19 грудня у Національному університеті біоресурсів і природокористування України відбувся круглий стіл під назвою «Публічна дипломатія Центральної Азії: нові горизонти співпраці з Україною». Захід був організований БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» спільно з кафедрою міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП України.

Із вітальними словами до учасників звернулися Олександр Лабенко, проректор НУБіП України з науково-педагогічної роботи та міжнародної діяльності, Федір Лавриненко, директор Фонду громадської дипломатії, Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні, а також Інна Савицька, декан гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України.

У заході взяли участь представники дипломатичного корпусу держав Центральної Азії в Україні:
– Шамсіддін Абдуходжаєв, радник Посольства Республіки Узбекистан в Україні;
– Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні;
– Сердар Какаджанов, перший секретар Посольства Туркменистану в Україні;
– Бегенч Союнов, третій секретар Посольства Туркменистану в Україні.

До дискусії також долучилися представники закордонних дипломатичних місій України , зокрема:
– Валерій Жовтенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Киргизькій Республіці;
– Юрій Савченко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Узбекистан (2010–2019);
– Юсуф Куркчі, перший секретар Посольства України в Республіці Узбекистан;
– Олена Маснєва, другий секретар Посольства України в Республіці Казахстан.

Свої експертні думки та оцінки в ході бесіди також надали: Віра Константинова, голова правління ГО «Центр геополітичних досліджень “Константа Р енд Ді Груп”», Людмила Лановюк, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП, науковці й викладачі Чорноморського національного університету імені Петра Могили, Національного університету «Одеська політехніка», Державного університету «Житомирська політехніка», а також студенти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара та Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.

У межах заходу було презентовано нові проєкти Фонду громадської дипломатії: аналітичний дайджест «Стратегічний компас Центральної Азії», проєкт «Ключові публічні дипломати України» та аналітичний матеріал «Публічна дипломатія Центральної Азії». Презентовані матеріали можна завантажити натиснувши на посилання:

Публічна_дипломатія_Центральної_

Ключові_публічні_дипломати_України

Дайджест_Стратегічний_компас_Центральної_Азії

Висловлюємо щиру подяку всім учасникам, спікерам, партнерам та гостям заходу за активну участь, змістовні виступи й конструктивний діалог. Саме завдяки спільним зусиллям круглий стіл став важливим кроком до поглиблення взаєморозуміння, зміцнення довіри та розвитку практичної співпраці між Україною та країнами Центральної Азії

Важливий крок до нових можливостей

Ми з радістю повідомляємо про підписання договору про співпрацю між Фондом громадської дипломатії та Університетом Григорія Сковороди в Переяславі, який був підписаний  29 травня 2024 року в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Підписання відбувалося в конференц-залі імені Василя Сухомлинського за участі ректора закладу Віталія Коцура, проректора з наукової роботи та інноваційної діяльності Василя Дудар і декана факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій Вячеслава Редзюка. Цей договір є значущим кроком у зміцненні зв’язків між академічною спільнотою та громадянським суспільством, відкриваючи нові перспективи для всіх учасників.

Цілі співпраці:

1. Освітні ініціативи: Спільна розробка інноваційних навчальних програм, проведення семінарів та тренінгів для студентів та викладачів.
2. Наукові дослідження: Підтримка та реалізація спільних наукових проектів, обмін ресурсами та експертною підтримкою.
3. Соціальна активність: Участь у соціальних та волонтерських проектах, спрямованих на розвиток громадянського суспільства.
4. Міжнародна співпраця: Розширення контактів з міжнародними організаціями, участь у глобальних проектах та ініціативах.
5. Кар’єрні можливості: Стажування, практики та можливості працевлаштування для студентів та випускників.

Ми впевнені, що ця співпраця стане потужним стимулом для розвитку нових ініціатив та проектів, які принесуть користь як академічній спільноті, так і суспільству в цілому.

Запрошуємо всіх слідкувати за новинами на нашому веб-сайті та приєднуватися до майбутніх заходів, організованих в рамках цього партнерства!

Пандемія коронавірусу сколихнула увесь світ. Вона втрутилася зі своїми планами практично в усі сфери життя сучасної людини. Навчання, робота, розваги, відпочинок, здоров’я, родинне життя, спілкування, подорожі – усе це зазнало суттєвих змін. Не винятком є й релігійне життя.

Церква стала однією із найбільших жертв карантинних заходів, оскільки переважна більшість її практик відбуваються за умови великого скупчення людей та особистого контакту. Обмежень зазнало практично все, чим вона звикла жити – спільні масові богослужіння, Таїнства, зустрічі у спільнотах і т.д. Ізоляція людей один від одного стала для Церкви одним із найбільших викликів. Однак, неохоче, не раз бунтуючись проти таких рішень, вона переважно (за винятком ортодоксальних спільнот у деяких державах) виконала вимоги публічної влади (окрема подяка тут Папі Франциску, який ще на початку березня закрив Ватикан для туристів, а потім на деякий час скасував усі публічні меси, чим подав приклад послуху й розсудливості мільйонам католиків).

У таких умовах Церква почала шукати нові можливості для здійснення своїх функцій і на деякий час перекочувала в інтернет. Онлайн-богослужіння, молитви через платформи дистанційного спілкування, проповіді в соцмережах – на декілька місяців для вірян це стало звичайною практикою. Однак електронний формат ніколи не замінить живої присутності. Думаю, багато хто у цьому переконався за час пандемії. І не лише ті, хто змушений був сповідувати свою релігію онлайн, а й ті, чиї навчання, робота, та й навіть таке звичне спілкування з рідними раптово перенеслися в екран смартфона чи комп’ютера.

Перетерпівши декілька місяців ізоляції, європейські держави почали послаблювати карантині обмеження. І саме цей момент дозволив побачити реальний стан релігійної свободи в Європі, всупереч тим принципам, що задекларовані в офіційних документах.

Системна дискримінація

За даними Комісії США з релігійної свободи, християни зазнають утисків у багатьох країнах світу, перш за все азійських та африканських (у списку першості Китай, Індія, Іран, Нігерія, Північна Корея, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія та ін.). У цьому випадку мова йде, насамперед про переслідування, репресії, арешти та ув’язнення, фізичне насильство, заборони на провадження релігійної діяльності, викрадення та навіть вбивства. Такі дії можна пояснити тим, що християнство, по-суті, чуже для цих держав. Мусульманський світ не дуже хоче сприймати трохи іншого Бога.

