China’s strategic policy in 2024 is becoming increasingly global, allowing China to consolidate and successfully develop diplomatic, political and economic relations with the countries of the Global South, forming a partnership base that allows it to successfully compete with, and often supplant, the EU and the US, whose presence was dominant in the post-colonial order. Together with its increased investment in infrastructure projects, agrarian and light industry, and soft power, China offers its vision of the role of the Global South in the context of the prevailing need for world reordering. 

Date: 25 April, 2024

Time: 18:00 PM (Kyiv time)

Format: online (Zoom) 

Language: English 

 

• Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University
• Petro Shevchenko, China expert, author for LB.ua
• Alexey Chigadayev, Chinese scholar, Master’s student in Chinese Studies, University of Leipzig

You are invited to participate in a panel discussion on China’s expanding influence in the Global South. The discussion will cover topics such as the implications of China’s relationship with the Global South, including sovereignty, economic and political challenges. The prospects for the China-Global South relationship and its impact on global governance will also be examined. The panel will explore how China’s growing influence affects the balance of power in global politics. Regional and international reactions to China’s presence in the Global South will be discussed, and the panelists will consider which presence strategy is likely to prevail in the ongoing global competition for power. The role of past dominant powers in shaping this landscape will also be addressed.

Registration form 

Задля розуміння політики зовнішніх акторів в регіоні потрібно коротко окреслити, яку роль має Африка в світовій геополітиці. Африка має 30% світових запасів корисних копалин і багата на рідкоземельні метали [1]. Попит на ці ресурси буде стрімко зростати, що робить Африку критично важливим гравцем у глобальних ланцюгах поставок. За прогнозами, до 2050 року населення Африки становитиме 2,5 мільярда осіб, тобто чверть населення світу. Середній вік населення 18 років – на 14 років молодший, ніж у будь-якому іншому регіоні – дає їй демографічну перевагу. Очікується, що до 2060 року африканський середній клас досягне 1,1 мільярда осіб, що стимулюватиме споживчі витрати та економічне зростання [2]. У 2030 році 250 мільйонів африканців зможуть освоїти 3 трильйони доларів США споживчих витрат. Електронна комерція зростає, а кількість користувачів Інтернету, за прогнозами, перевищить 850 мільйонів до 2030 року.

З огляду на вищесказане Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Тому не дивно, що такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Переходячи до розгляду акторів слід згадати, що діяльність Китаю в Африці є багатогранною. Він прагне отримати доступ до природних ресурсів (таких як нафта, мінерали і деревина) для забезпечення своєї зростаючої економіки. Крім того, Китай розглядає Африку як важливий ринок для свого експорту та інвестицій. За допомогою інфраструктурних проектів (таких як ініціатива “Один пояс, один шлях”) Китай прагне посилити зв’язок і здобути геополітичний вплив. Китай інвестує значні кошти в африканську інфраструктуру, надає кредити та бере участь у торговельних партнерствах. Його підхід часто характеризується невтручанням у внутрішні справи, що дозволяє йому будувати відносини без нав’язування політичних умов, а лише за рахунок економічної залежності [3].

Інтереси Росії в Африці мають історичне коріння з часів холодної війни. Вона прагне відновити вплив, втрачений після розпаду Радянського Союзу. Африка надає можливості для продажу зброї, видобутку ресурсів і створення стратегічних плацдармів. Крім того, Росія прагне протистояти домінуванню Заходу і розширити свою військову присутність. Росія продає зброю, проводить військові навчання та співпрацює з африканськими країнами у сфері безпеки. Вона також підтримує автократичні режими, використовуючи своє право вето в Раді Безпеки ООН для захисту «союзників» [4].

Франція підтримує міцні історичні зв’язки зі своїми колишніми колоніями в Африці. Її інтереси включають забезпечення доступу до ресурсів, збереження впливу та протидію нестабільності. Пріоритетами Франції також є боротьба з тероризмом та управління міграційними потоками. Франція утримує військові бази в Африці і співпрацює з регіональними організаціями. Однак її дії піддаються критиці и розглядаються як  неоколоніальниалізм [5], через таку реакцію та державні перевороти в колишніх колоніях Франція частково втрачає свій вплив на користь Росії та Китаю.

США прагнуть протидіяти тероризму та просувати економічні інтереси в Африці. Вони розглядають континент як стратегічного партнера. Крім того, США конкурують з іншими світовими державами за вплив: надають іноземну допомогу, підтримують миротворчі місії та беруть участь у безпекових партнерствах. Вони також заохочують демократичне врядування та розвиток приватного сектору. Однак зараз їх основною задачею є протидія впливу КНР та РФ, співпраця з більш прозахідними державами та створення «плацдарму» для посилення позицій в регіоні.

З огляду на вищесказане стає зрозуміло, що все більше впливу в регіоні мають КНР та РФ, а держави Заходу навпаки намагаються втримати падаючий вплив в Африці. Колоніальна історія Західної Європи лежить в основі нинішніх труднощів їхньої політики в Африці. За останні два роки військові перевороти відбулися в різних країнах Сахельського регіону, включаючи Чад, Малі, Нігер, Буркіна-Фасо і Гвінею. Варто зазначити, що  Франція втрачає вплив в країнах, які колись були її колоніями. У серпні 2020 року в Габоні відбувся військовий переворот, що призвів до повалення президента Алі Бонго, який перебував при владі з 2009 року. Незважаючи на історичні зв’язки Франції, реакція на переворот була незначною; схожа ситуація відбулась в 2023 році в Нігері, коли до влади прийшла антифранцузька хунта, а влада Франції не зробила ніяких кроків задля збереження впливу та допомоги легітимній владі. Це викликало критику з боку різних французьких політичних діячів, зокрема Жана-Люка Меленшона та Марін Ле Пен, які звинуватили Еммануеля Макрона в тому, що він дозволив Франції втратити свій вплив у цьому критично важливому регіоні [6].

Дійсно, цей регіон має дуже велике значення для Франції, оскільки вплив на ці держави надає певні геополітичні та економічні переваги. Наприклад, Нігер володіє 7-м за розміром у світі місцеродовищем урана. Франція покладається на 50% урану Нігеру для 70% своєї ядерної енергії [7]. Схожа ситуація з іншими ресурсами. Оскільки колишні колонії Франції мають важливе геополітичне становище, то Париж намагається втримувати там свій вплив. Французькі військові бази в Африці відігравали значну роль у збереженні французького впливу. Однак оскільки французькі контингенти з 6 500 солдатів перебувають під загрозою вигнання з таких країн, як Малі, Буркіна-Фасо і Чад, ці країни шукають альтернативних «захисників», звертаючись до Росії [8] або Китаю. Деякі з цих країн перебувають на межі внутрішнього хаосу або громадянської війни, а на горизонті маячить загроза більш масштабного конфлікту в Західній і Центральній Африці. Франція не встигла за глобалізацією Африки, а нові держави регіону, такі як Китай, зараз очолюють економічну експансію в регіон. Промислове зростання Китаю потребувало величезних обсягів сировини та нових ринків збуту, що призвело до проведення у 2000 році Форуму китайсько-африканського співробітництва, на якому Китай запропонував дешеві кредити та інвестиції, насамперед в інфраструктурні проекти [9]. Китайські проекти значно зміцнили позиції Китаю. Вплив Китаю в Африці почав посилюватися після 2013 року з ініціативою “Один пояс, один шлях”, а торговельні відносини між Китаєм та Африкою значно перевищили американсько-африканську торгівлю за той самий період.

Слід окреслити чому ж Захід втрачає свої позиції в регіоні. Військові хунти зараз керують чотирма з п’яти сахельських країн, що свідчить про зміну впливу. Західні держави повинні переоцінити свої стратегії, оскільки Росія набуває все більшого значення. Ландшафт Сахелю, що змінюється, вимагає певних відповідей, які б відповідали інтересам африканських держав. У міру того, як західний вплив слабшає, Африка стоїть на роздоріжжі. Дипломатичні перестановки, військові перегрупування і стратегічні партнерства формують траєкторію розвитку континенту.

Повертаючись до КНР, ми більш детально розглянемо політику Пекіну щодо Африки. Варто відмітити внутрішній контекст Китаю. Основна місія КПК – створити сприятливе середовище для того, щоб зробити Китай провідною світовою державою шляхом посилення «всеосяжної національної влади» Китаю та «брати активну участь у реформуванні системи глобального управління» [10]. Варто відмітити, що Африка займає центральне місце в цих цілях. Протягом останніх двох десятиліть Китай мобілізував африканські країни, щоб забезпечити майже одностайну підтримку кількох китайських резолюцій, які змінюють норми в міжнародних організаціях. Наприклад, у Комісії ООН з прав людини (UNHRC), африканські країни схвалили резолюцію, підтриману Китаєм, у 2017 році, яка висунула альтернативне тлумачення прав людини, зосереджене на невтручанні [11]. Так само всі африканські члени Ради ООН з прав людини, крім одного, підтримали резолюцію в 2020 році, яка вперше вставляє так звану «думку Сі Цзіньпіна» (Ідеологічна система Китаю, заснована на працях та промовах генерального секретаря ЦК Компартії Китаю Сі Цзіньпіна) в текст ООН [12].

Варто згадати й що в 2022 році багато африканських лідерів підтвердили свою прихильність позиції, що “Тайвань є невід’ємною частиною Китаю” [13]. Деякі африканські уряди також підтримали паралельні механізми, створені Китаєм, такі як Азійський банк розвитку інфраструктури та ініціатива “Один пояс, один шлях”, просуваючи зусилля Китаю зі створення альтернативних міжнародних інституцій та реформуючи існуючі.

Однак слід розглянути, за рахунок чого та як Китаю вдається мати такий вплив в регіоні та які ще КНР має переваги від співпраці з державами Африки. Китай зайняв позицію протилежну Західним урядам у своїх африканських інвестиціях. Він характеризує свої кредити як взаємовигідну співпрацю між країнами, що розвиваються, обіцяючи не втручатися у внутрішню політику тих, кому він надає кредити. У цьому відношенні Китай протиставляє себе Західним країнам, яких Китай і деякі африканські уряди звинувачують у намаганні відновити колоніальну систему або не взаємовигідному «викачуванні ресурсів». Також важливо відзначити, що Китай ж навчився на власному досвіді, і тому він має свій підхід до інвестицій в континент. Наприклад, під час громадянської війни в Судані Китаю довелося мати справу з представниками різних опозиційних до уряду сил, щоб зберегти нафтопровід «Великий Ніл» [14], який експлуатується Китайською національною нафтовою корпорацією. Продовжуючи питання інвестицій та енергетики, варто згадати нафтопровід з Танзанії в Уганду. Мова йде про амбітний проєкт східноафриканського трубопроводу, який буде реалізовано у співпраці з TotalEnergies, китайською CNOOC і Національною нафтовою корпорацією Уганди. Інфраструктурні проєкти посідають важливе місце в політиці Китаю. Ба більше, цей трубопровід матиме важливе значення для всієї політики Китаю в регіоні Східної та Центральної Африки.

А одним з перших інфраструктурних проєктів, у які були реалізовані за китайські гроші була TAZARA – залізниця, що поєднує замбійський «мідний пояс» та танзанійський порт Дар-ес-Салам. Проєкт коштував КНР 406 млн доларів США, що на сьогоднішній день дорівнює близько 2,7 млрд. А реалізоване це будівництво було для того, аби соціалістична Замбія була незалежною в логістичному плані від Південної Африки та Родезії, теперішнього Зімбабве. Але ця залізниця так і не вийшла на проектну потужність вантажних перевезень і функціонує за рахунок китайських же кредитів. Не варто забувати й про, наприклад, залізницю Адис-Абеба – Джибуті, яка коштувала 3 млрд доларів США, залізниці в Нігерії та Анголі, країнах багатих на нафту, в Мавританії. В тій же Мавританії в 2009 році китайці вклали 280 млн дол США у розширення порту Нуакшот.

Роблячи більш детальний розгляд торгівлі варто зазначити, що торгівля Китаю з Африкою була обмеженою в 1990-х роках і почала суттєво зростати приблизно з 2005 року. У 2019 році китайський експорт до Африки склав 113 млрд доларів США, а імпорт з Африки – 78 млрд доларів США [15]; обсяги неухильно зростали протягом останніх 16 років. Безумовно, низькі ціни на сировинні товари в період 2014-2017 років мали значний вплив на вартість африканського експорту до Китаю, навіть незважаючи на те, що китайський експорт до Африки залишався стабільним. Із загальним обсягом торгівлі в 200 мільярдів доларів США у 2019 році Китай є найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки. Китай торгує майже з усіма 53 країнами Африки. Південно-Африканська Республіка є головним експортним ринком Китаю, за нею йдуть Нігерія та Єгипет [16].

