Українська криза у розрізі зовнішньополітичного діалогу з партнерами
Карина Рогуля, cтудентка ІМВ Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Світовий політичний процес значним чином залежить від тих трансформаційних процесів, які відбуваються всередині держав. Провідні політичні суб’єкти, якими наразі є не тільки держави, а й окремі індивіди, визначають наповнення основних політичних тенденцій, які неодмінно впливають на життя пересічних громадян. Зовнішня політика України не є виключенням.

Український зовнішньополітичний курс сьогодні зосереджений на вирішенні вкрай важливих питань, пов’язаних з агресією Росії проти нашої держави. Адже ситуація на сході України є однією із класичних форм міжнародних відносин, а саме конфліктною взаємодією держав, яка є історично однією із найдавніших. Тобто це той самий «солдат», про якого говорив французький дослідник міжнародних відносин Реймон Арон, що поряд із «дипломатом» є архетипом одної із форм міждержавної взаємодії. Велика роль недержавних гравців у конфлікті доводить, що конфлікт не є явищем класичних відносин у військовій сфері, а виступає лише як основа для застосування супутніх інструментів з метою досягнення політичних цілей.

Теорія змови: місце України у великій грі

Теза про те, що наразі зовнішньополітичний курс України формується під впливом політичних намірів світових центрів, які тим не менш мають певну зацікавленість навіть в регіонах, на які не поширюються їхні політичні інтереси, є досить актуальною. Усвідомлення того, що зовнішня політика України формується з врахуванням імперативів зовнішньополітичних курсів інших провідних світових центрів або полюсів є вкрай необхідним для визначення основних факторів впливу на її формування та встановлення точок дотику із західними партнерами для розігрування різних політичних сценаріїв із максимізацією вигод та недопущення продовження агресії Російської Федерації.

Тож наразі принципово важливим питанням є врегулювання конфлікту на сході України, але навряд чи ми можемо говорити про зацікавленість світу навіть у стабілізації цієї конфліктної ситуації. Можливо, теза про те, що врегулювання ситуації на Донбасі значним чином залежить від рішень Москви та Вашингтона є досить доречною, але у сучасних реаліях — це дійсність. З цієї точки зору ми можемо вдаватися до вкрай сильних аргументів. Але принципово важливим питанням є те, чи не стане Україна “розмінною монетою” у великій грі Москви та Вашингтона?

Звичайно, позицію України щодо територіальної цілісності та у протидії російській агресії поділяє весь цивілізований світ. Але синдром Ukraine-fatigue має місце не тільки через виснаженість та небажання світових політичних лідерів займати проактивну позицію та безпосередньо втручатися в конфлікт. У даному випадку варто говорити і про внутрішньополітичні процеси всередині країн і про перебудови пов’язані з поступовим посиленням тенденцій регіоналізації в контексті глобалізаційних процесів.

Інший аспект — гібридизація, як новий етап війни. Сьогодні продовженням політики є не класична війна за Клаузевіцом, а гібридна війна, яка немає ані початку, ані кінця, і залежить від особистих амбіцій та інтересів суб’єкта впливу і є по суті одностороннім рухом. На сьогодні немає фіксованих правил гри чи якихось усталених стандартів, в рамках яких гравці мають вибудовувати свою політичну стратегію. Це значним чином ускладнює процес врегулювання і по факту «легітимізує» спекуляції на цю тему з боку Росії. Таким чином, виникає унікальна за своєю суттю ситуація, яка полягає в тому, що вже протягом декількох років Москва веде війну на всіх фронтах проти України, але враховуючи той факт, що це гібридна війна, на жаль, не вдається вплинути на процес розмежування інтересів та врегулювання конфліктних ситуацій.

Тим не менш, певний опір відчувається з тієї точки зору, що поведінка держав обумовлена певним протистоянням та зіткненням інтересів. Україна не є безпосереднім інтересом ані Брюсселя, ані Вашингтона, але в контексті глобальної гри – це рубіж зіткнення. Сполучені Штати по факту відстоюють свою «європейську територію» і заважають Росії просуватися далі. Але на радикальні кроки вони не підуть не тільки через відсутність мотивації, а й через сирійське питання як мінімум.