Європа ж традиційно розглядається як континент, на якому забезпечується вільне й незаперечне право на свободу совісті й віросповідання. Однак не все є таким, яким здається на перший погляд. Її боротьба проти релігійного впливу часто непомітна, а в такому випадку їй важче протистояти.

Карантин для всіх, а пом’якшення – ні?

Найсуворіші карантинні обмеження, напевно, були запроваджені у Франції. Країна більш як два місяці дотримувалася категоричних заборон на будь-які зібрання. Заборона стосувалася не лише Церкви – люди не мали права виходити з власних домівок без поважної причини. З 11 травня влада вжила заходів для послаблення карантину. Однак стосувалися ці норми чого завгодно, тільки не Церкви. Публічні богослужіння дозволили відновити лише після рішення суду. Він постановив, що не дозволяючи людям відвідувати храми після послаблення карантину, держава порушує право громадян на свободу віросповідання.

Подібна ситуація склалася й в Німеччині. Із запровадженням карантину в середині березня публічні богослужіння були заборонені. Церква на це погодилася й навіть виступила із зверненням до своїх вірних, заохочуючи їх дотримуватися рекомендацій світської влади. Коли ж було прийняте рішення поступово виходити з карантину, про Церкву немов усі забули й не поспішали оприлюднювати план відкриття храмів. Ситуація змінилася знову ж таки після втручання суду, який у квітні постановив, що загальнодержавні заборони на релігійну діяльність не можуть впроваджуватися навіть в умовах пандемії. Такі рішення перебувають в компетенції місцевих органів. При цьому, у місцях відправлення культу суд зобов’язав дотримуватися заходів, які б могли знизити ризик зараження – не співати, одягати захисні маски, зробити у храмах розмітку спеціально відведених місць із дотриманням необхідної дистанції тощо.

В Україні ситуація не надто відрізняється від ситуації у вищезгаданих державах. Обіцяючи з 11 травня послабити карантинні заходи, уряд ні словом не згадав про Церкву. Влада відреагувала на потреби вірян лише після прохання Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій та її зустрічі із прем’єр-міністром. А деякі європейські держави й досі не скасували заборони.

Чого Церкві насправді варто боятися?

Обмеження викликають активну хвилю обговорення. Однак карантин не вічний. Проблеми, які зараз викликають хвилю протесту, а часто – судові позови, насправді набагато легше вирішити, аніж питання набагато глибшого змісту, у яких Церква завжди займала активну й безкомпромісну позицію. Мова йде про усе те, за що Церква бореться в суспільстві вже не одне десятиліття в умовах все більшої лібералізації європейської політики – про сімейні цінності, захист людського життя, гарантії прав на релігійну свободу та ін.

До цього переліку належить питання забезпечення свободи совісті у професійній діяльності. Це стосується, наприклад, лікарів та акушерів, які відмовляються проводити евтаназію чи аборт через те, що вони є християнами. Яскравий приклад – у березні цього року Європейський суд з прав людини не прийняв скарги двох шведських акушерок, які втратили можливість отримати роботу у своїй державі через відмову проводити аборти.

Наступне – питання законодавчого регулювання права на життя. Worldometer повідомляє, що за даними ВООЗ щорічно у світі відбувається близько 40-50 мільйонів абортів. Це близько 125 тисяч в день. Кількість жертв абортів значно перевищує кількість жертв коронавірусу, це нескладно порахувати. У той час як влада кожної держави намагається захистити життя своїх громадян від епідемії, її ж потенційні громадяни навіть не можуть народитися. І найжахливіше те, що поки одних вона намагається врятувати, то смерть інших є цілком легальною, закріпленою в законодавстві. Ба більше, ситуація доходить до абсурду, коли «право на вибір» радикалізується до такої межі, що жінкам дозволяють самостійно проводити аборти вдома, використовуючи медикаменти без спеціального нагляду лікарів – саме така норма на час карантину була прийнята у цивілізованій Великій Британії.

Нерідко в Європі порушується право на свободу слова, особливо, коли це стосується традиційних цінностей та публічного прояву віросповідної приналежності. ЛГБТ-марші у Європі збирають сотні учасників та спостерігачів, релігію ж і все, що з нею пов’язане намагаються усунути з публічного простору. Британський суд минулого року заборонив pro-life активістам мітингувати та молитися біля абортивної клініки, а у березні  цього року Верховний суд держави відмовив їм в апеляції стосовно заборони.

Ці та інші проблеми, які становлять загрозу сучасному суспільству, і поборником яких, перш за все, була Церква, відійшли на другий план в умовах пандемії. Церкви переймаються відновленням своїх прав, суспільство стежить за кількістю хворих і загиблих й чекає завершення карантину у той час як сутнісні питання залишаються невирішеними. Це ставить під сумнів здатність Європи насправді протидіяти дискримінації. Здається, вона забагато взяла на себе, оголосивши себе правозахисником для кожного. Бо там, де вона намагається захистити одних – обмежує інших, через що стала заручницею власної демократії.

Нещодавно Папа Римський Франциск зустрівся у Ватикані з президентом України Володимиром Зеленським в рамках його візиту до Італії. Під час зустрічі обговорювалося декілька тем, але ключовим стало питання миру – врегулювання конфлікту на сході України, або, якщо називати речі своїми іменами, – припинення війни, яка вже не один рік виснажує людський, духовний та економічний потенціал нашої держави й є одним з основних джерел нестабільності у межах наших кордонів. Також, як відомо, Володимир Зеленський запросив Римського Понтифіка відвідати Україну.

Постає питання: запрошення Святішого Отця відвідати нашу державу – це лише вияв ввічливості з боку українського президента чи важливий крок у підтримці дипломатичних зв’язків? Чи насправді візит Папи в Україну є настільки суттєвим для України і як він може вплинути на стан справ в нашій державі?

Щоб відповісти на ці питання, необхідно спочатку зрозуміти, ким є Папа Римський і яку роль відіграє очолюваний ним Святий Престол у міждержавних й міжнародних відносинах.

Якщо говорити про роль Папи і Ватикану у світовій політиці, варто нагадати, що основним інструментом ведення міжнародної діяльності Святого Престолу є дипломатія. Ватикан не має ані військових сил, ані потужної економічної системи, не володіє інноваційними технологіями, не здійснює жодних передових розробок у галузях науки й техніки. Його могутність на світовій арені полягає в авторитеті морального характеру, який спирається на значний людський потенціал (понад 1 мільярд населення планети). Католицизм – одна з найбільш поширених релігій, й найбільш сповідуваною вона є у країнах Західної Європи, а також Північної й Південної Америки (якщо враховувати кількісне співвідношення між конфесіями у кожній конкретній державі). А серце католицизму б’ється у Ватикані.

