Балто-Чорноморська дуга: політичні наслідки та геополітичні перспективи для України

Класична версія геополітичної концепції Балто-Чорноморської дуги, яку знаходимо у політичних заявах Ю. Пілсудського та науково-публіцистичних роботах Ю. Липи міжвоєнного періоду, не що інше, як інтерпретація поглядів батьків-засновників геополітики про потребу розмежування сфер впливу західноєвропейських країн та Росії через пояс нових незалежних держав.

Ще у 1915 році Рудольф Челлен, шведський дослідник, писав про те, що Німеччині для забезпечення власних інтересів потрібно дбати про створення «культурного кордону» між Західною Європою та Росією, бо лише за таких умов, вона може стати континентальною державою. Подібні думки можна зустріти і у роботах Хелфорда Макіндера, який у 1919 році даючи поради британським політикам зазначає, що «санітарний кордон», який відмежує Росію від Західної Європи буде найбільш сприятливою умовою забезпечення геополітичних інтересів Британії на євразійському континенті.

Невипадково, що відродження інтересу до цієї концепції в країнах Балто-Чорноморської дуги спостерігається після подій 2014 року – анексії Криму та розгортання збройного конфлікту на Донбасі. Територіальна експансія Росії та нехтування нею норм міжнародного права стали відправною точкою тектонічних змін геополітичної структури світу, і, відповідно, спровокували перегляд існуючих поглядів на роль військово-політичних союзів та можливості їх реагування на новітні загрози.

Однією з перших країн, яка заявила про перспективи відновлення співпраці в рамках Балто-Чорноморської дуги, стала Польща, наш найближчий західний сусід та найактивніший «адвокат» України в ЄС. Зовнішньополітична складова передвиборної програми і політичні заяви президента Польщі Анджея Дуди свідчили про те, що Балто-Чорноморська дуга розглядається Варшавою як один з найефективніших інструментів реалізації зовнішньополітичних інтересів на європейському континенті.

Зважаючи на те, що пройшла тільки перша половина каденції президентства А. Дуди, можна сказати, що успіхи Польщі в цьому напрямку не можна не відмітити. А. Дуда у кооперації з президенткою Хорватії К. Грабар-Кітарович створили «Ініціативу трьох морів» або країн «Тримор’я», в рамках якої  напрацьовано перспективний план 150 проектів у сферах енергетичної, інфраструктурної та комунікаційної співпраці країн, що розташовані між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, поки що тільки серед країн членів ЄС.

Україна бере участь у консультаціях щодо реалізації цього плану, однак поки що не входить до числа країн учасниць ініціативи. Проте потенціал проекту не може не цікавити українську сторону з точки зору реалізації геополітичних інтересів та політичних перспектив.

По-перше, участь у ініціативі «Тримор’я» може стати першим кроком у напрямку реалізації на практиці положень Угоди про асоціацію з ЄС, а, отже, продемонструвати європейським партнерам потенціал України в реалізації спільних торговельно-економічних, енергетичних та комунікаційних проектів.

По-друге, реалізація спільних проектів з країнами-членами ЄС дозволить налагодити комунікацію та розширити мережу союзників України. Адже ні для кого не є секретом, що країни Центрально-Східної Європи, які у біполярну епоху входили до Варшавського пакту й досі в геополітичному плані тяжіють до Росії та, відповідно, досить скептично ставляться до перспектив членства України в ЄС.  

По-третє, ефективна співпраця в рамках «Тримор’я» як альтернативного геополітичного проекту дозволить Україні відновити міжнародну суб’єкність та, в разі успішної реалізації, може стати фундаментом нових інтеграційних утворень, які в контексті кризи в ЄС, можуть стати альтернативою членства для України.

Потенціал Балто-Чорноморської дуги як геополітичного проекту очевидний, а історичний момент, в який розпочалися розмови і дії в напрямку становлення цього союзу, більш ніж вдалий. Єдине завдання, яке сьогодні стоїть перед українськими правлячими групами – не проґавити шанс і вирватись з обіймів Росії

Автор: Михайло Мозоль
PhD student, викладач НУ “Острозька академія”