Християнство із китайською специфікою
Юлія Подлюк, Студентка КПНУ ім. І.Огієнка

Зараз часто можна зустріти тезу про те, що християнство втрачає свої позиції й уже не відіграє такої ролі в суспільному житті, як раніше. Коли ми про це чуємо, то зазвичай маємо на увазі європейський континент, для якого християнство є традиційною релігією. Однак його поширення не обмежується лише Європою, можемо говорити про те, що християнство – релігія глобальна. Його послідовників можна зустріти в усіх точках земної кулі. І навіть там, де цього найменше сподіваєшся. Наприклад – у комуністичному Китаї.

Недокомунізм й недоатеїзм.

Комунізм, як відомо, ідеологія атеїстична. Однак якщо розглядати його у китайській інтерпретації, можна побачити, що це не зовсім відповідає реальності. Бо, незважаючи на офіційну риторику Комуністичної партії, в КНР активно розвиваються та діють різноманітні релігійні течії, як такі, що віддавна властиві Китаю та асоціюються з ним (конфуціанство, даосизм), так і ті, що були принесені із Заходу (різні християнські конфесії). Ба більше, держава деякою мірою сама сприяє їх діяльності (звісно, заради своїх інтересів та у специфічній, лише їй властивій формі), створюючи лояльні релігійні організації з пропартійною орієнтацією.

Радикальний комунізм у своєму класичному варіанті нежиттєздатний. Його надзвичайно важко пристосувати до умов сучасного світу. Це яскраво видно на прикладі СРСР, який, відмежований від решти світу, не зміг розвиватися у власному автаркічному просторі. Китай вирішив не повторювати його помилок. Він вчасно зрозумів, що залишатися комуністом у капіталістичному світі йому не вдасться. Достатньо лише згадати економічні реформи 80-х років, які відкрили китайський ринок для світу та світовий ринок для китайських товарів. Це дозволило Китаю стати однією з передових економік світу. Поступки ідеології принесли позитивні наслідки.

Поступився Китай й радикальним атеїзмом. В КНР діяльність релігійних організацій, хоч і суттєво обмежена, та все ж таки існує. Офіційно КПК відкидає будь-яку релігію, однак вона розуміє, що надзвичайно важко змусити мільйони людей відмовитися від своїх світоглядних переконань, які формувалися не одне покоління. Адже християнство в Китаї з’явилося задовго до комунізму, а на момент приходу Мао до влади вже набуло значного поширення. Що робити з мільйонами людей, які добровільно не погодяться відмовитися від своєї віри? Тотальні переслідування та знищення не принесли б жодної користі, лише викликали б хвилю повстань серед самих китайців, а також обурення та осуд збоку міжнародної спільноти. Тому влада вирішила діяти за принципом «не можеш здолати – спробуй очолити».

Комуністичне християнство.

Побоюючись поширення прозахідних ідей, які, на думку партійних ідеологів, підірвали б єдність китайського суспільства, влада вирішила позбавити християнські конфесії будь-якого впливу з-за кордону та взяти їх під свій контроль. У 1951 році Пекін розірвав офіційні дипломатичні відносини зі Святим Престолом. КПК не могла дозволити, щоб для мільйонів громадян Китаю хтось володів більшим авторитетом, ніж Генеральний секретар ЦК Комуністичної партії. Для католиків це було принципове питання, оскільки Католицька Церква визнає примат Папи Римського у всіх питаннях, що стосуються її діяльності. До того ж вона не є національною й не може управлятися в межах однієї держави. Церква є вселенською – усі локальні організації об’єднуються під верховенством одного Понтифіка.

Розрив з Ватиканом спричинив розкол у середовищі самих китайських християн, частина з них зголосилася на співпрацю з владою, щоб уникнути утисків та переслідувань, решта були оголошені «поза законом» та зійшли в підпілля.

Офіційні організації визнані владою та мають дозвіл на існування. Вони перебувають під контролем, а їхня діяльність обов’язково має узгоджуватися із доктриною китайського соціалізму, в якій першість відводиться партії. Однією з таких організацій є Католицька патріотична асоціація, яка була утворена у 1958 році. Її члени офіційно зреклися верховенства Папи, право призначати єпископів було передане КПК, вірних позбавили права здійснювати місіонерську та євангелізаційну діяльність, вони можуть діяти лише в рамках обрядово-літургійних канонів під пильним контролем партії, не маючи змоги афішувати свою діяльність.

