Відновлення європейської мрії: що це означає для України

Найбільш гострою темою для дискусій, в контексті європейського вибору України, є перспективи та проблеми реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, по суті це є питанням структурного наповнення двосторонніх та регіональних відносин. Сьогодні багато людей забуває про глобальний та всеохоплюючий контекст цих відносин. Тому дуже важливим є знання та розуміння провідних тенденцій в Європі, для того щоб зробити висновки щодо нашого європейського майбутнього.

Тож після підписання Римської декларації 25 березня 2017 року лідерами держав-членів ЄС, за виключенням Великобританії, було окреслено нові напрямки руху ЄС, які мають стати форпостом для зміцнення союзу. Амбіційність нових планів на десятирічний термін приголомшує, але, здавалося б, це мало надихнути європейську спільноту знову повірити у Європейський Союз, чого поки ще не сталося.

Спробуємо окреслити 3 основні проблем, які на сьогоднішній день дезінтегрують Європу, заважають перезавантаженню та більше того впливають на відносини Україна-ЄС.

Загублена солідарність

Колись ЄС був об’єднанням, в основі діяльності якого лежала солідарність між лідерами держав навіть незважаючи на ті протиріччя, які існували між ними. Сьогодні ця солідарність розчинилася у власному баченні держав-членів європейського майбутнього. Звичайно, ЄС – це давно вже не післявоєнне об’єднання, яке має на меті вирішити нагальні економічні проблеми, стримати Німеччину та відбудувати Європу. ЄС – це якісно нове об’єднання, лідери якого звикли мислити глобально. Але саме зміна регіональної риторики на глобальну дає підстави сумніватися у спроможності Європи забезпечити єдність та протистояти євроскептицизму та популізму.

 Слушною є думка про те що, поодинці глобальна динаміка винесла б ЄС на другий план. Але саме в глобальній політиці союз демонструє забагато солідарності, що хоча і не суперечить основній ідеї ЄС, але відволікає від значущих проблем – забезпечення єдності всередині та створення процвітаючої Європи саме для європейців. «Солідарність» у даному випадку — ключове слово, яке наглядно демонструє, хто має, наприклад, приймати біженців чи сплачувати рахунки союзу. Тобто — всі.

Україна, як і всі країни Центральної та Східної Європи, не відчувають цієї головної тенденції. Радянське минуле показало нам, що дуже важливо збільшувати та демонструвати силу. Але ЄС має іншу історію, визначивши головним принципом солідарність. На мою думку, ми часто недооцінюємо велич європейської ідеї. Тому нам потрібні не тільки політичні і економічні реформи, але й щось більше.

Надмірний федералізм – благо чи крах Європи?

Лідери європейських держав занадто стурбовані планами Німеччини та Франції до більшої інтеграції Європи, зокрема до зміцнення економічного та політичного союзу. Не встигла Британія подати на розлучення, як лідери цих двох держав почали кулуарні переговори про пришвидшення інтеграційних процесів. І ця теза є небезпідставною, адже саме за ініціативи Франції, ФРН та Італії була проведена зустріч між лідерами чотирьох держав (також було запрошено Іспанію) на початку березня у Парижі, основною темою якої було обговорення концепції «багатошвидкісної Європи» та поглиблення федералізації. Недарма така подія мала місце саме після рішення Великобританії покинути ЄС, адже саме ця країна виступала проти поглиблення інтеграційних процесів та делегування ще більшої частини суверенітету європейським структурам.

Здавалося б, така позиція лідерів чотирьох держав сприятиме розвитку інтеграції та продовжить основоположну ідею, з якої виходила післявоєнна Європа. Головна мета – не розгубити спільну європейську спадщину. Але більшість держав вважає, що це призведе до дезінтеграції та в кінцевому рахунку – до розвалу Європейського Союзу.  Наскрізною причиною є славнозвісне різне бачення європейського майбутнього.