Брюссель відповідно прив’язаний до точки зору Вашингтона, хоча з іншого боку, навряд чи залишить це питання без уваги. Наскрізними причинами є, по-перше, існування так званого єдиного та неподільного європейського безпекового простору, по-друге, відхід Америки від «європейських справ» в тому числі в контексті взаємодії в рамках НАТО, і, по-третє, побоювання щодо поширення російської загрози та агресії на інші країни. Звичайно, в сьогоднішніх умовах тиск на Російську Федерацію є недостатнім, адже не відбулося певного просування в рамках переговорного процесу, враховуючи той факт, що українська сторона виконує Мінські домовленості, а агресор продовжує диктувати власні умови. Наразі для того, щоб втримати консолідовану міжнародну підтримку Україні варто звернути увагу на інтереси західних партнерів та підсилення своїх дипломатичних позицій шляхом внутрішніх перетворень. Також варто розрізняти інтереси пов’язані з ЄС та Вашингтоном, адже сьогодні вони не зовсім корелюються, що призводить до певного дисонансу в зовнішньополітичному дискурсі та неспроможності досягти балансу між двома центрами.

Стратегічні партнери без стратегії

У продовження цієї проблематики неможливо не згадати про засади, що лежать в основі взаємовідносин із стратегічними партнерами України. У своїй книзі «Велика стратегія в теорії та на практиці» відомий американський науковець Вільям Мартел зазначав, що успішна реалізація національної стратегії неможлива без трьох фундаментальних елементів: сильної внутрішньої політики (податкова дисципліна, відповідна внутрішня інфраструктура, високий рівень освіти і тд.), стратегічних партнерів, система відносин з якими є найрозвиненішою, а співпраця – пріоритетнішою, та використання нових інструментів реалізації зовнішньої політики, таких як «м’яка» або «розумна сила».

З цієї точки зору ми стикаємося з низкою проблем. Екстраполяція цих елементів на зовнішню політику України підштовхує нас до думки, що необхідно реформувати, в першу чергу, внутрішню політику, яка має служити форпостом для зовнішньої політики. Інша проблема полягає у виборі стратегічних партнерів, і колись дійсно стратегічним партнером була Російська Федерація. Останній комплекс проблем пов’язаний з небажанням та відсутністю ресурсів для застосування досить ефективного сьогодні інструменту, відомого нам як «м’яка сила». Україна має доволі потужний потенціал для розвитку культурних, освітніх та наукових зв’язків з іншими державами світу для підвищення свого авторитету та зміцнення зв’язків з конкретними країнами. Це, звичайно, може допомогти у реалізації попереднього завдання в частині підсилення консолідованої позиції міжнародної спільноти та, відповідно, належного реагування на виклики, які сьогодні зумовлені поведінкою Російської Федерації в регіоні та на міжнародній арені в цілому.

У продовження дискурсу щодо стратегічного партнерства варто зазначити, що сьогодні не можна говорити про інститут стратегічного партнерства як ефективний інструмент реалізації зовнішньополітичного курсу України. Навіть не зважаючи на той факт, що Україна має більше 20 стратегічних партнерств, навряд чи ми можемо назвати співробітництво з Індією чи Ізраїлем найпріоритетнішим. Але головна проблема полягає не в цьому, в контексті дослідження проблематики, пов’язаної з конфліктом на сході України. І це – наявність стратегічного партнерства та низки двосторонніх договорів про співробітництво з Російською Федерацією. На перший погляд таке еклектичне поєднання підштовхує до висновку, що України не здатна розібратися в своїх стратегічно важливих відносинах. Але з іншого боку, проблема не є настільки очевидною, як і її вирішення. По суті, стратегічні взаємовідносини визначаються не тільки спеціальною угодою, а й комплексом заходів, яких було вжито для її реалізації. У випадку двосторонніх українсько-російських відносин мова йде про досить складну систему взаємовідносин між двома країнами, пов’язану, в першу чергу, з радянською спадщиною.

Але у дійсності у зовнішньополітичному дискурсі не має порушуватися так гостро питання про денонсацію українсько-російських договорів з двох основних причин. По-перше, навіть така угода як Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією містить принципово важливі положення, що продовжують надалі регулювати відносини між двома країнами ,зокрема, в частині непорушності кордонів та гарантуванні прав і свобод громадян іншої держави на тих же засадах. По-друге, в рамках процесу врегулювання та після завершення конфлікту, чинні  договори можна буде використати для притягнення Російської Федерації до відповідальності. Тобто основоположними тезами є регулювання існуючих відносин та притягнення до відповідальності.

