Analytical Digest 2023

Олексій Фещенко, аналітик Фонду громадської дипломатії Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році фундаментально змінило карту євразійської торгівлі, перетворивши Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут (ТМТМ або Середній коридор) на проєкт першочергової геостратегічної важливості в регіоні. Цей логістичний коридор, що оминає російську територію, став критично важливою артерією для країн, які прагнуть зменшити свою залежність від Москви. Для держав Центральної Азії він пропонує реальний шлях до зміцнення економічного суверенітету, тоді як для України, чиї традиційні чорноморські порти перебувають під загрозою, він надає складну, але життєво необхідну можливість для реінтеграції у глобальні ланцюги постачання. Незважаючи на свою актуалізацію, коридор стикається із серйозними викликами. Хоча обсяги вантажоперевезень демонструють стабільне зростання, що зумовлено об’єднанням інтересів Китаю, Європейського Союзу та регіональних держав, його довгострокова життєздатність залежить від подолання значних інфраструктурних обмежень, складної логістики та високих операційних витрат. Модернізація ключових каспійських портів є центральним завданням, проте поточна пропускна спроможність маршруту залишається лише незначною часткою від потужностей його конкурентів. У цих умовах роль України була в деякій мірі оновлена, адже її дунайські порти стали найбільш життєздатною та стратегічною ланкою для зв'язку з чорноморськими вузлами коридору.

Визнання Кремлем факту ураження літака AZAL російською системою ППО – хай і під соусом «технічної несправності» – стало вододілом. Москва зробила саме те, чого від неї від початку домагався Баку: взяла на себе відповідальність і фактично відкрила дорогу до компенсацій. Головне інше: вперше за тривалий час Путін опинився в ролі того, хто вибачається. Для нього це незручна позиція, але простору для маневру не було. Затяжна сварка з Азербайджаном загрожувала зривами експорту російської нафти та ще тіснішим зближенням Баку з Києвом. Подальша розмова в Душанбе лише підкреслила зміну ролей. Ільхам Алієв тримався як господар процесу, російська сторона – як та, що намагається мінімізувати збитки. Йшлося не лише про «деескалацію навколо літака». Фактично стартувала нова фаза великої гри на Кавказі, де Туреччина і Азербайджан вибудовують власну енергетично-геополітичну стратегію, що виходить далеко за межі пострадянського простору. Перший фактор – задум із побудови «енергетичної дуги» з Катару, Саудівської Аравії та Курдистанського регіону Іраку до Європи. План Ільхама Алієва та Реджепа Ердогана простий і водночас амбітний. Уже з 2026 року вони хочуть суттєво наростити експорт нафти і газу через азербайджанську та турецьку інфраструктуру. Для цього потрібен мінімум турбулентності – і військової, і політичної. Саме так варто розцінювати нинішнє «потепління» у відносинах з Москвою. І Баку, і Анкара купують собі спокій на період запуску стратегічних маршрутів, не плутаючи тимчасові тактичні кроки з довгими союзами.

Центральна Азія входить у фазу швидкого балансування між Китаєм, ЄС, США та Туреччиною. Для України це вікно можливостей: нові коридори постачання, виробничі кооперації, доступ до ринків і сировини. Водночас є й неприємна правда: держави ЦА зберігають глибокі бізнес-зв'язки з Росією і подекуди допомагають обходити санкції. Та їхня відносна залежність від Москви помітно зменшується. Столиці регіону – на прикладі агресії Росії проти України – краще усвідомлюють власні ризики і системно посилюють безпеку, зокрема через Організацію тюркських держав (ОТД), яка набирає політичної й логістичної ваги. Регіон у балансі: як слабшає російський вплив і кого це підсилює?