Решта країн вбачає у надмірній федералізації загрозу національному суверенітету, частину якого вони вже делегували інституціям ЄС, і вони вважають це оптимальним співвідношенням. Більше – означає вийти із своєї зони комфорту і зіштовхнутися із новими проблемами, які нікому аж ніяк не потрібні. Не потрібно забувати про той факт, що держави, які не підтримують ініціативу Франції, Італії, ФРН та Іспанії, не були ідейними натхненниками ЄС і для них Європа це дещо інше.  Навпаки країни-засновники ЄС відстоюють позицію поглиблення інтеграційних процесів та інституційно-правових перетворень, які зможуть не тільки зняти нашарування з фундаментальної європейської ідеї, а й відновити європейську мрію.

Інша проблема полягає у тому, що деякі країни ЄС, передусім у східній Європі, стурбовані прагненням побудови «багатошвидкісної» Європи. Тобто ідеї, що певна низка країн (зокрема Німеччина та Франція) інтегруватимуться з більшою швидкістю, ніж решта. Країни східної Європи побоюються, що в такий спосіб їх залишать на узбіччі.

Чи матиме це позитивні наслідки для України? З одного боку так. Адже наша держава отримає “європейський квиток”, і ця концепція, за певних умов, дозволить розширити Європу без шкоди провідним країнам. Однак, з іншого боку, відсутність консенсусу між державами-членами ЄС може дезінтегрувати Союз сам по собі і заблокувати подальші процеси поглиблення та розширення.

Невдоволені компромісом

Римська декларація, в цілому є компромісним документом, і водночас таким, що прагне задовольнити усіх, але, як це часто буває, сподобався він не всім. Такі країни, як Польща та Греція виступили із різкими заявами та навіть пригрозили не підписати документ.

Польща наголошує на тому, що в документ мають включатися питання пріоритетні для кожного члена. А куди ж тоді поділася солідарність та єдність? Відповідь очевидна – їх було абсорбовано національними інтересами, але якщо більш точно, то просто витіснено на периферію. Тож Польща наголосила, що декларація має включати питання пріоритетні для неї. Також наголос було зроблено на ролі національних урядів: нинішня влада Польщі стурбована планами Німеччини і Франції до більшої інтеграції Європи, зокрема щодо зміцнення економічного та політичного союзу. Польський уряд — як і інші консервативні сили Європи — прагне збільшення національного суверенітету, радше ніж зміцнення «наддержавного» виміру ЄС.

Якщо позиція Польщі відповідає загальним право-консервативним тенденціям у внутрішній політиці, Греція намагається використати ситуацію суто заради економічної вигоди. Так, грецький прем’єр Алексіс Ципрас дав згоду на підтримку ювілейної Римської Декларації в обмін на скасування вимоги Міжнародного валютного фонду щодо трудового законодавства.

Хоча це і не стосується напряму європейських інтеграційних процесів, основна проблема доволі чітко проглядається: допоки держави будуть тягнути ковдру на себе – ЄС не зможе чітко і злагоджено працювати, адже відсутня та сама «солідарність», про яку йшлося вище.

Ці два приклади є ілюстративними. Звичайно, Україна має намір стати країною-членом ЄС. І для ЄС відсутність політичних реформ або слабка економіка – це не такі значущі проблеми. Найбільшою з них є виникнення можливості, що така країна як Україна може стати другою Грецією. Відверто кажучи, Україна може наслідувати такий підхід. Отже, українсьому політикуму необхідно переглянути наш стратегічний вибір та внести відповідні корективи. В світлі останніх подій важливим є відчуття та розуміння європейської ідеї та розбудовува нашої стратегії у гармонії не лише з сучасними тенденціями в Європі, а й з європейськими цінностями також.

Римська декларація заклала основи майбутнього співробітництва та чітко розставила пріоритети, але не вирішила нагальних проблем, які полягають у різному баченні майбутнього ЄС та відсутності консолідованості  держав-членів з дійсно важливих питань.

Отже, такий зсув з боку лідерів головних застрільників євроінтеграції в сторону посилення економічної та політичної інтеграції є доволі обґрунтованим: вони прагнуть зберегти те, що не втрачено – ідею єдиної Європи. Показовим є те, що вони намагаються використати кризу ЄС для того, щоб дати новий поштовх розвитку Європи шляхом посилення інтеграційних процесів.

Але чи врятує це Європу та принесе Україні її «щасливий квиток» – час покаже.

Автор: Карина Рогуля