Завдяки своєму авторитету і досвіду дипломатичних відносин Святому Престолу вдавалося досягати успіху у вирішенні міжнародних конфліктів там, де не допомагали зусилля державних дипломатичних представників, і навіть погрози застосування сили.

Можна навести декілька прикладів на доказ цього:

У 1962 році у розпал Карибської кризи, яка поставила світ перед загрозою ядерної війни, Папа Йоан ХХІІІ звернувся у своєму посланні до Джона Кеннеді й Микити Хрущова, а також до представників влади та усієї світової громадськості, закликаючи не допустити ядерного протистояння. Згодом генсек КПРС визнавав, що саме втручання Папи стало стримуючим фактором під час прийняття доленосного рішення. За свої посередницькі зусилля у цьому конфлікті Йоан ХХІІІ був названий «Папою миру».

У 1978 році Папа Йоан Павло ІІ втрутився у конфлікт між Чилі та Аргентиною, причиною якого стало питання володіння островами, які розташовані у протоці Бігл. Папа звернувся до президентів цих держав із закликом не допустити збройного протистояння, а також відрядив до них свого представника, який виступив посередником у цьому конфлікті. Завдяки втручанню Ватикану згодом була укладена мирна угода між сторонами.
Також Святий Престол відігравав роль посередника під час Ліванської війни, в арабо-ізраїльському конфлікті

Як можна спостерігати, досвід дипломатичної й, зокрема, посередницької діяльності Ватикану заслуговує поваги. Але як цей досвід може стати в пригоді Україні?

По-перше, візит Папи може знову привернути увагу світової спільноти до подій в Україні. Гібридна війна на Сході триває майже шість років і впродовж цього часу ця проблема, відверто кажучи, вже набридла Заходу, який воліє перейматися більш хайповими проблемами – як от Brexit, Ґрета Тумберґ чи щось подібне. Приїзд Папи – це чудовий спосіб нагадати світові про те, що війна в Україні не закінчилася після того, як з’явилися інші новини й ця проблема досі є актуальною для Європи.

По-друге, дипломатичні зусилля Ватикану справді заслуговують на увагу, свідченням чого є події, описані вище. Дипломати Святого Престолу володіють неабияким досвідом участі у врегулюванні міжнародних суперечок і могли б стати незацікавленою стороною у переговорах між Україною та Російською Федерацією – так званим медіатором, а крім того, мобілізувати до переговорного процесу країни Європейського Союзу, які вже трохи втомилися від безрезультатних зустрічей і угод.

По-третє, приїзд Папи в Україну – це величезний плюс для міжнародного іміджу нашої держави, адже за його подорожами стежать мільйони людей, а також провідні засоби масової інформації.

По-четверте, це також чудова нагода для зміцнення дипломатичних відносин між Святим Престолом і Україною, врегулювання міжконфесійних конфліктів у нашій державі, можливо, навіть для початку процесу підготовки до укладення конкордатної угоди.

По-п’яте, приїзд Папи міг би позитивно вплинути не лише на звільнення полонених чи на проведення мирних переговорів, а й у більш глибокому духовному сенсі. Адже проблеми України не обмежуються війною, економічною та демографічною кризою та еміграцією населення. Криза духовних цінностей, нівелювання інституту сім’ї, втрата християнської моралі у свідомості значної кількості населення – усе це впливає на загальний стан суспільства. Чого лише варті масштаби корупції, або гендерна ідеологія, яку нам намагаються нав’язати у законодавстві, у повсякденному житті як «віяння Заходу», без якого нібито не можливо досягти встановлення ліберальної демократії в Україні. Втрата чітко окреслених ціннісних дороговказів несе в собі загрозу втрати моральних орієнтирів, що аж ніяк не сприятиме стабільності і здоровому розвитку суспільства. Приїзд Папи – це вияв підтримки християнам усіх конфесій в Україні, усім громадянам, які поділяють християнські цінності у своєму повсякденному житті і житті держави загалом.

Тож, зважаючи на усі перераховані пункти, можна сказати, що Папа Римський – це не просто знаменитість, за якою спостерігають медіа в усіх куточках світу. Як і Папа одноосібно, так і Святий Престол в особі своїх співпрацівників можуть здійснювати значний вплив на перебіг подій як у регіональному, так і у міжнародному масштабі. Відвідини Папою України справили б позитивний вплив на ситуацію в нашій державі, тож будемо сподіватися, що Його Святість прийме запрошення українського президента і все-таки нас відвідає.

Сучасні організовані угрупування футбольних фанів (ультрас), давно відійшли від амплуа традиційного вболівальника. Вони нагадують скоріше таку собі скриню із подвійним дном. При цьому, первинне наповнення скрині є в данному випадку не настільки важливим як вторинне, що розташоване ніби то рівнем нижче, а отже стає недосяжним для нетренованого ока. У ситуації ультрас первинним, найбільш впізнаваним є саме вболівальницький елемент. Останнім часом до вболівання все частіше додається чітко простежувана (для тих хто читає між рядків), політична складова. І ось тут починається напевно найцікавіше. Взаємодія двох здавалося б абсолютно протилежних сфер активності: фанатської й політичної, може розгортатися за двома найпоширенішими сценаріями. Першим є той за якого побутування політичної ідеології у вболівальницьких колах перетворює останніх на частину громадянського суспільства, яке тільки-но почало зароджуватися. Прикладом може слугувати наша держава, де ультрас були і є активними учасниками всіх суспільно-політичних процесів останніх років. Від Революції Гідності до війни на сході.Такий розвиток подій вказує на конструктивний, загалом позитивний вклад фанів у розвиток суспільства та держави. Існує й альтернативний шлях ставши на який, фанатські корпуси стають носіями розбрату та дестабілізації. Переважно цей розбрат знаходить своє відображення у зовнішній політиці держави (Росія й Марсельські Погроми під час Євро 2016), зазвичай за таких обставин явним є втручання силових органів держави, що ставить мету зробити із любителів футболу вершників апокаліпсису. Значно рідше вболівальники хитають човен зі середини (події в Каталонії). Третім шляхом є свідома участь тіфозі у різноманітних оказіях природа яких є не тільки політичною а й військовою. Не складе надто великих труднощів здогадатися, що означені вище події військово-політичного характеру обов’язково повинні мати місце на території іншої держави. Політично активні вихідці з ультрас під гіпнотичною дією пропаганди здатні на будь що. В тому числі й на різкі негативне, неприйнятне ставлення до спортсменів родом із країни яка активно демонізується на медіапросторі зацікавленими в цьому людьми.

