Задля розуміння політики зовнішніх акторів в регіоні потрібно коротко окреслити, яку роль має Африка в світовій геополітиці. Африка має 30% світових запасів корисних копалин і багата на рідкоземельні метали [1]. Попит на ці ресурси буде стрімко зростати, що робить Африку критично важливим гравцем у глобальних ланцюгах поставок. За прогнозами, до 2050 року населення Африки становитиме 2,5 мільярда осіб, тобто чверть населення світу. Середній вік населення 18 років – на 14 років молодший, ніж у будь-якому іншому регіоні – дає їй демографічну перевагу. Очікується, що до 2060 року африканський середній клас досягне 1,1 мільярда осіб, що стимулюватиме споживчі витрати та економічне зростання [2]. У 2030 році 250 мільйонів африканців зможуть освоїти 3 трильйони доларів США споживчих витрат. Електронна комерція зростає, а кількість користувачів Інтернету, за прогнозами, перевищить 850 мільйонів до 2030 року.
З огляду на вищесказане Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Тому не дивно, що такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Переходячи до розгляду акторів слід згадати, що діяльність Китаю в Африці є багатогранною. Він прагне отримати доступ до природних ресурсів (таких як нафта, мінерали і деревина) для забезпечення своєї зростаючої економіки. Крім того, Китай розглядає Африку як важливий ринок для свого експорту та інвестицій. За допомогою інфраструктурних проектів (таких як ініціатива “Один пояс, один шлях”) Китай прагне посилити зв’язок і здобути геополітичний вплив. Китай інвестує значні кошти в африканську інфраструктуру, надає кредити та бере участь у торговельних партнерствах. Його підхід часто характеризується невтручанням у внутрішні справи, що дозволяє йому будувати відносини без нав’язування політичних умов, а лише за рахунок економічної залежності [3].
Інтереси Росії в Африці мають історичне коріння з часів холодної війни. Вона прагне відновити вплив, втрачений після розпаду Радянського Союзу. Африка надає можливості для продажу зброї, видобутку ресурсів і створення стратегічних плацдармів. Крім того, Росія прагне протистояти домінуванню Заходу і розширити свою військову присутність. Росія продає зброю, проводить військові навчання та співпрацює з африканськими країнами у сфері безпеки. Вона також підтримує автократичні режими, використовуючи своє право вето в Раді Безпеки ООН для захисту «союзників» [4].
Франція підтримує міцні історичні зв’язки зі своїми колишніми колоніями в Африці. Її інтереси включають забезпечення доступу до ресурсів, збереження впливу та протидію нестабільності. Пріоритетами Франції також є боротьба з тероризмом та управління міграційними потоками. Франція утримує військові бази в Африці і співпрацює з регіональними організаціями. Однак її дії піддаються критиці и розглядаються як неоколоніальниалізм [5], через таку реакцію та державні перевороти в колишніх колоніях Франція частково втрачає свій вплив на користь Росії та Китаю.
США прагнуть протидіяти тероризму та просувати економічні інтереси в Африці. Вони розглядають континент як стратегічного партнера. Крім того, США конкурують з іншими світовими державами за вплив: надають іноземну допомогу, підтримують миротворчі місії та беруть участь у безпекових партнерствах. Вони також заохочують демократичне врядування та розвиток приватного сектору. Однак зараз їх основною задачею є протидія впливу КНР та РФ, співпраця з більш прозахідними державами та створення «плацдарму» для посилення позицій в регіоні.
З огляду на вищесказане стає зрозуміло, що все більше впливу в регіоні мають КНР та РФ, а держави Заходу навпаки намагаються втримати падаючий вплив в Африці. Колоніальна історія Західної Європи лежить в основі нинішніх труднощів їхньої політики в Африці. За останні два роки військові перевороти відбулися в різних країнах Сахельського регіону, включаючи Чад, Малі, Нігер, Буркіна-Фасо і Гвінею. Варто зазначити, що Франція втрачає вплив в країнах, які колись були її колоніями. У серпні 2020 року в Габоні відбувся військовий переворот, що призвів до повалення президента Алі Бонго, який перебував при владі з 2009 року. Незважаючи на історичні зв’язки Франції, реакція на переворот була незначною; схожа ситуація відбулась в 2023 році в Нігері, коли до влади прийшла антифранцузька хунта, а влада Франції не зробила ніяких кроків задля збереження впливу та допомоги легітимній владі. Це викликало критику з боку різних французьких політичних діячів, зокрема Жана-Люка Меленшона та Марін Ле Пен, які звинуватили Еммануеля Макрона в тому, що він дозволив Франції втратити свій вплив у цьому критично важливому регіоні [6].