У контексті зовнішньополітичних пріоритетів та розбудови стратегічних відносин питання членства в НАТО є доволі актуальним і проблематичним, хоча б з тієї точки зору, що питання європейської та євроатлантичної інтеграції дуже рідко розводиться. Це є дуже важливим питанням, тому що Україні необхідно розробляти по суті відмінні стратегії та вирішувати різні комплекси питань задля реалізації намірів щодо членства в ЄС і НАТО. Слід зазначити, що в російському зовнішньополітичному дискурсі питання членства України в ЄС і НАТО розводиться з огляду на різний ступінь загрози, і це було продемонстровано під час реалізації євроінтеграційної політики України за часів Януковича. Тож намір України подання заявки на отримання ПДЧ у 2020 році може значним чином вплинути на перебіг подій на сході України.

Проблема подачі заявки на отримання ПДЧ корелюється відразу із трьома наскрізними питаннями: як не викликати продовження агресії Російської Федерації, які наслідки цей крок може мати для вирішення конфлікту на сході України, якщо його не буде вичерпано і які заходи необхідно вживати у майбутньому для обґрунтування необхідності вступу України до НАТО та переконанні держав-членів у цьому. Усі ці питання виникають в контексті реалізації різних сценаріїв, таким чином, важливо враховувати стан міжнародного середовища та наміри учасників світового політичного процесу, які неодмінно залучені до даної ситуації. Слушною є думка щодо того, що про подальші наміри Москви в частині подачі заявки Україною на отримання ПДЧ можна судити після президентських виборів в Росії. Загалом, це сам по собі важливий дискурс, адже в контексті реалізації імперських намірів українське питання може зіграти на руку Москві. Інше питання, чи є дана проблематика актуальною для росіян, хоча тенденції націоналізму посилюються і серед західних демократій в тому числі. Можемо припустити, що навряд чи українська проблематика залишиться поза увагою зовнішньої політики Росії в контексті президентських виборів, і спекуляції на її тему продовжаться.

Що стосується обґрунтування необхідності вступу України до НАТО, то можемо запропонувати йти від зворотнього і саме в такому руслі вибудовувати зовнішньополітичну стратегію. Наразі мова йде про те, що скільки б зусиль Україна не докладала в частині внутрішніх реформ та демократизації, інтересу з боку західних партнерів по НАТО це не викличе. Саме члени організації Північноатлантичного договору мають виявити зацікавленість у членстві України, що неодмінно прискорить цей процес та сприятиме посиленню єдиного і неподільного європейського простору безпеки.

Середовище + партнери + стратегія = а що далі?

Конкретизуючи нашу проблематику, варто дати оцінку не тільки Мінському процесу, а й іншим альтернативним форматам врегулювання. Повне виконання Мінських угод вважається більшістю міжнародних гравців головним інструментом подолання кризи на Донбасі, адже вони виявилися ефективним способом деескалації конфлікту на Сході України, хоча і довели свою неспроможність як інструмент його врегулювання. Мінські домовленості не враховують найкращих практик врегулювання конфліктів і не пропонують дієвого алгоритму розв’язання конфлікту, а отже, мають бути переглянуті. Тобто сьогодні навряд чи мова йтиме про заміну Мінського формату на якийсь інший з точки зору вибудови логіки процесу. Не варто забувати про існування Нормандського формату, який неодмінно намагається сприяти врегулюванню конфлікту на Донбасі.

Розглядаючи Мінський формат ближче, наскільки це можливо, важливо звернути увагу все ж таки на потенційні сценарії розгортання подій. У даному контексті, зважаючи на міжнародне середовище та роль і зацікавленість не тільки партнерів України, а й гравців, з якими наші інтереси можуть потенційно розходитися, ми приходимо до висновку, що Мінськ дає можливість врегулювати конфлікт мирними засобами. По суті, такий настрій у міжнародних колах і деяка поступливість Росії дадуть змогу залучити миротворчу місію ООН до пост-конфліктного миробудівництва на окупованих територіях. Але в нашому випадку варто звертати увагу на залежні змінні, такі як настрій Москви та стан переговорного процесу на інших фронтах. Один з важливих козирів, який має Росія в даному форматі – це відсутність прямого залучення США та ЄС, як відчайдушних боронителів українських інтересів, до чого ми так звикли. По факту, це відсутність прямого тиску, адже як показує практика, дуже важко говорити про ефективність політичних та економічних санкцій з боку світової спільноти. Інша проблем полягає в тому, що Росія навряд чи припинить підбурювати ватажків ДНР та ЛНР вести діяльність, спрямовану на породження нестабільності всередині української держави. І варто усвідомлювати, що наскільки б позитивним не було розгортання подій, ефективність переговорного процесу аж ніяк не впливає на вирішення тих проблем, які залишаються опісля. А про це вже варто задумуватися сьогодні.
 

