Вступ

Понад 35 років протистояння між Азербайджаном та Вірменією довкола Нагірного Карабаху, азербайджанського регіону з переважно вірменським населенням, значною мірою визначало динаміку економічного розвитку та регіональної інтеграції на Південному Кавказі. Перебуваючи у стані конфронтації різної інтенсивності, що була підкріплена впливом зовнішніх сил на перебіг конфлікту між цими двома країнами, Баку та Єреван жили в умовах відсутності економічної взаємодії одне з одним. З огляду на це, впродовж цих десятиліть Південний Кавказ залишався для його країн територією з низьким потенціалом для повноцінної інтеграції та економічної співпраці всередині регіону, а для зовнішніх гравців – місцем періодичної геополітичної напруги. Її проявами була низка збройних конфліктів у Грузії на початку 1990-х років, російсько-грузинська війна 2008 року та, власне, протистояння між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах з низкою гарячих фаз (1988-1994, 2016, 2020, 2023). Восени 2023 року Азербайджан фактично здобув перемогу в конфлікті та відновив свою територіальну цілісність шляхом остаточної ліквідації самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки 1 січня 2024 року, тим самим поклавши край його збройній фазі. Після цього сторони розпочали перемовини у напрямку нормалізації двосторонніх відносин, важливим кроком до чого стало підписання 8 серпня 2025 року у Вашингтоні Спільної декларації між Азербайджаном, Вірменією та США за посередництва президента Дональда Трампа.

Момент після підписання Спільної декларації між США, Азербайджаном і Вірменією у Вашингтоні. Фото – Andrew Harnik/Getty Images

Шлях до нормалізації та досягнуті домовленості

Підписання Спільної декларації закріплює позитивну динаміку двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією у напрямку їхньої остаточної нормалізації у коротко або -середньостроковій перспективі. Водночас завчасно говорити про повноцінне врегулювання конфлікту між двома країнами, оскільки це вимагає підписання повноцінного мирного договору. Цьому на заваді стоять питання, які вимагають окремого вирішення на двосторонньому рівні між Азербайджаном та Вірменією: доля вірменських військовополонених в Азербайджані, окремі положення конституції Вірменії, які Баку трактує як зазіхання на його територіальну цілісність, питання Зангезурського коридору до Нахічевані та практичної реалізації планів зі створення домовленого Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (англ. TRIPP – Trump Route for International Peace and Prosperity), гарантом функціонування якого повинні стати Сполучені Штати на сумісних з повагою до вірменського суверенітету засадах.

Попри неприховані лестощі як азербайджанської, так і вірменської сторони під час зустрічі у Вашингтоні на адресу чинного президента США, сумарного внеску його адміністрації у мирний процес між Баку та Єреваном, а також заяви про підтримку американського очільника в намірах отримати Нобелівську премію миру, заслуга нинішньої адміністрації Білого дому виглядає дещо перебільшеною з ряду причин. По-перше, чинна американська адміністрація працювала над врегулюванням конфлікту, збройна фаза якого, на момент підписання Спільної декларації, завершилася більш ніж півтора роки тому на умовах, що задовольняли Азербайджан, і які Вірменія була не в змозі змінити за нинішньої геополітичної ситуації на Південному Кавказі. З огляду на це, подальша ліквідація самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (відомої також як Республіка Арцах) була закономірним наслідком тривалого збройного протистояння між двома країнами. Оскільки повноцінне підписання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією ще попереду, це, попри очевидний дипломатичний успіх нинішньої адміністрації Білого дому, дозволяє говорити лише про проміжну нормалізацію відносин між Баку та Єреваном. З цього випливає, що конфлікт між Азербайджаном та Вірменією зарано зараховувати до переліку тих війн та збройних конфліктів, які начебто завершив Дональд Трамп.

По-друге, ще до падіння Нагірно-Карабаської Республіки восени 2023 року Вірменія почала процес переорієнтації свого зовнішньополітичного курсу, намагаючись зменшити свою залежність від Росії і досягти певного зближення із Заходом та Туреччиною – головним союзником Азербайджану. Ця тенденція посилювалася у міру того, як Москва дедалі більше нехтувала безпековими зобов’язаннями перед Вірменією: Єреван шукав іншу силу, яка була б здатна взяти на себе посередництво між Азербайджаном та Вірменією. На додачу до цього, наприкінці 2024 року відбулося загострення відносин між Азербайджаном та Росією у зв’язку зі збиттям азербайджанського пасажирського літака російськими засобами ППО. За таких умов США стали логічним вибором у якості посередника для обох сторін ще до повернення Дональда Трампа у Білий дім наприкінці січня 2025 року. За словами Майка Карпентера, члена Ради національної безпеки США за адміністрації Байдена, значну частину підготовчої роботи для досягнення цих домовленостей було здійснено саме адміністрацією попереднього американського очільника.

Незалежно від зміни президентської адміністрації, США впродовж двох останніх років дійсно зробили чимало щоб задати конструктивний вектор розвитку відносин між Азербайджаном та Вірменією та остаточно покласти край протистоянню між двома країнами, відкривши вікно можливостей для розвитку економік цих країн та регіону загалом. На додачу до підписання Спільної декларації, що передбачала парафування тексту майбутнього мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, встановлення дипломатичних відносин між двома державами, розпуску Мінської групи ОБСЄ, повагу до суверенітету та територіальної цілісності одне одного у поєднанні з дотриманням положень Статуту ООН та Алматинської декларації 1991 року, ініціювання створення Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), а також  розблокування вже наявних транспортних коридорів, обидві сторони окремо підписали зі США угоди у сфері економіки, торгівлі, енергетики та технологій.

Карта пролягання Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Фото – TRT World

Економічний розвиток Південного Кавказу: реалії та перспективи

Впродовж десятиліть економічний розвиток Південного Кавказу значною мірою формувався під впливом регіональних конфліктів, а тому зазнав помітних диспропорцій у перерозподілі торговельних потоків, іноземних інвестицій, розвитку транзитних маршрутів та логістичних хабів, маршрутів трубопроводів для нафти та газу тощо. Про відсутність майже будь-якої економічної взаємодії між Азербайджаном та Вірменією наглядно свідчить факт блокади Вірменії з боку Азербайджану та Туреччини, що зумовлювало її існування в умовах часткової транспортної ізоляції впродовж тривалого часу. Єдиними ділянками суходолу, які давали Єревану доступ до зовнішнього світу, були кордони з підсанкційним Іраном та Грузією. За таких умов остання фактично перетворилася на монополіста, який надавав єдиний повноцінний доступ до зовнішнього світу для Вірменії, у той час як Азербайджан та його партнери могли здійснювати транспортування азербайджанських енергоносіїв до Туреччини і далі лише через територію Грузії. Блокада Вірменії та тривалий конфлікт між країнами стали причиною нульового товарообігу між країнами, що негативно вплинуло на динаміку регіональної інтеграції. Свідченням цього є те, що статистичні комітети обох країн не надають жодної інформації про обсяги двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією, у той час як Статистичний комітет Азербайджану навіть не зазначає Вірменію у загальному переліку країн. Враховуючи розміри економік країн регіону, Грузія є важливим торговельним партнером для обох країн, і навпаки. За даними порталу Trading Economics, у 2024 році частка Грузії в експорті Азербайджану та Вірменії склала 2,5% та 1,2%, у той час як частка імпорту сягнула лише 0,6% та 1% відповідно. Проте навіть за таких умов мова йде про сотні мільйонів доларів товарообігу, що є особливо показовим на тлі початку постачань азербайджанського палива до Вірменії наприкінці 2025 року на суму близько 789 тисяч доларів США. Водночас проміжна нормалізація відносин між Баку та Єреваном закладає підвалини для збільшення товарообігу в абсолютних показниках всередині регіону у середньо та -довгостроковій перспективі, а також формує сприятливіший інвестиційний клімат та розширені можливості у рамках Транскаспійського транспортного маршруту. Та попри позитивні політичні зрушення, за оцінками Світового банку темпи зростання регіональної економіки у найближчі роки навряд чи перевищать 4% ВВП. В першу чергу це зумовлено негативним впливом падіння світових цін на нафту та жорсткої фіскальної політики на економіку Азербайджану – найбільшу регіональну економіку.

Кінець 2025 року ознаменував початок процесу відновлення двосторонньої торгівлі між Азербайджаном та Вірменією. Фото – AzerNews

Сильні сторони та можливості для регіону

Якщо говорити детальніше про сильні сторони та можливості економічного розвитку Південного Кавказу на тлі проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією, перш за все, варто зазначити географічне розташування і транзитний потенціал регіону, який можна наростити шляхом залучення Вірменії, тим самим збільшивши пропускну спроможність транспортної та енергетичної інфраструктури Південного Кавказу. На користь позитивного сценарію економічних перспектив регіону свідчить факт деескалації геополітичної напруги у регіоні, яка багато в чому була зумовлена саме протистояння між Баку та Єреваном. Це у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме зростанню рівня іноземних інвестицій до регіону, що є особливо актуальним для Вірменії з метою зменшення ролі російського капіталу у її економіці.

Ще однією можливістю, яка виникає на тлі позитивної динаміки мирного процесу між Азербайджаном та Вірменією є перспектива остаточного зняття блокади вірменського кордону з боку Азербайджану та Туреччини, що повинно позитивно вплинути як на транзитні можливості регіону загалом, так і на вірменську економіку зокрема. За словами міністра економіки Вірменії Геворга Папояна, обидві сторони вже шукають шляхи збільшення обсягів двосторонньої торгівлі, які у майбутньому можуть сягнути позначки у сотні мільйонів доларів. Водночас така динаміка може створити для Вірменії сприятливу нагоду щоб зменшити рівень своєї енергозалежності від Росії за рахунок поставок з Азербайджану, оскільки наразі саме Москва залишається найбільшим енергопостачальником для Єревана. Окрім цього, підписана 9 лютого 2026 року прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час південнокавказького турне віцепрезидента США Джей Ді Венса угода про цивільну ядерну співпрацю між Вірменією та США на суму 9 мільярдів доларів США дозволить їй зменшити свою залежність від Росії і у сфері атомної енергетики. Примирення між Єреваном та Баку має також піти на користь Азербайджану, адже за подальшої нормалізації відносин з Вірменією західні країни більш позитивно ставитимуться до ідеї інвестування в різні сектори азербайджанської економіки, враховуючи те, що надалі вони будуть менш залежні від провірменських симпатій частини свого населення зумовленими активною діяльністю вірменської діаспори з впливу на громадську думку у цих країнах (насамперед у США та Франції). Окрім цього, для усіх держав Південного Кавказу відкривається можливість для конструктивної транскордонної взаємодії у тристоронньому форматі, що також матиме позитивний вплив на економічні перспективи регіону в майбутньому.