Дійсно, цей регіон має дуже велике значення для Франції, оскільки вплив на ці держави надає певні геополітичні та економічні переваги. Наприклад, Нігер володіє 7-м за розміром у світі місцеродовищем урана. Франція покладається на 50% урану Нігеру для 70% своєї ядерної енергії [7]. Схожа ситуація з іншими ресурсами. Оскільки колишні колонії Франції мають важливе геополітичне становище, то Париж намагається втримувати там свій вплив. Французькі військові бази в Африці відігравали значну роль у збереженні французького впливу. Однак оскільки французькі контингенти з 6 500 солдатів перебувають під загрозою вигнання з таких країн, як Малі, Буркіна-Фасо і Чад, ці країни шукають альтернативних «захисників», звертаючись до Росії [8] або Китаю. Деякі з цих країн перебувають на межі внутрішнього хаосу або громадянської війни, а на горизонті маячить загроза більш масштабного конфлікту в Західній і Центральній Африці. Франція не встигла за глобалізацією Африки, а нові держави регіону, такі як Китай, зараз очолюють економічну експансію в регіон. Промислове зростання Китаю потребувало величезних обсягів сировини та нових ринків збуту, що призвело до проведення у 2000 році Форуму китайсько-африканського співробітництва, на якому Китай запропонував дешеві кредити та інвестиції, насамперед в інфраструктурні проекти [9]. Китайські проекти значно зміцнили позиції Китаю. Вплив Китаю в Африці почав посилюватися після 2013 року з ініціативою “Один пояс, один шлях”, а торговельні відносини між Китаєм та Африкою значно перевищили американсько-африканську торгівлю за той самий період.
Слід окреслити чому ж Захід втрачає свої позиції в регіоні. Військові хунти зараз керують чотирма з п’яти сахельських країн, що свідчить про зміну впливу. Західні держави повинні переоцінити свої стратегії, оскільки Росія набуває все більшого значення. Ландшафт Сахелю, що змінюється, вимагає певних відповідей, які б відповідали інтересам африканських держав. У міру того, як західний вплив слабшає, Африка стоїть на роздоріжжі. Дипломатичні перестановки, військові перегрупування і стратегічні партнерства формують траєкторію розвитку континенту.
Повертаючись до КНР, ми більш детально розглянемо політику Пекіну щодо Африки. Варто відмітити внутрішній контекст Китаю. Основна місія КПК – створити сприятливе середовище для того, щоб зробити Китай провідною світовою державою шляхом посилення «всеосяжної національної влади» Китаю та «брати активну участь у реформуванні системи глобального управління» [10]. Варто відмітити, що Африка займає центральне місце в цих цілях. Протягом останніх двох десятиліть Китай мобілізував африканські країни, щоб забезпечити майже одностайну підтримку кількох китайських резолюцій, які змінюють норми в міжнародних організаціях. Наприклад, у Комісії ООН з прав людини (UNHRC), африканські країни схвалили резолюцію, підтриману Китаєм, у 2017 році, яка висунула альтернативне тлумачення прав людини, зосереджене на невтручанні [11]. Так само всі африканські члени Ради ООН з прав людини, крім одного, підтримали резолюцію в 2020 році, яка вперше вставляє так звану «думку Сі Цзіньпіна» (Ідеологічна система Китаю, заснована на працях та промовах генерального секретаря ЦК Компартії Китаю Сі Цзіньпіна) в текст ООН [12].
Варто згадати й що в 2022 році багато африканських лідерів підтвердили свою прихильність позиції, що “Тайвань є невід’ємною частиною Китаю” [13]. Деякі африканські уряди також підтримали паралельні механізми, створені Китаєм, такі як Азійський банк розвитку інфраструктури та ініціатива “Один пояс, один шлях”, просуваючи зусилля Китаю зі створення альтернативних міжнародних інституцій та реформуючи існуючі.