Врегулювання кризи на сході України також неодмінно пов’язане з Женевським форматом, який не мав свого продовження в зовнішньополітичному дискурсі української держави. Звичайно, залучення США є досить пріоритетним, але чи варто говорити про пряму зацікавленість Вашингтона у тиску на Москву для того, щоб подолати українську кризу. Протекціонізм Трампа на сьогодні розглядає такий варіант в меншій мірі. З історичної ретроспективи Україна має враховувати досвід та результативність роботи подібних форматів.

Як приклад, можемо звернутися до Квартету по близькосхідному врегулюванню, який протягом 15 років займався напрацюванням різних варіантів розвитку подій та сценаріїв їх врегулювання, залежно від інтересів та намірів сторін. Першу скрипку в рамках даного формату грали США через ряд причин, починаючи із особливих стосунків з Ізраїлем, завершуючи особливим статусом в регіоні, що обумовлено доктриною Картера. Відігравати таку ж роль в рамках Женевського формату Вашингтон не прагне, тому що це не корелюється із його стратегічними інтересами. Також треба взяти до уваги залученість Росії до конфлікту на сході України, що неодмінно гальмуватиме процес, адже врегулювання даної ситуації безпосередньо знаходиться в зоні життєво важливих інтересів Москви.

З іншого боку Женевський формат передбачає пряме залучення Брюсселя, що є не настільки потрібним та важливим. Пані Могеріні доведеться представляти консолідовану позицію 28 держав-членів ЄС, в той час як для України думка Парижа та Берліна є більш значущою та вагомою. До цього також варто додати, що при такому розкладі учасників, голос України навряд чи будуть брати до уваги, і, чи почують його взагалі. Тим не менш, якщо Україна буде дотримуватися позиції про невід’ємність питання Криму від загальної тематики врегулювання української кризи, то Женевський формат – це гарна можливість вирішувати всі питання в контексті.

У даному випадку варто більше говорити про позитивні моменти, адже Женева – це формат відсутності політичних зобов’яань. Це радше простір для польоту думок та опису різноманітних сценаріїв взаємодії. Присутність і ЄС, і Російської Федерації, і Сполучених Штатів відкриває можливість обговорювати такі питання, як перегляд мандату моніторингової місії ОБСЄ чи то обговорення ідеї створення механізму моніторингу та виконання мирних угод. Але слід варто одразу усвідомити, що це все на рівні політичних декларацій і не більше.
 

Таким чином, повертаємося до вихідної точки – Нормандського формату.

У даному випадку варто задати питання, чи є Нормандський формат ефективним інструментом врегулювання, коли Російська Федерація виступає в ньому з позицій рівнозначним Франції та Німеччині. Дуже важко дати обґрунтовану відповідь на це питання, з тієї точки зору, що Україна визнає Росію агресором, але конфлікт позиціонується як внутрішній, і по факту остання не визнається стороною конфлікту. Приходимо до висновку, що Москва – миротворець, але це виглядає абсурдно. Тому говорити про реальну дієвість цього формату важко. У пулі всіх можливих сценаріїв та варіантів політичного розвитку, зокрема в частині деескалації та врегулювання, результативність Нормандського формату є однією з найнижчих, з огляду на вищевикладені аргументи. Результати роботи даного формату можемо порівняти із підписанням Будапештського меморандуму, який мав надати гарантії Україні, але став по суті політичною декларацією, яка не несе конкретних зобов’язань. Тобто, Нормандський формат – це щось інше в руслі політичних заяв та декларацій, а не практичне вирішення поставлених на порядку денному питань.
 

Як ми бачимо – Нормандський формат апелює до дипломатичних шляхів врегулювання конфлікту, але сьогодні вищі політичні кола українського політикуму не раз зверталися до необхідності розгортання так званого Хорватського сценарію та заміні АТО на повномасштабну воєнну операцію. Наразі можна стверджувати, що цей сценарій малоймовірний через низку причин. По-перше, проблема починається з самого початку, а саме розуміння Хорватського сценарію серед політичного істеблішменту. По-друге, це відсутність боєздатної української армії, яка б потенційно змогла провести зачистку на окупованих територіях. По-третє, відсутність ресурсного забезпечення. По-четверте, і найголовніше, відсутність мовчазної згоди Москви на реалізацію даного сценарію.

