Яким буде 2023 рік для України?
2022 рік став доленосним для України та всієї Європи з точки зору стримування мілітаристських потуг Росії та переформатування геополітичної карти світу. Росія продемонструвала свою справжню «силу» та підірвала власний вплив на рівні ЄС, який вибудовувала попередні два десятиліття на фоні часткового самоусунення США з європейського простору.
Минулий рік продемонстрував найбільшим симпатикам Володимира Путіна у Європі, що реальний максимум Москви – це статус більш менш потужного регіонального гравця, такого собі Ірану з ядерною зброєю. Росія технологічно та ментально відстале квазідержавне утворення, яке за жодним з показників не може нав’язувати конкурентну гру колективному Заходу або Китаю.
Кремль фактично відмовився від можливості бути молодшим партнером США у Європі, але так і не зміг домогтися аналогічного статусу з боку Піднебесної. Адже попри усі розбіжності американо-китайських відносин та протистояння в Азійському регіоні, Китай не готовий реально підтримувати Росію та займає абсолютно нейтральну позицію щодо україно-російської війни. Звичайно, для Пекіну вигідно, щоб військова авантюра Путіна не завершилась повним фіаско Росії, тому що це посилить позиції США, але китайці жодним чином не зацікавлені у програші України, що вже не погано для нас.
Натомість для України 2022 рік став можливо найважливішим у понад 300-т літньому протистоянні з Москвою за власну державність. Адже становлення потужної Української держави – це головна екзистенційна загроза для Росії, яка починаючи з XVIII століття вибудовує свій концепт держави на вкраденій українській історії періоду Київської Русі до якої насправді не має жодного відношення.
Україна століттями була рупором або центром прогресу Російської імперії й усі «надбання» Москви пов’язані саме з контролем над Києвом. Без контролю над Україною Москва втрачає навіть примарну можливість реконструкції СРСР 2.0, а Володимир Путін вже не зможе скормлювати своєму глибинному народові казки про Росію, яка «встає з колін». Кремль боїться допустити того, щоб демократична Україна стала успішною, бо такий прецедент ставить під сумнів характер авторитарного режиму в Москві, який вибудовували друзі Путіна з «кооперативу Озеро» шляхом монопольного доступу до усіх ресурсів.
Натомість Україна постала перед дуже серйозними викликами й від реакції на них залежатиме майбутнє не тільки нашої держави, а і Європи в цілому. Усі оцінили готовність та, головне, вміння українців захищати власну країну, але героїзм народу на цей час дозволив закрити лише одне базове завдання – збереження української державності. В конкретному випадку мова йде навіть не про кордони, які можуть суттєво змінюватись у період такої війни, а про сам факт того, що українське суспільство прагне мати свою державу й платить за це найвищу ціну.
Однак, попри успіхи на фронті, питання повного відновлення контролю за кордонами станом на 1991 рік залишається доволі суперечливим й багато в чому залежатиме в першу чергу від військової допомоги колективного Заходу. В такій конфігурації можливі різні варіанти заморозки конфлікту, а питання статусу Криму, частини Луганської та Донецької областей можуть бути поставленими на паузу, що аж ніяк не стимулюватиме подальший розвиток України. В будь якому випадку контури завершення цієї війни визначатимуться зовнішньою кон’юктурою у 2023 році, яка залежатиме від безпекової ситуації у ряді потенційно гарячих точок: Сирія, Південний Кавказ, Тайвань, Корейський півострів, Балкани та інші.
Наразі більш менш зрозумілими залишаються тільки декілька речей, які з високою ймовірністю реалізуються у 2023 році:
Історія з наступом з території Білорусі – це скоріше спроба «розіграти» політичне та військове керівництво України аналогічно до інформаційної компанії, яку провів офіційний Київ напередодні зачистки Харківської області, коли тижнями до того відбувалася демонстраційна підготовка до удару по Херсону, куди російське командування перекинуло війська якраз таки з Луганського та Харківського напрямків, а реальний контрнаступ відбувся в зовсім іншому місці – Харківська операція у вересні минулого року. Кремль до кінця розігруватиме білоруську карту, але навряд чи це призведе до реального повномасштабного походу на Київ з Білорусі за аналогією з подіями, які відбулись на початку повномасштабного вторгнення.