Однак слід розглянути, за рахунок чого та як Китаю вдається мати такий вплив в регіоні та які ще КНР має переваги від співпраці з державами Африки. Китай зайняв позицію протилежну Західним урядам у своїх африканських інвестиціях. Він характеризує свої кредити як взаємовигідну співпрацю між країнами, що розвиваються, обіцяючи не втручатися у внутрішню політику тих, кому він надає кредити. У цьому відношенні Китай протиставляє себе Західним країнам, яких Китай і деякі африканські уряди звинувачують у намаганні відновити колоніальну систему або не взаємовигідному «викачуванні ресурсів». Також важливо відзначити, що Китай ж навчився на власному досвіді, і тому він має свій підхід до інвестицій в континент. Наприклад, під час громадянської війни в Судані Китаю довелося мати справу з представниками різних опозиційних до уряду сил, щоб зберегти нафтопровід «Великий Ніл» [14], який експлуатується Китайською національною нафтовою корпорацією. Продовжуючи питання інвестицій та енергетики, варто згадати нафтопровід з Танзанії в Уганду. Мова йде про амбітний проєкт східноафриканського трубопроводу, який буде реалізовано у співпраці з TotalEnergies, китайською CNOOC і Національною нафтовою корпорацією Уганди. Інфраструктурні проєкти посідають важливе місце в політиці Китаю. Ба більше, цей трубопровід матиме важливе значення для всієї політики Китаю в регіоні Східної та Центральної Африки.
А одним з перших інфраструктурних проєктів, у які були реалізовані за китайські гроші була TAZARA – залізниця, що поєднує замбійський «мідний пояс» та танзанійський порт Дар-ес-Салам. Проєкт коштував КНР 406 млн доларів США, що на сьогоднішній день дорівнює близько 2,7 млрд. А реалізоване це будівництво було для того, аби соціалістична Замбія була незалежною в логістичному плані від Південної Африки та Родезії, теперішнього Зімбабве. Але ця залізниця так і не вийшла на проектну потужність вантажних перевезень і функціонує за рахунок китайських же кредитів. Не варто забувати й про, наприклад, залізницю Адис-Абеба – Джибуті, яка коштувала 3 млрд доларів США, залізниці в Нігерії та Анголі, країнах багатих на нафту, в Мавританії. В тій же Мавританії в 2009 році китайці вклали 280 млн дол США у розширення порту Нуакшот.
Роблячи більш детальний розгляд торгівлі варто зазначити, що торгівля Китаю з Африкою була обмеженою в 1990-х роках і почала суттєво зростати приблизно з 2005 року. У 2019 році китайський експорт до Африки склав 113 млрд доларів США, а імпорт з Африки – 78 млрд доларів США [15]; обсяги неухильно зростали протягом останніх 16 років. Безумовно, низькі ціни на сировинні товари в період 2014-2017 років мали значний вплив на вартість африканського експорту до Китаю, навіть незважаючи на те, що китайський експорт до Африки залишався стабільним. Із загальним обсягом торгівлі в 200 мільярдів доларів США у 2019 році Китай є найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки. Китай торгує майже з усіма 53 країнами Африки. Південно-Африканська Республіка є головним експортним ринком Китаю, за нею йдуть Нігерія та Єгипет [16].
Взагалі можна виділити три сформульовані цілі Китаю в економічних відносинах з Африкою: доступ до природних ресурсів континенту, експортні ринки для китайських промислових товарів і достатня економічна та політична стабільність, щоб Китай міг захистити своїх громадян і реалізувати свої економічні та комерційні інтереси.
Як було показано вище, не дивно, що Китай став найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки, оскільки сьогодні він є найбільшим двостороннім торговельним партнером для багатьох країн. Економічне зростання Китаю збільшило його потребу в сировині, особливо в промислових металах, і паливі. Африка має величезні природні ресурси і, завдяки низькому рівню індустріалізації, величезному експортному потенціалу. Економічне зростання Китаю перетворило його на світовий промисловий центр, що значною мірою було забезпечено експортом дешевих промислових товарів. Попит на такі товари різко зріс в Африці за останні десятиліття.
