. Праві політики, особливо Конфедерація, дуже активно працюють у соцмережах, що може апелювати до молодого населення. Також, політикою правих просувається ідея, мовляв “наші інтереси відсунуті на другий план”, натякаючи на ситуацію в Україні. А частина молоді вважає, що Польща надто багато віддає Україні: робочі місця, соціальні програми та політичну увагу.

В той час як Тшасковський, попри проєвропейські цінності, не має молодіжного «культу», а його меседжі — стримані, інтелектуальні, не завжди прості для широкої молодої аудиторії. Також, він закликає до послідовної євроінтеграції України і говорить про єдність польсько-українських інтересів у сфері безпеки, що наразі не подобається народу.

«Polska powinna być liderem w Unii Europejskiej» — Польща повинна бути лідером в Європейському Союзі.

«Popieram związki partnerskie i liberalizację prawa aborcyjnego» — Підтримую партнерські союзи та лібералізацію закону про аборти.

«Polska powinna wspierać Ukrainę w dążeniu do członkostwa w NATO» — Польща повинна підтримувати Україну в прагненні до членства в НАТО.

Тшасковський чітко орієнтується на проєвропейську аудиторію. Його відкриті заяви щодо прав людини, ліберальних реформ та підтримки України — це сигнал для виборців, які прагнуть модернізації країни.

Щодо сподівань на другий тур, то по-перше, за результатами першого туру на основі офіційних даних Центральної виборчої комісії Польщі другий тур відбудеться між Тшасковським та Навроцьким. Знову ж таки бачимо, що обидва кандидати опозиційні. А за  даними останніх опитувань йдеться про незначну перевагу Тшасковського.

З огляду на програми цих двох кандидатів можна зробити висновки щодо подальшої ситуації у Польщі, її відносинах із ЄС та перспективами для України, в разі обрання одного з кандидатів. Звичайно що, для розхитаної розбіжностями, політичної системи Польщі, обрання Тшасковського було б дуже вигідним. Адже, Тшасковський та Туск мають схожі погляди та цінності, що елімінує проблему розбіжностей, а також відновить та посилить відносини із ЄС.

Українське питання також стало важливою темою кампанії. Тшасковський обіцяє продовжувати всебічну підтримку України — військову, гуманітарну й дипломатичну — та виступає за її інтеграцію до ЄС і НАТО. Він бачить майбутнє Польщі як активного партнера України на міжнародній арені.

Натомість Навроцький закликає зосередитися на національних інтересах Польщі, пропонуючи обмежити обсяг допомоги Україні та переглянути соціальну підтримку для українських біженців. Він апелює до виборців, які вважають, що польські ресурси мають залишатися в країні.

«W kolejkach do lekarzy i przychodni pierwszeństwo muszą mieć obywatele Polski. W szkołach i przedszkolach – polskie dzieci. Musimy wprowadzić brak dopłat do ukraińskich i innych emerytur, a świadczenia socjalne będą przede wszystkim dla Polaków» — У чергах до лікарів та поліклінік першими мають бути громадяни Польщі. У школах і дитсадках – польські діти. Ми повинні скасувати доплати до українських та інших пенсій, а соціальні виплати мають бути насамперед для поляків.

Таким чином, результати першого туру президентських виборів у Польщі 2025 року стали відображенням глибокого політичного розколу в суспільстві, який формувався протягом останнього десятиліття. Напруга між проєвропейськими та націонал-консервативними силами, посилена конфліктами навколо верховенства права, судової реформи, ЗМІ, прав людини та міграційної політики, досягла свого апогею. Молодь, частково радикалізована та розчарована традиційними елітами, стала фактором, що порушив політичну рівновагу, підтримавши крайні праві сили.

Українське питання виявилось лакмусовим папірцем для обох головних кандидатів: у той час як Тшасковський виступає за стратегічну підтримку України, Навроцький просуває ізоляціоністську риторику. Другий тур стане не лише вирішальним для внутрішнього курсу Польщі, а й показовим у контексті її зовнішньої політики та регіональної ролі в Східній Європі.

Обрання Тшасковського може означати стабілізацію польсько-українських відносин та відновлення довіри з боку ЄС. А Київ може розраховувати на продовження політичної підтримки, координацію безпеки та сприяння в євроінтеграції.

Натомість перемога Навроцького, ймовірно, означатиме переоцінку допомоги Україні й певне охолодження двосторонніх відносин. Для Польщі ж — це шанс для консервативного реваншу та посилення націоналістичного дискурсу, що може ускладнити як внутрішню ситуацію в Польщі, так і міжнародну співпрацю.