Віцепрезидент США Джей Ді Венс разом з прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном під час свого турне Південним Кавказом на початку лютого 2026 року. Фото – Kevin Lamarque/Getty Images

Слабкі сторони та виклики

Попри вищезазначені позитивні моменти в регіональній економіці пов’язані з проміжною нормалізацією двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією, потенційні слабкі місця та загрози все ще зберігаються. Так, незважаючи на здійснення важливих кроків у питаннях економіки, торгівлі, логістики й енергетики, вразливим місцем подальшого економічного розвитку регіону залишається потреба у кропіткій роботі з покращення загальної атмосфери та рівня довіри у відносинах між азербайджанцями та вірменами. За таких умов обидві держави повинні активно працювати над двосторонніми заходами зі зміцнення довіри в очах населення одне одного, адже тісні міжлюдські зв’язки по обидва боки кордону є одним з чинників, які впливатимуть на глибину та якість економічної співпраці між двома країнами. Це аспект, яким не можна знехтувати, оскільки їхнє протистояння супроводжувалося етнічними чистками з обох боків, переважно на ранніх етапах конфлікту. Особливо актуальним це є у контексті внутрішньої політики Вірменії, де частина суспільства категорично не сприймає Азербайджан як можливого партнера, а націоналісти та опозиція звинувачують прем’єр-міністра Нікола Пашиняна у «здачі Карабаху».

Іншою слабкістю є те, що Грузія, яка довгий час була надійним партнером Заходу на Південному Кавказі, фактично заморозила процес своєї подальшої євроатлантичної інтеграції та перебуває у сфері впливу Росії і залишається єдиною потенційною конфліктогенною зоною на Південному Кавказі, зважаючи на російську окупацію Абхазії та Південної Осетії. За оцінками The Jamestown Foundation, Грузія вперше за багато десятиліть опинилася поза зоною стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Показовим у цьому контексті є нещодавній візит віцепрезидента США Джей Ді Венса на Південний Кавказ, де Грузія опинилася поза фокусом уваги Вашингтона. Водночас Тбілісі активно зближується з Москвою і, що не менш важливо, з Пекіном. Останній розглядає Грузію як перспективний напрям для китайських інвестицій. За таких обставин подальший економічний розвиток Південного Кавказу відбуватиметься в умовах певної геоекономічної фрагментації та конкуренції, що не дозволить реалізувати потенціал регіону на повну. Тривалий час саме азербайджансько-грузинські відносини були основою торговельно-економічної архітектури регіону, але за збереження поточних тенденцій Тбілісі може частково опинитися за бортом, а його місце у середньо та -довгостроковій перспективі посяде Єреван. Проте це може мати і позитивні наслідки, адже мотивуватиме Грузію підвищувати конкурентоздатність своїх транспортних потоків, що матиме позитивний вплив на розвиток регіональної інфраструктури загалом. На тлі цього не варто забувати, що Південний Кавказ досі залишається регіоном з відносно низьким рівнем внутрішньої інтеграції, особливо у порівнянні з країнами Бенілюксу або тими ж державами Балтії (про що частково свідчать обсяги товарообігу всередині цих регіонів), що зумовлено історичними, інституційними та географічними параметрами.

У контексті окреслення економічних та політичних перспектив Південного Кавказу потрібно також враховувати потенційні загрози, які можуть походити від зовнішніх акторів. Насамперед мова йде про можливе бажання Росії частково відновити свої позиції на Південному Кавказі, адже Москва досі зберігає деякі важелі впливу на кшталт російської військової бази в Гюмрі та на території окупованих грузинських регіонів, а також тісні зв’язки російських спецслужб з представниками політичної та економічної еліти Вірменії та Грузії. Ще однією стороною, яка залишилася незадоволеною досягнутими домовленостями у Вашингтоні є Іран, який не хоче бачити зростання рівня американської присутності поблизу своїх кордонів. З огляду на це та на серйозну внутрішню нестабільність впродовж останніх місяців в Ірані на тлі глибокої економічної кризи, Тегеран може перешкоджати створенню Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP). Ймовірність такого сценарію помітно зросла після початку спільної військової операції США та Ізраїлю проти режиму Ісламської Республіки 28 лютого цього року. Якщо ескалація бойових дій та внутрішньої напруги в Ірані набуде нових розмахів, це негативно вплине на перспективи економічного розвитку Південного Кавказу.

Висновки

Після завершення збройного конфлікту у Нагірному Карабасі та успішної проміжної нормалізації відносин між Азербайджаном та Вірменією за посередництва США перед Південним Кавказом відкриваються перспективи залучення нових іноземних інвестицій у регіон та розширення його транзитних спроможностей, зокрема за рахунок побудови Маршруту Трампа за міжнародний мир та добробут (TRIPP), який сполучатиме Нахічевань з рештою території Азербайджану та за умов вдалої реалізації цього проєкту також стане викликом грузинській монополії на Транскаспійському транспортному маршруті. Окрім цього, проміжна нормалізація вже стала поштовхом до початку торговельних відносин між двома країнами, а у середньо та -довгостроковій перспективі сприятиме пожвавленню регіональної торгівлі, а також зменшення енергозалежності Вірменії від Росії та ролі російського капіталу в регіоні загалом. Водночас незавершеність мирного процесу між Баку та Єреваном, відсутність справжнього досвіду ефективної тристоронньої співпраці між Азербайджаном, Грузією та Вірменією, зближення Грузії з РФ та КНР та подальший перерозподіл балансу сил та інтересів у регіоні в умовах стрімкої трансформації сучасної системи міжнародних відносин, а також внутрішня нестабільність в Ірані та його скептичне ставлення до потенційного нарощування американської присутності на Південному Кавказі не дають підстав очікувати на швидкі та переконливі результати для регіональної економіки, від якої будуть отримувати вигоду усі країни Південного Кавказу.

19 грудня у Національному університеті біоресурсів і природокористування України відбувся круглий стіл під назвою «Публічна дипломатія Центральної Азії: нові горизонти співпраці з Україною». Захід був організований БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» спільно з кафедрою міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП України.

Із вітальними словами до учасників звернулися Олександр Лабенко, проректор НУБіП України з науково-педагогічної роботи та міжнародної діяльності, Федір Лавриненко, директор Фонду громадської дипломатії, Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні, а також Інна Савицька, декан гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України.

У заході взяли участь представники дипломатичного корпусу держав Центральної Азії в Україні:
– Шамсіддін Абдуходжаєв, радник Посольства Республіки Узбекистан в Україні;
– Мухаммад Егамзод, радник Посольства Республіки Таджикистан в Україні;
– Сердар Какаджанов, перший секретар Посольства Туркменистану в Україні;
– Бегенч Союнов, третій секретар Посольства Туркменистану в Україні.

До дискусії також долучилися представники закордонних дипломатичних місій України , зокрема:
– Валерій Жовтенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Киргизькій Республіці;
– Юрій Савченко, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Узбекистан (2010–2019);
– Юсуф Куркчі, перший секретар Посольства України в Республіці Узбекистан;
– Олена Маснєва, другий секретар Посольства України в Республіці Казахстан.

Свої експертні думки та оцінки в ході бесіди також надали: Віра Константинова, голова правління ГО «Центр геополітичних досліджень “Константа Р енд Ді Груп”», Людмила Лановюк, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук НУБіП, науковці й викладачі Чорноморського національного університету імені Петра Могили, Національного університету «Одеська політехніка», Державного університету «Житомирська політехніка», а також студенти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара та Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.

У межах заходу було презентовано нові проєкти Фонду громадської дипломатії: аналітичний дайджест «Стратегічний компас Центральної Азії», проєкт «Ключові публічні дипломати України» та аналітичний матеріал «Публічна дипломатія Центральної Азії». Презентовані матеріали можна завантажити натиснувши на посилання:

Публічна_дипломатія_Центральної_

Ключові_публічні_дипломати_України

Дайджест_Стратегічний_компас_Центральної_Азії

Висловлюємо щиру подяку всім учасникам, спікерам, партнерам та гостям заходу за активну участь, змістовні виступи й конструктивний діалог. Саме завдяки спільним зусиллям круглий стіл став важливим кроком до поглиблення взаєморозуміння, зміцнення довіри та розвитку практичної співпраці між Україною та країнами Центральної Азії

24 червня 2025 року в «Українському кризовому медіа центрі» відбувся круглий стіл на тему розвитку міжрегіонального співробітництва між Україною та країнами Центральної Азії. Захід організував «Фонд громадської дипломатії» за участі провідних експертів, науковців, дипломатів, студентів та представників активної молоді.

Мета обговорення – актуалізація формату взаємодії «C5 + Україна» та пошук інституційних механізмів зміцнення регіонального партнерства в умовах глобальних трансформацій.

Учасники розглянули перспективи співпраці у сферах дипломатії, безпеки, торгівлі, освіти, цифрових технологій, а також презентували аналітичний матеріал «Дипломатичний формат 5+1»
(доступне для завантаження за посиланням ДИПЛОМАТИЧНИЙ ФОРМАТ « 5+1 » Укр    DIPLOMATIC FORMAT « 5+1» English)

Участь у дискусії взяли:

• Даніал Саарі, директор Центру політичних досліджень Школи політики і права (Алмати);
• Інна Волошенко, кандидат політичних наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка;
• Віталій Кулик, завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ;
• Олексій Фещенко, експерт Фонду громадської дипломатії (модератор заходу).