Китай торгує майже з усіма країнами Африки і не робить різниці між регіонами. На перший погляд, може здатися, що економічні відносини Китаю з Африкою підпорядковуються опортуністичній ринковій логіці. Частково це так, і китайські корпорації, що працюють в Африці, керуються комерційними можливостями. Однак таке спостереження не дає повної картини. Китайські політичні діячі розглядають економічні відносини з Африкою як засіб для досягнення цілей власної економіки, що також сприяє досягненню ширших геополітичних цілей країни. Це означає, що комерційні відносини з деякими великими країнами, які багаті на сировину або мають інші активи, які Китай вважає життєво важливими – такими як Ангола з її нафтою, Замбія з міддю або ДРК з кобальтом – підкріплюються тісними політичними відносинами, яких Китай амбітно прагне.
Варто пам’ятати й про військову співпрацю. КНР проводить доволі агресивну політику у сфері військово-технічного співробітництва й поступово витісняє з континенту застарілу радянську та західну зброю. Так, у Нігерії на озброєнні стоять колісна бойова броньована машина ZBL-08, основний бойовий танк VT-4, китайсько-пакистанський винищувач JF-17, покликаний замінити собою китайський же Chengdu F-7, який, у свою чергу, є ліцензійною копією радянського МіГ-21. Ефіопія має китайські шестиколісні БТР WZ-523, як і Гана, Намібія, Судан, Габон та Чад. 155 мм самохідна гаубиця Type 88 (або ж PLZ-45) на озброєнні у Алжира і тієї ж Ефіопії. БТР WZ-551 – в Анголі, Алжирі, Бурунді, Камеруні, Кенії, Габоні [17].
В той же час КНР намагається поширювати й власний військовий вплив. Китай приділяє значну стратегічну увагу країнам навколо Африканського Рогу і Аденської затоки, в тому числі Джибуті, де він відкрив свій перший військовий об’єкт за межами Китаю. Китай також розширив свою мережу військових аташе в Африці, одночасно збільшивши обсяги оборонних продажів на континенті, які з 2012 по 2017 рік зросли на 55 відсотків [18]. Китайці планують відкрити й інші бази на африканському континенті. До того ж нещодавно почали з’являтись новини щодо китайських ПВК. Китай має намір розвивати власні приватні військові компанії для забезпечення безпеки закордонних проектів у «неблагополучних» регіонах світу. Про необхідність забезпечення безпеки китайських компаній за рахунок приватних охоронних підприємств у Пекіні замислилися через військові конфлікти Росії та України, Ізраїлю та угруповання ХАМАС [19]. Однак навряд чи КНР буде використовувати такі компанії в повноцінних військових компаніях, здебільшого це робиться для захисту власних активів в «нестабільних державах».
Однак важливий не тільки економічний та військовий вплив. КНР розбудовує культурні та освітні зв’язки з Африкою, зокрема, через Інститути Конфуція. Це афілійовані з урядом КНР установи, призвані розповсюджувати китайську мову та культуру. Зараз в понад 30 африканських країнах діє 61 освітній заклад та 48 шкіл. Крім того, з 2011 року впроваджується проєкт «Надія» з побудови загальноосвітніх шкіл для африканських дітей. Також Китай відкрив в Танзанії школу лідерства, через яку почався скандал, а ЗМІ вже прозвали її «школою авторитаризму» [20]. Офіційно вона називається «школою лідерства», але, за всіма показниками, ціллю китайської влади є створення в Африці режимів, максимально наближених до свого. Туди активно набирають студентів й з сусідніх країн. Вчителі приїжджають з Китаю, як і навчальна програма створюється в кабінетах КПК. Директор танзанійської школи відмовляється давати інтерв’ю, розповідати про школу та забороняє спілкуватися з студентами закордонним ЗМІ.
Не варто забувати й технологічну складову. Для прикладу варто лише згадати про те, що Huawei розробила 30% мережі 3G і 70% мережі 4G в Африці.