Комуністичний гнійник під носом Мадриду

Передмістя Мадриду агломерація Вальєкас, колись самодостатнє село приєднане до столиці у 1950-му році. Притулок для семи тисяч чесних роботяг, що заробляють собі на окраєць хліба гаруючи на заводах і фабриках від світанку й до присмерку. Чисто тобі класичний дух пролетаризму (Ленін був би на сьомому небі відвідавши тамтешні виробничі потужності). Все було б у іспанських трударів цілком собі не зле, якби не гурт активних прихильників місцевого футбольного колективу «Райо Вальєкано» (навколо футбольна тусовка із виразним комуністичним забарвленням заснована на початку 70-х рр минулого століття). Саппортери виявилися вельми бойовитими, відразу перейнявшись ідеями ліворадикального спрямування хутко взялися до організації різного роду фанатських маршів під комуністичними гаслами. Місцем сили для вказаних робітничих демонстрацій радикально налаштовані молодики обирали центральні вулиці Вальєкаса або ж околиці домашньої арени «Райо». Самі «буканерос» (пірати) іменують себе також анархістами-антифашистами. Останні кілька років принесли багату поживу для «піратів-комуністів». Вітер, що зі Сходу роздмухав багаття їхнього радикалізму на крилах своїх поривів приніс ідею фікс про фашизм в такій далекій Україні. Спонукані прагненням захистити «стражденних» «шахтарів» найбільш вірні ідеям лівого крила фани подалися на український Схід. «Russia Today» спрацювала на відмінно.

Буканерос в лавах ЛДНР

У вересні 2014-го перший із восьми «червоних піратів» ступив на землі нашої країни. Потрапив він до нас класичним для «добровольців» маршрутом-через російський Ростов. Звати цього переконаного комуніста Серхіо Бесера. Як він сам пізніше пояснить у телефонній розмові із українськими журналістами, навідався він на терени України гнаний виключно благородним покликанням захистити «братські республіки». На момент свого прибуття у кінцевий пункт призначення перспектива легкого заробітку на крові його ніби то турбувала в останню чергу. Трохи пізніше коли до Серхіо доєдналися його ідейні товариші іспанський десант у лавах окупаційно-сепаратистських військ взяв собі назву «Бригада Карлоса Паломіно». Щоправда зажити слави лютих винищувачів солдатів ЗСУ іспанці не встигли. В липні наступного року їх у повному складі пов’язала рідна королівська поліція. Бесера запевняє, що інші члени «буканерос» і далі продовжують воювати за квазі республіки. За часів його поневірянь у складі батальйону «Привид» налічувалося до 10-ти іспанських комуністів (всі були й надалі залишаються учасниками «Буканерос»). Іспанський радикал наголошує, що найбільш віддані прибічники фанатського руху готові померти за ідею комунізму.

«Справа Зозулі»

Для нашого легіонера, футболіста Р. Зозулі іспанська «Сегунда» (друга за значенням футбольна ліга Іспанії) виявилась вкрай незатишним місцем. Тамтешні палкі прихильники гри мільйонів просто просякнуті радикальними відгалуженями політичної ідеології. Спочатку у 2016 році його перехід у «Реал Бетіс» ознаменувався гучним скандалом за участі президента клубу та «ультри». Фани «Бетіса», що залюбки підкреслюють свою праворадикальну позицію якимось дивним чином в найкращих традиціях російської пропаганди розгледіли у постаті спортсмена натяки на нацизм. Президент ФК був змушений підкоритися фанам й позбутися футболіста. Трохи більше ніж за рік «Бетіс» уклав орендну угоду із вже згаданим вище колективом із Вальєкаса. Проте майже відразу після того як перехід відбувся своє слово сказала торсида клубу. «Буканерос» дотримуючись тієї ж «антифашистської» риторики зацькували українського патріота. Головною претензією з боку вболівальників стала допомога, яку Роман надавав нашим військовим. Найбільший резонанс викликали його тісні зв’язки із батальйоном «Азов». Третім місцем роботи Зозулі став «Альбасете». Ось тут нарешті наш футболіст зміг почуватися цілковито захищеним, у досить комфортних умовах. Пройшло не так багато часу й він вже став улюбленцем фанів. Все було добре аж до грудня минулого року. Тоді команда українця вирушила на виїзд до Вальєкаса. На стадіоні під час футбольного поєдинку перед Зозулею розчахнулися ворота пекла. «Буканерос» почали вигукувати образливі шовіністські гасла на кшталт: «Зозуля фашист!», «Зозуля неонацист!» й подібні образливі вигуки. Матч було перервано, за підсумками розслідування неправомірних дій з боку фанів було започатковано судове провадження проти клубу «Райо Вальєкано». До слова, в тому таки грудні оскаженілі фани «Райо» атакували автомобіль президента їх улюбленого клубу через те, що той став на бік українця в конфлікті із фанатами. Так от, за результатами судового процесу було вирішено, що трибуни арени «Естадіо Вальєкас» підлягатимуть частковому закриттю на час матчів Сегунди проти «Уески» та «Ельче». Також повинен бути сплаченим штраф у розмірі 18 тисяч євро. Саме таким було рішення іспанської федерації футболу за рекомендацією ФІФА. Була й спроба апеляції з боку клубу-винуватця, але вона виявилася неуспішною.

В якості висновка наголосимо на тому, що даний скандал, котрий увійде в історію взаємостосунків двох абсолютно нетотожних на перший погляд площин кине помітну тінь на Іспанію.На її міжнародний спортивний імідж. Коли політика проникає у нове для себе середовище, останнє майже завжди змінюється до невпізнавання. І тільки від завсідників цього середовища залежить якими саме будуть зміни. В даному випадку (як і у ситуації з Каталонією), політична складова тільки загострила протиріччя всередині фанатських кіл. Що не могло не позначитися на ставленні до країни в цілому. Адже тепер Іспанію можуть віднести в категорію ненадійних країн для проведення міжнародних спортивних змагань. А це в свою чергу заплямує обличчя держави в очах світової спільноти. Мадрид повинен вжити серйозних заходів для припинення інтенсивної політизації фанатського середовиша. А рухи типу «Буканерос» взагалі бажано було б оголосити поза законом.