Головне досягнення у разі розгортання подій за таким сценарієм – це відновлення територіальної цілісності та реінтеграція територій Донецької та Луганської областей на українських умовах. Але чи варте таке політичне досягнення великої кількості жертв серед військових та цивільного населення? Для політики – це не дилема, а от для роздумів окремо взятого громадянина – дуже важкий внутрішній дискурс. Повертаючись до нашого безпосереднього середовища буття та діяльності, а саме до політики, Хорватський сценарій дає можливість говорити з Москвою без посередників та залучити миротворців ООН до миробудівництва. Але кожен розуміє, що Москва на таке не піде на добровільних засадах, а “розмінною монетою” може стати, наприклад, Крим.
 

А що поза контекстом української зовнішньої політики?

Будь-який сценарій розвитку подій формується в контексті міжнародних подій та процесів, які в нашому аналізі ми маємо обов’язково враховувати. Мова в першу чергу йде про односторонні дії та кроки Сполучених Штатів у врегулюванні конфліктної ситуації на сході України, пов’язані з активною діяльністю спеціального представника США з питань України Курта Волкера. Активізацію політики Російської Федерації щодо миротворців приписують саме йому, окрім того, він робив заяви на користь України, які йдуть всупереч російській пропаганді, зокрема, що стосується питання війни на Донбасі та його статусу. З одного боку, Сполучені Штати не залишать це питання поза увагою через неефективну діяльність європейських партнерів у вирішенні такого роду питань, хоча протекціоністська політика США передбачає зменшення залученості у європейські справи навіть в межах НАТО, а також через необхідність встановлення каналів зв’язку з Москвою щодо вирішення проблемних питань і недопущення реалізації імперських намірів останньої. Така проактивна дипломатична діяльність з боку Сполучених Штатів виключає можливість повернення до Женевського формату в контексті врегулювання конфлікту в рамках зовнішньополітичних кроків України. Отже, така активність вітається, але з іншого боку вона має корелюватися із стратегічними намірами та зовнішньополітичними кроками України.

Інший аспект позаконтекстуальних особливостей – це розташування миротворців ООН на території Донецької та Луганської областей. Зокрема варто згадати про позицію президента Російської Федерації щодо вивчення питання розміщення миротворців ООН на окупованих територіях. Зокрема, російська позиція у цьому питанні є відмінною від української. Росіяни вбачають розміщення миротворців на лінії розмежування, визначеною в Мінських угодах, позаяк українська позиція – це розміщення миротворців не тільки на окупованих територіях, а й на кордоні з Росією. Але надмірна увага до проблеми розміщення миротворців є не зовсім обґрунтованою. Це питання порушувалося ще з 2015 року і сьогодні знайшло свій вияв у вигляді коментарів та пропозицій Російської Федерації, тому його не варто переоцінювати. По-перше, через те, що Москва намагається маніпулювати цим питанням для демонстрації просування переговорного процесу. Наглядним прикладом є пропозиція президента Володимира Путіна щодо розширення мандату місії ОБСЄ та направлення миротворців ООН для їх захисту. По-друге, у такий спосіб Росія намагається легітимізувати присутність своїх військ на лінії розмежування і використовувати, таким чином, інші засоби тиску на українську владу.

Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що сьогодні спостерігається значний вплив зовнішнього фактору на внутрішньополітичні процеси та конфлікт на сході України, з огляду на трансформаційні процеси в світі та зіткненні інтересів держав щодо політичного контролю різних ситуацій у різних регіонах. Головні актори міжнародних відносин конкурують за вплив в межах реалізації власних стратегічних намірів. І ситуація на сході України не є виключенням. Що стосується безпосередньо процесу врегулювання, то, по-перше, можна стверджувати необхідність напрацювання якісно нових підходів до врегулювання в умовах гібридної війни в глобальному сенсі, а по-друге, варто говорити про неможливість врегулювання в рамках Мінського процесу. Екстраполяція різновекторних сценаріїв, які вибудовуються в контексті аналізу різних можливостей та перспектив, як ми бачимо, дають змогу не тільки знайти точки біфуркації інтересів, але й виконують прогностичну функцію в рамках оцінки різних варіантів політики, які є досить різними в контексті трансформаційних процесів сучасності.

Автор: Карина Рогуля

 

Популярные статьи