Операція «Джерело миру»: чого прагне Ердоган у Сирії?

Експерт Українського інституту майбутнього Ілія Куса, спеціально для Фонду громадської дипломатії

9 жовтня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган санкціонував чергову (третю за останні 2,5 роки) транскордонну військову операцію на півночі Сирії під назвою «Джерело миру». Близько 15 тисяч турецьких військових та про-турецьких сирійських збройних формувань перетнули кордон з Сирією у трьох ділянках і почали облогу двох основних прикордонних міст – опорних пунктів сирійських курдських загонів YPG. Перед початком наземної фази операції, турецька авіація 8 годин поспіль завдала повітряних ударів по північно-східній Сирії, знищуючи склади боєприпасів, опорні точки, укріплені будівлі, зерносховища, військові конвої та оборонні укріплення на підходах до населених пунктів.

Мотивація Туреччини розпочати військову операцію складається з комбінації різних внутрішньополітичних і зовнішньополітичних факторів.

По-перше, «курдське питання» вже давно тліє у Туреччині у вигляді багаторічної боротьби між курдськими сепаратистами з Робітничої партії Курдистану (PKK) та центральною владою. Курди прагнуть розширення власних прав аж до надання автономії, а може навіть і власної держави. Турки всіляко придушують їхні виступи та намагаються асимілювати цей народ, донедавна навіть не визнаючи їх курдами. Після захоплення в полон засновника PKK та їхнього лідера Абдулли Очалана у кінці 1990-х років, курдський рух поступово слабшав. Мирні переговори, які розпочав вперше сам Ердоган, коли прийшов до влади у 2003 році, з перемінним успіхом тривали до 2015 року, коли він же їх і розвалив, переслідуючи власні політичні інтереси. Невирішеність курдського питання погіршує загальну ситуацію з безпекою в країні, а їхній тісний зв`язок з сусідніми сирійськими курдами, які стали сильнішими внаслідок зближення зі США, актуалізував цю проблему.

По-друге, внутрішньополітична ситуація у Туреччина нестабільна. Ердоган і його команда часто використовують курдів як інструмент мобілізації своїх прихильників і виправдання для консолідації влади та «закручування гайок». У 2015 році президент Туреччини з легкістю припинив мирні переговори з турецькими курдами, лише б перемогти на дочасних виборах у парламент у листопаді, після того, як попередні вибори у червні його партія ледь не програла. У 2016 році, використовуючи «курдський фактор», Ердоган перемагає на виборах президента, а вже наступного року (знову граючись страхом і відчуттям безпеки населення) успішно просуває пакет поправок до Конституції, які перетворюють Туреччину на супер-президентську республіку, у якій Ердоган отримав надзвичайно широкі повноваження. В умовах поступового розчарування у владних елітах і послаблення політичного впливу президента через його авторитарні замашки, а також через проблеми з економікою, антитерористичні операції проти курдів лишилися останнім дієвим інструментом, який дійсно піднімає Ердогану рейтинги та підсилює його внутрішню легітимність в очах населення.

По-третє, регіональна ревізіоністська стратегія Ердогана змушує його діяти активніше та агресивніше у сусідніх країнах. Президент Туреччини мріє про відродження регіонального впливу Анкари на свої колишні колонії. Для цього, йому потрібно знайти союзників і створити організаційно-політичні мережі у країнах впливу. Сирія входить у цю категорію.

Ці ж фактори і пояснюють цілі та завдання військової операції «Джерело миру», про які Ердоган говорив ще під час свого виступу на Генеральній Асамблеї ООН:

  1. Нейтралізація «терористичних елементів» (курдських загонів) у прикордонній смузі між Туреччиною і Сирією;
  2. Створення демілітаризованої «зони безпеки» у 32-35 км на території північно-східної Сирії (створення про-турецького анклаву для подальшого впливу на процеси у Сирії);
  3. Переселення до 2 млн. сирійських біженців з Туреччини на курдські землі (зміна демографічного портрету регіону та заселення його лояльним населенням).

Сирійські курди опинилися перед складною дилемою. В умовах, коли Туреччина заручилася нейтралітетом США і Росії, вони програють турецьким військам у військово-технічному плані. До того ж, лишається невизначеною позиція арабських племінних загонів Східної Сирії, які входять до складу проамериканського курдського альянсу «Сирійські демократичні сили» (SDF). На відміну від курдів, яким нічого не лишається, окрім як захищати свою землю, місцеві арабські племена не є настільки лояльними курдським національно-визвольним проектам, і мають більше варіантів, як діяти у цій ситуації: перейти на бік Туреччини, укласти угоду з Дамаском або зберегти нейтралітет на своїх територіях, які не входять у зону проведення операції Анкари.

Ще одним фактором, який може стати «джокером» у ситуації на північному сході Сирії є позиція самого уряду Башара Асада. З одного боку, офіційний Дамаск ніколи не визнає турецького вторгнення, оскільки для них це – акт агресії, спроба окупації їхньої території. З іншого ж боку, сирійська влада обмежена у своїх діях залежності від позиції РФ. А Москва встала на позицію обережного нейтралітету, а в деяких аспектах і підтримує операцію Ердогана, вбачаючи у ній інструмент вбивання клину між турками та їхніми західними союзниками. Однак окремі політичні кола у Сирії готові допомагати курдам для спільної протидії Туреччині, і, скоріше за все, це питання підніматиметься у переговорах з Росією. МЗС Сирії вже запропонував сирійським курдам «кинути іноземних покровителів» і повернутися на «праведний шлях», розпочавши переговори про союз з Дамаском.

У найближчий час головною інтригою у ситуації навколо вторгнення Туреччини у північно-східну Сирію стане результат засідань Радбезу ООН та Ліги Арабських Держав. Цікаво буде, яку позицію займуть ті чи інші країни, і чи запровадять санкції проти Анкари, які зараз готують у європейських столицях та у Вашингтоні. Якщо Захід запровадить санкції, це штовхне Туреччину ще ближче до Росії, Китаю та Ірану, зробивши її більш залежною від позиції Росії по Сирії, аніж від своїх союзників по НАТО.

Переслідуючи свої власні політичні інтереси та намагаючись реалізувати агресивну регіональну політику в Іраку, Сирії, Лівії та у Катарі, Реджеп Таїп Ердоган заганяє себе у ще більший геополітичний кут, розтягаючи свої сили, розпилюючи ресурси та поляризуючи власне населення. Місцеві вибори у Туреччині вже показали, що країна розколота щодо свого подальшого майбутнього, а президент втрачає позиції. Санкції Заходу та затяжна війна у північній Сирії можуть погіршити ситуацію із турецькими державними фінансами та викликати соціальний вибух усередині Туреччини. У цьому контексті, військова операція «Джерело миру» є кульмінацією регіональних амбіцій, внутрішньополітичної кризи Ердогана, оскільки зрештою він отримає ще один фронт, який може затягнутися на багато років і стати власним «В`єтнамом» для Анкари.

Популярні публікації