Підступ, підкуп, інтриги-багатоходівки і т.п. виверти споконвіку становлять суть російської політики і дипломатії. Візантійщина і макіавеллізм настільки вкорінилися у ній, що нині вже не викликають на Заході ні подиву, ні навіть особливого невдоволення. І лише коли російські політики і державні мужі розпочинають креативити, розширювати і модернізувати сфери власної політичної і дипломатичної активності, а особливо – маскувати її під західну прагматичну і максимально внормовану політику, вони гарантовано наражаються на невдоволення, занепокоєння і, врешті, на санкції.

Саме такою є нинішня стадія відносин Росії і Заходу. Москва активно модернізує та інтенсифікує свою політику, вибудовуючи її на імперській ідеології та реваншизмі. Відповідно модернізується й політична етика, наскрізними елементами якої стають абсолютна політизація усіх сфер суспільного життя, примат політичних цілей над рештою, з кінцевою метою досягнення національної і державної першості і кращості. Цілком природнім за таких умов сценарієм стало взаємопроникнення політики і російського професійного спорту, за нормальних умов середовища відносно аполітичного. Відтак російське спортивне чиновництво одного чудового дня відкрило для себе нову оруелівську реальність, в якій спорт беззастережно підпорядкований політичним інтересам, а професійних спортсменів очікувала роль «рабів лампи».

Світова ж спортивна спільнота звична до зовсім іншої схеми поведінки. В міжнародному спорті чільне місце відводять зносинам, заснованим на доброчесності, прозорості та відкритості. І останньою цінністю у цьому переліку, але далеко не останньою за вагою, є рівність можливостей та умов для всіх. Ці норми давно імплементовані. Вони є загальнообов’язковими до виконання, їхня об’єктивність не викликає особливих сумнівів. Різке відхилення від заданого вектору, тим більше категорична відмова творити спорт в межах обумовлених правил виглядає неприйнятною. Спорт із доволі помітними домішками політики автоматично робить Росію вигнаницею зі спільноти цивілізованих держав, у якій спортивне життя здавна підпорядковується усталеному зводу правил.

І хоча зовсім без політики не обходиться, але тут швидше спостерігається прагнення дійсно утвердити у спорті (як і в інших суспільних сферах) фундаментальні принципи західної демократії, як от загальнодоступності та максимальної відкритості, обов’язкової конкурентності і викорінення расизму і шовінізму. Для світової спортивної спільноти, наприклад, вкрай неприйнятним фактом є пропагування расизму у модерному світі, в зв’язку з чим такий міжнародний футбольний турнір, як Ліга Чемпіонів обрав собі в якості одного з ключових гасел вислів «Ні расизму». Чиновники ФІФА навіть зажадали створення тематичної реклами, яку транслюють у перерві матчів означеного футбольного форуму. Іншою істотною за своєю вагою є вимога неприпустимості використання синтетичних засобів з метою штучного покращення результатів атлетів. Саме задля регулювання у цій сфері працює Всесвітнє Антидопінгове Агентство (ВАДА).

Власне, ВАДА й стала нещодавно санкційним інститутом, через який Захід вкотре висловив Росії своє «невдоволення і занепокоєння».

Ведучи мову про випадки порушень міжнародного спортивного законодавства з боку путінської Російської Федерації, варто розпочати з небачених до того результатів тамтешніх спортсменів на домашній олімпіаді в Сочі 2014 року. Тоді, за дуже дивним збігом обставин, російська олімпійська збірна виборола впевнену перемогу ледь не у всіх представлених спортивних дисциплінах. Дещо пізніше цю справу стала розслідувати дисциплінарна комісія МОК за активної підтримки ВАДА. Результати, м’яко кажучи, шокували і примусили російську олімпійську команду осоромитися, причому зробити це в глобальному масштабі. Як висвітлювала «Нью Йорк Таймс» у 2017 році, колишній глава Московської антидопінгової лабораторії Грігорій Родчєнков зафіксував у своєму щоденнику, що обговорював підміну допінг-проб під час Олімпіади в Сочі 2014 року з Віталієм Мутком, який на той момент був міністром спорту. За чотири дні до початку Олімпіади у Сочі, 3 лютого 2014 року, Родчєнков передав Мутку «список Дюшес», тобто перелік з десятків прізвищ атлетів, які вживали коктейль із заборонених препаратів і чиї допінг-проби планувалося підмінити. «Дисциплінарна комісія не вважає ймовірним, що ці сторінки могли бути знову переписані або що Родчєнков міг в той час спотворити дійсність», – цитує видання позицію Міжнародного олімпійського комітету (МОК). І це лише один з кількох випадків, коли профільні чиновники підтверджували, що РФ просто таки начхати на міжнародне право, зокрема в частині чесності ведення спортивної боротьби.

Наступним доволі відчутним ударом по репутації Кремля стали події, фігурантами яких стали раніше згадана організація ВАДА та в ролі головного винуватця – Всеросійська Асоціація Легкої Атлетики (ВАФЛА). Знову ж таки, скандал відбувся на тлі раніше проведених розслідувань.

Після декількох попередніх розслідувань впродовж 2014 – 2015 років та публікації звіту комісії ВАДА з розслідування діяльності російського антидопінгового агентства від 9 листопада 2015 Рада Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій (ІААФ) своїм рішенням від 13 листопада тимчасово відсторонила Росію від змагань під своєю егідою на невизначений період. Рішення було прийняте 22 голосами з 23. Прийняте рішення унеможливило участь збірної легкоатлетів Росії в Олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро 2016 року. У звіті містилися звинувачення в масових і систематичних приховуваннях застосування допінгу російськими спортсменами. На підставі проведеного розслідування ВАДА рекомендувала Міжнародній асоціації легкоатлетичних федерацій дискваліфікувати Всеросійську федерацію легкої атлетики (ВФЛА), позбавити ліцензії Московську антидопінгову лабораторію, а також відсторонити російських легкоатлетів від змагань під егідою Міжнародної федерації легкої атлетики. Також було повідомлено, що російським антидопінговим агентством були знищені проби допінг-контролю. З цього приводу міністр спорту Росії та спортивний функціонер Віталій Мутко зазначив, що знищення відбулось начебто з відома ВАДА, яке видало циркуляр, в якому вказано, що проби з деякого моменту мають бути збережені, тому решта проб була знищена.

Але й це ще не все. У листопаді поточного року ВАДА оприлюднило результати чергового етапу слідчих дій у справі порушення Росією антидопінгових правил. Цілком очікуваним стало викриття ФСБ як сторони, що сприяла підміні допінг-проб з тим, щоб запобігти подальшим гучним викриттям нормативних порушень Росії в царині міжнародного спортивного права.