Ключові тези виступів:

Даніал Саарі:

– «Центральна Азія переглядає свій геополітичний курс, шукає нові баланси між глобальними гравцями. Україна може стати важливим партнером для регіону, особливо у сфері цифрових технологій та вищої освіти».
– «Наша візія співпраці виходить за межі економіки – ми бачимо академічні альянси, спільні дослідницькі ініціативи та інноваційні хаби, що з’єднають Київ та Алмати».

Інна Волошенко:

– «Спільні освітні ініціативи, подвійні дипломи, студентські обміни – це не лише інвестиція в майбутнє, а й реальний крок до формування нової моделі партнерства».

– «Регіональні навчальні платформи за участю України можуть змінити підхід до регіональної інтеграції – через культуру, науку, взаємопізнання».

Віталій Кулик:

– «Більшість країн Центральної Азії декларують нейтралітет у контексті війни рф проти України, однак водночас активно шукають альтернативи впливу росії через співпрацю з Туреччиною, Іраном і Китаєм».

– «Українські експерти з інформаційної безпеки та протидії фейкам готові поділитися успішним досвідом із центральноазійськими колегами – це важлива ланка нашої спільної безпекової архітектури».

Олексій Фещенко:

– «Цей круглий стіл – лише початок. Ми маємо сформувати конкретну дорожню карту співпраці: обмін експертами, технологічні проєкти, підтримка молоді, а головне – інституційна сталість».

– «Перевести слова у конкретні дії – інакше діалог залишиться лише обговоренням. Наступний етап – запуск реальних проєктів, включно з підписанням меморандумів та плануванням практичних форумів».

Результати обговорення:

Загалом було окреслено низку стратегічних напрямів: формалізація формату «C5 + Україна»; розвиток освітніх та наукових платформ; запуск спільних бізнес- та В2В-ініціатив; інноваційні цифрові проєкти; посилення протидії дезінформації. Учасники домовилися про створення робочих груп і регулярних зустрічей, спрямованих на реалізацію запропонованих інструментів взаємодії.

Фонд громадської дипломатії й надалі виступатиме платформою для професійного діалогу та практичної взаємодії на рівні України та країн Центральної Азії.

On 25 April, the International Charitable Foundation of Civil Diplomacy held a round-table discussion on China’s growing role in the Global South. In the course of the discussion, our experts considered various aspects of intensifying interaction between actors, analysed China’s strategy, and highlighted the main prospects and challenges along the way.

We emphasised the main ideas and theses, which you may find below. To find out more details in covering the issues go here (link)

 

Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University:

The examination of China’s engagement with the global south can be segmented into diplomatic, economic, and military dimensions. Diplomatically, China adopts a pragmatic approach, diverging from the norm-based stance typically exhibited by the United States. While the U.S. often emphasizes values such as human rights, democracy, and labor standards, China prioritizes mutual benefit in its interactions. This pragmatic stance is exemplified by its neutral position on the Israel-Palestine conflict, contrasting with the overt support offered by the United States to Israel. China’s focus lies in assessing the tangible benefits of projects for both parties involved, embodying a pragmatic diplomatic approach.

 

Economically, China operates within the framework of comparative advantage, leveraging its labor-intensive sectors and resource endowments to dominate sectors like steel production. Additionally, China capitalizes on economies of scale in sectors such as solar panels and electric vehicles, emphasizing infrastructure development tailored to its resource strengths and comparative advantages.

 

In contrast, China’s military involvement remains limited, with a notable reluctance to project power beyond its immediate territories. Despite possessing significant military capabilities, China has thus far refrained from deploying them extensively to safeguard its interests abroad. Consequently, China’s engagement with the global south primarily manifests through diplomatic and economic channels, with military involvement largely confined to regional concerns.

 

Petro Shevchenko, China expert, author for LB.ua:

China’s engagement with the Global South holds considerable significance, underscored by historical precedents and strategic orientations. The Bandung Conference of 1955, orchestrated by China, exemplifies its early efforts to foster ties with the Global South. Mao Zedong’s conceptualization of the “Three Worlds” theory, positioning China as a leader in Asia, Africa, and Latin America, delineates the ideological underpinnings of China’s outreach.

 

Acknowledging the realism embedded in Chinese foreign policy, it is evident that China adopts a long-term strategic outlook, interweaving economic imperatives with political objectives. While economic cooperation forms the cornerstone of Sino-global South relations, China strategically promotes its soft power, albeit amidst skepticism regarding its efficacy, particularly in addressing immediate socioeconomic concerns prevalent in partner countries.

 

The political dimension of collaboration with China entails navigating intricate geopolitical dynamics, with partner countries compelled to tread cautiously to accommodate China’s interests while safeguarding their sovereignty. Economic entanglement with China presents dual prospects – avenues for economic growth juxtaposed with concerns regarding dependence and potential exploitation. Moreover, the cultural ramifications of cooperation with China reveal a nuanced landscape, where aspirations for cultural exchange collide with the realities of linguistic and cultural hegemony.

 

In evaluating the multifaceted nature of cooperation with China, discerning between advantages and disadvantages necessitates a nuanced understanding of each dimension’s implications. While opportunities for economic growth and cultural exchange are apparent, the entrenchment of political influence and economic dependence underscores the complexity inherent in Sino-Global South relations. As partner countries navigate this intricate terrain, the imperative lies in striking a delicate balance between reaping the benefits of cooperation and safeguarding their autonomy and sociocultural integrity.

 

Alexey Chigadayev, Chinese scholar, Master’s student in Chinese Studies, University of Leipzig:

The discourse traverses diverse thematic terrains, ranging from political and economic considerations to diplomatic and military facets. This confluence engenders a complex narrative reflective of the multifaceted nature of China’s ascendance in the Global South. The overarching contention underscores a discernible shift towards a post-colonial paradigm, wherein the delineation between the “Global South” and traditional power centers epitomizes a reconfiguration of global dynamics.

 

The critical engagement with China’s burgeoning influence unveils a conundrum inherent in the discourse—the challenge of reconciling disparate geopolitical realities within the Global South. The assertion that the extant global order remains conducive to China’s interests posits a departure from Cold War-era binaries, compelling a recalibration of analytical frameworks. The emergence of a purportedly “multipolar” world order accentuates the fluidity and heterogeneity characterizing contemporary geopolitical alignments.

 

Amidst this milieu, China’s strategic calculus emerges as a focal point of analysis, predicated on a pragmatic ethos that prioritizes economic imperatives over normative considerations. Unlike Western paradigms premised on norm diffusion and institutional adherence, China’s approach underscores the primacy of economic interdependence, wherein bilateral engagements hinge on mutual economic benefit rather than ideological alignment. This juxtaposition illuminates the contrasting paradigms underpinning China’s diplomatic overtures vis-à-vis Western counterparts.

 

The ramifications of China’s ascendancy reverberate across the Global South, engendering a spectrum of responses predicated on varying degrees of political agency and institutional resilience. Kazakhstan’s nuanced navigation of regional dynamics underscores the imperative of robust institutional frameworks in mitigating external pressures and safeguarding national sovereignty. Conversely, the precarious predicament of Kyrgyzstan underscores the vulnerability inherent in asymmetrical economic engagements, underscoring the primacy of domestic governance structures in navigating complex geopolitical landscapes.

 

In essence, the discourse underscores the intricate interplay between geopolitical exigencies and domestic institutional capacities in shaping the trajectory of China’s engagement with the Global South. Against the backdrop of evolving global dynamics, the imperative lies in fostering a nuanced understanding of the multifaceted dynamics underpinning China’s ascent and its implications for the broader geopolitical landscape.

 

Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University:

 

Both Petro and Alexei articulate cogent arguments, advocating for a compartmentalized examination of diplomatic, economic, political, military, and cultural dimensions. While acknowledging the distinctiveness of these facets, it is pertinent to recognize their occasional convergence, especially in contemporary assessments of economic competition framed within political contexts. The discourse elucidates how China’s evolution into a global manufacturing hub has catalyzed a reevaluation of economic ideologies, with China embracing free market principles to expand market access and bolster its export-oriented economy. Concurrently, there has been a discernible retreat from laissez-faire economics in the United States and, to a lesser extent, the European Union, particularly within burgeoning sectors like electric vehicles.

 

Moreover, the discourse underscores the emulation of East Asian developmental models, notably characterized by strategic industrial policies aimed at cultivating dynamic comparative advantages. This departure from conventional free market tenets is exemplified by recent legislative endeavors in the United States, such as the Inflation Reduction Act and the Science and Chips Act, which seek to emulate East Asian strategies by fostering investment in high-tech sectors like semiconductor manufacturing. Such initiatives underscore a paradigm shift towards state interventionism to foster long-term economic competitiveness, as exemplified by the developmental trajectories of East Asian economies like South Korea.

 

In addition, this discourse traces China’s strategic ambitions to gain support from the Global South, especially in multilateral forums such as the United Nations, where alliances such as the Group of 77 serve as vehicles for collective action. China’s ambition to position itself as an advocate for the interests of the Global South is underpinned by its shared historical and development experience, as well as its advocacy for a more equitable global order. However, these ambitions are being challenged by rivals such as India, reflecting the broader competition among emerging powers for leadership of the Global South bloc.

 

Overall, this discourse emphasises the nuanced interplay between economic imperatives, political dynamics and strategic calculations, highlighting the multifaceted nature of China’s engagement with the Global South and the attendant geopolitical implications.

 

 

 

China’s strategic policy in 2024 is becoming increasingly global, allowing China to consolidate and successfully develop diplomatic, political and economic relations with the countries of the Global South, forming a partnership base that allows it to successfully compete with, and often supplant, the EU and the US, whose presence was dominant in the post-colonial order. Together with its increased investment in infrastructure projects, agrarian and light industry, and soft power, China offers its vision of the role of the Global South in the context of the prevailing need for world reordering. 

Date: 25 April, 2024

Time: 18:00 PM (Kyiv time)

Format: online (Zoom) 

Language: English 

 

• Dr. Taiyi Sun, Assistant Professor of the Political Science Department at Christopher Newport University
• Petro Shevchenko, China expert, author for LB.ua
• Alexey Chigadayev, Chinese scholar, Master’s student in Chinese Studies, University of Leipzig

You are invited to participate in a panel discussion on China’s expanding influence in the Global South. The discussion will cover topics such as the implications of China’s relationship with the Global South, including sovereignty, economic and political challenges. The prospects for the China-Global South relationship and its impact on global governance will also be examined. The panel will explore how China’s growing influence affects the balance of power in global politics. Regional and international reactions to China’s presence in the Global South will be discussed, and the panelists will consider which presence strategy is likely to prevail in the ongoing global competition for power. The role of past dominant powers in shaping this landscape will also be addressed.