Взагалі можна виділити три сформульовані цілі Китаю в економічних відносинах з Африкою: доступ до природних ресурсів континенту, експортні ринки для китайських промислових товарів і достатня економічна та політична стабільність, щоб Китай міг захистити своїх громадян і реалізувати свої економічні та комерційні інтереси.

Як було показано вище, не дивно, що Китай став найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки, оскільки сьогодні він є найбільшим двостороннім торговельним партнером для багатьох країн. Економічне зростання Китаю збільшило його потребу в сировині, особливо в промислових металах, і паливі. Африка має величезні природні ресурси і, завдяки низькому рівню індустріалізації, величезному експортному потенціалу. Економічне зростання Китаю перетворило його на світовий промисловий центр, що значною мірою було забезпечено експортом дешевих промислових товарів. Попит на такі товари різко зріс в Африці за останні десятиліття.

Китай торгує майже з усіма країнами Африки і не робить різниці між регіонами. На перший погляд, може здатися, що економічні відносини Китаю з Африкою підпорядковуються опортуністичній ринковій логіці. Частково це так, і китайські корпорації, що працюють в Африці, керуються комерційними можливостями. Однак таке спостереження не дає повної картини. Китайські політичні діячі розглядають економічні відносини з Африкою як засіб для досягнення цілей власної економіки, що також сприяє досягненню ширших геополітичних цілей країни. Це означає, що комерційні відносини з деякими великими країнами, які багаті на сировину або мають інші активи, які Китай вважає життєво важливими – такими як Ангола з її нафтою, Замбія з міддю або ДРК з кобальтом – підкріплюються тісними політичними відносинами, яких Китай амбітно прагне.

Варто пам’ятати й про військову співпрацю. КНР проводить доволі агресивну політику у сфері військово-технічного співробітництва й поступово витісняє з континенту застарілу радянську та західну зброю. Так, у Нігерії на озброєнні стоять колісна бойова броньована машина ZBL-08, основний бойовий танк VT-4, китайсько-пакистанський винищувач JF-17, покликаний замінити собою китайський же Chengdu F-7, який, у свою чергу, є ліцензійною копією радянського МіГ-21. Ефіопія має китайські шестиколісні БТР WZ-523, як і Гана, Намібія, Судан, Габон та Чад. 155 мм самохідна гаубиця Type 88 (або ж PLZ-45) на озброєнні у Алжира і тієї ж Ефіопії. БТР WZ-551 – в Анголі, Алжирі, Бурунді, Камеруні, Кенії, Габоні [17].

В той же час КНР намагається поширювати й власний військовий вплив. Китай приділяє значну стратегічну увагу країнам навколо Африканського Рогу і Аденської затоки, в тому числі Джибуті, де він відкрив свій перший військовий об’єкт за межами Китаю.  Китай також розширив свою мережу військових аташе в Африці, одночасно збільшивши обсяги оборонних продажів на континенті, які з 2012 по 2017 рік зросли на 55 відсотків [18]. Китайці планують відкрити й інші бази на африканському континенті. До того ж нещодавно почали з’являтись новини щодо китайських ПВК. Китай має намір розвивати власні приватні військові компанії для забезпечення безпеки закордонних проектів у «неблагополучних» регіонах світу. Про необхідність забезпечення безпеки китайських компаній за рахунок приватних охоронних підприємств у Пекіні замислилися через військові конфлікти Росії та України, Ізраїлю та угруповання ХАМАС [19]. Однак навряд чи КНР буде використовувати такі компанії в повноцінних військових компаніях, здебільшого це робиться для захисту власних активів в «нестабільних державах».

Однак важливий не тільки економічний та військовий вплив. КНР розбудовує культурні та освітні зв’язки з Африкою, зокрема, через Інститути Конфуція. Це афілійовані з урядом КНР установи, призвані розповсюджувати китайську мову та культуру. Зараз в понад 30 африканських країнах діє 61 освітній заклад та 48 шкіл. Крім того, з 2011 року впроваджується проєкт «Надія» з побудови загальноосвітніх шкіл для африканських дітей. Також Китай відкрив в Танзанії школу лідерства, через яку почався скандал, а ЗМІ вже прозвали її «школою авторитаризму» [20]. Офіційно вона називається «школою лідерства», але, за всіма показниками, ціллю китайської влади є створення в Африці режимів, максимально наближених до свого. Туди активно набирають студентів й з сусідніх країн. Вчителі приїжджають з Китаю, як і навчальна програма створюється в кабінетах КПК. Директор танзанійської школи відмовляється давати інтерв’ю, розповідати про школу та забороняє спілкуватися з студентами закордонним ЗМІ.

Не варто забувати й технологічну складову. Для прикладу варто лише згадати про те, що Huawei розробила 30% мережі 3G і 70% мережі 4G в Африці.

Тим не менш, КНР це не єдина держава, для якої Африка є важливим регіоном у зовнішній політиці, тому далі потрібно більш детально розкрити політику РФ. Останніми роками вплив Росії в Африці зростає, як і геополітичне суперництво між РФ та Західними державами. Хоча активність Росії в Африці все ще відстає від Китаю, вона все частіше використовує антизахідні настрої та силові методи для посилення свого впливу. Росія систематично розвиває свої відносини з континентом. Російсько-африканський саміт у Сочі в жовтні 2019 року продемонстрував, як Росія проникає в Африку. У саміті взяли участь усі 54 африканські держави та 43 чинні глави держав. За підсумками саміту Росія підписала 21 угоду про військову співпрацю з різними країнами [21]. Це вплинуло й на подальшу співпрапцю; після початку повномасштабного вторгнення на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у березні 2022 року лише 28 африканських держав засудили російське вторгнення [22], що означає, що майже половина континенту уникнула категоричного виступу проти Росії. Варто також враховувати, що Путін оголосив, що Росія надаватиме «пріоритет» своїм відносинам з державами Африки [23].

Перш за все варто зазначити, що РФ як і КНР ефективно використовує антиколоніальну повістку, Росія просуває пропаганду, в якій згадуються «жорстокі колоніальні часи», за які несуть відповідальність держави Заходу і в той же час просувається неправдива інформація про те, що Росія ніколи не захоплювала інші народи і ніколи не мала колоній. Тому у африканського населення складається штучне враження, що РФ є супротивником колоніалістів і ніби бореться за поневолені народи. На це накладається й згадка про радянські часи. СРСР активно постачав лояльним африканським режимам зброю, а також фінансову і гуманітарну допомогу. Була й політична взаємодія в контексті ідеології, Союз підтримував комуністичні партії в Африці, багато з яких були довгий час при владі. Наприклад, філія Комуністичної партії Південної Африки об’єдналася з Африканським національним конгресом (АНК) ще в першій половині ХХ століття.  АНК ж перебуває при владі від закінчення апартеїду (до 1994 року). Не варто забувати, що СРСР активно підтримував боротьбу проти апартеїду в Південній Африці [24]. Використовуюючи вище перелічені фактори, Росія активно вкладається в пропаганду на континенті та спирається на лояльні політичні еліти.

На сучасному етапі РФ посилює свій вплив також за рахунок економіки та військової сили. РФ досі має невелику, порівняно з іншими державами, економічну співпрацю на континенті. Економічна політика Росії в Африці здебільшого заснована на торгівлі. Однак показники скромні і становлять лише 14 мільярдів доларів (для порівняння, вартість африканської торгівлі з ЄС, Китаєм і Сполученими Штатами становить 295 мільярдів доларів, 254 мільярди доларів і 65 мільярдів доларів відповідно). Російський експорт до Африки, більш того, в 7 разів перевищує рівень африканського експорту в Росію, що відрізняє його від більш збалансованих основних торговельних партнерів Африки [25]. Експорт Африки в Росію становить лише 0,4 відсотка від загального обсягу експорту Африки, в основному зі свіжих продуктів [26]. Росія здебільшого експортує в Африку зерно, зброю, видобуваю і ядерну енергетику.

Однак важливо зазначити, що скромна економічна участь Росії в Африці може не мати для неї великого значення. Росія отримує найбільший вплив в Африці за допомогою нетрадиційних, асиметричних інструментів, які вона використовує – елітного співробітництва, дезінформації, втручання у вибори, розгортання ПВК «Вагнера» та угод зі зброєю для отримання ресурсів. Тому далі слід перейти до військового чинника. Військова присутність Росії відіграє важливу роль в африканських країнах.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Москва була змушена зменшити свої амбіції в Африці. Але станніми роками російська дипломатія там дедалі тісніше переплітається з ПВК. Найвідоміша з сучасних російських ПВК – «Група Вагнера» – виникла на основі військових підрозділів (особливо з ГРУ), які були розгорнуті в Сирії в 2013 році і в окупованому Криму після 2014 року [27]. Діяльність цих найманців широко пов’язують з порушеннями прав людини і що вони загострюють існуючі конфлікти.

«Вагнер» здебільшого надає послуги місцевим органам влади у сфері безпеки, пропонуючи війська, зброю, навчання військам. В обмін на це вона отримує вигоду від доступу до місцевої промисловості, природних ресурсів. Перші африканські операції «Вагнера» розпочалися в Судані в 2017 році, і група швидко розширила свою діяльність до Центральноафриканської Республіки (ЦАР) і Мадагаскару в 2018 році, Лівії та Мозамбіку в 2019 році і Малі в 2020 році. У війні в Лівії, наприклад, «Вагнер» підтримав війська генерала Халіфи Хафтара, забезпечивши РФ доступ до лівійських нафтових родовищ. Наразі найманці «Вагнера» активно діють у таких країнах, як Малі, Лівія, Судан, Мозамбік, Мадагаскар, Нігер, Камерун, Зімбабве, Буркіна-Фасо, ДР Конго та Центральноафриканська Республіка. В обмін на свої послуги «вагнерівці» отримують доступ до сировинних ресурсів [28]. Група «Вагнера» також досі відіграє важливу роль у поширенні політичного впливу Кремля. Більшість з перелічених держав (особливо Малі) чітко дистанціюється від колишніх колоніальних держав і натомість тісніше співпрацює з РФ.

Разом з цим ефективно використовують пропаганду. ПВК «Вагнер» є головним об’єктом карикатурних російських пропагандистських відеороликів. Багато відео націлено на Малі, Буркіна-Фасо та Кот-д’Івуар (колишні колонії Франції). Наприклад, в одному з відео російські найманці воюють у Малі проти французьких зомбі, які символізують французьких солдатів. Зомбі кажуть, що вони – демони президента Еммануеля Макрона і що Малі – «це наша країна». У відео на карикатурі на Макрона також написано: «Франція завоює Африку» [29]. Цей наратив про «неоколоніальний» Захід дуже часто використовується російською пропагандою. Росія платить африканським впливовим особам за поширення своєї пропаганди. Наприклад, Кемі Себа, франко-бенінський інфлюенсер з більш ніж 1 мільйоном підписників у Facebook [30], часто публікує антизахідний і проросійський контент. Відразу після вторгнення Росії в Україну він стверджував, що Москва «намагається відвоювати російські землі».

Отже вплив Росії здійснюється через політику, пропаганду, ПВК, політичні еліти. Однак тут варто порівняти підходи КНР та РФ. Не дивлячись на те, що є багато спільного, підхід відрізняється. Стратегія Китаю в Африці зосереджена на економічних інвестиціях, торгівлі, інфраструктурних проектах. Важливе місце займають такі ініціативи, як «Один пояс, один шлях». Він також надає допомогу в розвитку, задовольняючи нагальні потреби, такі як охорона здоров’я та освіта. Такий економічний підхід спрямований на розвиток довгострокових відносин і поступове розширення впливу. На противагу цьому вплив Росії в Африці посилюється за рахунок військової співпраці та пропаганди. Росія продає зброю, пропонує військову підготовку від своїх ПВК, а іноді безпосередньо втручається в конфлікти. Крім того, вона використовує пропагандистську тактику, поширюючи дезінформацію і формуючи наративи, щоб впливати на політичні погляди населення і дестабілізувати вплив конкурентів.