Не варто й говорити про цілу серію глобальних проколів Росії в рамках міжнародних футбольних турнірів. Згідно із нещодавно опублікованим розслідуванням, тепер вже колишній президент ФІФА Й. Блаттер продав Москві право господарювати на ЧС 2018. Факт угоди зафіксовано у 2011 році. Вчинивши в такий спосіб, російські футбольні функціонери продемонстрували кричущу зневагу до світової футбольної співдружності.

Далі – більше. Декілька тижнів тому ФБР явило світу матеріали, згідно із якими спецслужби РФ «хакнули» електронні скриньки верхівки ФІФА задля збору компромату на чиновників спортивної організації. Цей компромат мав бути використанний в якості гарантії мовчання на випадок можливих звинувачень Росії у неправомірних діях.

Можна з великою долею ймовірності говорити про цілковиту підтримку т.зв. «допінгових програм» з боку урядових структур РФ на найвищому рівні. Куратором зазначеної програми на її старті був В. Мутко, який донедавна обіймав посаду міністра спорту. Надалі управління було передане до рук діючого міністра. І так, є цілком серйозні підстави говорити про те, що такі кроки здійснювалися свідомо. Якби не прискіпливість посадовців ВАДА та МОК, якби не їхня ретельність у підході до розслідувань, навряд чи світ сколихнули б такі гучні компрометуючі новини про манеру ведення справ у міжнародному спорті зі сторони РФ. Поки, на щастя, про повторюваність випадків застосування допінгу говорити не доводиться. Та це лише завдяки своєчасно проведеним слідчим діям з боку міжнародних органів. Потрібно також не забувати і про доволі серйозний резонанс створений після висвітлення результатів. Можливо саме це попередило подальші грубі порушення. Що виглядає логічним. Недарма в РФ існує вислів, що мовою оригіналу звучить: «Не пойман – не вор».

Підсумовуючи викладене, варто сказати, що в російських реаліях межі між політикою й спортом давно стерті. Особливо чітко це простежуємо в останні п’ять років. Якщо взяти до порівняння методи й засоби, якими послуговується білокам’яна у досягнені геополітичних цілей та цілей спортивних – ми побачимо майже ідентичний підхід. Який власне і базується на означеному у заголовку матеріалу принципі «брудної гри». Не використаним у міжнародній спортивній активності з боку РФ залишаються тільки зовсім вже божевільні інструменти на кшталт терористичних атак чи відвертого криміналу, як то сталося з ліквідацією екс-розвідника Скрипаля у Лондоні. З історичного досвіду відомі ж випадки, коли імперські амбіції політичної еліти можуть підштовхнути останню на задіяння всіх можливих інструментів заради реалізації недосяжних цілей.

Розвиток політичного активізму у РФ в умовах правил, за якими у поточний проміжок часу ведеться тамтешня політична «гра», видається процесом вкрай проблемним. Гостра криза цього аспекту зумовлена, перш за все відсутністю дієвої, функціонально спроможної опозиції. Сили, які б наважилися стати у фарватері будь-яких протестних рухів, та боротися з утисками режиму, на жаль позбавлені абсолютно всіх придатних для цього засобів. Сьогодні найчастіше спостерігаємо дешеву пародію на опозицію, на кшталт зведених нанівець зусиль одіозного «кишенькового» опозиціонера О. Навального чи ще більш гротескного «двірцевого опозиціонера» В. Жириновського. Натомість реально небезпечні для режиму політичні фігури, які можуть втілити в собі справжню небезпеку для діючої верхівки, перебувають у надскладних умовах. Система тоталітарного контролю за політичною та ідеологічною системами, мусимо визнати, є достатньо ефективною. Задля максимально ефективного придушення інакодумства не гребують у Росії жодними, в т.ч. й «брудними прийомами». До останніх, звісна річ, відносимо  активну експлуатацію силового блоку. Боротьба із незгодою методом кийка є повсякчасною, майже буденною реакцією сучасної російської влади на елементарну критику політичних рішень.

Однак, попри всі спроби викорінити навіть натяк на протест, слабкий, ледь помітний його вогник продовжує тьмяно світити. Масла у вогонь спротиву щоразу волею-неволею підливають різні активні ланки суспільства. Від славнозвісного гурту «Pussy Riot» з їхнім виступом у церкві, до відносно свіжого у пам’яті походу шамана Олександра Габишева на Москву. Який до речі, так нічим путнім і не завершився.

Таким ретранслятором громадської думки часто є й  хіп-хоп/реп спільнота. У всі часи, відколи субкультура хіп-хопу почала вести відлік свого існування, вона містила в собі досить чітко окреслений елемент антисистемності. Хіп-хоп завжди був сферою, яка найбільш чутливо реагувала на всі серйозні соціальні потрясіння. Так відбувається і на території нашого північного войовничого сусіда. До цього часу різко негативні думки особливо політизованих російських хіп-хоперів як правило не виходили за межі різноманітних цифрових дискурсивних майданчиків. Мова, звісно ж, переважно про дописи у соціальних мережах та бесіди у формі інтерв’ю, опубліковані на різноманітних медіаплатформах.

Як тільки кремлівський правлячий клас почав усвідомлювати, що протестна сутність субкультури невдовзі проявить себе у формі реальних виявів непокори, горнило репресій почало невблаганно набирати обертів. Спочатку найбільш неугодних виконавців позбавляли заробітку, безпідставно скасовуючи їхні виступи. Часто величаві політичні фігури забувають головне гасло мистецького цеху: «Художник повинен бути голодним». Так сталося і цього разу. Помітивши, що обмеження, та що там, фактична заборона концертної діяльності не дає помітних плодів, владні мужі пішли далі та ув’язнили одну із найвідоміших на сьогодні в реп-тусовці постатей – репера Хаскі. Відтоді у середовищі діячів цієї локальної субспільноти все більш набуває популярності відоме гасло про «політику, яка зацікавиться навіть тими, хто до неї далекий».