Registration form 

Задля розуміння політики зовнішніх акторів в регіоні потрібно коротко окреслити, яку роль має Африка в світовій геополітиці. Африка має 30% світових запасів корисних копалин і багата на рідкоземельні метали [1]. Попит на ці ресурси буде стрімко зростати, що робить Африку критично важливим гравцем у глобальних ланцюгах поставок. За прогнозами, до 2050 року населення Африки становитиме 2,5 мільярда осіб, тобто чверть населення світу. Середній вік населення 18 років – на 14 років молодший, ніж у будь-якому іншому регіоні – дає їй демографічну перевагу. Очікується, що до 2060 року африканський середній клас досягне 1,1 мільярда осіб, що стимулюватиме споживчі витрати та економічне зростання [2]. У 2030 році 250 мільйонів африканців зможуть освоїти 3 трильйони доларів США споживчих витрат. Електронна комерція зростає, а кількість користувачів Інтернету, за прогнозами, перевищить 850 мільйонів до 2030 року.

З огляду на вищесказане Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Тому не дивно, що такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Переходячи до розгляду акторів слід згадати, що діяльність Китаю в Африці є багатогранною. Він прагне отримати доступ до природних ресурсів (таких як нафта, мінерали і деревина) для забезпечення своєї зростаючої економіки. Крім того, Китай розглядає Африку як важливий ринок для свого експорту та інвестицій. За допомогою інфраструктурних проектів (таких як ініціатива “Один пояс, один шлях”) Китай прагне посилити зв’язок і здобути геополітичний вплив. Китай інвестує значні кошти в африканську інфраструктуру, надає кредити та бере участь у торговельних партнерствах. Його підхід часто характеризується невтручанням у внутрішні справи, що дозволяє йому будувати відносини без нав’язування політичних умов, а лише за рахунок економічної залежності [3].

Інтереси Росії в Африці мають історичне коріння з часів холодної війни. Вона прагне відновити вплив, втрачений після розпаду Радянського Союзу. Африка надає можливості для продажу зброї, видобутку ресурсів і створення стратегічних плацдармів. Крім того, Росія прагне протистояти домінуванню Заходу і розширити свою військову присутність. Росія продає зброю, проводить військові навчання та співпрацює з африканськими країнами у сфері безпеки. Вона також підтримує автократичні режими, використовуючи своє право вето в Раді Безпеки ООН для захисту «союзників» [4].

Франція підтримує міцні історичні зв’язки зі своїми колишніми колоніями в Африці. Її інтереси включають забезпечення доступу до ресурсів, збереження впливу та протидію нестабільності. Пріоритетами Франції також є боротьба з тероризмом та управління міграційними потоками. Франція утримує військові бази в Африці і співпрацює з регіональними організаціями. Однак її дії піддаються критиці и розглядаються як  неоколоніальниалізм [5], через таку реакцію та державні перевороти в колишніх колоніях Франція частково втрачає свій вплив на користь Росії та Китаю.

США прагнуть протидіяти тероризму та просувати економічні інтереси в Африці. Вони розглядають континент як стратегічного партнера. Крім того, США конкурують з іншими світовими державами за вплив: надають іноземну допомогу, підтримують миротворчі місії та беруть участь у безпекових партнерствах. Вони також заохочують демократичне врядування та розвиток приватного сектору. Однак зараз їх основною задачею є протидія впливу КНР та РФ, співпраця з більш прозахідними державами та створення «плацдарму» для посилення позицій в регіоні.

З огляду на вищесказане стає зрозуміло, що все більше впливу в регіоні мають КНР та РФ, а держави Заходу навпаки намагаються втримати падаючий вплив в Африці. Колоніальна історія Західної Європи лежить в основі нинішніх труднощів їхньої політики в Африці. За останні два роки військові перевороти відбулися в різних країнах Сахельського регіону, включаючи Чад, Малі, Нігер, Буркіна-Фасо і Гвінею. Варто зазначити, що  Франція втрачає вплив в країнах, які колись були її колоніями. У серпні 2020 року в Габоні відбувся військовий переворот, що призвів до повалення президента Алі Бонго, який перебував при владі з 2009 року. Незважаючи на історичні зв’язки Франції, реакція на переворот була незначною; схожа ситуація відбулась в 2023 році в Нігері, коли до влади прийшла антифранцузька хунта, а влада Франції не зробила ніяких кроків задля збереження впливу та допомоги легітимній владі. Це викликало критику з боку різних французьких політичних діячів, зокрема Жана-Люка Меленшона та Марін Ле Пен, які звинуватили Еммануеля Макрона в тому, що він дозволив Франції втратити свій вплив у цьому критично важливому регіоні [6].

Дійсно, цей регіон має дуже велике значення для Франції, оскільки вплив на ці держави надає певні геополітичні та економічні переваги. Наприклад, Нігер володіє 7-м за розміром у світі місцеродовищем урана. Франція покладається на 50% урану Нігеру для 70% своєї ядерної енергії [7]. Схожа ситуація з іншими ресурсами. Оскільки колишні колонії Франції мають важливе геополітичне становище, то Париж намагається втримувати там свій вплив. Французькі військові бази в Африці відігравали значну роль у збереженні французького впливу. Однак оскільки французькі контингенти з 6 500 солдатів перебувають під загрозою вигнання з таких країн, як Малі, Буркіна-Фасо і Чад, ці країни шукають альтернативних «захисників», звертаючись до Росії [8] або Китаю. Деякі з цих країн перебувають на межі внутрішнього хаосу або громадянської війни, а на горизонті маячить загроза більш масштабного конфлікту в Західній і Центральній Африці. Франція не встигла за глобалізацією Африки, а нові держави регіону, такі як Китай, зараз очолюють економічну експансію в регіон. Промислове зростання Китаю потребувало величезних обсягів сировини та нових ринків збуту, що призвело до проведення у 2000 році Форуму китайсько-африканського співробітництва, на якому Китай запропонував дешеві кредити та інвестиції, насамперед в інфраструктурні проекти [9]. Китайські проекти значно зміцнили позиції Китаю. Вплив Китаю в Африці почав посилюватися після 2013 року з ініціативою “Один пояс, один шлях”, а торговельні відносини між Китаєм та Африкою значно перевищили американсько-африканську торгівлю за той самий період.

Слід окреслити чому ж Захід втрачає свої позиції в регіоні. Військові хунти зараз керують чотирма з п’яти сахельських країн, що свідчить про зміну впливу. Західні держави повинні переоцінити свої стратегії, оскільки Росія набуває все більшого значення. Ландшафт Сахелю, що змінюється, вимагає певних відповідей, які б відповідали інтересам африканських держав. У міру того, як західний вплив слабшає, Африка стоїть на роздоріжжі. Дипломатичні перестановки, військові перегрупування і стратегічні партнерства формують траєкторію розвитку континенту.

Повертаючись до КНР, ми більш детально розглянемо політику Пекіну щодо Африки. Варто відмітити внутрішній контекст Китаю. Основна місія КПК – створити сприятливе середовище для того, щоб зробити Китай провідною світовою державою шляхом посилення «всеосяжної національної влади» Китаю та «брати активну участь у реформуванні системи глобального управління» [10]. Варто відмітити, що Африка займає центральне місце в цих цілях. Протягом останніх двох десятиліть Китай мобілізував африканські країни, щоб забезпечити майже одностайну підтримку кількох китайських резолюцій, які змінюють норми в міжнародних організаціях. Наприклад, у Комісії ООН з прав людини (UNHRC), африканські країни схвалили резолюцію, підтриману Китаєм, у 2017 році, яка висунула альтернативне тлумачення прав людини, зосереджене на невтручанні [11]. Так само всі африканські члени Ради ООН з прав людини, крім одного, підтримали резолюцію в 2020 році, яка вперше вставляє так звану «думку Сі Цзіньпіна» (Ідеологічна система Китаю, заснована на працях та промовах генерального секретаря ЦК Компартії Китаю Сі Цзіньпіна) в текст ООН [12].

Варто згадати й що в 2022 році багато африканських лідерів підтвердили свою прихильність позиції, що “Тайвань є невід’ємною частиною Китаю” [13]. Деякі африканські уряди також підтримали паралельні механізми, створені Китаєм, такі як Азійський банк розвитку інфраструктури та ініціатива “Один пояс, один шлях”, просуваючи зусилля Китаю зі створення альтернативних міжнародних інституцій та реформуючи існуючі.

Однак слід розглянути, за рахунок чого та як Китаю вдається мати такий вплив в регіоні та які ще КНР має переваги від співпраці з державами Африки. Китай зайняв позицію протилежну Західним урядам у своїх африканських інвестиціях. Він характеризує свої кредити як взаємовигідну співпрацю між країнами, що розвиваються, обіцяючи не втручатися у внутрішню політику тих, кому він надає кредити. У цьому відношенні Китай протиставляє себе Західним країнам, яких Китай і деякі африканські уряди звинувачують у намаганні відновити колоніальну систему або не взаємовигідному «викачуванні ресурсів». Також важливо відзначити, що Китай ж навчився на власному досвіді, і тому він має свій підхід до інвестицій в континент. Наприклад, під час громадянської війни в Судані Китаю довелося мати справу з представниками різних опозиційних до уряду сил, щоб зберегти нафтопровід «Великий Ніл» [14], який експлуатується Китайською національною нафтовою корпорацією. Продовжуючи питання інвестицій та енергетики, варто згадати нафтопровід з Танзанії в Уганду. Мова йде про амбітний проєкт східноафриканського трубопроводу, який буде реалізовано у співпраці з TotalEnergies, китайською CNOOC і Національною нафтовою корпорацією Уганди. Інфраструктурні проєкти посідають важливе місце в політиці Китаю. Ба більше, цей трубопровід матиме важливе значення для всієї політики Китаю в регіоні Східної та Центральної Африки.