Однак, як зазначалось раніше, Африка вкрай важливий регіон і держави Заходу також мають в ньому свої інтереси, тому важливо розуміти, як вони намагаються протидіяти Росії. Західні держави занепокоєні наслідками діяльності Росії та Китаю в Африці. Вони побоюються, що ці незахідні гравці можуть остаточно підірвати вплив Заходу. Західні країни висловлюють занепокоєння щодо стратегічних наслідків військової присутності і продажу зброї Росією і Китаєм в Африці, побоюючись потенційної зміни балансу сил, що може кинути виклик західним інтересам і безпековим альянсам на континенті. У відповідь на економічні інвестиції та торговельні партнерства Росії і Китаю в Африці Західні країни намагаються посилити власну економічну взаємодію з африканськими країнами. Зусилля, спрямовані на збільшення торгівлі, інвестицій та допомоги у розвитку, мають на меті зберегти західний вплив і конкурентоспроможність у регіоні. Західні країни конкурують з Росією та Китаєм за доступ до африканських природних ресурсів, ринків і стратегічних партнерств. Ця конкуренція іноді призводить до геополітичної напруженості та суперництва.

Найбільш активно себе проявляє США. Ще в 2022 році Блінкен висловив план щодо Африки від адміністрації Байдена. За своєю суттю стратегія формулює бачення американо-африканського партнерства двадцять першого століття, вмотивованого помітними глобальними зрушеннями. Однією з мотивів є усвідомлення важливості Африки для глобальних пріоритетів США, таких як швидко зростаюче населення континенту, один із найбільших у світі торгових блоків, значні природні ресурси та значний виборчий блок в Організації Об’єднаних Націй. Іншим обґрунтуванням є позиціювання США для конкуренції великих держав з Китаєм і Росією за вплив в Африці. У пропозиції викладено чотири стратегічні цілі, включно з адаптацією до зміни клімату та зусиллями з відновлення економіки після пандемії, поряд із давніми цілями прозорого управління, демократії та пріоритетами безпеки. Для досягнення цих цілей партнерство буде зосереджене на розширених зусиллях і нових інструментах із відновлення американо-африканських відносин шляхом залучення та зміцнення громадянського суспільства й африканської діаспори Америки, а також залучення приватного сектору та перебалансування в напрямку міських центрів [31]. Це дає зрозуміти, що для Вашингтона Африка стає також все більш пріорітетним напрямком.

Говорячи про економіку, варто згадати, що наприклад у 2022 році континент загалом експортував до США товари на суму 43,1 мільярда доларів США та імпортні товари на суму 30,6 мільярда доларів США [32]. Ці показники набагато менше ніж у того ж Китаю, але США й не намагається конкурувати з КНР у економічній сфері, це не означає, що США не посилює економічну співпрацю, просто це не є для них найважливішою ціллю. Більше того, багато дослідників вважають, що такі намагання не будуть мати ефекту, бо африканські держави частіше за все не обирають одну сторону, а співпрацюють  економіці з декількома одразу [33]. Америка робить ставку на безпековий чинник. Деякі африканські держави тісно переплетені зі США, ніж інші. Наприклад, у Джибуті є американська військова база. Єгипет, Нігерія і Південна Африка є одними з провідних одержувачів прямих інвестицій США [34]. Після початку повномасштабного вторгнення в Україну і зростання напруги між США та РФ, КНР Вашингтон активізував зусилля в безпеці в Африці. В той час як Франція виводить свої війська з Західної Африки (Нігер, Малі, Буркіна-Фасо) [35], американці свої війська з Нігеру не виводили і не збираються цього робити, більше того військова хунта Нігеру не має конфлікту з США та не збирається ставити американцям ультиматум, як французам.

Більше того, в 2023 році Ллойд Остін провів турне по Африці, під час якого відвідав і провів переговори в таких державах, як Кенія, Джибуті, Ангола, Сомалі. Була обговорена співпраця, а саме впровадження професійної військової освіти, нарощування військового потенціалу, боротьбу з тероризмом та піратством, покращення логістики, кібербезпеку, утворення нових союзницьких коаліцій, а також збільшення або відновлення американської військової присутності в окремих державах. Остін відзначив: «Ми працюватимемо разом, щоб поглибити співпрацю проти повалення демократичних урядів. І ми будемо відверті з нашими партнерами, коли їхні інститути безпеки не відповідають універсальним стандартам. Сполучені Штати віддані підтримці політики уряду, яка разом сприяє миру, безпеці та демократичному управлінню» [36].

Не останню роль грають співпраця в сфері екології, інвестицій та енергетики. Важливим аспектом стратегії, безумовно, є її артикуляція до кліматичної проблеми Африки таким чином, щоб визнати проблеми та реалії континенту. Стратегія визнає, що Африка несе відповідальність за невелику частку глобальних викидів, і вона спрямована на те, щоб збалансувати цілі в галузі клімату та розвитку, обіцяючи тісно співпрацювати з африканськими країнами, щоб визначити, як найкраще задовольнити їхні конкретні енергетичні потреби за допомогою різних технологій, включно з «поновлюваними енергетичними, а також інфраструктурою газоенергетичної інфраструктури». Ця політика буде добре прийнята африканськими виробниками газу в Нігерії, Танзанії, Мозамбіку та інших країнах, які протестували проти обмежень на фінансування своїх проєктів Світовим банком та іншими країнами, обмежень, що були висунуті європейськими акціонерами, навіть незважаючи на те, що ЄС визначив газ як «зелене» паливо і продовжує отримувати як природний газ, так і вугілля з африканських країн. Одним із маркерів успіху цієї політики буде ступінь, якою Сполучені Штати впливають на європейських союзників у цих багатосторонніх інституціях, щоб вони були більш чуйними до африканських реалій. Ще одним помітним зрушенням у політиці є обіцянка економічного партнерства в галузях, які говорять як про африканські економічні пріоритети, так і про сильні сторони США. Він спрямований на підтримку справедливого відновлення після пандемії в короткостроковій перспективі та створення стабільнішої та інклюзивнішої економіки завдяки збільшенню торгівлі, інвестицій та створенню робочих місць.

Спираючись на дії США можна відзначити, що на відміну від багатьох європейських держав, які намагаються не втратити свій вплив, США впроваджує нові рішення і все більше уваги приділяє посиленню свого впливу в регіоні. Ці тенденції будуть тільки посилюватись і скоріш за все Америка буде стимулювати держави Європи до більш рішучих дій, особливо якщо враховувати, що в РФ та КНР, крім успіхів, є ще й проблеми на континенті. По-перше, у регіонах з нестабільністю і конфліктами, таких як Сахель і Африканський Ріг, Росія і Китай стикаються з ризиками безпеки для своїх інвестицій і персоналу. Політична нестабільність і проблеми з безпекою можуть перешкоджати реалізації політики та економічній діяльності. Не дивлячись на проведення силових операцій, багато угрупувань ведуть ефективну боротьбу роками і деякі регіони центральна влада навіть при підтримці ПВК з РФ не може контролювати, що створює зайві витрати на безпеку і не дає змогу використовувати всі можливі ресурси. По-друге, масштабні інвестиції Китаю в інфраструктуру Африки, які часто фінансуються за рахунок кредитів, викликають занепокоєння щодо боргової стійкості та залежності від китайського фінансування. Тому поступово нові держави дуже обережно починають відноситись до співпраці з КНР і все частіше лунають заяви про неоколоніазізм. Ну і наостанок не варто забувати, що і Росія, і Китай стикаються з конкуренцією із Західними державами в таких ключових секторах, як енергетика, технології та оборона. Ця конкуренція може створювати перешкоди в реалізації політики та забезпеченні стратегічного партнерства. Тим більше держави Заходу не можуть і не хочуть так просто віддавати свою сферу впливу Китаю і Росії, тому впроваджуюють відповідні дії.

Підводячи підсумки варто зазначити, що Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Китай зараз є мабуть найвпливовішою державою, він співпрацює з державами континента в різних форматах: від економіки до військової сфери. Однак надає перевагу економічному впливу. Росія ж навпаки надає перевагу силовому впливу і здійснює свою політику через ПВК, постачання зброї та пропаганду. Франція і інші європейські держави втрачають свій вплив на континенті, однак за рахунок певних механізмів (накшталт «зони франко») досі може впливати на колишні колонії і скоріш за все не відмовиться від можливості відновити свій вплив в регіоні. США є відносно молодим гравцем в Африці, тим не менш вони вже починають рішуче діяти й посилювати свій вплив; не дивлячись на те, що перевагу вони надають безпековій сфері, нові проекти вони розглядають також в економіці, енергетиці і тд. І в майбутньому мають шанси скласти потужну конкуренцію РФ та КНР. З огляду на вищеперлічені фактори, загострення конфліктів та великий ресурсний потенціал Африки, можна зробити висновок, що це буде однією з найгорячіших точок геополітичного протистояння, і Африка в 21 столітті відіграє таку ж важливу роль для світової політики, яку в 20 столітті відіграла Азія.

Abstract

This research undertakes a thorough examination of the duration of the conflict between Russia and Ukraine, aiming to ascertain whether the nature of the ongoing war will be brief or protracted. The introduction sets the stage by emphasizing the profound impact that the duration of wars can have on various facets of society, the economy, and geopolitics. It underscores the need to explore the factors influencing the length of the conflict, with a particular focus on geopolitical, historical, and informational dimensions.

The research methodology employed in this study encompasses a multifaceted analysis. It involves scrutinizing historical events, evaluating geopolitical factors, and delving into the realm of information warfare. This comprehensive approach is designed to uncover the intricacies of the conflict and shed light on the contributing elements shaping its duration.

The main findings and analysis of the research illuminate the complexity inherent in the conflict. This complexity is driven by historical tensions rooted in the past, current political disagreements, and the pervasive impact of information warfare. The conclusions drawn from the research underscore the inherent unpredictability in resolving the conflict in the immediate future, hinging on the interplay of both internal and global dynamics.

The scientific and practical significance of this research is twofold. On the scientific front, the study offers a nuanced and comprehensive analysis of the factors influencing the duration of the war. It contributes valuable insights for researchers and academics seeking a deeper understanding of the complexities surrounding contemporary conflicts. On the practical side, the research lays the foundation for the development of long-term strategies aimed at conflict resolution. Moreover, it provides valuable perspectives for policymakers grappling with the challenge of maintaining global stability amidst ongoing geopolitical tensions.

Key words: Russian-Ukrainian war, war duration, geopolitics, historical tensions, information warfare, international relations.

Problem Statement

The duration of wars plays a pivotal role in shaping their outcomes and exerting profound consequences on various levels, ranging from the microcosm of individual lives to the macrocosm of global geopolitics. Understanding the significance of war duration is essential as it directly affects the social fabric of nations, causing long-lasting trauma and upheaval, impacting economic stability, and challenging governmental structures. Extended conflicts place immense pressure on resources, lead to societal disarray, and challenge the endurance of nations. Moreover, the duration of a war can exert extensive influence on the realm of international relations, potentially involving external stakeholders and altering the dynamics of global power. Hence, comprehending the multifaceted importance of war duration is vital for both scholars and policymakers seeking to address conflict prevention, resolution, and post-conflict reconstruction on a global scale.
This investigation into the duration of the Russian-Ukrainian war will present critical information to address a question of global significance.

Key Points

In order to grasp the central question, it is essential to comprehend the distinctions between short-term and long-term wars. A short-term war is typically characterized as a conflict that transpires over a relatively brief duration, often defined as lasting five years or less. Conversely, a long-term war persists for a period exceeding five years. The duration of any large-scale war is of great importance in international relations, since it has various significant consequences both for the countries participating in the war and for other countries that are active players in the international arena. Protracted or long-term wars can destabilize regions, provoke humanitarian crises, destroy the economy, change the structure of alliances, deplete resources, cause problems in the field of law and human rights, affect global security and influence public opinion, which makes them the object of international attention and certain actions necessary to shorten the duration of the war or its complete termination.  

The Starting Point

The world was left in shock in February 2022 when it was revealed that Russia had initiated what it referred to as a ‘special military operation’ within Ukraine. Debates on this subject continue unabated, even two years after it started. However, the primary concern today revolves around the enduring length of this violent conflict among formerly allied nations. The world is divided into two poles: pro-Ukrainian and pro-Russian states. Both have different political views on this issue, as well as various assumptions about the end date of the confrontation between the two states. The ongoing conflict has been a subject of international concern for several years now, initiating prior to the official commencement of the military operation. As we delve into the contemporary information surrounding this issue, it becomes crucial to analyze the factors that may influence the duration of this war. While predicting the future of any conflict is inherently challenging, it is clear that quick resolution of the current situation is improbable.