Тим не менш, КНР це не єдина держава, для якої Африка є важливим регіоном у зовнішній політиці, тому далі потрібно більш детально розкрити політику РФ. Останніми роками вплив Росії в Африці зростає, як і геополітичне суперництво між РФ та Західними державами. Хоча активність Росії в Африці все ще відстає від Китаю, вона все частіше використовує антизахідні настрої та силові методи для посилення свого впливу. Росія систематично розвиває свої відносини з континентом. Російсько-африканський саміт у Сочі в жовтні 2019 року продемонстрував, як Росія проникає в Африку. У саміті взяли участь усі 54 африканські держави та 43 чинні глави держав. За підсумками саміту Росія підписала 21 угоду про військову співпрацю з різними країнами [21]. Це вплинуло й на подальшу співпрапцю; після початку повномасштабного вторгнення на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у березні 2022 року лише 28 африканських держав засудили російське вторгнення [22], що означає, що майже половина континенту уникнула категоричного виступу проти Росії. Варто також враховувати, що Путін оголосив, що Росія надаватиме «пріоритет» своїм відносинам з державами Африки [23].
Перш за все варто зазначити, що РФ як і КНР ефективно використовує антиколоніальну повістку, Росія просуває пропаганду, в якій згадуються «жорстокі колоніальні часи», за які несуть відповідальність держави Заходу і в той же час просувається неправдива інформація про те, що Росія ніколи не захоплювала інші народи і ніколи не мала колоній. Тому у африканського населення складається штучне враження, що РФ є супротивником колоніалістів і ніби бореться за поневолені народи. На це накладається й згадка про радянські часи. СРСР активно постачав лояльним африканським режимам зброю, а також фінансову і гуманітарну допомогу. Була й політична взаємодія в контексті ідеології, Союз підтримував комуністичні партії в Африці, багато з яких були довгий час при владі. Наприклад, філія Комуністичної партії Південної Африки об’єдналася з Африканським національним конгресом (АНК) ще в першій половині ХХ століття. АНК ж перебуває при владі від закінчення апартеїду (до 1994 року). Не варто забувати, що СРСР активно підтримував боротьбу проти апартеїду в Південній Африці [24]. Використовуюючи вище перелічені фактори, Росія активно вкладається в пропаганду на континенті та спирається на лояльні політичні еліти.
На сучасному етапі РФ посилює свій вплив також за рахунок економіки та військової сили. РФ досі має невелику, порівняно з іншими державами, економічну співпрацю на континенті. Економічна політика Росії в Африці здебільшого заснована на торгівлі. Однак показники скромні і становлять лише 14 мільярдів доларів (для порівняння, вартість африканської торгівлі з ЄС, Китаєм і Сполученими Штатами становить 295 мільярдів доларів, 254 мільярди доларів і 65 мільярдів доларів відповідно). Російський експорт до Африки, більш того, в 7 разів перевищує рівень африканського експорту в Росію, що відрізняє його від більш збалансованих основних торговельних партнерів Африки [25]. Експорт Африки в Росію становить лише 0,4 відсотка від загального обсягу експорту Африки, в основному зі свіжих продуктів [26]. Росія здебільшого експортує в Африку зерно, зброю, видобуваю і ядерну енергетику.
Однак важливо зазначити, що скромна економічна участь Росії в Африці може не мати для неї великого значення. Росія отримує найбільший вплив в Африці за допомогою нетрадиційних, асиметричних інструментів, які вона використовує – елітного співробітництва, дезінформації, втручання у вибори, розгортання ПВК «Вагнера» та угод зі зброєю для отримання ресурсів. Тому далі слід перейти до військового чинника. Військова присутність Росії відіграє важливу роль в африканських країнах.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Москва була змушена зменшити свої амбіції в Африці. Але станніми роками російська дипломатія там дедалі тісніше переплітається з ПВК. Найвідоміша з сучасних російських ПВК – «Група Вагнера» – виникла на основі військових підрозділів (особливо з ГРУ), які були розгорнуті в Сирії в 2013 році і в окупованому Криму після 2014 року [27]. Діяльність цих найманців широко пов’язують з порушеннями прав людини і що вони загострюють існуючі конфлікти.