А одним з перших інфраструктурних проєктів, у які були реалізовані за китайські гроші була TAZARA – залізниця, що поєднує замбійський «мідний пояс» та танзанійський порт Дар-ес-Салам. Проєкт коштував КНР 406 млн доларів США, що на сьогоднішній день дорівнює близько 2,7 млрд. А реалізоване це будівництво було для того, аби соціалістична Замбія була незалежною в логістичному плані від Південної Африки та Родезії, теперішнього Зімбабве. Але ця залізниця так і не вийшла на проектну потужність вантажних перевезень і функціонує за рахунок китайських же кредитів. Не варто забувати й про, наприклад, залізницю Адис-Абеба – Джибуті, яка коштувала 3 млрд доларів США, залізниці в Нігерії та Анголі, країнах багатих на нафту, в Мавританії. В тій же Мавританії в 2009 році китайці вклали 280 млн дол США у розширення порту Нуакшот.

Роблячи більш детальний розгляд торгівлі варто зазначити, що торгівля Китаю з Африкою була обмеженою в 1990-х роках і почала суттєво зростати приблизно з 2005 року. У 2019 році китайський експорт до Африки склав 113 млрд доларів США, а імпорт з Африки – 78 млрд доларів США [15]; обсяги неухильно зростали протягом останніх 16 років. Безумовно, низькі ціни на сировинні товари в період 2014-2017 років мали значний вплив на вартість африканського експорту до Китаю, навіть незважаючи на те, що китайський експорт до Африки залишався стабільним. Із загальним обсягом торгівлі в 200 мільярдів доларів США у 2019 році Китай є найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки. Китай торгує майже з усіма 53 країнами Африки. Південно-Африканська Республіка є головним експортним ринком Китаю, за нею йдуть Нігерія та Єгипет [16].

Взагалі можна виділити три сформульовані цілі Китаю в економічних відносинах з Африкою: доступ до природних ресурсів континенту, експортні ринки для китайських промислових товарів і достатня економічна та політична стабільність, щоб Китай міг захистити своїх громадян і реалізувати свої економічні та комерційні інтереси.

Як було показано вище, не дивно, що Китай став найбільшим двостороннім торговельним партнером Африки, оскільки сьогодні він є найбільшим двостороннім торговельним партнером для багатьох країн. Економічне зростання Китаю збільшило його потребу в сировині, особливо в промислових металах, і паливі. Африка має величезні природні ресурси і, завдяки низькому рівню індустріалізації, величезному експортному потенціалу. Економічне зростання Китаю перетворило його на світовий промисловий центр, що значною мірою було забезпечено експортом дешевих промислових товарів. Попит на такі товари різко зріс в Африці за останні десятиліття.

Китай торгує майже з усіма країнами Африки і не робить різниці між регіонами. На перший погляд, може здатися, що економічні відносини Китаю з Африкою підпорядковуються опортуністичній ринковій логіці. Частково це так, і китайські корпорації, що працюють в Африці, керуються комерційними можливостями. Однак таке спостереження не дає повної картини. Китайські політичні діячі розглядають економічні відносини з Африкою як засіб для досягнення цілей власної економіки, що також сприяє досягненню ширших геополітичних цілей країни. Це означає, що комерційні відносини з деякими великими країнами, які багаті на сировину або мають інші активи, які Китай вважає життєво важливими – такими як Ангола з її нафтою, Замбія з міддю або ДРК з кобальтом – підкріплюються тісними політичними відносинами, яких Китай амбітно прагне.

Варто пам’ятати й про військову співпрацю. КНР проводить доволі агресивну політику у сфері військово-технічного співробітництва й поступово витісняє з континенту застарілу радянську та західну зброю. Так, у Нігерії на озброєнні стоять колісна бойова броньована машина ZBL-08, основний бойовий танк VT-4, китайсько-пакистанський винищувач JF-17, покликаний замінити собою китайський же Chengdu F-7, який, у свою чергу, є ліцензійною копією радянського МіГ-21. Ефіопія має китайські шестиколісні БТР WZ-523, як і Гана, Намібія, Судан, Габон та Чад. 155 мм самохідна гаубиця Type 88 (або ж PLZ-45) на озброєнні у Алжира і тієї ж Ефіопії. БТР WZ-551 – в Анголі, Алжирі, Бурунді, Камеруні, Кенії, Габоні [17].

В той же час КНР намагається поширювати й власний військовий вплив. Китай приділяє значну стратегічну увагу країнам навколо Африканського Рогу і Аденської затоки, в тому числі Джибуті, де він відкрив свій перший військовий об’єкт за межами Китаю.  Китай також розширив свою мережу військових аташе в Африці, одночасно збільшивши обсяги оборонних продажів на континенті, які з 2012 по 2017 рік зросли на 55 відсотків [18]. Китайці планують відкрити й інші бази на африканському континенті. До того ж нещодавно почали з’являтись новини щодо китайських ПВК. Китай має намір розвивати власні приватні військові компанії для забезпечення безпеки закордонних проектів у «неблагополучних» регіонах світу. Про необхідність забезпечення безпеки китайських компаній за рахунок приватних охоронних підприємств у Пекіні замислилися через військові конфлікти Росії та України, Ізраїлю та угруповання ХАМАС [19]. Однак навряд чи КНР буде використовувати такі компанії в повноцінних військових компаніях, здебільшого це робиться для захисту власних активів в «нестабільних державах».

Однак важливий не тільки економічний та військовий вплив. КНР розбудовує культурні та освітні зв’язки з Африкою, зокрема, через Інститути Конфуція. Це афілійовані з урядом КНР установи, призвані розповсюджувати китайську мову та культуру. Зараз в понад 30 африканських країнах діє 61 освітній заклад та 48 шкіл. Крім того, з 2011 року впроваджується проєкт «Надія» з побудови загальноосвітніх шкіл для африканських дітей. Також Китай відкрив в Танзанії школу лідерства, через яку почався скандал, а ЗМІ вже прозвали її «школою авторитаризму» [20]. Офіційно вона називається «школою лідерства», але, за всіма показниками, ціллю китайської влади є створення в Африці режимів, максимально наближених до свого. Туди активно набирають студентів й з сусідніх країн. Вчителі приїжджають з Китаю, як і навчальна програма створюється в кабінетах КПК. Директор танзанійської школи відмовляється давати інтерв’ю, розповідати про школу та забороняє спілкуватися з студентами закордонним ЗМІ.

Не варто забувати й технологічну складову. Для прикладу варто лише згадати про те, що Huawei розробила 30% мережі 3G і 70% мережі 4G в Африці.

Тим не менш, КНР це не єдина держава, для якої Африка є важливим регіоном у зовнішній політиці, тому далі потрібно більш детально розкрити політику РФ. Останніми роками вплив Росії в Африці зростає, як і геополітичне суперництво між РФ та Західними державами. Хоча активність Росії в Африці все ще відстає від Китаю, вона все частіше використовує антизахідні настрої та силові методи для посилення свого впливу. Росія систематично розвиває свої відносини з континентом. Російсько-африканський саміт у Сочі в жовтні 2019 року продемонстрував, як Росія проникає в Африку. У саміті взяли участь усі 54 африканські держави та 43 чинні глави держав. За підсумками саміту Росія підписала 21 угоду про військову співпрацю з різними країнами [21]. Це вплинуло й на подальшу співпрапцю; після початку повномасштабного вторгнення на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у березні 2022 року лише 28 африканських держав засудили російське вторгнення [22], що означає, що майже половина континенту уникнула категоричного виступу проти Росії. Варто також враховувати, що Путін оголосив, що Росія надаватиме «пріоритет» своїм відносинам з державами Африки [23].

Перш за все варто зазначити, що РФ як і КНР ефективно використовує антиколоніальну повістку, Росія просуває пропаганду, в якій згадуються «жорстокі колоніальні часи», за які несуть відповідальність держави Заходу і в той же час просувається неправдива інформація про те, що Росія ніколи не захоплювала інші народи і ніколи не мала колоній. Тому у африканського населення складається штучне враження, що РФ є супротивником колоніалістів і ніби бореться за поневолені народи. На це накладається й згадка про радянські часи. СРСР активно постачав лояльним африканським режимам зброю, а також фінансову і гуманітарну допомогу. Була й політична взаємодія в контексті ідеології, Союз підтримував комуністичні партії в Африці, багато з яких були довгий час при владі. Наприклад, філія Комуністичної партії Південної Африки об’єдналася з Африканським національним конгресом (АНК) ще в першій половині ХХ століття.  АНК ж перебуває при владі від закінчення апартеїду (до 1994 року). Не варто забувати, що СРСР активно підтримував боротьбу проти апартеїду в Південній Африці [24]. Використовуюючи вище перелічені фактори, Росія активно вкладається в пропаганду на континенті та спирається на лояльні політичні еліти.

На сучасному етапі РФ посилює свій вплив також за рахунок економіки та військової сили. РФ досі має невелику, порівняно з іншими державами, економічну співпрацю на континенті. Економічна політика Росії в Африці здебільшого заснована на торгівлі. Однак показники скромні і становлять лише 14 мільярдів доларів (для порівняння, вартість африканської торгівлі з ЄС, Китаєм і Сполученими Штатами становить 295 мільярдів доларів, 254 мільярди доларів і 65 мільярдів доларів відповідно). Російський експорт до Африки, більш того, в 7 разів перевищує рівень африканського експорту в Росію, що відрізняє його від більш збалансованих основних торговельних партнерів Африки [25]. Експорт Африки в Росію становить лише 0,4 відсотка від загального обсягу експорту Африки, в основному зі свіжих продуктів [26]. Росія здебільшого експортує в Африку зерно, зброю, видобуваю і ядерну енергетику.

Однак важливо зазначити, що скромна економічна участь Росії в Африці може не мати для неї великого значення. Росія отримує найбільший вплив в Африці за допомогою нетрадиційних, асиметричних інструментів, які вона використовує – елітного співробітництва, дезінформації, втручання у вибори, розгортання ПВК «Вагнера» та угод зі зброєю для отримання ресурсів. Тому далі слід перейти до військового чинника. Військова присутність Росії відіграє важливу роль в африканських країнах.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Москва була змушена зменшити свої амбіції в Африці. Але станніми роками російська дипломатія там дедалі тісніше переплітається з ПВК. Найвідоміша з сучасних російських ПВК – «Група Вагнера» – виникла на основі військових підрозділів (особливо з ГРУ), які були розгорнуті в Сирії в 2013 році і в окупованому Криму після 2014 року [27]. Діяльність цих найманців широко пов’язують з порушеннями прав людини і що вони загострюють існуючі конфлікти.