Commencing the exploration of armed conflicts between nations, it’s imperative to delve into the historical backdrop of the underlying sources of tension between the involved countries, such as the case of Russia and Ukraine. The armed conflict between Russia and Ukraine has intricate origins, stemming from multiple contributing factors.

First and foremost, the historical animosities between Russia and Ukraine span centuries, as both nations share a complex past. Ukraine was historically part of the Russian Empire and subsequently the Soviet Union, but it achieved independence in 1991 following the dissolution of the USSR. Nevertheless, Russia still regards Ukraine as within its sphere of influence. Furthermore, Russia considers Ukraine a pivotal buffer zone and a strategically significant territory. It is apprehensive about Ukraine’s inclination toward Western political alliances, particularly NATO and the European Union, viewing this as a threat to its own security. Consequently, Russia seeks to maintain control over Ukraine’s decision-making processes.

Secondly, Ukraine boasts a diverse populace with notable ethnic and linguistic divisions. Regions predominantly Russian speaking in eastern and southern Ukraine have historically maintained closer ties with the Russian Federation. This has led to conflicts between between the armed forces of Ukraine, other security forces and irregular volunteer formations on the one hand and the pro-Russian armed formations of the self-proclaimed DNR and LNR on the other, culminating in the conflict in eastern Ukraine. Additionally, in 2014, Russia annexed Crimea from Ukraine following a disputed referendum. This move met international condemnation and heightened tensions between the two nations, further stoking separatist sentiments in eastern Ukraine and sparking the armed conflict.

Thirdly, Ukraine serves as a crucial transit nation for Russian natural gas exports to Europe. Russia has employed its energy resources as a tool for political leverage, often manipulating gas prices or interrupting supplies to exert pressure on Ukraine. Economic disputes and disagreements over energy resources have exacerbated tensions between the two countries.

Lastly, Ukraine’s aspirations to establish a distinct national identity and sovereignty have collided with Russia’s ambitions to retain influence over its neighboring state. Ukraine’s pursuit of closer ties with Western institutions and its ambition to join NATO have been perceived as challenges to Russia’s regional dominance. Both Russia and Ukraine have engaged in propaganda and disinformation campaigns, further inflaming tensions and shaping public opinion. These campaigns have amplified nationalist sentiments and deepened divisions between the two nations.

Current State of Affairs

In the context of contemporary analysis, geopolitical factors play a pivotal role in shaping the duration of the conflict. Russia’s keen interest in maintaining influence over Ukraine, driven by geographic proximity and historical connections, suggests that the dispute may persist over the long term. Moreover, Ukraine’s desire to align with the West and join NATO complicates efforts to find a resolution. External actors can either extend or expedite conflict resolutions, and in the case of Russia and Ukraine, international mediation efforts have been ongoing, but a lasting solution remains elusive. The level of commitment from major global powers to resolving the crisis will determine whether it ends quickly or endures. Economic considerations are also influential, with energy supplies and trade ties between Russia and Ukraine serving as both peace enablers and sources of tension. These economic factors affect the willingness of both sides to engage in a protracted conflict due to mounting costs. Additionally, internal dynamics within Russia and Ukraine are key determinants of the conflict’s duration. In Russia, President Vladimir Putin’s popularity benefits from his strong stance on Ukraine, making a swift resolution less likely. Similarly, internal divisions within Ukraine, especially between pro-Russian and pro-European factions, add complexity to achieving lasting peace.

The potential for a protracted conflict between Russia and Ukraine is rooted in their historical and cultural connections. These two nations share a deep history of common culture, language, and economic interdependence, making it challenging to completely sever ties and reach a mutually agreeable resolution. Moreover, territorial disputes, notably concerning Crimea and parts of eastern Ukraine, are deeply ingrained and evoke strong nationalist sentiments on both sides, adding to the difficulty of finding a resolution.

The conflict also holds broader geopolitical significance. Russia regards Ukraine as part of its sphere of influence and aims to maintain control over strategic assets like the Crimean Peninsula and access to the Black Sea. In contrast, Ukraine seeks to align itself with Western nations and regain control over disputed territories. Additionally, the use of proxy forces in the military operation, with Russia supporting separatist movements in eastern Ukraine, enables Russia to exert influence without direct military involvement, thereby extending the conflict.

Furthermore, the ongoing state of affairs between these nations remains highly strained because of the ongoing information conflict that erupted in the online sphere. The Russian Federation and Ukraine are both engaged in intense information warfare, promoting their own agendas, thereby exacerbating the situation and fostering unease among their respective populations. During an interview, the Ukrainian military highlights that the assertive nature of Russian propaganda, both within and beyond their borders, significantly influences both civilians and enlisted individuals. This has a profound effect on the Ukrainian military’s counteroffensive, as they point out that Russian soldiers are reluctant to surrender even when faced with dire circumstances.

The likelihood of the Russian army making deeper incursions into Ukrainian territory seems remote, primarily because over the past two years the Russian military has encountered difficulties in advancing further. While the Ukrainian military’s counteroffensive has been slower than what Western politicians initially anticipated, it has proven to be fairly effective. Ukrainian military forces have successfully reclaimed several villages, which served as crucial supply points for the Russian army, further complicating their circumstances. Furthermore, a significant portion of the Russian Federation’s military forces is currently focused on countering Ukraine’s offensive, preventing them from advancing any farther.

Nuclear Weapons

As of now, a substantial portion of the global population maintains a keen interest and a deep-seated apprehension regarding the potential utilization of nuclear arms by the Russian Federation in the context of Ukraine. However, given the following factors, concern about this issue is completely unnecessary. There are several reasons why it is highly unlikely that Russia would use nuclear weapons against Ukraine. First and foremost, the use of nuclear weapons is considered a last resort due to its catastrophic humanitarian and environmental consequences. It would not only result in immediate loss of innocent lives but also lead to long-term, global repercussions, including diplomatic isolation and retaliation. Moreover, both Russia and Ukraine are signatories to international agreements, such as the NPT, which commit them to not using nuclear weapons offensively. This adherence to international norms and agreements promotes stability and deters the use of nuclear weapons in regional conflicts. Furthermore, the far-reaching consequences in terms of geopolitics and the economy resulting from a nuclear attack would be of such magnitude that it would discourage any reasonable decision-maker from embarking on such a path. Given these factors and the wider international backdrop, it is clearly in the best interests of all stakeholders to actively pursue peaceful and diplomatic methods to resolve regional conflicts.

Information War

In the contemporary world, information warfare has become an inherent component of any ongoing conflict. Propaganda, manipulation, and the reinterpretation of historical events are all direct outcomes of engaging in information warfare. The Russian-Ukrainian information war involves a persistent battle through media and digital platforms, marked by propaganda, disinformation, and cyber operations. Both sides aim to shape narratives and influence public opinion, using tactics such as spreading misleading information and cyberattacks. This digital conflict adds complexity to the ongoing geopolitical tensions between Russia and Ukraine. This is especially noticeable when viewing both Russian and Ukrainian news, which not only differ greatly in terms of information, but also spread completely opposite ideas among the population of their countries. The main purpose of conducting an active information war on a par with physical war is the fact that by distributing certain information to the masses, it is possible to control human minds, influence their worldview, build their thinking and exert pressure during the choice of the side of the conflict. Considering the most relevant information, it is worth noting separately the speeches of government officials of the Russian Federation, especially the last interview of Dmitry Peskov, in which he said: “It’s high time for Kiev and Washington to understand that Russia cannot be defeated on the battlefield”. However, statistics of Russian army losses in Ukraine paints a different picture. The Israeli-Palestinian conflict can also be called one of the aspects of the Russian-Ukrainian information war. Today, most of the news portals direct their attention and, accordingly, the attention of the public to the conflict in the Middle East. Thus, information about the Russian-Ukrainian conflict is not a priority right now, which makes a certain part of society forget about the military operations taking place on the territory of Ukraine. In addition, due to Russia’s open and active support for Palestine, which is now supported by the absolute majority, the Russian Federation is becoming more trustworthy in the eyes of the public and asserting its position in the international arena, thereby undermining the position of Ukraine, which, due to the conflict taking place on its territories, cannot openly support any of the sides. This move served to enhance his perceived stability on the global stage, shift attention away from the Russian-Ukrainian conflict, and attract supporters of Palestine. In doing so, he undermined Ukraine’s position, which, due to its conflict with Russia, couldn’t openly align with the Palestinian cause.

Theories of International Relations used by Russia and Ukraine

Russia justifies its intervention and military operations in Ukraine through a combination of international relations theories. These justifications include elements of realism, emphasizing the protection of Russian national security interests, and the prevention of perceived threats stemming from NATO expansion. Russia has also appealed to nationalist sentiment, particularly in Crimea and Eastern Ukraine, citing the need to protect the rights of ethnic Russians and Russian-speaking populations. Constructivist elements are evident in its arguments, highlighting the protection of cultural and linguistic identity among Russian-speaking populations in Ukraine. Additionally, Russia has invoked the principles of state sovereignty and non-interference in the internal affairs of other states as it seeks to safeguard what it views as Ukrainian-Russian cultural and political ties. These justifications are often criticized by the international community and have led to tensions and conflicts between Russia and Western nations.

Ukraine’s response to Russian intervention draws from a variety of international relations theories. The country’s stance aligns with realist principles as it seeks support from powerful allies and emphasizes its sovereignty and territorial integrity in the face of external aggression. Ukraine also invokes liberal ideals by seeking international cooperation and adherence to norms and principles of territorial integrity, multilateralism, and the rule of law. Nationalism plays a significant role, unifying Ukrainians and highlighting the importance of Ukrainian identity, culture, and sovereignty. Moreover, Ukraine frames its struggle as a defense of democratic values and human rights, reflecting constructivist perspectives that emphasize the role of norms and ideas in international relations. These justifications collectively illustrate Ukraine’s determination to defend its national interests, democratic institutions, and the rights of its people in the context of the ongoing conflict with Russia.

Given the fact that liberalism is particularly popular among most developed and developing countries today, as it promotes democracy and is a more individually oriented theory of international relations, it can be concluded that the theory of liberalism used by Ukraine to protect the interests of its population is much more respected in the international arena. Nevertheless, the theory of realism is not as far from liberalism as it seems, besides, this theory is used by several states that actively support the Russian Federation and the Kremlin’s actions in armed conflict. Accordingly, since both theories of international relations are quite popular and widely used, it is impossible to accurately determine which of these theories will become more significant in resolving the current conflict.

Survey

On the topic of the duration of the Russian-Ukrainian war, a survey was conducted among the population, including various age groups with different social status and different levels of knowledge regarding this conflict. Based on the answers, several main conclusions were highlighted, which show how the answers to the questions in the survey depend on the level of awareness, age and nationality of the people who took part in this survey.

Most of the participants claim that they are sufficiently aware of the causes of this conflict. Most of them, however, noted that they do not often read the news about the war. Most of the participants considered knowledge of the approximate duration of the war to be politically important, but some were not so sure about this statement. Among the main aspects that are important for determining the duration of an armed conflict, the political and economic aspects received the most votes, which is a well-founded answer. Some of the participants also noted the importance of social and historical spheres.

The results of the answers to the most important question, in turn, became very unexpected. The overwhelming majority (70% of respondents) believed that the Russian-Ukrainian war would be short-term, that is, it would last less than five years. The remaining 30%, on the contrary, concluded that the conflict would last for more than five years. Based on the responses of the population regarding the reasons why they gave this or that answer, it can be understood that most participants believe that the war will be short-term not based on the facts and aspects of the armed conflict but based on their own hopes and expectations. However, extremely informative answers were also given, the originals and translations of which are presented below.

Among other things, it is worth noting that the informative nature of the answers and their completeness were practically unrelated to age and social status. Among the most informative and fact-based responses were both those of working people in the adult age group and those of teenagers from 15 to 19 years old. Similarly, among the answers based solely on people’s own feelings and expectations, there were answers from both adults and teenagers. This allows us to come to an understanding that the level of political awareness and the possibility of studying the factors and cause-and-effect relationships related to armed conflict does not depend on either the age or the social status of a person.