Християни, які відмовилися визнати верховенство соціалістичної ідеології над своїми релігійними віруваннями, утворили рух «Домашньої Церкви» й почали збиратися у власних домівках, орендованих приміщеннях та офісах, щоб практикувати свою віру.

Таким чином склалася ситуація, коли, з одного боку, держава визнає право на свободу совісті (воно закріплене у 36 статті Конституції КНР), й сама водночас його обмежує; дозволяє сповідувати віру, однак лише так, як сама вважає за потрібне.

Переслідувань, зрештою, зазнають й ті, й інші. У випадку з підпільною Церквою це не викликає подиву – її діяльність відкрито виступає проти напрямку руху політичної влади. Але репресій зазнають також ті, хто є лояльними до режиму в тому випадку, коли наважаться «переступити межу», встановлену компартією. Неодноразово в ЗМІ з’являються новини про те, що в Китаї знову посилилася політика придушення християнства, що влада наказує знімати хрести з храмів, забороняє людям збиратися на богослужіння, проводить обшуки, заарештовує та ув’язнює віруючих, спалює Біблії, закриває та руйнує святині, змушує до публічного зречення віри і т.д.

Надія Ватикану.

Як Святий Престол реагує на цю ситуацію? Перш за все, він надає підтримку тим, хто залишилися йому вірними. Стосовно Церкви, яка підпорядкована державі, то Ватикан не визнавав їхньої діяльності та не схвалював (до 2018 року) кандидатури партійних єпископів, хоча визнавав істинність Таїнств, які ними уділяються. Зрештою, Святий Престол не поспішає робити гучні заяви, сподіваючись на об’єднання Церкви в майбутньому. Це буде нелегкий шлях, оскільки перешкодою на ньому стають як суто церковні, так і політичні питання.

У відносинах Ватикан-Китай наразі існують щонайменше два камені спотикання. Перший з них – це питання підпорядкування вірних. Китай прагне всіма силами обмежити іноземне втручання у свої внутрішні справи. Власне, з цією метою він й розірвав дипломатичні відносини зі Святим Престолом. Адже лише Римський Папа володіє правом призначати католицьких єпископів, що аж ніяк не влаштовує владу.

Другий камінь – це Республіка Китай, яка зберігає юрисдикцію над островом Тайвань. Ватикан є єдиною європейською державо, яка має офіційні дипломатичні відносини з Тайбеєм. Це перешкоджає нормалізації відносин між Святим Престолом та Пекіном. До того ж, Апостольська нунціатура, яка представляє інтереси Святого Престолу і в Республіці Китай, і в КНР знаходиться саме на Тайвані, що ще більше ускладнює ситуацію. Через це зі сторони соціалістів на адресу папських представників часто лунають звинувачення у антикитайській діяльності та шпигунстві.

Останнім часом, однак, можемо спостерігати «потепління» у відносинах між Пекіном і Святим Престолом. У 2018 році заступник міністра закордонних справ КНР та заступник секретаря Ватикану з відносин з державами підписали тимчасову угоду, яка стосувалася вищезгаданого питання про призначення єпископів. Згідно з нею, Папа Франциск визнав призначення сімох ієрархів, які були обрані китайською владою. Також сторони домовилися про те, що у майбутньому їхні кандидатури обов’язково мають отримати схвалення Ватикану.

Цього року сторони надавали одна одній гуманітарну допомогу у боротьбі з пандемією коронавірусу, що також можна розглядати як позитивний крок у налагодженні відносин. Якими ж вони будуть надалі? Яким буде становище Церкви в Китаї? Залишається лише спостерігати за розвитком подій. Бо хвилі переслідувань та репресій постійно повторюються, але й Церква не стоїть на місці, постійно поповнюючи свої лави новими прихильниками. Це свідчить про те, що китайське суспільство втомилося від матеріалізму, який нав’язує йому партійна верхівка; воно знаходиться у пошуку духовних життєвих орієнтирів. За різними оцінками, в Китаї християнську релігію сповідують вже понад 100 мільйонів осіб. Ця цифра перевищує кількість членів китайської компартії. Тому уникнути нових утисків та репресій неможливо, адже держава намагатиметься зберегти монопольний вплив на свідомість громадян. Як довго це триватиме – це вже зовсім інше питання.

Популярные статьи