«Вагнер» здебільшого надає послуги місцевим органам влади у сфері безпеки, пропонуючи війська, зброю, навчання військам. В обмін на це вона отримує вигоду від доступу до місцевої промисловості, природних ресурсів. Перші африканські операції «Вагнера» розпочалися в Судані в 2017 році, і група швидко розширила свою діяльність до Центральноафриканської Республіки (ЦАР) і Мадагаскару в 2018 році, Лівії та Мозамбіку в 2019 році і Малі в 2020 році. У війні в Лівії, наприклад, «Вагнер» підтримав війська генерала Халіфи Хафтара, забезпечивши РФ доступ до лівійських нафтових родовищ. Наразі найманці «Вагнера» активно діють у таких країнах, як Малі, Лівія, Судан, Мозамбік, Мадагаскар, Нігер, Камерун, Зімбабве, Буркіна-Фасо, ДР Конго та Центральноафриканська Республіка. В обмін на свої послуги «вагнерівці» отримують доступ до сировинних ресурсів [28]. Група «Вагнера» також досі відіграє важливу роль у поширенні політичного впливу Кремля. Більшість з перелічених держав (особливо Малі) чітко дистанціюється від колишніх колоніальних держав і натомість тісніше співпрацює з РФ.

Разом з цим ефективно використовують пропаганду. ПВК «Вагнер» є головним об’єктом карикатурних російських пропагандистських відеороликів. Багато відео націлено на Малі, Буркіна-Фасо та Кот-д’Івуар (колишні колонії Франції). Наприклад, в одному з відео російські найманці воюють у Малі проти французьких зомбі, які символізують французьких солдатів. Зомбі кажуть, що вони – демони президента Еммануеля Макрона і що Малі – «це наша країна». У відео на карикатурі на Макрона також написано: «Франція завоює Африку» [29]. Цей наратив про «неоколоніальний» Захід дуже часто використовується російською пропагандою. Росія платить африканським впливовим особам за поширення своєї пропаганди. Наприклад, Кемі Себа, франко-бенінський інфлюенсер з більш ніж 1 мільйоном підписників у Facebook [30], часто публікує антизахідний і проросійський контент. Відразу після вторгнення Росії в Україну він стверджував, що Москва «намагається відвоювати російські землі».

Отже вплив Росії здійснюється через політику, пропаганду, ПВК, політичні еліти. Однак тут варто порівняти підходи КНР та РФ. Не дивлячись на те, що є багато спільного, підхід відрізняється. Стратегія Китаю в Африці зосереджена на економічних інвестиціях, торгівлі, інфраструктурних проектах. Важливе місце займають такі ініціативи, як «Один пояс, один шлях». Він також надає допомогу в розвитку, задовольняючи нагальні потреби, такі як охорона здоров’я та освіта. Такий економічний підхід спрямований на розвиток довгострокових відносин і поступове розширення впливу. На противагу цьому вплив Росії в Африці посилюється за рахунок військової співпраці та пропаганди. Росія продає зброю, пропонує військову підготовку від своїх ПВК, а іноді безпосередньо втручається в конфлікти. Крім того, вона використовує пропагандистську тактику, поширюючи дезінформацію і формуючи наративи, щоб впливати на політичні погляди населення і дестабілізувати вплив конкурентів.

Однак, як зазначалось раніше, Африка вкрай важливий регіон і держави Заходу також мають в ньому свої інтереси, тому важливо розуміти, як вони намагаються протидіяти Росії. Західні держави занепокоєні наслідками діяльності Росії та Китаю в Африці. Вони побоюються, що ці незахідні гравці можуть остаточно підірвати вплив Заходу. Західні країни висловлюють занепокоєння щодо стратегічних наслідків військової присутності і продажу зброї Росією і Китаєм в Африці, побоюючись потенційної зміни балансу сил, що може кинути виклик західним інтересам і безпековим альянсам на континенті. У відповідь на економічні інвестиції та торговельні партнерства Росії і Китаю в Африці Західні країни намагаються посилити власну економічну взаємодію з африканськими країнами. Зусилля, спрямовані на збільшення торгівлі, інвестицій та допомоги у розвитку, мають на меті зберегти західний вплив і конкурентоспроможність у регіоні. Західні країни конкурують з Росією та Китаєм за доступ до африканських природних ресурсів, ринків і стратегічних партнерств. Ця конкуренція іноді призводить до геополітичної напруженості та суперництва.

Найбільш активно себе проявляє США. Ще в 2022 році Блінкен висловив план щодо Африки від адміністрації Байдена. За своєю суттю стратегія формулює бачення американо-африканського партнерства двадцять першого століття, вмотивованого помітними глобальними зрушеннями. Однією з мотивів є усвідомлення важливості Африки для глобальних пріоритетів США, таких як швидко зростаюче населення континенту, один із найбільших у світі торгових блоків, значні природні ресурси та значний виборчий блок в Організації Об’єднаних Націй. Іншим обґрунтуванням є позиціювання США для конкуренції великих держав з Китаєм і Росією за вплив в Африці. У пропозиції викладено чотири стратегічні цілі, включно з адаптацією до зміни клімату та зусиллями з відновлення економіки після пандемії, поряд із давніми цілями прозорого управління, демократії та пріоритетами безпеки. Для досягнення цих цілей партнерство буде зосереджене на розширених зусиллях і нових інструментах із відновлення американо-африканських відносин шляхом залучення та зміцнення громадянського суспільства й африканської діаспори Америки, а також залучення приватного сектору та перебалансування в напрямку міських центрів [31]. Це дає зрозуміти, що для Вашингтона Африка стає також все більш пріорітетним напрямком.

Говорячи про економіку, варто згадати, що наприклад у 2022 році континент загалом експортував до США товари на суму 43,1 мільярда доларів США та імпортні товари на суму 30,6 мільярда доларів США [32]. Ці показники набагато менше ніж у того ж Китаю, але США й не намагається конкурувати з КНР у економічній сфері, це не означає, що США не посилює економічну співпрацю, просто це не є для них найважливішою ціллю. Більше того, багато дослідників вважають, що такі намагання не будуть мати ефекту, бо африканські держави частіше за все не обирають одну сторону, а співпрацюють  економіці з декількома одразу [33]. Америка робить ставку на безпековий чинник. Деякі африканські держави тісно переплетені зі США, ніж інші. Наприклад, у Джибуті є американська військова база. Єгипет, Нігерія і Південна Африка є одними з провідних одержувачів прямих інвестицій США [34]. Після початку повномасштабного вторгнення в Україну і зростання напруги між США та РФ, КНР Вашингтон активізував зусилля в безпеці в Африці. В той час як Франція виводить свої війська з Західної Африки (Нігер, Малі, Буркіна-Фасо) [35], американці свої війська з Нігеру не виводили і не збираються цього робити, більше того військова хунта Нігеру не має конфлікту з США та не збирається ставити американцям ультиматум, як французам.

Більше того, в 2023 році Ллойд Остін провів турне по Африці, під час якого відвідав і провів переговори в таких державах, як Кенія, Джибуті, Ангола, Сомалі. Була обговорена співпраця, а саме впровадження професійної військової освіти, нарощування військового потенціалу, боротьбу з тероризмом та піратством, покращення логістики, кібербезпеку, утворення нових союзницьких коаліцій, а також збільшення або відновлення американської військової присутності в окремих державах. Остін відзначив: «Ми працюватимемо разом, щоб поглибити співпрацю проти повалення демократичних урядів. І ми будемо відверті з нашими партнерами, коли їхні інститути безпеки не відповідають універсальним стандартам. Сполучені Штати віддані підтримці політики уряду, яка разом сприяє миру, безпеці та демократичному управлінню» [36].

Не останню роль грають співпраця в сфері екології, інвестицій та енергетики. Важливим аспектом стратегії, безумовно, є її артикуляція до кліматичної проблеми Африки таким чином, щоб визнати проблеми та реалії континенту. Стратегія визнає, що Африка несе відповідальність за невелику частку глобальних викидів, і вона спрямована на те, щоб збалансувати цілі в галузі клімату та розвитку, обіцяючи тісно співпрацювати з африканськими країнами, щоб визначити, як найкраще задовольнити їхні конкретні енергетичні потреби за допомогою різних технологій, включно з «поновлюваними енергетичними, а також інфраструктурою газоенергетичної інфраструктури». Ця політика буде добре прийнята африканськими виробниками газу в Нігерії, Танзанії, Мозамбіку та інших країнах, які протестували проти обмежень на фінансування своїх проєктів Світовим банком та іншими країнами, обмежень, що були висунуті європейськими акціонерами, навіть незважаючи на те, що ЄС визначив газ як «зелене» паливо і продовжує отримувати як природний газ, так і вугілля з африканських країн. Одним із маркерів успіху цієї політики буде ступінь, якою Сполучені Штати впливають на європейських союзників у цих багатосторонніх інституціях, щоб вони були більш чуйними до африканських реалій. Ще одним помітним зрушенням у політиці є обіцянка економічного партнерства в галузях, які говорять як про африканські економічні пріоритети, так і про сильні сторони США. Він спрямований на підтримку справедливого відновлення після пандемії в короткостроковій перспективі та створення стабільнішої та інклюзивнішої економіки завдяки збільшенню торгівлі, інвестицій та створенню робочих місць.