Summary

The duration of the Russian-Ukrainian war, characterized by its complex historical, cultural, and geopolitical factors, holds global significance and challenges swift resolution. Considering the information at hand, making a definitive forecast about whether the conflict will be brief or protracted presents a formidable challenge. The intricate interplay of geopolitical elements, global engagement, economic consequences, and domestic dynamics adds layers of complexity to this scenario. Nevertheless, it is apparent that a quick resolution is improbable, largely owing to entrenched historical hostilities and current strategic priorities. The conflict’s ongoing information warfare exacerbates the situation, affecting both civilians and military personnel, and despite difficulties in advancing further into Ukrainian territory, the Russian military’s involvement remains a destabilizing element in the region. Concerns about the use of nuclear weapons persist, but international agreements and the catastrophic consequences make it highly unlikely. Both Russia and Ukraine draw upon various international relations theories to justify their actions, further illustrating the conflict’s complexity. The conflict underscores the challenges of resolving protracted conflicts in an interconnected world, demanding a combination of diplomatic efforts and international cooperation for a lasting solution. Taking all these aspects into account, it strongly suggests that the conflict is poised to endure over the long term unless sustained diplomatic initiatives, international collaboration, and mutual willingness to compromise from both parties come into play.

Дивлячись на ті трансформаційні процеси які відбуваються у політичній системі РФ складається враження, що Москва свідомо почала прокладати курс на активне застосування ізоляціоністських механізмів у власній політиці тільки 6 років тому, з початком збройної агресії проти України. Та насправді, така радикально автаркічна модель розвитку російської держави готувалася давно і ретельно, з опертям на КНДР, як старшу сестру Росії по статусу міжнародної вигнаниці. І схоже, останні тенденції як у внутрішній так і у зовнішній політиці Кремля свідчать про початок останньої фази відправки спадкоємиці СРСР у добровільне вигнання. Про кроки до самосвідомого усамітнення та їх наслідки розповімо у статті.

«Чучхе» як фундамент «Путінізму»

Одразу ж із приходом Путіна до влади в статусі повноправного президента його політтехнологи почали роботу над конструюванням навколо нового російського лідера ідеології яка б відображала його сталеву хватку в усіх державних справах. Одночасно з цим образ безальтернативного лідера-керманича, яким вирішили наділити новоспеченого главу держави повинен був бути екстрапольованим на державу загалом. При чому, нова Росія як і її очільник, згідно новоствореної ідеологічної платформи повинна була демонструвати вражаючу здатність виходити зі скрутного становища, в якому опинилася внаслідок потрапляння до глибокої соціально-економічної кризи кінця 90-х – початку двотисячних, котра вирувала на всій території, на той момент вже колишнього соцтабору.

Виходячи з таких міркувань було вирішено здійснити візит до КНДР, де за офіційною інформацією, повинні були відбутися міждержавні переговори на найвищому рівні. Тож, у червні 2000-го року щойно обраний президент Федерації відбув до Північної Кореї на «оглядини». По прибуттю російський лідер перш за все мав на меті в загальних рисах ознайомитися із тамтешньою будовою суспільно-державного ладу яскраво вираженого лідерського типу, названою ідеєю «Чучхе». Сутність цього політичного вчення в повному обсязі пояснюється трьома її фундаментальними елементами;

– Обов’язкова наявність постаті потужного лідера на чолі держави

• Надання суспільству статусу безроздільного власника відведеного йому життєвого простору. Таким, на думку творців цієї теорії є вся територія корейського півострова, а не лише північна його частина.
• Жорстка та безкомпромісна позиція відносно шкідливих на думку Партії впливів буржуазного Заходу та його окремих представників. Разом з тим, окремим підпунктом винесений заклик не боятися відторгнення з боку решти світу та непохитно бути відданим післявоєнним(війна 1953-го року) підвалинам функціонування держави, бо саме завдяки ним КНДР іще досі є цілком собі життєздатною.

Після цих відвідин в роботу негайно увімкнулась російська медіасфера, всіляко хвалячи основоположні принципи функціонування північнокорейського суспільного ладу. Таким чином, повільно, але впевнено відбувалося вкорінення ідеалізованої на тв авторитарної дійсносні в свідомостях росіян, що тільки-но прийшли до тями після руйнації найбільшої авторитарно-тоталітарної держави XX століття. Сьогодні на теренах відеохостингу «YouTube» можна навіть зустріти раритетний за мірками нашого часу відеосюжет датований 18-тим червня 2000-го року. У ньому типова ведуча випусків новин у КНДР, піднесеним голосом рапортує про перебіг зустрічі керівників двох у минулому ідеологічно тісно пов’язаних держав(мова про стосунки колишньої СРСР, спадкоємицею якої проголосила себе Росія із КНДР). З того часу один із головних соратників Путіна, а за сумісництвом і людина прямо причетна до конструювання «путінізму» – В. Сурков вів активну роботу напрацьовуючи концепцію, яка сьогодні складає основу російського неовождизму.

У підсумку перші плоди праці зі зворотнього переформатування системи політико-правових відносин у РФ стали помітні вже 2008-го, коли Москва  активно реалізуючи власну інтерпретацію пункту під номером 2 з вищенаведеного переліку, почала повертати території колишнього Радянського Союзу в орбіту власного впливу. Першою у списку Кремля стала Грузія. До цього списку можна було б віднести й Молдову з її больовою точкою утвореною на території сепаратистського регіону іменованого Придністров’ям, але то була лише так би мовити проба пера, свого роду «пристрілка», у порівнянні із роком 2008-мим, коли Росія вступила в активну фазу ініціювання зворотніх процесів на теренах, які Путін вважає за замовчуванням приналежними до територіального складу  колишнього тепер «совка». Російська агресія вчинена проти України стала чітким сигналом про те, що точку неповернення у своєму прагненні самоізолюватися від всього комплексу загальнообов’язкових до дотримання принципів міжнародного права, так як це зробила КНДР, білокам’яною вже пройдено. Слід ще раз наголосити на цілковитій добровільності у виборі цієї відступницької позиції.

 «Чебурнет» та Інтронет: курс на зближення

Російська Федерація керована міцною рукою Путіна опинившись у абсолютно нових для себе міжнародних обставинах після 2014-го року, гостро потребувла окрім ізоляціоністської ідейної основи політичного режиму, яка була запозичена нагадаю ще 20 років тому, потребувала і відповідної цій основі моделі інформаційного забезпечення суспільно-державних інтересів.

З цією метою росіяни знов таки звернулися до північнокорейського досвіду побудови цифрової мережі в країні в такий спосіб, щоби та залишаючись непроникними та підпорядковуючись автентичним, відмінним від загальносвітової практики творення інтернет каналів алгоритмам, при цьому якісно обслуговувала державні інтереси. Враховуючи всі ці запити, цифровому виміру інформаційних мереж в Росії ідеально підходить північнокорейський специфічний зразок «павутини».

Корейський інтронет, офіційно введений в експлуатацію 200-го року ідеально підійшов на роль прикладу для наслідування. Такий різновид мереж за звичайних умов покликаний забезпечити обмін внутрішньовідомчими даними всередині окремих відповідного статусу підприємств чи держустанов. Проте, в разі необхідності його можна пристосувати до успішного користування і в набагато більш глобальних маштабах. Як от, скажімо загальнодержавний рівень. При цьому, розпорядниками такого роду локальної мережі стає як правило тоталітарно-авторитарна політична еліта. Представники останньої уважно стежать за тим, щоби інформаційними каналами курсували виключно ті інформаційні масиви, наявність яких в користуванні громадян не суперечить генеральній лінії партії.

Привладні політичні кола РФ користуючись вдалим на їх погляд прикладом своїх азіатських колег, починаючи з 2016-го року розпочали рухатися скопійованим у них курсом розвитку інтернету коли на вимогу ФСБ перевіряти потоки даних якими щодня обмінюються у всесвітній мережі користувачі. До слова, приблизно в цей же час було схвалено одіозний «Пакет Ярової», що по суті створив усі необхідні передумови для подальшого придушення свободи в інтернеті. Перевіряти повинні були відштовхуючись від міркувань запобігання виникненню потенційних загроз перш за все нацбезпеці. Таким чином з того часу російська феміда визнала винними декількасот громадян, які дозволили собі крамольні на думку верховної влади пости в «соціалках». За станом на сьогодні вступив в силу спеціалізований закон «Про суверенний інтернет» ухвалений ще  1 листопада минулого року, він набрав чинності 23-го грудня цьогоріч. Основна його мета – відфільтровувати та накопичувати дані користувачів за допомогою спеціального програмного та хардверного оточення у центрах зчитування інформації, які згідно із текстом почнуть свою роботу вже наступного року. На даний час ведеться підготовка всіх умов для належної роботи створених під закон софтверних та хардверних можливостей.

Формальним приводом для таких кроків президент Путін вважає ухвалену 2018-го року нову національну стратегію кібербезпеки США. Насправді ж, як переконані зарубіжні експерти-правники, за прагненням автономізувати російський сегмент інтернету стоїть не що інше як намір придушити політичне інакодомство. Цікавим в плані тісної діджитал співпраці КНДР та РФ є також той факт, що 2017-го на закритий північнокорейський ринок інтернет послуг зайшов один із російських постачальників.  Прикметно, що саме три роки тому відбувся перший офіційний візит верховного лідера корейської держави-вигнаниці до РФ. Повертаючися до поточного часу доцільно з мого боку буде відзначити деякі інші ізоляціоністські зсуви у сфері регулювання окремих аспектів функціонування кіберпростору, котрі були ініційовані бувально лічені тижні тому російськими законотворцями.  

Так, наприклад серед свіжих пропозицій особливо вирізняється бажання серйозно обмежити користування глобальною базою знань, відомою нам як «Вікіпедія». Водночас запропоновано натомісць створити місцевий аналог із жорстко регламентованим інформаційним змістом. Далі більше – 4 дні тому в стінах Держдуми знову лунали заклики накласти штрафні санкції на «Фейсбук» та «Ютуб» із можливістю подальшої заборони користувачам відвідувати ці ресурси, за наче б то політично вмотивоване цензурування окремого контенту, що має російське походження.

Вам – право, нам – ліво

Разом зі змінами внесеними до основоположного закону внесеними на референдумі влітку цього року Росія узаконила й своє спотворене трактування норм міжнародного права. Ті вимоги міжнародних юридичних норм, як формально донедавна діяли на території Федерації, з літа втратили свою законну силу. У відповідності до змін російська влада вважає необов’язковими до виконання будь які шкідливі для неї рішення міжнародних судових інстанцій, передовсім Гаагзького Трибуналу, де Кремль проходить як винуватець трагедії малазійського боїнга. Крім того, всупереч міжнародного законодавства Москва дозволила сама собі за «необхідності» фактично вчиняти на законних за мірками тамтешніх політиків підставах здійснювати інтервенції регулярної армії на території країн-сусідів. Остаточно ця норма була імплементована за вказівкою Путіна після чергового загосрення в Нагорно Карабаському регіоні, свідками якого ми були зовсім нещодавно.

Не варто й згадувати про повсякчасні виступи народних депутатів Росії щедро приправлені експресивною мілітаристською лексикою на зразок тієї якою активно послуговується у всі часи КНДР. Додавши сюди ж перманентні порушення повітряного та водного простору інших держав у поєднанні з регулярними викритями шпигунів у різних куточках світу одержимо вичерпну картину того, як політична поведінка РФ разюче стає схожою на типову жорстко тоталітарну державу якою сьогодні є КНДР.

2021: остаточне відчуження?

Основним лейтмотивом крайньої пресс конференції Путіна стало очевидне поривання до поступового, цілеспрямованого, самосвідомого відокремлення підвладної йому держави від міжнародної системи зв’язків. Про це свідчать зокрема його заяви про кращість РФ на тлі інших, особливо, західних країн в плані боротьби із ковідом, питаннях внутрішньої політики та інше. Традиційно звучали у тому числі й звинувачення Заходу у різноманітних як вважає російський президент зумисно деструктивних впливах на його державу. Окремим пунктом треба згадати бачення Росією України  як держави яка відмовляється погоджуватися на входження в російський життєвий простір, відмовившись при цьому від суверенітету та статусу незалежної держави.

Грунт для такого відмежування від світової спільноти, що готувався впродовж останніх 20 років. Покрокове впровадження правових основ суспільно-політичного життя які дублюють такі на території КНДР у наступному році вочевидь повинно завершитися остаточно.  Одночасно з цим, рік за роком у медійному просторі Росії продовжують ідеалізувати політичний устрій взірця сучасної ізоляціоністської моделі існування.

