Релігійна свобода на тлі карантину

Юлія Подлюк, Студентка КПНУ ім. І.Огієнка

Пандемія коронавірусу сколихнула увесь світ. Вона втрутилася зі своїми планами практично в усі сфери життя сучасної людини. Навчання, робота, розваги, відпочинок, здоров’я, родинне життя, спілкування, подорожі – усе це зазнало суттєвих змін. Не винятком є й релігійне життя.

Церква стала однією із найбільших жертв карантинних заходів, оскільки переважна більшість її практик відбуваються за умови великого скупчення людей та особистого контакту. Обмежень зазнало практично все, чим вона звикла жити – спільні масові богослужіння, Таїнства, зустрічі у спільнотах і т.д. Ізоляція людей один від одного стала для Церкви одним із найбільших викликів. Однак, неохоче, не раз бунтуючись проти таких рішень, вона переважно (за винятком ортодоксальних спільнот у деяких державах) виконала вимоги публічної влади (окрема подяка тут Папі Франциску, який ще на початку березня закрив Ватикан для туристів, а потім на деякий час скасував усі публічні меси, чим подав приклад послуху й розсудливості мільйонам католиків).

У таких умовах Церква почала шукати нові можливості для здійснення своїх функцій і на деякий час перекочувала в інтернет. Онлайн-богослужіння, молитви через платформи дистанційного спілкування, проповіді в соцмережах – на декілька місяців для вірян це стало звичайною практикою. Однак електронний формат ніколи не замінить живої присутності. Думаю, багато хто у цьому переконався за час пандемії. І не лише ті, хто змушений був сповідувати свою релігію онлайн, а й ті, чиї навчання, робота, та й навіть таке звичне спілкування з рідними раптово перенеслися в екран смартфона чи комп’ютера.

Перетерпівши декілька місяців ізоляції, європейські держави почали послаблювати карантині обмеження. І саме цей момент дозволив побачити реальний стан релігійної свободи в Європі, всупереч тим принципам, що задекларовані в офіційних документах.

Системна дискримінація

За даними Комісії США з релігійної свободи, християни зазнають утисків у багатьох країнах світу, перш за все азійських та африканських (у списку першості Китай, Індія, Іран, Нігерія, Північна Корея, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія та ін.). У цьому випадку мова йде, насамперед про переслідування, репресії, арешти та ув’язнення, фізичне насильство, заборони на провадження релігійної діяльності, викрадення та навіть вбивства. Такі дії можна пояснити тим, що християнство, по-суті, чуже для цих держав. Мусульманський світ не дуже хоче сприймати трохи іншого Бога.

Європа ж традиційно розглядається як континент, на якому забезпечується вільне й незаперечне право на свободу совісті й віросповідання. Однак не все є таким, яким здається на перший погляд. Її боротьба проти релігійного впливу часто непомітна, а в такому випадку їй важче протистояти.

Карантин для всіх, а пом’якшення – ні?

Найсуворіші карантинні обмеження, напевно, були запроваджені у Франції. Країна більш як два місяці дотримувалася категоричних заборон на будь-які зібрання. Заборона стосувалася не лише Церкви – люди не мали права виходити з власних домівок без поважної причини. З 11 травня влада вжила заходів для послаблення карантину. Однак стосувалися ці норми чого завгодно, тільки не Церкви. Публічні богослужіння дозволили відновити лише після рішення суду. Він постановив, що не дозволяючи людям відвідувати храми після послаблення карантину, держава порушує право громадян на свободу віросповідання.

Подібна ситуація склалася й в Німеччині. Із запровадженням карантину в середині березня публічні богослужіння були заборонені. Церква на це погодилася й навіть виступила із зверненням до своїх вірних, заохочуючи їх дотримуватися рекомендацій світської влади. Коли ж було прийняте рішення поступово виходити з карантину, про Церкву немов усі забули й не поспішали оприлюднювати план відкриття храмів. Ситуація змінилася знову ж таки після втручання суду, який у квітні постановив, що загальнодержавні заборони на релігійну діяльність не можуть впроваджуватися навіть в умовах пандемії. Такі рішення перебувають в компетенції місцевих органів. При цьому, у місцях відправлення культу суд зобов’язав дотримуватися заходів, які б могли знизити ризик зараження – не співати, одягати захисні маски, зробити у храмах розмітку спеціально відведених місць із дотриманням необхідної дистанції тощо.

В Україні ситуація не надто відрізняється від ситуації у вищезгаданих державах. Обіцяючи з 11 травня послабити карантинні заходи, уряд ні словом не згадав про Церкву. Влада відреагувала на потреби вірян лише після прохання Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій та її зустрічі із прем’єр-міністром. А деякі європейські держави й досі не скасували заборони.

Чого Церкві насправді варто боятися?

Обмеження викликають активну хвилю обговорення. Однак карантин не вічний. Проблеми, які зараз викликають хвилю протесту, а часто – судові позови, насправді набагато легше вирішити, аніж питання набагато глибшого змісту, у яких Церква завжди займала активну й безкомпромісну позицію. Мова йде про усе те, за що Церква бореться в суспільстві вже не одне десятиліття в умовах все більшої лібералізації європейської політики – про сімейні цінності, захист людського життя, гарантії прав на релігійну свободу та ін.

До цього переліку належить питання забезпечення свободи совісті у професійній діяльності. Це стосується, наприклад, лікарів та акушерів, які відмовляються проводити евтаназію чи аборт через те, що вони є християнами. Яскравий приклад – у березні цього року Європейський суд з прав людини не прийняв скарги двох шведських акушерок, які втратили можливість отримати роботу у своїй державі через відмову проводити аборти.

Наступне – питання законодавчого регулювання права на життя. Worldometer повідомляє, що за даними ВООЗ щорічно у світі відбувається близько 40-50 мільйонів абортів. Це близько 125 тисяч в день. Кількість жертв абортів значно перевищує кількість жертв коронавірусу, це нескладно порахувати. У той час як влада кожної держави намагається захистити життя своїх громадян від епідемії, її ж потенційні громадяни навіть не можуть народитися. І найжахливіше те, що поки одних вона намагається врятувати, то смерть інших є цілком легальною, закріпленою в законодавстві. Ба більше, ситуація доходить до абсурду, коли «право на вибір» радикалізується до такої межі, що жінкам дозволяють самостійно проводити аборти вдома, використовуючи медикаменти без спеціального нагляду лікарів – саме така норма на час карантину була прийнята у цивілізованій Великій Британії.

Нерідко в Європі порушується право на свободу слова, особливо, коли це стосується традиційних цінностей та публічного прояву віросповідної приналежності. ЛГБТ-марші у Європі збирають сотні учасників та спостерігачів, релігію ж і все, що з нею пов’язане намагаються усунути з публічного простору. Британський суд минулого року заборонив pro-life активістам мітингувати та молитися біля абортивної клініки, а у березні  цього року Верховний суд держави відмовив їм в апеляції стосовно заборони.

Ці та інші проблеми, які становлять загрозу сучасному суспільству, і поборником яких, перш за все, була Церква, відійшли на другий план в умовах пандемії. Церкви переймаються відновленням своїх прав, суспільство стежить за кількістю хворих і загиблих й чекає завершення карантину у той час як сутнісні питання залишаються невирішеними. Це ставить під сумнів здатність Європи насправді протидіяти дискримінації. Здається, вона забагато взяла на себе, оголосивши себе правозахисником для кожного. Бо там, де вона намагається захистити одних – обмежує інших, через що стала заручницею власної демократії.

Популярные статьи