Спираючись на дії США можна відзначити, що на відміну від багатьох європейських держав, які намагаються не втратити свій вплив, США впроваджує нові рішення і все більше уваги приділяє посиленню свого впливу в регіоні. Ці тенденції будуть тільки посилюватись і скоріш за все Америка буде стимулювати держави Європи до більш рішучих дій, особливо якщо враховувати, що в РФ та КНР, крім успіхів, є ще й проблеми на континенті. По-перше, у регіонах з нестабільністю і конфліктами, таких як Сахель і Африканський Ріг, Росія і Китай стикаються з ризиками безпеки для своїх інвестицій і персоналу. Політична нестабільність і проблеми з безпекою можуть перешкоджати реалізації політики та економічній діяльності. Не дивлячись на проведення силових операцій, багато угрупувань ведуть ефективну боротьбу роками і деякі регіони центральна влада навіть при підтримці ПВК з РФ не може контролювати, що створює зайві витрати на безпеку і не дає змогу використовувати всі можливі ресурси. По-друге, масштабні інвестиції Китаю в інфраструктуру Африки, які часто фінансуються за рахунок кредитів, викликають занепокоєння щодо боргової стійкості та залежності від китайського фінансування. Тому поступово нові держави дуже обережно починають відноситись до співпраці з КНР і все частіше лунають заяви про неоколоніазізм. Ну і наостанок не варто забувати, що і Росія, і Китай стикаються з конкуренцією із Західними державами в таких ключових секторах, як енергетика, технології та оборона. Ця конкуренція може створювати перешкоди в реалізації політики та забезпеченні стратегічного партнерства. Тим більше держави Заходу не можуть і не хочуть так просто віддавати свою сферу впливу Китаю і Росії, тому впроваджуюють відповідні дії.

Підводячи підсумки варто зазначити, що Африка є вкрай важливим континентом, за який розгортається нова боротьба світових держав, яка буде тільки збільшуватись, а контроль над Африкою буде впливати на світове положення тієї чи іншої держави. Такі держави як Франція, США, РФ та КНР мають тут свої інтереси. Китай зараз є мабуть найвпливовішою державою, він співпрацює з державами континента в різних форматах: від економіки до військової сфери. Однак надає перевагу економічному впливу. Росія ж навпаки надає перевагу силовому впливу і здійснює свою політику через ПВК, постачання зброї та пропаганду. Франція і інші європейські держави втрачають свій вплив на континенті, однак за рахунок певних механізмів (накшталт «зони франко») досі може впливати на колишні колонії і скоріш за все не відмовиться від можливості відновити свій вплив в регіоні. США є відносно молодим гравцем в Африці, тим не менш вони вже починають рішуче діяти й посилювати свій вплив; не дивлячись на те, що перевагу вони надають безпековій сфері, нові проекти вони розглядають також в економіці, енергетиці і тд. І в майбутньому мають шанси скласти потужну конкуренцію РФ та КНР. З огляду на вищеперлічені фактори, загострення конфліктів та великий ресурсний потенціал Африки, можна зробити висновок, що це буде однією з найгорячіших точок геополітичного протистояння, і Африка в 21 столітті відіграє таку ж важливу роль для світової політики, яку в 20 столітті відіграла Азія.

Abstract

This research undertakes a thorough examination of the duration of the conflict between Russia and Ukraine, aiming to ascertain whether the nature of the ongoing war will be brief or protracted. The introduction sets the stage by emphasizing the profound impact that the duration of wars can have on various facets of society, the economy, and geopolitics. It underscores the need to explore the factors influencing the length of the conflict, with a particular focus on geopolitical, historical, and informational dimensions.

The research methodology employed in this study encompasses a multifaceted analysis. It involves scrutinizing historical events, evaluating geopolitical factors, and delving into the realm of information warfare. This comprehensive approach is designed to uncover the intricacies of the conflict and shed light on the contributing elements shaping its duration.

The main findings and analysis of the research illuminate the complexity inherent in the conflict. This complexity is driven by historical tensions rooted in the past, current political disagreements, and the pervasive impact of information warfare. The conclusions drawn from the research underscore the inherent unpredictability in resolving the conflict in the immediate future, hinging on the interplay of both internal and global dynamics.

The scientific and practical significance of this research is twofold. On the scientific front, the study offers a nuanced and comprehensive analysis of the factors influencing the duration of the war. It contributes valuable insights for researchers and academics seeking a deeper understanding of the complexities surrounding contemporary conflicts. On the practical side, the research lays the foundation for the development of long-term strategies aimed at conflict resolution. Moreover, it provides valuable perspectives for policymakers grappling with the challenge of maintaining global stability amidst ongoing geopolitical tensions.

Key words: Russian-Ukrainian war, war duration, geopolitics, historical tensions, information warfare, international relations.

Problem Statement

The duration of wars plays a pivotal role in shaping their outcomes and exerting profound consequences on various levels, ranging from the microcosm of individual lives to the macrocosm of global geopolitics. Understanding the significance of war duration is essential as it directly affects the social fabric of nations, causing long-lasting trauma and upheaval, impacting economic stability, and challenging governmental structures. Extended conflicts place immense pressure on resources, lead to societal disarray, and challenge the endurance of nations. Moreover, the duration of a war can exert extensive influence on the realm of international relations, potentially involving external stakeholders and altering the dynamics of global power. Hence, comprehending the multifaceted importance of war duration is vital for both scholars and policymakers seeking to address conflict prevention, resolution, and post-conflict reconstruction on a global scale.
This investigation into the duration of the Russian-Ukrainian war will present critical information to address a question of global significance.

Key Points

In order to grasp the central question, it is essential to comprehend the distinctions between short-term and long-term wars. A short-term war is typically characterized as a conflict that transpires over a relatively brief duration, often defined as lasting five years or less. Conversely, a long-term war persists for a period exceeding five years. The duration of any large-scale war is of great importance in international relations, since it has various significant consequences both for the countries participating in the war and for other countries that are active players in the international arena. Protracted or long-term wars can destabilize regions, provoke humanitarian crises, destroy the economy, change the structure of alliances, deplete resources, cause problems in the field of law and human rights, affect global security and influence public opinion, which makes them the object of international attention and certain actions necessary to shorten the duration of the war or its complete termination.  

The Starting Point

The world was left in shock in February 2022 when it was revealed that Russia had initiated what it referred to as a ‘special military operation’ within Ukraine. Debates on this subject continue unabated, even two years after it started. However, the primary concern today revolves around the enduring length of this violent conflict among formerly allied nations. The world is divided into two poles: pro-Ukrainian and pro-Russian states. Both have different political views on this issue, as well as various assumptions about the end date of the confrontation between the two states. The ongoing conflict has been a subject of international concern for several years now, initiating prior to the official commencement of the military operation. As we delve into the contemporary information surrounding this issue, it becomes crucial to analyze the factors that may influence the duration of this war. While predicting the future of any conflict is inherently challenging, it is clear that quick resolution of the current situation is improbable.

Commencing the exploration of armed conflicts between nations, it’s imperative to delve into the historical backdrop of the underlying sources of tension between the involved countries, such as the case of Russia and Ukraine. The armed conflict between Russia and Ukraine has intricate origins, stemming from multiple contributing factors.

First and foremost, the historical animosities between Russia and Ukraine span centuries, as both nations share a complex past. Ukraine was historically part of the Russian Empire and subsequently the Soviet Union, but it achieved independence in 1991 following the dissolution of the USSR. Nevertheless, Russia still regards Ukraine as within its sphere of influence. Furthermore, Russia considers Ukraine a pivotal buffer zone and a strategically significant territory. It is apprehensive about Ukraine’s inclination toward Western political alliances, particularly NATO and the European Union, viewing this as a threat to its own security. Consequently, Russia seeks to maintain control over Ukraine’s decision-making processes.

Secondly, Ukraine boasts a diverse populace with notable ethnic and linguistic divisions. Regions predominantly Russian speaking in eastern and southern Ukraine have historically maintained closer ties with the Russian Federation. This has led to conflicts between between the armed forces of Ukraine, other security forces and irregular volunteer formations on the one hand and the pro-Russian armed formations of the self-proclaimed DNR and LNR on the other, culminating in the conflict in eastern Ukraine. Additionally, in 2014, Russia annexed Crimea from Ukraine following a disputed referendum. This move met international condemnation and heightened tensions between the two nations, further stoking separatist sentiments in eastern Ukraine and sparking the armed conflict.

Thirdly, Ukraine serves as a crucial transit nation for Russian natural gas exports to Europe. Russia has employed its energy resources as a tool for political leverage, often manipulating gas prices or interrupting supplies to exert pressure on Ukraine. Economic disputes and disagreements over energy resources have exacerbated tensions between the two countries.

Lastly, Ukraine’s aspirations to establish a distinct national identity and sovereignty have collided with Russia’s ambitions to retain influence over its neighboring state. Ukraine’s pursuit of closer ties with Western institutions and its ambition to join NATO have been perceived as challenges to Russia’s regional dominance. Both Russia and Ukraine have engaged in propaganda and disinformation campaigns, further inflaming tensions and shaping public opinion. These campaigns have amplified nationalist sentiments and deepened divisions between the two nations.

Current State of Affairs

In the context of contemporary analysis, geopolitical factors play a pivotal role in shaping the duration of the conflict. Russia’s keen interest in maintaining influence over Ukraine, driven by geographic proximity and historical connections, suggests that the dispute may persist over the long term. Moreover, Ukraine’s desire to align with the West and join NATO complicates efforts to find a resolution. External actors can either extend or expedite conflict resolutions, and in the case of Russia and Ukraine, international mediation efforts have been ongoing, but a lasting solution remains elusive. The level of commitment from major global powers to resolving the crisis will determine whether it ends quickly or endures. Economic considerations are also influential, with energy supplies and trade ties between Russia and Ukraine serving as both peace enablers and sources of tension. These economic factors affect the willingness of both sides to engage in a protracted conflict due to mounting costs. Additionally, internal dynamics within Russia and Ukraine are key determinants of the conflict’s duration. In Russia, President Vladimir Putin’s popularity benefits from his strong stance on Ukraine, making a swift resolution less likely. Similarly, internal divisions within Ukraine, especially between pro-Russian and pro-European factions, add complexity to achieving lasting peace.

The potential for a protracted conflict between Russia and Ukraine is rooted in their historical and cultural connections. These two nations share a deep history of common culture, language, and economic interdependence, making it challenging to completely sever ties and reach a mutually agreeable resolution. Moreover, territorial disputes, notably concerning Crimea and parts of eastern Ukraine, are deeply ingrained and evoke strong nationalist sentiments on both sides, adding to the difficulty of finding a resolution.