Президентські вибори у Молдові впевнено заявили про орієнтацію країни на Захід, значний відрив у 15% надав перемогу Маї Санду. Лідерка партії «Дія і справедливість» отримала більшість голосів не лише на закордонних виборчих дільницях, а й у середині держави. Певною мірою це є «заслугою» її попередника, лідера Пaртії соціалістів Молдови Ігоря Додона, який створив  негативний імідж, через, те, що за чотири роки  його президенства міжнародна діяльність концентрувалася переважно на співпраці з РФ, тому і  за ним закріпився імідж проросійського політикa.

Варто зазначити, що Молдовa – держава з парламентсько-президентською формою правління. Контроль державного життя через парламент, може допомогти зберегти свої позиції соціалістам. Тому, на сьогодні перемога Маї Санду є перемогою у битві проєвропейських сил в окремій важливій битві, але не у цілій війні.

Позиція Маї Санду щодо України

Одразу після оголошення результатів виборів у Молдові, уже президент Мая Санду провела зустріч з послом України в Республіці Молдова, Марко Шевченко, в ході якої сторони обговорили поточну ситуацію в Молдовi і наголосили на необхідності тісної співпраці між двома країнами. Варто підкреслити,  раніше, Санду стверджувала, що для держав-сусідів є природним мати добрі відносини.

Мая Санду заявила про важливість розвитку стратегічного партнерства між Україною та Республікою Молдова і Україною. «У наших держав багато спільних проблем, а також і, можливостей, які ми зможемо разом реалізувати. Ми повинні припинити ізоляцію Молдови і негайно відновити двосторонні відносини з Україною. У той же час, ми обговорили синхронізацію діяльності в напрямку до європейської інтеграції».

Обраний президент Мая Санду узагальнила, що Республіка Молдова і Україна мають великий порядок денний, підкріплений спільними інтересами, який буде відновлений ​​найближчим часом.

Ясно зрозуміло, що з Молдовою під керівництвом новообраного президента Маї Санду Україні стане простіше просуватися по шляху до вступу в Євросоюз. Але й, не потрібно забувати про ризики, адже вплив Росії в сусідній країні, з урахуванням Придністров’я й контингенту «миротворців» РФ, – величезний.

Позиція щодо окупації Криму

Молдова як сусідня держава висловила прихильність та повагу до суверенітету та цілісності України. Заява новообраної президентки, від 2016 року не змінилася, вона знову чітко заявила: «Крим – це Україна».

Нагадаємо, Мая Санду має свою чітко сформовану незмінну думку, ще будучи лідером партії «Дія і Справедливість» вона заявляла: «У вас війна, у вас конфлікт з Росією. Це – те, що стосується Донбасу, але, крім нього, є ще і Крим, який є український. І я не могла уявити, що таке може статися в наш час».

Позиція щодо Придністров’я

Мая Санду наголосила, що вірить в те, що одного разу з’явиться геополітична можливість повернення самопроголошеної Придністровської республіки під контроль Молдови. При цьому вона стверджує, що виступає за мирне вирішення конфлікту, «замороженого» з 1992 року. За словами Санду, необхідно визначити принципи врегулювання, прийнятні для всіх. Також, вона зазначила, що Росія має приймати участь у переговорному форматі щодо Придністров’я. Однак вона виключила федералізацію Молдови, а також виступила за повне виведення російських військ з території країни.

Оперативна група російських військ у Придністров’ї зараз налічує близько 1700 військовослужбовців. Частина з них входить до складу миротворчих сил. Санду не стала називати Придністров’я територією, окупованою Росією, але зазначила, що сепаратистська республіка користується підтримкою Москви. Вона також сказала, що як позитивний, так і негативний досвід врегулювання в Придністров’ї може бути використаний Україною на Донбасі.

Новий зовнішньополітичний курс

Всім відомо, що Мая Санду політик з проєвропейськими поглядами, проте вона чітко заявляє, що забезпечить «реальний баланс» у зовнішній політиці між Заходом і Росією. «Ми встановимо прагматичний діалог з усіма країнами, включаючи Україну, Румунію, європейські країни, Росію і США», – стверджує вона.

Під час окремих телефонних розмов з президентом Румунії Клаусом Йоханніса і президентом України Володимиром Зеленським Сaнду пообіцяла докласти зусиль для зміцнення відносин з двома сусідами Молдови, повідомила прес-служба її партії «Дія і справедливість».

Впевнено можна сказати, рухаючись в ЄС Мaя Санду буде співпрацювати з Україною, обмінюючись досвідом і заручившись підтримкою Брюсселя. Щодо вступу у НАТО, то Молдова, на відміну від України, має в Конституції прописаний позаблоковий статус. Тому про синхронний рух в НАТО мова поки що не ведеться.

Попри те, що перемога Санду дає Молдові новий напрямок лідерства, на неї чекає ще одна боротьба – реалізувати своє бачення.

Враховуючи, що Молдова парламентсько-президентська республіка, реальна влада Санду буде залежати від того, які партії отримають підтримку. Остаточна зміна політичного курсу відбудеться вже після зміни складу парламенту, представники якого мають немалий вплив.

Вже близько двох років у Франції тривають протести та мітинги з приводу різних реформ та проти чинної влади.

Перші заворушення розпочалися в листопаді 2018 році, протести «жовтих жилетів» – це мітинги, заворушення проти підвищення вартості на паливо.

Раніше подібні протести організовували профспілки, цього ж разу протест  був організований громадою через соціальні мережі.

В травні 2018 року в інтернеті з’явилася онлайн-петиція з вимогою знизити ціни на паливо, яку опублікувала одна з громадянок Франції. Адже влада країни зазначила, що має на меті у 2019 році підвищувати податок на дизельне паливо.

Французька газета «Parisien» згодом опублікувала петицію жінки-водія, в результаті за декілька тижнів число громадян, які підписали її, зросла у декілька разів. Згодом у соціальних мережах з’явилася ініціатива заблокувaти Паризьку окружну дорогу.

17 листопада на пропозицію відреагувало та підтримало понад 120 тис. громадян, але мирні протести перейшли в сутичку з поліцією. «Жовті жилети» докладали всіх зусиль, щоб дістатися до Єлисейського палацу, але їх спинили поліція, яка використовувала сльозогінний газ для опору з протестувальниками.

Міністр внутрішніх справ Франції згодом повідомив про підсумки протистояння 17 листопада, результат був таким: участь у протестах взяли 287 100 осіб, загинула 1 людина, поранено близько 400 та 117 заарештували.

24 листопада протести «жовтих жилетів» продовжилися.  Мітингувальники перейшли до наступних дій та почали нападати на водіїв, які не брали участі в акціях протесту, та журналістів.

1 грудня було заарештовано понад 400 протестувальників. Вже 2 грудня у Франції обговорювали питання щодо режиму НС.

Чому «жовті жилети»?

Акція протесту отримала назву через світловідбивні жовті жилети в які були одягнені протестувальники.

Наступні протести були викликані в грудні 2019 року

Наступний протест був організований 5 грудня проти пенсійної реформи. В різних містах Франції знову відбулися протести, проходили зіткнення між учасниками страйку і співробітниками поліції.

 Макрон підтримує право французів на страйки, але, разом з тим, твердо має намір реалізувати реформу.

10 грудня в містах Франції зібралося понад тисячі людей, щоб показати таким чином свою незгоду з оголошеною реформою. Протестувальники вимагали від уряду відмовитися від проведення пенсійної реформи.

16 грудня в Парижі були рекордні пробки на дорогах та закриті 14 ліній метро в знак протесту реформі. Попри протести, Макрон заявив, що хоче, щоб уряд продовжував роботу над пенсійними змінами, які передбачають підвищення пенсійного віку до 64 років і припинення спеціальних пільг для деяких працівників.

2 січня 2020 року французька поліція використовувала сльозогiнний газ проти  протестувальників.

Після звернення президента Франції, в новорічну ніч, Еммануель Макрон заявив, що не має намірів вiдмовлятися від пенсійної реформи. Протести продовжувалися надалі, попри карантинні заходи в країні.

12 вересня 2020 року «жовті жилети» вийшли на протести. У Парижі демонстранти наштовхнулися на опір поліції. Протести відбувалися також в  Марселі, Тулузі, Ліоні та Ліллі.

Боротьба з екстремізмом: Франція та Британія об’єднують свої сили

Під час протестiв «жовтих жилетів» Франція зіткнулася з проблемою боротьби екстремізмом – прихильність до крайніх поглядів.

Франція і Велика Британія узгодили колективний план із протидії тероризму.

Президент Франції на зустрічі висловився про те, що власники компаній соціальних мереж та інших ресурсів докладають мало зусиль для фільтрації поширеної інформації, особливо агресивної пропаганди. Мей зазначила, що британський уряд вже розпочав роботу з компаніями, які слідкують за соціальними мережами.

Президентські вибори 2022: рейтинги політичних лідерів на тлі заворушень

Чергові президентські вибори у Франції заплановані на квітень – травень 2022 року.  Головними політичними лідерами вважають Макрона і Ле Пен.

Аналітичний центр Ifo, провівши власне дослідження, визначив, що великі шанси на цей час пройти до другого туру мають Еммануель Макрон та Марін Ле Пен.

У першому турі прeзидентських виборів Макрон отримав би від 23 до 26% голосів (у 2017 році в першому турі він мав 24%). Макрон поки що не заявив своїх намірів балотуватися на другій термін. Адже, на тлі заворушень, рейтинги довіри суспільства до глави держави значно впали. Раніше Макрон сподівався, що місцеві вибори підуть йому лише на користь, проте виявилося навпаки.

Ле Пен має рейтинг підтримки від 24 до 27% (у 2017 було 21,3%). Вже давно відомо, що Ле Пен має політичні зв’язки з Путіним та те, що партія отримує фінансову допомогу з Росії.

Аналізуючи ситуацію у Франції сьогодні, можна дійти висновку, що заворушення триватимуть далі, не зважаючи на опір влади, на карантинні заходи тощо. Макрон твердо стоїть на своїх намірах та не готовий піти на зустріч суспільству. Однак ці дії призводять до зниження довіри до чинного президента. Ле Пен зараз має всі шанси на перемогу чергових президентських виборів 2022 року.

Оригінал тексту опублікований в інтернет-журналі «Личность».

Росія не має наміру йти на поступки Україні на Донбасі та продовжує наполягати на умовах врегулювання конфлікту, які категорично неприйнятні для Києва. Ситуація зайшла в глухий кут – потрібно винести питання виконання Мінських угод на обговорення світової спільноти, і наполягати на прямих перемовинах з РФ. Не виключено, що свої території вдасться повернути тільки через 45 років.

З моменту початку перемовного процесу Україна демонструє, що може піти на компроміс, тоді як Росія має намір вирішити російсько-український конфлікт виключно у своїх інтересах. План Москви полягає в імплементації формули Штайнмаєра, закріпленні особливого статусу ОРДЛО в Конституції й проведення виборів за сценарієм Москви. Київ категорично проти реалізації домовленостей на такій основі, тому перемовини фактично зайшли в глухий кут.

Я вважаю, Україні слід підняти питання дотримання Мінських угод на міжнародному рівні. Київ не зобов’язаний виконувати домовленості, які полягали в ситуації зовнішнього примусу – агресії Росії – тому, відповідно до Віденської та Женевської конвенцій, вв української сторони немає жодних зобов’язань за цими документами.

Висновки Ради Безпеки ООН щодо домовленостей мають резолютивний характер, необов’язковий для виконання. Подібних рішень щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту було понад 40, але Ізраїль демонструє чітку лінію на захист власних інтересів, Україні потрібно брати з нього приклад.

Україні потрібно наполягати на перемовинах з самою Російською Федерацією, а не з квазіоб’єднаннями типу «ЛНР» і «ДНР», і не робити на сьомому році перемовин великі очі від подиву, що Росія нібито визнала себе учасником конфлікту. Україні потрібно наполягати на історичній перспективі звільнення окупованих територій за прикладом Німеччини та Франції. Свого часу Франція повернула окуповані Німеччиною Ельзас і Лотарингію за 45 років, також фактично за 45 років відбулося об’єднання Німеччини після радянської окупації

 

З чим асоціюється Україна в пересічних європейців – значуще питання, оскільки політика Заходу щодо України значною мірою залежить від того, як підтримують українців громадяни країн-членів ЄС. Аби з’ясувати це, соціологічна агенція «Kantar Profiles Division» на замовлення Центру «Нова Європа» провела опитування громадської думки у чотирьох країнах ЄС, а саме в Німеччині, Франції, Італії та Польщі, і порівняла його результати з аналогічним дослідженням 2015 року. Вони, м’яко кажучи, здивували дослідників. Чому саме, спробуємо розібратись і ми.

