Ілія Куса про ядерну угоду та україно-російський слід у зовнішній політиці Ірану

Цими днями довкола Ірану розгорілися неабиякі геополітичні пристарсті. Окрім знову актуалізованого питання оновлення ядерної угоди, ми маємо справу ще й із темою російсько-української війни, яка не оминула іранський зовнішньополітичний порядок денний.

Ілія, про що Кулеба говорив із іранським главою МЗС?

Зараз є дві теми, за якими нам цікавий іранський напрямок.

Перша – це можливість участі Ірану в якихось гуманітарних операціях. Вони про це, в принципі, говорили й натякали.

Друге – це, безумовно, спроба вибити з-під Росії іранську карту. Тому, що нині ситуативно наші інтереси, по суті, збігаються з інтересами Ірану. Оскільки останній хоче, щоб його підсанкційна нафта вийшла на ринок. І нам це теж вигідно, позаяк дозволить дещо знизити ціну на нафту, завдяки якій РФ отримує надприбутки.

І це може призвести до зменшення частки російської нафти на європейському ринку за рахунок її заміщення іранською.

Саме такою була, скоріш за все, тематика цієї розмови.

Путін раніше говорив про відправку 16 тисяч найманців з Близького Сходу в Україну. Скільки душ буде з Ірану серед тих бойовиків?

Ну по – перше, росіяни не мали на увазі Іран. Дуже сумніваюся, що хтось звідти поїде воювати в Україну. Там, все таки, дуже на це дивляться обережно і їм не потрібно втягування в цю війну.

Скоріше малися на увазі такі країни Близького Сходу, як Сирія, Лівія, Ліван, Ірак. Ну, тобто ті країни, які зараз переживають дуже серйозну соціально-економічну кризу, де є люди, яких можна за гроші відправити воювати.

Це можуть бути парамілітарні угруповання або колишні бойовики, які там лишилися.

На мою думку, Путін дуже сильно переоцінює їхні можливості взагалі зібрати стільки людей. Думаю, 16 тисяч – це дуже завищена цифра. Максимум, що вони зберуть в тій же Сирії… ну, може 100-200 людей, які реально за гроші готові воювати де завгодно.

Сумніваюся, що буде масове прибуття в Україну сирійських військовослужбовців. Тому, що сирійська влада не дуже схвально взагалі дивиться на перспективу виїзду своїх солдатів кудись. Особливо зараз, коли вони потрібні в Сирії. Тамтешні можновладці не можуть собі дозволити просто віддавати солдатів на війну за чужі інтереси і взагалі не зрозумілу війну.

Крім того, я маю сказати, що суспільство там теж дивиться на це негативно. Люди не підтримують ідею відправки якихось військових.

Єдине, що росіянам дійсно було б цікаво – це досвід сирійської армії в штурмі міст. Російська армія не вміє штурмувати міста, вони цього не робили.

От зараз я бачу, що пишуть, мовляв, сирійський досвід повторюється в Маріуполі…там треба розуміти декілька речей.

По – перше, немає ніякого «сирійського досвіду». Битва за Алеппо, битва за Мосул в Іраку, битва за Ракку в Сирії – всі ці бої, це не якась унікальна тактика. Просто типовий бій в умовах щільної міської забудови. Те, що називають англійською urban warfare.

Штурм великих міст завжди виглядає так, як у Маріуполі, Алеппо або ще десь. Тобто, це брудна війна, дуже великі жертви серед цивільного населення, нажаль. Страшні руйнування інфраструктури і, в тому числі житлових будівель, оскільки місцеве населення дуже часто опиняється під перехресним вогнем.

Американці з цим стикнулися ще під час війни в Іраку, коли туди вторглися. Згадати хоча б ці страшні битви за Фалуджу або за Рамаді.

В Сирії росіяни не штурмували Алеппо. Це російський міф. Який вони, до речі, самі ж і створили, бо вирішили, що раз допомагали з повітря, то тепер можна собі взяти лаври переможців загалом в усій військовій кампанії. Хоча в Сирії реально воювали зовсім не росіяни. На землі воювали сирійці. З одного і з іншого боку. В Алеппо сирійці в основному. Якщо брати Ракку, то це сирійські курди за повітряної підтримки американців.

Тому, у росіян немає досвіду наземного штурму міст. З цим вони стикнулися в Україні. Їхня розвідка дуже сильно підвела. Вони вважали, що місцеве населення надасть підтримку, а виявилося навпаки.

Яке майбутнє чекає ядерну угоду?

Судячи з усього, переговори продовжуються. Росіяни дійсно спробували їх зірвати, оскільки зрозуміли, що зараз підписання угоди з Іраном, а відтак, вивільнення іранської нафти на зовнішні ринки їм не вигідне. Тож в останній момент Москва висунула нові вимоги. Умови були несподіванкою для всіх і особливо неприємним сюрпризом для іранців, які, власне, свого роздратування публічно не приховували.