Черговим сплеском суспільного невдоволення відзначилася скандальна подія у Москві. Цією подією був навмисний недопуск незалежних кандидатів до виборів у Мосдерждуму. Зрозуміло, що аргументи на користь недопуску були як мінімум непереконливі. До процесу відсторонення була залучена судова гілка влади. Яка, само собою зрозуміло, перебуває під цілковитим контролем В. Путіна. На першій акції протесту з приводу неправомірних дій влади було затримано біля тисячі семисот п’ятдесяти маніфестантів. Вже звичні стусани від поліціянтів сипалися на протестувальників як із рога достатку. Невдовзі почався цикл персональних арештів. Третього серпня силовики навідалися з обшуками до громадянина С. Абаничева. Того таки дня йому було повідомлено про підозру в участі у масових безладах (ст. 212, ч. 2 КК РФ). Незабаром було започатковано серію кримінальних проваджень, що стосувалися означеної статті. Ці судові процеси в народі прозвали «Московською справою» чи «московським процесом». Як повідомляє опозиційний російський журналіст М. Шубін, загалом під слідством в рамках циклу проваджень перебуває станом на зараз близько 20 осіб. Найбільш медійно висвітленою є постать С. Раджабова. За таких обставин найбільш відомі представники хіп-хоп сцени не могли лишатися осторонь, вирішивши, що коли як не зараз найзручніша нагода показати, наскільки вагомою у хіп-хопі є протестна складова. Першим це зробив репер Фейс (Іван Дрьомін). Він показав публічну підтримку протестувальників, звернувшись зі сцени під час виступу на фестивалі «Rhymes Show» зі словами: «Народ все одно переможе. Допускай!». Естафету підхопили його старші колеги. Іван Алєксєєв (Noize MC) записав, а пізніше опублікував композицію, присвячену протестним акціям. Репер Shock (Дмитро Бамберг) помістив на сторінці своєї фан спільноти у «Вконтакте» відео із закликом прийти на мітинги для всіх своїх прихильників. Проте найбільше медійного шуму навколо подій у Москві створив М. Фьодоров (Oxxxymiron). Він неодноразово був помічений у гущі подій під час акцій протесту, давав інтерв’ю різноманітним ЗМІ. Найвідоміша його цитата, присвячена судам над активістами, прозвучала у розмові із журналістом «Deutche Welle». Артист тоді сказав: «Це просто смішно, це абсурд, повне безглуздя. Якби я прийшов сюди голий у масці клоуна, було б далеко не так смішно як те, що зараз відбувається у столичних судах». Справжній фурор на російському телебаченні викликала згода артиста записати спільну композицію з арештантом С. Раджабовим. Камери телевізійників зафіксували Мирона Фьодорова, коли він проходячи повз клітку підсудного запитав з ким би в’язень хотів вступити у музичну колаборацію. Раджабов відповів, що з Оксіміроном. Трохи пізніше в мережі з’явився результат їхньої співпраці під назвою «Вітер Змін». Репером були використані диктофонні записи підслідного разом із записом його останнього слова на суді виконаного у речитативній формі.

Кількома тижнями раніше Мирон Фьодоров влаштував театралізоване дійство, яке пізніше отримало промовисту назву «Сядь за текст». Суть постановки полягала у тому, щоби перед камерою, на фоні декорацій у вигляді кімнати у квартирі одного із в’язнів Кремля, прочитати уривки із поетичних творів. Зміст їхній несе в собі критику засилля репресій, корупції та гіперболізованої ролі РПЦ у всіх державних справах. Окрім самого ініціатора у події взяли участь його побратими по цеху, а також просто небайдужі творчі особистості(переважно майстри віршованого слова). До слова ця відеовистава набрала мільйони переглядів на Ютубі. Не тільки в межах російського сегменту, тобто так званого «Рутюбу», а й у загальносвітовому масштабі.
Отже, підводячи підсумки, варто зазначити кілька тенденцій, що їх сьогодні можна чітко прослідковувати у російському навколополітичному середовищі. Насамперед, громадсько-політичний активізм, попри усі прагнення Кремля, нанівець так і не зведено. Замість минулих форм, які репресіями ліквідовані або ж зведені в абсолютно маргінальний та апатичний стан, народжуються нові, до яких останнім часом справедливо можна віднести політизовану реп-культуру. При цьому, влада стосовно таких нових опозиційних течій і рухів діє у звичному репресивному стилі, яскравим вираженням чого, власне, й стала «Московська справа». За цих умов можна з впевненістю прогнозувати, що за умов збереження базових параметрів наявного в Росії політичного режиму у найближчій перспективі всі протестні виступи із політичним підгрунтям наражатимуться на вже традиційну репресивну відсіч. Не дивлячись на те, якими методами та засобами висловлення незгоди користуватиметься суспільство, та наскільки знакові постаті із різних сфер діяльності поставатимуть у ролі лідерів опозиційних рухів.

В предыдущей статье, где мы разбирали новые гастрольные санкции для артистов из России и поверхностно коснулись их влияния на украинский гастрольный рынок, у читателей возник конкретный вопрос «А что делать с нашими, которые выступают в РФ»?

Так вот. В психиатрии есть такой термин «вовлечение в бред», это когда больной видит галлюцинации и уверенно доказывает другому человеку, что тот видит то же самое. Мне кажется, последнее время, именно этот синдром выступает основой нашей культурной политики общества. Или как мы еще объясним тот факт, что «зрада» нам мерещится там, даже где ее нет. Но молниеносная простая реакция на сложный вопрос никогда не решит проблемы, а только усугубит ее. Односложные реакции общества на выступления украинских артистов в России, служат почвой для массового «вовлечения в бред».

Многие считают, что артисты, выступающие в России это стратегическое оружие страны. Таким образом артисты зарабатывают немалые деньги, часть из которых идет на налоги в Украине, а вторая часть на добровольные военные взносы. И все бы ничего, но мне мало верится, что категория артистов, которая видит в себе эту стратегическую миссию, своему зрителю скажут, что заработанные деньги пойдут на «АТО». Некоторые из наших артистов прикрываясь такой позицией, стали всего лишь громкой «функцией» в гибридной войне.

Украинских артистов можно разделить на несколько категорий. Одних мы уже забыли как звали, вторые заняли принципиальную позицию не ездить в Россию, но при этом адекватно аргументируют свой выбор, не осуждая инакомыслящих. Некоторыми руководит страх потерять то, чего добивались долгое время и большим трудом. Кто-то, возможно, опасается попасть на страницы сайта «Миротворец», который позиционирует себя как интернет-представительство Центра исследований преступлений против основ национальной безопасности Украины, мира и безопасности граждан. Сайт содержит постоянно пополняющуюся открытую базу личных данных людей – так называемое «чистилище», собранную, в основном, средствами разведки по открытым источникам (OSINT). Но больше всего вызывают резонанс и удивление те артисты, которые, особо не были популярны в России, да что греха таить, и в Украине их особо не знали, бьют себя в грудь, и кричат на все просторы интернета, про зраду всем артистам «що смердять московською сценою». И тут возникает вопрос, какими категориями руководствуется этот артист: музыки или политики? А что делать еще с миллионами граждан Украины, которые работают в РФ? По данным опроса социологической группы «Рейтинг», проведенного в декабре 2016 года, среди украинских граждан, которые работали за рубежом в течение последних пяти лет, больше выезжали на работу в Польшу (36%), Россию (25%), Чехию и Германию (по 5%), а также Италию (3%). В феврале 2017 года в Государственной службе занятости Украины сообщили, что за границей сейчас работает примерно 5 млн граждан Украины.