Результати даного опитування були презентовані Центром 18 листопада 2020 року. Як зазначають організатори дослідження, в опитуванні взяло участь понад 4 тис. респондентів віком від 18 років, які представляли різні групи за статтю, віком та регіонами проживання. Респондентам було поставлено шість питань, одне із яких – відкрите.

На основі зібраних даних, аналітики Центру виокремили 10 ключових висновків:

• Як у 2015, так і у 2020 році, Україну переважно асоціюють з війною. Однак у 2020 році Україну з війною та конфліктом вже пов’язують менше – всього лиш 12% респондентів, тоді як у 2015 цей показник становив близько 50%.
• Україна все більше асоціюється з іммігрантами, що свідчить про зростання тенденції міграції з України для пошуку кращої роботи в країнах ЄС.
• У більшості респондентів виявились негативні асоціації з Україною. Тільки у громадян Італії виявилось більше позитивних та нейтральних згадок про Україну, ніж в будь-якій іншій країні опитування.
• 23.6% опитаних не мають жодних асоціацій з Україною. Це також позитивна новина, тому що таких людей можна поінформувати про Україну та сприяти виникненню у них позитивних асоціацій із країною.
• Серед респондентів немає єдиної думки щодо того, як можна допомогти Україні під час пандемії коронавірусної інфекції COVID-19.

Приблизно половина респондентів вважає, що країни мають підтримувати співпрацю на поточному рівні або інтенсифікувати її, тоді як інша половина вважає, що співпрацю слід обмежити чи зосередитися на власних проблемах.

• Російські наративи про Україну в даних країнах виявилися неефективними. Лише 0.8% опитаних вважають, що українці ведуть громадянську війну, а кількість тих, хто вважає нашу країну екстремістською / фашистською країною є ще меншою – близько 0.2%.
• Головною перепоною для членства України в ЄС в досліджуваних країнах вважають корупцію, боротьбу з якою визначили найбільш пріоритетною 43.1% респондентів.
• Понад половина опитаних (55%) підтримують членство України в ЄС. Однак до членства України в НАТО європейці ставляться не так прихильно – цей варіант підтримали всього 38% респондентів.
• У 2020 році зменшилась кількість людей, які асоціюють Україну з Росією – лише 9.1% проти 18% у 2015 році. Це свідчить про чітке відмежування України від Росії й, відтак, про сприйняття української держави, яка є незалежною від Росії.
• Щодо підтримки України у боротьбі з агресією РФ більшість респондентів (21.5%) обрали варіант з продовженням санкцій ЄС щодо Росії. А ось надання Україні озброєння виявилось найменш популярним варіантом.

Досить цікавими є результати по кожній із країн. Так, у Німеччині «війна з Росією» – це перша асоціація, пов’язана з Україною. Німеччина є одним із медіаторів переговорів щодо Донбасу, відтак у Берліні доволі часто обговорюють Україну. Це лише одна з причин того, чому війна так часто згадується поміж інших асоціацій з Україною. Решта асоціацій, що входять до десятки найбільш поширених, переважно негативні та стосуються корупції, бідності, безладу, нестабільності та небезпеки. Також німці вважають, що першочерговим кроком України на шляху євроінтеграції боротьба із корупцією, а наступним в пріоритеті вони вважають покращення економічного становища України. А ось відновлення територіальної цілісності, як не дивно, стало найменш популярною відповіддю серед респондентів з Німеччини. Також, більшість німців (28%) бачать відносини ЄС з Україною в довгостроковій перспективі на такому ж рівні, як і сьогодні. Досить значна частина громадян Німеччини (20%) воліє, аби ЄС розвивав виключно економічні відносини. І лише 11% респондентів з Німеччини бачать Україну в майбутньому повноправним членом ЄС.

У громадян Франції виявились досить негативні асоціації з Україною. Більшість опитаних (15.5%) асоціюють Україну з Росією, з війною та конфліктами (13.1%), зі Східною Європою (10.6%), з безробіттям та бідністю (10.5%). Загалом, окрім популярної асоціації з Росією, існує також багато інших пов’язаних із РФ згадок, таких як «контроль Росії», «Путін» тощо. Це свідчить про те, що значна частина французів досі бачать Україну крізь призму російських реалій. Посол Франції в Україні Етьє де Понсен пояснив це тим, що у Франції погано знають Україну через її відносно недавню незалежність, оскільки за свою історію французи набагато частіше стикалися з Росією. Хоча, як зазначив пан посол, французи пам’ятають, що дружина короля Генріха I Анна родом саме з українських земель.

Досить позитивно про Україну думають італійці. До десятки найпопулярніших асоціацій потрапила тільки одна негативна («іммігранти / безробіття»). Решта асоціацій здебільшого є нейтральними або позитивними. Можливо, найдивовижнішим фактом виявилось те, що асоціація України з «війною / конфліктом із Росією» майже відсутня в італійців, про неї згадують всього 0,6% опитаних. Щодо підтримки України у боротьбі з агресією РФ більшість італійців (24.1%) надають перевагу опції «Запропонувати Україні членство в ЄС» Наступним за пріоритетом стало надання Україні фінансової підтримки. Найбільш разючий показник – кількість тих, хто не знає, як підтримати українську державу. Принаймні 42.1% італійців обрали цю відповідь.

У порівнянні з іншими країнами ЄС, які взяли участь в опитуванні, Польща має відмінні асоціації. Найбільш популярною тут стала асоціація «імміграція / сезонні працівники», що не є несподіванкою, враховуючи те, що понад мільйон українців працюють у Польщі постійно чи сезонно. Друга асоціація наближена до першої й частково пояснює, чому польське суспільство пов’язує Україну з іммігрантами: 25% респондентів асоціюють Україну з «бідністю / безробіттям». Асоціації з «війною», яка очолює рейтинг сукупних даних, посідають третє місце у польському суспільстві – 16.4%. Унікальною темою, яка не згадується у решті країн опитування, стало питання історичної пам’яті, яке 7.7% пов’язують з «поганою історією з Польщею / різаниною поляків на Волині та Східній Галичині» та 4.1 % – з «Бандерою». На запитання про майбутнє відносин між Україною та ЄС більшість поляків (30.5%) відповіли, що відносини повинні розвиватися, як зі звичайними сусідніми країнами. Друга за популярністю відповідь – надання повноправного членства в ЄС (21.2%).

Ситуація з COVID-19 гіршає. Не лише в Україні, де кількість нових випадків коливається від 8 до 12 тисяч на день, і вірус підчепив президент, а й у світі.

В Україні напередодні запуску загальнонаціонального карантину вихідного дня влада почала говорити про повний локдаун – введення жорстких обмежень на пересування, соціальні контакти й доступ до громадських місць, такі як кафе і кінотеатри.

11 листопада в Україні запроваджено карантин вихідного дня, який діє щосуботи й щонеділі з 14 по 29 листопада включно. Однак якщо він виявиться неефективним або ж його не будуть дотримуватися, карантинні заходи можуть посилити. Про це наголосив голова Кабміну.

Під час карантину вихідного дня заборонено працювати непродовольчим магазинам і ринкам, закладам харчування, культури й розваг, а також закладам із надання низки послуг. Але таке рішення уряду сприйняли не всі. Проти виступила влада декількох міст, а також представники бізнесу, які через такі заходи зазнаватимуть великих збитків, адже найбільший дохід надходить саме у суботу та неділю.

Таким чином уряд намагається стримати поширення коронавірусу. «Якщо не вживати заходів, то вже за місяць у нас можуть закінчитися ліжко-місця. Це при тому, що в останні місяці ми збільшили їх кількість вдвічі. І тоді шлях буде тільки один – це жорсткий карантин аж до повного локдауну», – наголосив Денис Шмигаль. Карантин вихідного дня він назвав збалансованим варіантом – повного локдауну економіка України не витримає. При цьому прем’єр визнав, що такі обмеження будуть болючими для бізнесу.

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив, що, у разі запровадження в Україні повного локдауну, влада розглядатиме питання про закриття кордонів.

«М’який карантин» у Польщі

У Польщі з 7 по 29 листопада запроваджено так званий «м’який карантин». Закриваються театри, кінотеатри та заклади культури. Готелі не поселяють туристів. Працювати можуть тільки продуктові магазини, аптеки та заклади обслуговування громадян. Молодша і старша школи працюють дистанційно.

На сьогодні у Польщі спостерігається стабілізація кількості нових випадків захворювання COVID-19, тому уряд планує дещо послабити обмеження. Зокрема в грудні мають намір відкрити торгові центри, щоб стимулювати роздрібних торговців напередодні Різдва. Хоча прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький наголосив: «Є одна умова … дисципліна кожного магазину, торгового центру, меблевого магазину. Якщо ні, то ці магазини будуть закриті». Такі дії були узгоджені зважаючи на економічну ситуації, адже вони можуть врятувати велику кількість робочих місць, що є досить важливим в умовах пандемії.

Також Моравецький закликав поляків проводити Різдво тільки з найближчими родичами у своїх сім’ях і не подорожувати, заявивши, що уряд працює над обмеженнями для пересування.

Словаччина знайшла альтернативу локдауну

Словаччина першою в Європі проводить загальне тестування населення, щоб запобігти локдауну.

Зузана Кріштуфкова, завідувач кафедри епідеміології Словацького медичного університету в Братиславі, заявила: «Загальне тестування – це єдиний спосіб запобігти повному локдауну й економічній катастрофі».

Уряд Словаччини хоче виявити осередки поширення коронавірусної інфекції й з’ясувати – які регіони чи населені пункти мають найбільше інфікованих людей.

Тестування добровільне, але через ЗМІ людям пояснили, що це єдина альтернатива жорсткому локдауну – запровадженню жорстких обмежень, що повністю паралізують життя в країні.

За результатами тестування його учасникам видали сертифікати.

Ті, хто отримав негативний результат, отримали право подорожувати та здійснювати покупки без будь-яких обмежень в рамках комендантської години, яка була запроваджена у Словаччині 2 листопада.

У Словаччині відкриті магазини й торгові центри, дитячі сади, банки, адміністративні будівлі, але їхні співробітники мають право вимагати у відвідувачів пред’явити сертифікат про негативний тест на коронавірус. Кінотеатри, ресторани й театри працюють з обмеженням кількості відвідувачів. Залишаються закритими бари й ресторани, а ще багато шкіл. Носіння масок також є обов’язковим.

Країні вдалося у ході масового тестування виявити десятки тисяч інфікованих коронавірусом та відправити їх на карантин, «тим самим значно зменшити темпи інфікувань».

Угорщина йде на новий локдаун

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан оголосив про введення жорстких карантинних заходів, щоб уповільнити темпи поширення коронавірусу.

В країні з 10 листопада, закрили всі середні школи, університети й ресторани. Спортивні заходи проводитимуться без глядачів, а всі масові зібрання скасовуються. Театри, кінотеатри та фітнес-центри закриті. За словами Орбана, початкові школи й дитячі садки будуть продовжувати працювати у звичайному режимі, але вчителям і медпрацівникам доведеться проходити тестування щотижня.

За словами Орбана, новий локдаун необхідний, оскільки «якщо число випадків коронавірусу буде рости нинішніми темпами, то угорські лікарні не зможуть впоратися з таким навантаженням».

Раніше в Угорщині оголосили про закриття всіх розважальних закладів і введення комендантської години в нічний час, яку тепер розширили (раніше починалася опівночі, з 10 листопада тривалість з 20:00 до 05:00).

Австрія вводить повторний локдаун

Уряд Австрії на тлі активного поширення коронавірусу в країні вдруге з початку пандемії вводить особливо жорсткі карантинні заходи (локдаун). Про це повідомив канцлер Себастьян Курц на прес-конференції у Відні в суботу, 14 листопада.

Введення локдауна означає, що з вівторка, 17 листопада, і аж до 6 грудня в країні закриється майже вся торгівля і сфера послуг, крім магазинів щоденної необхідності, банків, пошти й аптек. Дитячі садки будуть закриті. Школи перейдуть на дистанційне навчання. Залишати свій будинок з цього дня буде дозволено тільки з поважної причини. До них відносяться, зокрема, поїздка на роботу, надання допомоги родичам або відпочинок на свіжому повітрі. Дане правило, однак, буде переглядатися парламентом кожні десять днів.