«Вагнер» здебільшого надає послуги місцевим органам влади у сфері безпеки, пропонуючи війська, зброю, навчання військам. В обмін на це вона отримує вигоду від доступу до місцевої промисловості, природних ресурсів. Перші африканські операції «Вагнера» розпочалися в Судані в 2017 році, і група швидко розширила свою діяльність до Центральноафриканської Республіки (ЦАР) і Мадагаскару в 2018 році, Лівії та Мозамбіку в 2019 році і Малі в 2020 році. У війні в Лівії, наприклад, «Вагнер» підтримав війська генерала Халіфи Хафтара, забезпечивши РФ доступ до лівійських нафтових родовищ. Наразі найманці «Вагнера» активно діють у таких країнах, як Малі, Лівія, Судан, Мозамбік, Мадагаскар, Нігер, Камерун, Зімбабве, Буркіна-Фасо, ДР Конго та Центральноафриканська Республіка. В обмін на свої послуги «вагнерівці» отримують доступ до сировинних ресурсів [28]. Група «Вагнера» також досі відіграє важливу роль у поширенні політичного впливу Кремля. Більшість з перелічених держав (особливо Малі) чітко дистанціюється від колишніх колоніальних держав і натомість тісніше співпрацює з РФ.
Разом з цим ефективно використовують пропаганду. ПВК «Вагнер» є головним об’єктом карикатурних російських пропагандистських відеороликів. Багато відео націлено на Малі, Буркіна-Фасо та Кот-д’Івуар (колишні колонії Франції). Наприклад, в одному з відео російські найманці воюють у Малі проти французьких зомбі, які символізують французьких солдатів. Зомбі кажуть, що вони – демони президента Еммануеля Макрона і що Малі – «це наша країна». У відео на карикатурі на Макрона також написано: «Франція завоює Африку» [29]. Цей наратив про «неоколоніальний» Захід дуже часто використовується російською пропагандою. Росія платить африканським впливовим особам за поширення своєї пропаганди. Наприклад, Кемі Себа, франко-бенінський інфлюенсер з більш ніж 1 мільйоном підписників у Facebook [30], часто публікує антизахідний і проросійський контент. Відразу після вторгнення Росії в Україну він стверджував, що Москва «намагається відвоювати російські землі».
Отже вплив Росії здійснюється через політику, пропаганду, ПВК, політичні еліти. Однак тут варто порівняти підходи КНР та РФ. Не дивлячись на те, що є багато спільного, підхід відрізняється. Стратегія Китаю в Африці зосереджена на економічних інвестиціях, торгівлі, інфраструктурних проектах. Важливе місце займають такі ініціативи, як «Один пояс, один шлях». Він також надає допомогу в розвитку, задовольняючи нагальні потреби, такі як охорона здоров’я та освіта. Такий економічний підхід спрямований на розвиток довгострокових відносин і поступове розширення впливу. На противагу цьому вплив Росії в Африці посилюється за рахунок військової співпраці та пропаганди. Росія продає зброю, пропонує військову підготовку від своїх ПВК, а іноді безпосередньо втручається в конфлікти. Крім того, вона використовує пропагандистську тактику, поширюючи дезінформацію і формуючи наративи, щоб впливати на політичні погляди населення і дестабілізувати вплив конкурентів.
Однак, як зазначалось раніше, Африка вкрай важливий регіон і держави Заходу також мають в ньому свої інтереси, тому важливо розуміти, як вони намагаються протидіяти Росії. Західні держави занепокоєні наслідками діяльності Росії та Китаю в Африці. Вони побоюються, що ці незахідні гравці можуть остаточно підірвати вплив Заходу. Західні країни висловлюють занепокоєння щодо стратегічних наслідків військової присутності і продажу зброї Росією і Китаєм в Африці, побоюючись потенційної зміни балансу сил, що може кинути виклик західним інтересам і безпековим альянсам на континенті. У відповідь на економічні інвестиції та торговельні партнерства Росії і Китаю в Африці Західні країни намагаються посилити власну економічну взаємодію з африканськими країнами. Зусилля, спрямовані на збільшення торгівлі, інвестицій та допомоги у розвитку, мають на меті зберегти західний вплив і конкурентоспроможність у регіоні. Західні країни конкурують з Росією та Китаєм за доступ до африканських природних ресурсів, ринків і стратегічних партнерств. Ця конкуренція іноді призводить до геополітичної напруженості та суперництва.