Украина богата на таланты, для которых внутренний рынок мал или уже мал, поэтому, государство должно работать не над тем, как изолировать эти таланты от другой культуры, а над обеспечением достойных условий для их развития в своей стране. Изоляция это всегда плохо. Но, к сожалению, многие артисты, выступают инструментом для манипуляций сознанием общества. А манипулировать обществом, которое видит только черное или белое – не сложно. Как говорил один известный политолог, типичный украинский ум всегда конкретен: с бревнами в своих глазах мечется в поисках того, кого конкретно можно обвинить в конкретном бревне. Безусловно, должна быть некая моральная черта, которую не должен переходить каждый здравомыслящий гражданин в воюющей стране, не зависимо артист ты или слесарь. В первую очередь ты гражданин.
Сколько “восстаний” против артистов мы пережили? Сколько зрад услышали в песнях, интервью? И Сколько еще нужно таких сорванных выступлений, патриотических душераздирающих постов, чтоб понять, что ядро проблемы не там. Оно у нас в головах. Поддаваясь методам гибридной войны, мы лишь подтверждаем бесконечность человеческой глупости.

Чтобы не стать «вовлеченным в бред» постарайтесь объяснить «больному» все это

Автор: Ірина Беженару
редактор-аналітик інформаційного агенства Слово і Діло

Гастрольні санкції для громадян «країни-агресора» набирають обертів. На початку жовтня 232 народних депутати віддали свій голос за ухвалення законопроекту про особливості організації та проведення гастрольних заходів за участі громадян Росії. Законопроект зобов’язує організаторів заходів не пізніше ніж за 30 днів до проведення заходу звертатися в СБУ із запитом щодо порушників серед потенційних учасників гастрольного заходу. Організатори, у свою чергу, надають повноцінну інформацію про запрошеного гостя. Протягом 10 днів СБУ має надати відповідь, у якій будуть зазначені підстави для допуску/недопуску артиста країни-агресора на територію України. Тільки після отримання відповіді від СБУ, організатор може сміливо укласти договір з гастролером з Росії. У разі порушення вимог організатором, передбачається штраф у розмірі від 50 до 100 мінімальних зарплат, а це від 160 до 320 тисяч гривень. Законом не допускається проведення гастрольних заходів, які популяризують або пропагують державу-агресора і його органи влади. Також, у законі ще раз наголошується, що артистам, які внесені до переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, доступу до гастрольного майданчика країни немає. Варто нагадати, що наприкінці вересня Міністерство культури на підставі звернення СБУ оновило цей перелік осіб. Таким чином, станом на жовтень 2017 року список налічує 112 діячів культури з Росії, які порушили українське законодавство. Також в список внесли голлівудського актора Стівена Сігала та сербського кінорежисера Еміра Кустуріцу.

Ініціатори законопроекту наголошують, що запровадження таких норм є ефективним правовим інструментом для протидії антиукраїнській пропаганді. У свою чергу, у МЗС Росії вже відреагували на новоприйнятий законопроект, назвавши його черговим проявом параної та кроком до введення в країні «залізної завіси». У Росії впевнені, що «шалена боротьба» з усім російським (мова друкована продукція, телебачення, радіо) перетворює Україну на поліцейську державу. До речі, про радіо. Всі пам’ятають резонансні коментарі щодо запровадження квот на українські пісні та мову на радіо, однак результат моніторингу місцевих і регіональних радіостанцій показує позитивну статистику. В усіх регіонах України мовні квоти перевиконуються в середньому на 20%, частка пісень українською мовою в середньому складає 45%. Локомотивами популяризації пісень державною мовою є Рівненська (82%), Тернопільська (81%), Івано-Франківська (59%), Сумська (58%), Львівська та Миколаївська(50%) області. Донецька і Одеська області є лідерами серед радіостанцій східного та південного регіонів України з середнім показником 40%. Сергій Костинський, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, на 2018 рік прогнозує, що середній показник по українських піснях може збільшитись до 50%.

Ще з 2014 року спостерігається страх та небажання російських виконавців приїжджати до України. Дехто акцентує на небезпеці, дехто не хоче опинитися в центрі скандалу, оскільки проведення концерту в Україні може трактуватися як підтримка українського уряду, що призведе до цькування в Росії, а дехто щиро вважає, що «Крим їх». Але казати, що російські артисти нічого не втратили від закриття українського гастрольного простору для них було б дуже не раціонально. Директор Українського музичного альянсу Павло Калініченко повідомив, що ротації творів російських виконавців в Україні зменшилися удвічі. При цьому, гонорар від тиражування їхніх фонограм складає лише 10 відсотків прибутку, ще п’ять відсотків це прибуток від цифрової дистрибуції та реклами. Тоді як основним заробітком в Україні російських артистів, за його словами, залишається концертна діяльність. Так звана «концертна Яма», як називали український концертний простір часів Майдану, дуже швидко почала заповнюватись українським контентом. Кількість концертів та фестивалів української музики зростає, що безумовно сприяє народженню якісного продукту. З’явилась здорова конкуренція між артистами не лише на внутрішньому ринку: українська музика стає потужним суперником і на міжнародному рівні.

На сьогодні склалася ситуація, коли одними з інструментів ведення гібридної війни Кремля проти України так звані «популярні російські культурні діячі і виконавці», які публічною позицією і демонстративними діями підтримують російську агресію і політику путінського режиму. У радянському мультфільмі “бременські музиканти” закладена золота істина для артиста: «Мы своё призванье не забудем смех и радость мы приносим людям”.

Хочеться щоб артист, виходячи до свого глядача, пам’ятав про своє покликання, та керувався категорією мистецтва, а не політики. Тоді жодні санкції та загрози з боку уряду не викликатимуть навіяного страху, оскільки «дворцов заманчивые своды не заменят никогда свободы».