Беручи приклад зі Словаччини, Австрія має намір теж провести масове тестування населення країни на наявність коронавірусу. Про це повідомив Курц 16 листопада. Канцлер Австрії пояснив, що задуми його уряду стосуються насамперед проведення масових тестувань серед окремих груп населення, приміром, вчителів, але також і щодо інших груп, щоб мати змогу 7 грудня якомога безпечніше вийти з локдауну. Тестування можуть повторити напередодні Різдва, аби зробити свято максимально безпечним.

М’який локдаун у Німеччині

Теперішні протиепідемічні обмеження, що діють у ФРН до кінця листопада, значно слабші за запроваджені навесні цього року, тож їх називають «м’яким локдауном». В країні зачинені всі гастрономічні та розважальні заклади (ресторани й кафе торгують тільки на виніс) та посилені норми соціального дистанціювання для громадян. Закрито, зокрема, спортзали, кіно- і інші театри, але продовжують працювати школи й дитячі садки. Також закриті косметичні й масажні салони, студії татуювання. Робота перукарень дозволена за умов дотримання суворих заходів гігієни.

Наміри уряду ФРН посилити заходи «м’якого локдауну» не знайшли підтримки більшості керівників федеральних земель. Більшість прем’єрів виступили за те, щоб ніяк не змінювати теперішні правила до завершення терміну дії «м’якого локдауна» – тобто, до кінця листопада.

Сама Ангела Меркель вважає, що потрібні додаткові заходи.

Частковий локдаун та деконфайнмент у Франції

У Франції 30 жовтня набув чинності частковий локдаун, який триватиме до 1 грудня. У країні закрилися бари, ресторани й частина магазинів, хоча фабрики та школи залишаються відкритими. Окрім того, почали діяти обмеження щодо подорожей всередині Франції. Заборонені приватні зібрання людей за межами сімейного кола. Скрізь, де можливо, має застосовуватися дистанційна робота.

Як і навесні, людям потрібно заповнити форму, щоб залишити свій будинок, і їм буде дозволено це зробити тільки для покупки товарів першої необхідності, на випадок надзвичайних ситуацій, для годинних тренувань або для основної роботи.

Президент Макрон має намір наступного тижня оголосити про поступові етапи припинення ізоляції у Франції, оскільки друге блокування описується як таке, що «почало приносити плоди».

Очікується, що кампанія масової вакцинації буде включена в майбутні плани країни, щоб уникнути «зіпсування» нового процесу деконфайнменту і можливої третьої хвилі епідемії Covid-19.

Офіційний представник уряду Габріель Аттал сказав: «Зараз ведеться розробка правил на найближчі тижні й місяці з однією метою: організувати все в контексті, щоб дозволити населенню жити якомога більш нормально, при цьому епідемія залишається під контролем».

На сьогодні білоруські протести мають у своєму складі два важливих елементи. По-перше – це величезна кількість учасників, які об’єднуються в різних населених пунктах країни, забезпечивши майже неперервний життєвий цикл спротиву. За таких умов тривіальний силовий сценарій, що за початковим задумом Лукашенка мав би спрацювати з абсолютною ефективністю виявився далеко не таким ефективним. Відтак, власник найвищої політичної посади у Білорусі, вирішив закцентувати увагу на іншому ресурсі спротиву, яким є інформація. Адже це саме вона є життєво важливим паливом протестувальників. Саме завдяки вчасному інформуванню різні осередки можуть підтримувати зв’язок як між собою та командним центром, так і з зовнішнім світом.

Останні події після того, як білоруські силові відомства свідомо пішли на небачене досі загострення, щодня затримуючи по декілька десятків журналістів, свідчать про наміри диктатора піти в стрімкий наступ на інформаційному фронті протиборства із неполітичною опозицією. Для того, щоби краще зрозуміти суть інформаційної війни супроти мітингувальників потрібно для початку поновити в пам’яті всю послідовність кроків білоруської влади на інформаційному плацдармі.

Російський пропагандистський десант і острах перед «примарою Майдану»

Серйозно остерігаючись повторення українського революційного сценарію, ще за кілька днів після втечі Януковича до РФ, 23-го лютого 2014-го року тоді ще чинний глава білоруської держави зробив звернення до силовиків. В тексті свого виступу шестирічної давності лідер Білорусі наголосив на неприпустимості повторення протестних подій на території його країни за зразком нашої держави. На той час діючий господар президентського крісла підкреслив необхідність бути готовими протистояти масовим виступам на всі 100%. Масове невдоволення його авторитарним стилем правління Лукашенко вже тоді називав неабиякою загрозою для стабільності державного ладу.

Незадовго перед розгортанням нинішньої протестної ситуації відбулася зустріч напередодні президентських виборів між главою держави і начальником служби держбезпеки В.Вакульчиком. Під час спілкування була вчергове актуалізована тема протидії найрізноманітнішим проявам суспільної незгоди з поточним політичним курсом. Прикметно, що цього разу в контексті нейтралізації надмірної суспільної напруги згадувалися певні зовнішні сили, завданням яких ніби то стало втручання у внутрішні справи Білорусі в переддень, чи навіть безпосередньо в день голосування на виборах. Вочевидь, силовий блок зосереджено й послідовно під прискіпливим наглядом з боку Лукашенка проводив процес підготовки та акумулювання всіх необхідних сил та засобів, щоби в потрібний момент пустити останні в хід. Загалом, так і сталося. Щойно протести почали розростатися внутрішні війська вступили у буквальному сенсі у двобій із протестувальниками.

Одначе, після подій 13 серпня, коли тамтешні поліціянти за вказівкою верхівки жорстко діючи під час мирних маніфестацій затримали 200 їх учасників, протестний рух практично миттєво охопив усю територію держави, ставши таким чином загальнонаціональною демонстрацією радикального невдоволення протиправними діями міліціонерів. Тоді, новий-старий білоруський президент попросив Росію про надання у власне підпорядкування низки журналістів з російського зовнішнього телемовника «RT». Особливо потрібними кремлівські телемайстри стали після ряду звільнень штатних журналістів із кадрового складу державного телебачення. З моменту прибуття на нове місце роботи найняті телевізійники почали реалізовувати свої завдання з опертям на раніше напрацьовані політичні міфи ще часів висвітлення подій «Революції Гідності».

У телеефірі зазвучали меседжі про майданівські мотиви, що ніби то присутні у діях пікетувальників, гоніння проти російської мови, що матиме місце в разі успіху «заколотників». Одного разу навіть проскочило порівняння противників узурпації президентом влади з наркоманами та безробітними. До слова, таку паралель дозволив собі провести сам «президент всупереч». І звичайно було пригадано в обов’язковому порядку мантру про зовнішнє керування соціальною напругою, яка у підсумку завдячуючи наче б то західним кураторам та українським радикалам, стала такою якою ми її бачимо й сьогодні. Варто сказати, що перші особи російської державної телепропаганди також не стояли осторонь, охоче допомагаючи спотворювати реальність у якій відбувалися масовані протестні акції. Так, наприклад у випуску новин за 13.08. майстри російської агресивної пропаганди Скабєєва та Попов назвали учасників акцій непокори злочинцями, які за словами тих таки пропагандистів, наче б перебували під дією алкоголю на момент публічної демонстрації власної громадянської позиції. Однак, як покажуть всі наступні події, такі метаморфози в телемовленні жодним чином не вплинули на цілеспрямованість представників вуличної демократії.

Оптоволоконні війни

Оскільки терміновий експорт російських пропагандистів із російського медіахолдингу «RT» не дав жодного помітного результату, чиновники із оточення Лукашенка вирішили вплинути на функціональну спроможність інтернет-комунікацій. В результаті, за повідомленнями російської редакції «Радіо Свобода» від 22 серпня, державна телекомунікаційна компанія «Белтелеком» прозвітувала про несправність інтернету по всій країні. Шотдаун інтернет-з’єднання розпочався іще 9 серпня. На ранок 10-го, посадовці державного інтернет-провайдера повідомляли про відімкнення мережі, яке спричинили кібератаки. Дещо пізніше функціональні можливості «сітки» таки відновили, але не до кінця. Заява керівництва державного постачальника мережевих послуг, дали політичному керівництву шанс звинуватити у всьому цьому зовнішнього ворога.

Одначе, як говорять окремі російські експерти з комунікацій, тут чітко прослідковується зумисний наказ згори. У своїх відчайдушних спробах пригальмувати поширення опозиційних настроїв Лукашенко звернувся в цьому конкретному випадку до російського досвіду боротьби з інакодумством у всесвітній мережі. У підсумку, під блокуванням залишаються десятки як закордонних, так і власне білоруських інформаційних ресурсів різного калібру.

Запозичення російського підходу до «суверенізації» інтернет-простору з використанням інструментів DPI (електронний механізм за допомогою якого можна блокувати сумнівні на думку користувача інтернет сайти послуговуючись принципом вибірковості у своїх діях), дало змогу підійти до блокування джерел альтернативної інформації керуючись принципом вибірковості. Щоправда, і такі контрзаходи не стали на заваді подальшому зростанню кількісних та якісних показників загальнодержавного руху проти узурпації влади. Тому, що головний цифровий координаційний майданчик масових акцій, яким і до сьогодні залишається соціальна мережа «Телеграм», невдовзі відновив свою роботу завдяки своєчасній активації антиблокувальних цифрових алгоритмів з боку відділу техпідтримки, як повідомив опісля П. Дуров.

Всіх досяжних висилати та назад не пропускати

Вже наприкінці серпня прикордонна служба Білоруської Республіки розпочала роботу в напрямку нейтралізації агентів зовнішнього впливу. Таким чином з країни вислали окремих журналістів інформагентства «Радіо Свобода», «Голос Америки» та їхньої спільної дочірньої медіа платформи «Настоящее Время».

А буквально нещодавно інформаційним полем поширилися повідомлення про наказ президента Лукашенка закрити кордони країни під приводом епідеміологічної ситуації навколо ковіду. Як виявилося згодом, це рішення приймалося під впливом страху перед, на думку самопроголошеного глави держави, агресивною гуманітарною інтервенцією Заходу. В контексті даного кроку де-юре повноправний лідер Білорусі скаржився на недружнє ставлення найближчих сусідів, зокрема й України. Разом з тим, в офіційному повідомленні білоруських прикордонників ідеться виключно про коронавірус як про єдину першопричину такого ізоляціонізму, про що було зазначено вище.

Дотягнутися до недосяжного

Розібравшись із тими ретрансляторами альтернативної точки зору, що були в зоні досяжності президент-самозванець зажадав нейтралізації найбільш проблемного для себе особисто інформаційного ресурсу «Нехта», який став флагманом в інформаційному опорі режиму. (Перед цим за вказівкою «гаранта» були затримані новинарі із порталу «Тут Бай», телеграм сегмент якого не зважаючи на все продовжує працювати). Для притягнення до відповідальності засновника і за сумісництво керівника інформаційного каналу С. Путило, МЗС Білорусі спрямувало запит із відповідним проханням до Польщі, де станом на зараз перебуває переслідуваний. Поляки не задовольнили цього запиту, а сам Степан сказав, що розглядатиме варіант із поверненням тільки у випадку передачі Лукашенка трибуналу в Гаазі для здійснення над ним правосуддя.

Шлях до інформаційного вакууму: єдина перешкода

Після вбивства Р. Бондаренка лічені дні тому, білоруський режим вочевидь взяв курс на завершення інформаційної ізоляції країни. Яскравим прикладо цього стали затримання представників тамтешнього журналістського цеху, нелояльних до лукашенківської диктатури. Та все ж залізну завісу поки остаточно опустити не вдається через неефективність білоруського державного IT сектору у придушенні активності осередків інформування та координації протестних акцій в середовищі «Телеграму, який віднедавна зусиллями в тому числі й «Нехта» став ще й центром протидії утискам з боку влади, що проявляються у навмисному створенні перебоїв водо та теплопостачання в багатоквартирні будинки одного із протестних районів Мінська.

Очевидно, що проводячи зачистку інформаційного тла протестів Лукашенко прагне дезорганізувати сили непарламентської опозиції, та відрізати їх від решти світу для того, щоб надалі зреалізувати єдиний доступний йому зараз варіант врегулювання, який по суті передбачає «криваве прибирання» вулиць від непокірних протестувальників. Але принаймні в найближчі місяці такого підсумку чекати не варто у зв’язку із неспроможністю взяти антиурядові цифрові платформи на кшталт «Нехт’и» під контроль.