Найбільш активно себе проявляє США. Ще в 2022 році Блінкен висловив план щодо Африки від адміністрації Байдена. За своєю суттю стратегія формулює бачення американо-африканського партнерства двадцять першого століття, вмотивованого помітними глобальними зрушеннями. Однією з мотивів є усвідомлення важливості Африки для глобальних пріоритетів США, таких як швидко зростаюче населення континенту, один із найбільших у світі торгових блоків, значні природні ресурси та значний виборчий блок в Організації Об’єднаних Націй. Іншим обґрунтуванням є позиціювання США для конкуренції великих держав з Китаєм і Росією за вплив в Африці. У пропозиції викладено чотири стратегічні цілі, включно з адаптацією до зміни клімату та зусиллями з відновлення економіки після пандемії, поряд із давніми цілями прозорого управління, демократії та пріоритетами безпеки. Для досягнення цих цілей партнерство буде зосереджене на розширених зусиллях і нових інструментах із відновлення американо-африканських відносин шляхом залучення та зміцнення громадянського суспільства й африканської діаспори Америки, а також залучення приватного сектору та перебалансування в напрямку міських центрів [31]. Це дає зрозуміти, що для Вашингтона Африка стає також все більш пріорітетним напрямком.
Говорячи про економіку, варто згадати, що наприклад у 2022 році континент загалом експортував до США товари на суму 43,1 мільярда доларів США та імпортні товари на суму 30,6 мільярда доларів США [32]. Ці показники набагато менше ніж у того ж Китаю, але США й не намагається конкурувати з КНР у економічній сфері, це не означає, що США не посилює економічну співпрацю, просто це не є для них найважливішою ціллю. Більше того, багато дослідників вважають, що такі намагання не будуть мати ефекту, бо африканські держави частіше за все не обирають одну сторону, а співпрацюють економіці з декількома одразу [33]. Америка робить ставку на безпековий чинник. Деякі африканські держави тісно переплетені зі США, ніж інші. Наприклад, у Джибуті є американська військова база. Єгипет, Нігерія і Південна Африка є одними з провідних одержувачів прямих інвестицій США [34]. Після початку повномасштабного вторгнення в Україну і зростання напруги між США та РФ, КНР Вашингтон активізував зусилля в безпеці в Африці. В той час як Франція виводить свої війська з Західної Африки (Нігер, Малі, Буркіна-Фасо) [35], американці свої війська з Нігеру не виводили і не збираються цього робити, більше того військова хунта Нігеру не має конфлікту з США та не збирається ставити американцям ультиматум, як французам.
Більше того, в 2023 році Ллойд Остін провів турне по Африці, під час якого відвідав і провів переговори в таких державах, як Кенія, Джибуті, Ангола, Сомалі. Була обговорена співпраця, а саме впровадження професійної військової освіти, нарощування військового потенціалу, боротьбу з тероризмом та піратством, покращення логістики, кібербезпеку, утворення нових союзницьких коаліцій, а також збільшення або відновлення американської військової присутності в окремих державах. Остін відзначив: «Ми працюватимемо разом, щоб поглибити співпрацю проти повалення демократичних урядів. І ми будемо відверті з нашими партнерами, коли їхні інститути безпеки не відповідають універсальним стандартам. Сполучені Штати віддані підтримці політики уряду, яка разом сприяє миру, безпеці та демократичному управлінню» [36].
Не останню роль грають співпраця в сфері екології, інвестицій та енергетики. Важливим аспектом стратегії, безумовно, є її артикуляція до кліматичної проблеми Африки таким чином, щоб визнати проблеми та реалії континенту. Стратегія визнає, що Африка несе відповідальність за невелику частку глобальних викидів, і вона спрямована на те, щоб збалансувати цілі в галузі клімату та розвитку, обіцяючи тісно співпрацювати з африканськими країнами, щоб визначити, як найкраще задовольнити їхні конкретні енергетичні потреби за допомогою різних технологій, включно з «поновлюваними енергетичними, а також інфраструктурою газоенергетичної інфраструктури». Ця політика буде добре прийнята африканськими виробниками газу в Нігерії, Танзанії, Мозамбіку та інших країнах, які протестували проти обмежень на фінансування своїх проєктів Світовим банком та іншими країнами, обмежень, що були висунуті європейськими акціонерами, навіть незважаючи на те, що ЄС визначив газ як «зелене» паливо і продовжує отримувати як природний газ, так і вугілля з африканських країн. Одним із маркерів успіху цієї політики буде ступінь, якою Сполучені Штати впливають на європейських союзників у цих багатосторонніх інституціях, щоб вони були більш чуйними до африканських реалій. Ще одним помітним зрушенням у політиці є обіцянка економічного партнерства в галузях, які говорять як про африканські економічні пріоритети, так і про сильні сторони США. Він спрямований на підтримку справедливого відновлення після пандемії в короткостроковій перспективі та створення стабільнішої та інклюзивнішої економіки завдяки збільшенню торгівлі, інвестицій та створенню робочих місць.