The conflict also holds broader geopolitical significance. Russia regards Ukraine as part of its sphere of influence and aims to maintain control over strategic assets like the Crimean Peninsula and access to the Black Sea. In contrast, Ukraine seeks to align itself with Western nations and regain control over disputed territories. Additionally, the use of proxy forces in the military operation, with Russia supporting separatist movements in eastern Ukraine, enables Russia to exert influence without direct military involvement, thereby extending the conflict.

Furthermore, the ongoing state of affairs between these nations remains highly strained because of the ongoing information conflict that erupted in the online sphere. The Russian Federation and Ukraine are both engaged in intense information warfare, promoting their own agendas, thereby exacerbating the situation and fostering unease among their respective populations. During an interview, the Ukrainian military highlights that the assertive nature of Russian propaganda, both within and beyond their borders, significantly influences both civilians and enlisted individuals. This has a profound effect on the Ukrainian military’s counteroffensive, as they point out that Russian soldiers are reluctant to surrender even when faced with dire circumstances.

The likelihood of the Russian army making deeper incursions into Ukrainian territory seems remote, primarily because over the past two years the Russian military has encountered difficulties in advancing further. While the Ukrainian military’s counteroffensive has been slower than what Western politicians initially anticipated, it has proven to be fairly effective. Ukrainian military forces have successfully reclaimed several villages, which served as crucial supply points for the Russian army, further complicating their circumstances. Furthermore, a significant portion of the Russian Federation’s military forces is currently focused on countering Ukraine’s offensive, preventing them from advancing any farther.

Nuclear Weapons

As of now, a substantial portion of the global population maintains a keen interest and a deep-seated apprehension regarding the potential utilization of nuclear arms by the Russian Federation in the context of Ukraine. However, given the following factors, concern about this issue is completely unnecessary. There are several reasons why it is highly unlikely that Russia would use nuclear weapons against Ukraine. First and foremost, the use of nuclear weapons is considered a last resort due to its catastrophic humanitarian and environmental consequences. It would not only result in immediate loss of innocent lives but also lead to long-term, global repercussions, including diplomatic isolation and retaliation. Moreover, both Russia and Ukraine are signatories to international agreements, such as the NPT, which commit them to not using nuclear weapons offensively. This adherence to international norms and agreements promotes stability and deters the use of nuclear weapons in regional conflicts. Furthermore, the far-reaching consequences in terms of geopolitics and the economy resulting from a nuclear attack would be of such magnitude that it would discourage any reasonable decision-maker from embarking on such a path. Given these factors and the wider international backdrop, it is clearly in the best interests of all stakeholders to actively pursue peaceful and diplomatic methods to resolve regional conflicts.

Information War

In the contemporary world, information warfare has become an inherent component of any ongoing conflict. Propaganda, manipulation, and the reinterpretation of historical events are all direct outcomes of engaging in information warfare. The Russian-Ukrainian information war involves a persistent battle through media and digital platforms, marked by propaganda, disinformation, and cyber operations. Both sides aim to shape narratives and influence public opinion, using tactics such as spreading misleading information and cyberattacks. This digital conflict adds complexity to the ongoing geopolitical tensions between Russia and Ukraine. This is especially noticeable when viewing both Russian and Ukrainian news, which not only differ greatly in terms of information, but also spread completely opposite ideas among the population of their countries. The main purpose of conducting an active information war on a par with physical war is the fact that by distributing certain information to the masses, it is possible to control human minds, influence their worldview, build their thinking and exert pressure during the choice of the side of the conflict. Considering the most relevant information, it is worth noting separately the speeches of government officials of the Russian Federation, especially the last interview of Dmitry Peskov, in which he said: “It’s high time for Kiev and Washington to understand that Russia cannot be defeated on the battlefield”. However, statistics of Russian army losses in Ukraine paints a different picture. The Israeli-Palestinian conflict can also be called one of the aspects of the Russian-Ukrainian information war. Today, most of the news portals direct their attention and, accordingly, the attention of the public to the conflict in the Middle East. Thus, information about the Russian-Ukrainian conflict is not a priority right now, which makes a certain part of society forget about the military operations taking place on the territory of Ukraine. In addition, due to Russia’s open and active support for Palestine, which is now supported by the absolute majority, the Russian Federation is becoming more trustworthy in the eyes of the public and asserting its position in the international arena, thereby undermining the position of Ukraine, which, due to the conflict taking place on its territories, cannot openly support any of the sides. This move served to enhance his perceived stability on the global stage, shift attention away from the Russian-Ukrainian conflict, and attract supporters of Palestine. In doing so, he undermined Ukraine’s position, which, due to its conflict with Russia, couldn’t openly align with the Palestinian cause.

Theories of International Relations used by Russia and Ukraine

Russia justifies its intervention and military operations in Ukraine through a combination of international relations theories. These justifications include elements of realism, emphasizing the protection of Russian national security interests, and the prevention of perceived threats stemming from NATO expansion. Russia has also appealed to nationalist sentiment, particularly in Crimea and Eastern Ukraine, citing the need to protect the rights of ethnic Russians and Russian-speaking populations. Constructivist elements are evident in its arguments, highlighting the protection of cultural and linguistic identity among Russian-speaking populations in Ukraine. Additionally, Russia has invoked the principles of state sovereignty and non-interference in the internal affairs of other states as it seeks to safeguard what it views as Ukrainian-Russian cultural and political ties. These justifications are often criticized by the international community and have led to tensions and conflicts between Russia and Western nations.

Ukraine’s response to Russian intervention draws from a variety of international relations theories. The country’s stance aligns with realist principles as it seeks support from powerful allies and emphasizes its sovereignty and territorial integrity in the face of external aggression. Ukraine also invokes liberal ideals by seeking international cooperation and adherence to norms and principles of territorial integrity, multilateralism, and the rule of law. Nationalism plays a significant role, unifying Ukrainians and highlighting the importance of Ukrainian identity, culture, and sovereignty. Moreover, Ukraine frames its struggle as a defense of democratic values and human rights, reflecting constructivist perspectives that emphasize the role of norms and ideas in international relations. These justifications collectively illustrate Ukraine’s determination to defend its national interests, democratic institutions, and the rights of its people in the context of the ongoing conflict with Russia.

Given the fact that liberalism is particularly popular among most developed and developing countries today, as it promotes democracy and is a more individually oriented theory of international relations, it can be concluded that the theory of liberalism used by Ukraine to protect the interests of its population is much more respected in the international arena. Nevertheless, the theory of realism is not as far from liberalism as it seems, besides, this theory is used by several states that actively support the Russian Federation and the Kremlin’s actions in armed conflict. Accordingly, since both theories of international relations are quite popular and widely used, it is impossible to accurately determine which of these theories will become more significant in resolving the current conflict.

Survey

On the topic of the duration of the Russian-Ukrainian war, a survey was conducted among the population, including various age groups with different social status and different levels of knowledge regarding this conflict. Based on the answers, several main conclusions were highlighted, which show how the answers to the questions in the survey depend on the level of awareness, age and nationality of the people who took part in this survey.

Most of the participants claim that they are sufficiently aware of the causes of this conflict. Most of them, however, noted that they do not often read the news about the war. Most of the participants considered knowledge of the approximate duration of the war to be politically important, but some were not so sure about this statement. Among the main aspects that are important for determining the duration of an armed conflict, the political and economic aspects received the most votes, which is a well-founded answer. Some of the participants also noted the importance of social and historical spheres.

The results of the answers to the most important question, in turn, became very unexpected. The overwhelming majority (70% of respondents) believed that the Russian-Ukrainian war would be short-term, that is, it would last less than five years. The remaining 30%, on the contrary, concluded that the conflict would last for more than five years. Based on the responses of the population regarding the reasons why they gave this or that answer, it can be understood that most participants believe that the war will be short-term not based on the facts and aspects of the armed conflict but based on their own hopes and expectations. However, extremely informative answers were also given, the originals and translations of which are presented below.

Among other things, it is worth noting that the informative nature of the answers and their completeness were practically unrelated to age and social status. Among the most informative and fact-based responses were both those of working people in the adult age group and those of teenagers from 15 to 19 years old. Similarly, among the answers based solely on people’s own feelings and expectations, there were answers from both adults and teenagers. This allows us to come to an understanding that the level of political awareness and the possibility of studying the factors and cause-and-effect relationships related to armed conflict does not depend on either the age or the social status of a person.

Summary

The duration of the Russian-Ukrainian war, characterized by its complex historical, cultural, and geopolitical factors, holds global significance and challenges swift resolution. Considering the information at hand, making a definitive forecast about whether the conflict will be brief or protracted presents a formidable challenge. The intricate interplay of geopolitical elements, global engagement, economic consequences, and domestic dynamics adds layers of complexity to this scenario. Nevertheless, it is apparent that a quick resolution is improbable, largely owing to entrenched historical hostilities and current strategic priorities. The conflict’s ongoing information warfare exacerbates the situation, affecting both civilians and military personnel, and despite difficulties in advancing further into Ukrainian territory, the Russian military’s involvement remains a destabilizing element in the region. Concerns about the use of nuclear weapons persist, but international agreements and the catastrophic consequences make it highly unlikely. Both Russia and Ukraine draw upon various international relations theories to justify their actions, further illustrating the conflict’s complexity. The conflict underscores the challenges of resolving protracted conflicts in an interconnected world, demanding a combination of diplomatic efforts and international cooperation for a lasting solution. Taking all these aspects into account, it strongly suggests that the conflict is poised to endure over the long term unless sustained diplomatic initiatives, international collaboration, and mutual willingness to compromise from both parties come into play.

Шановні колеги та читачі! Фонд Громадської Дипломатії з радістю презентує Щорічний дайджест аналітичних статей. Минулий 2023 рік був повний політичними подіями, які знайшли своє відображення в публікації та в перспективі матимуть широкий вплив на тенденції в міжнародних відносинах. Ми вдячні нашим експертам за роботу та суттєвий вклад в освітлення сучасної проблематики в суспільно-політичній, дипломатичній, воєнній, правовій та економічній галузях. Ми й надалі продовжуватимемо нашу аналітичну роботу та запрошуємо нових експертів долучитися до сумісної роботи. Повний текст англійською мовою доступний на нашому сайті Analitical digest 2023