Росіяни вимагали, щоб їх виключили із західних санкцій для співпраці з Іраном. Щоб це було записано в ядерній угоді. З того, що я бачив, кілька днів тому була заява міністра закордонних справ Лаврова на зустрічі з главою іранського МЗС, де він сказав, що нібито США надали такі письмові гарантії.

З боку Штатів не було ні спростувань, ні підтверджень і я поки що не впевнений взагалі що це все означає, але переговори відновились.

Тобто, тут одне з двох: або Сполучені Штати дійсно вирішили задовольнити ці вимоги, і таким чином західні санкції проти РФ не будуть поширюватися на її співпрацю з Іраном.

Або там досягли якогось компромісу. Якийсь середній варіант нам поки залишається невідомим.

Треба буде вже дивитися після підписання самої ядерної угоди. Але поновлення переговорів означає, що, в принципі, шанси на підписання нової ядерної угоди реально є.

Що стало причиною обстрілу Ербілю?

Це своя гра Ірану і Ізраїлю, яка триває вже кілька років в активній фазі. Я так розумію, що ракетні удари Ірану були відповіддю Ізраїлю на авіаудар ізраїльських ВПС по проіранських формуваннях у Сирії, який стався за декілька днів до цього.

В результаті було вбито двох офіцерів іранського Корпусу Вартових Ісламської Революції. Іран заявив, що дасть відповідь.

За американською версією, ракетний удар успіху не мав.

Іран, зі свого боку, заявляв про влучання по секретних об’єктах Моссаду в Ербілі.

Чутки про те, що Ізраїль розширив свою розвідувальну мережу поблизу Ірану ходять давно. Я читав це в багатьох джерелах. І такі удари по Курдистану відбуваються вже не вперше.

Тому причиною обстрілу була саме ця діяльність ізраїльської сторони.

Як би Ви охарактеризували сьогоднішній стан відносин Ірану та Росії?

Стосунки складні. Навіть історично так склалося, що ще починаючи з часів Російської Імперії, перси та росіяни не дуже між собою ладнали.

Держави є геополітичними супротивниками в цьому регіоні. Давно були і, по суті, лишаються. Оскільки імперські амбіції є в обох країн. Маючи ситуативно партнерські стосунки у протистоянні зі США та Туреччиною в Сирії, Тегеран і Москва залишаються конкурентами в битві за вплив на офіційний Дамаск.

Навіть в збройних силах Сирії існують зараз підрозділи, які більш віддані Ірану, а з іншого боку є й такі, хто прихильно ставиться до Росії.

Там відбувається постійне тертя між інтересами дуже бурхливе. Доходило навіть до боїв на півдні Сирії.

Наскільки сильно на іранську політику впливає Корпус Вартових Ісламської Революції сьогодні?

Корпус є однією з елітних груп, які формують політичну владу. По суті, сьогоднішня іранська влада – це така суміш, зв’язка військово-політичної еліти з числа Вартових, вищого духовенства, яке розташовано окремо, реформаторів, котрі сьогодні в опозиції, і прагматичних консерваторів, яких представляє Ібрагім Раїсі. Він якраз, до речі, не є ні вихідцем з Корпусу Вартових, ні повністю не є представником духовенства.

Всі називають його консервативним, хоча це неправда. Він дуже прагматичний службовець. Понад 20 років пропрацював у прокурорських колах. В принципі Раїсі є балансиром між різними групами і елітами. Тому, власне, і його кандидатура пройшла на етапі попереднього відбору, коли відбувалися президентські вибори.

Тож Вартові зараз доволі потужна організація. Нині його представники залучені до роботи навіть у певних секторах іранської економіки. Володіють деякими державними компаніями, у когось із них є бізнес. Тому я й кажу, що це окрема елітна група в Ірані. Щось на кшталт касти. Іранська влада – це взагалі дуже багаторівневий світ, якому перетинаються інтереси дуже різних гравців.

Про що говорили Ван Ї та іранський міністр закордонних справ?

Розмова стосувалася двох ключових питань.

Перше – позиція Китаю щодо ядерної угоди. Вона, до речі, зараз ближча до американської.

І друге – знову таки, зараз невідомо наскільки Китай готовий не те, що приєднатися до антиросійських санкцій, але якось трошки посилити точково тиск на Москву.

Я думаю, що один з варіантів – це, безумовно, налагодити імпорт енергоносіїв. В тому числі з Ірану, якщо підпишуть угоду і його звільнять від санкцій.

Хоч варто сказати, що КНР і до цього закуповувала іранську нафту в обхід санкцій.

Пекіну важливо щоб в першу чергу звільнена від санкцій іранська нафта пішла йому. Піднебесна дуже серйозно потребує «чорного золота». Надто на тлі зростання споживання, коли держава поступово виходить з коронакризи.