Спираючись на дії США можна відзначити, що на відміну від багатьох європейських держав, які намагаються не втратити свій вплив, США впроваджує нові рішення і все більше уваги приділяє посиленню свого впливу в регіоні. Ці тенденції будуть тільки посилюватись і скоріш за все Америка буде стимулювати держави Європи до більш рішучих дій, особливо якщо враховувати, що в РФ та КНР, крім успіхів, є ще й проблеми на континенті. По-перше, у регіонах з нестабільністю і конфліктами, таких як Сахель і Африканський Ріг, Росія і Китай стикаються з ризиками безпеки для своїх інвестицій і персоналу. Політична нестабільність і проблеми з безпекою можуть перешкоджати реалізації політики та економічній діяльності. Не дивлячись на проведення силових операцій, багато угрупувань ведуть ефективну боротьбу роками і деякі регіони центральна влада навіть при підтримці ПВК з РФ не може контролювати, що створює зайві витрати на безпеку і не дає змогу використовувати всі можливі ресурси. По-друге, масштабні інвестиції Китаю в інфраструктуру Африки, які часто фінансуються за рахунок кредитів, викликають занепокоєння щодо боргової стійкості та залежності від китайського фінансування. Тому поступово нові держави дуже обережно починають відноситись до співпраці з КНР і все частіше лунають заяви про неоколоніазізм. Ну і наостанок не варто забувати, що і Росія, і Китай стикаються з конкуренцією із Західними державами в таких ключових секторах, як енергетика, технології та оборона. Ця конкуренція може створювати перешкоди в реалізації політики та забезпеченні стратегічного партнерства. Тим більше держави Заходу не можуть і не хочуть так просто віддавати свою сферу впливу Китаю і Росії, тому впроваджуюють відповідні дії.
Підводячи підсумки варто зазначити, що Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Китай зараз є мабуть найвпливовішою державою, він співпрацює з державами континента в різних форматах: від економіки до військової сфери. Однак надає перевагу економічному впливу. Росія ж навпаки надає перевагу силовому впливу і здійснює свою політику через ПВК, постачання зброї та пропаганду. Франція і інші європейські держави втрачають свій вплив на континенті, однак за рахунок певних механізмів (накшталт «зони франко») досі може впливати на колишні колонії і скоріш за все не відмовиться від можливості відновити свій вплив в регіоні. США є відносно молодим гравцем в Африці, тим не менш вони вже починають рішуче діяти й посилювати свій вплив; не дивлячись на те, що перевагу вони надають безпековій сфері, нові проекти вони розглядають також в економіці, енергетиці і тд. І в майбутньому мають шанси скласти потужну конкуренцію РФ та КНР. З огляду на вищеперлічені фактори, загострення конфліктів та великий ресурсний потенціал Африки, можна зробити висновок, що це буде однією з найгорячіших точок геополітичного протистояння, і Африка в 21 столітті відіграє таку ж важливу роль для світової політики, яку в 20 столітті відіграла Азія.
В рамках обговорення, аналітик Фонду громадської дипломатії Олексій Фещенко презентував власний проект «Вплив російської пропаганди на країни Центральної Азії», який було підготовано за участі представників Центру політичних досліджень Школи політики і права Алматинського університету менеджменту (Казахстан). В рамках дослідження, був проаналізований загальний стан інформаційної сфери в п’яти ключових країнах Центральної Азії (ЦА), виявлені найпопулярніші медіа в даних країнах, які тези використовує РФ для інформаційного впливу та виявлено ставлення громадян ЦА до російсько-української війни.
Особливої унікальності та цінності заходу надало долучення до обговорення казахстанських партнерів Фонду. Директор Центру політичних досліджень Школи політики і права Алматинського університету менеджменту Даніал Саарі констатував, що російський інформаційний вплив на Казахстан залишається значним, тому українська позиція часто спотворюється за рахунок російської пропаганди.