Україна військовим шляхом здійснить деокупацію півдня до кінця травня (без урахування Криму) – мова йде про Херсонську та Запорізьку області. Завдяки цьому буде знищено сухопутний коридор у Крим та нівельовано головний бенефіт військової кампанії Росії після 24-го лютого. Важко оцінювати наскільки серйозні внутрішньополітичні потрясіння це викличе у самій Росії, але на нашу думку шанси на це мінімальні – система занадто стабільна й має тотальний контроль над медіа.
Кримський наступ ЗСУ та сил оборони України – шанси на реалізацію цього сценарію суттєво зросли в останні місяці й не варто навіть сумніватися у тому, що як мінімум декілька планів подібної операції уже лежать на столі очільника українського Генштабу Валерія Залужного. Інша справа – це темпи постачання важкого озброєння Заходом та політична підтримка такого кроку у Вашингтоні та Брюсселі. Звичайно, головне у цьому компонентні визначатиметься саме наявністю необхідної кількості озброєння та боєприпасів, адже українське військово-політичне керівництво по ходу цієї війни, яка триває вже майже рік, неодноразово демонструвало здатність проводити окремі операції, які не викликали підтримки по той бік Атлантики. Це, звичайно, жодним чином не применшує факти військової, фінансової та політичної підтримки Білого дому, але демонструє певну суб’єктність Києва в аспекті захисту власних стратегічних інтересів. В будь якому випадку, станом на зараз сценарій деокупації Криму знаходиться в теоретичній площині, оскільки це напряму залежатиме навіть не від результатів операції у Запорізькій та Херсонській областях (російські війська з ймовірністю у 90% будуть витіснені з цих територій в найближчі місяці), а від кількості витрачених на це ресурсів з українського боку та темпів їх відновлення, які практично повністю залежатимуть від умовного Рамштайну.
Щодо перспектив звільнення Луганська та Донецька – це скоріше буде останнім пазлом у цій грі, принаймні на нашу думку. Звичайно, ми не можемо знати про плани військового командування України, але загальна динаміка дозволяє зробити висновок, що цілковита ліквідація підконтрольних Росії терористичних анклавів Л/ДНР відбуватиметься на завершальній стадії війни. З високою ймовірністю після деокупації півдня материкової України та початку можливих військових дій на території Криму Східний фронт росіян почне сипатися за ефектом доміно, без витрати надмірних військових зусиль, адже у цей момент стане зрозумілою цілковита безперспективність існування цих утворень. Однак не можна відкидати ймовірність проведення великої за своїми масштабами контрнаступальної операції на Луганщині по лінії Сватово-Кремінна, де українські війська наполегливо працюють вже декілька місяців, перед умовним наступом на Мелітополь або Бердянськ. Навіть останні успіхи росіян в районі Бахмуту-Соледару не змінюють оперативну ситуацію в цьому регіоні, оскільки масштаби витрачених ресурсів жодним чином не відповідають стратегічній важливості цих населених пунктів.
То чого ж важко очікувати від 2023-го року в контексті війни?
По-перше, питання виходу на так звані кордони до 24-го лютого фактично вирішене – ні Україна на країни Рамштайну (як мінімум найвпливовіші) точно не погодяться на менше, особливо після успішної деокупації Силами оборони України Харківської області та правобережжя включно з Херсоном.
По-друге, ситуація з Кримом та Донбасом залежатиме від внутрішньополітичних процесів в середині Росії та готовності Москви «збавляти апетити» й ставати «поступливішим» співрозмовником з Заходом. Безперечно, ритм і масштаб подібних турбулентностей визначатимуть Збройні сили України через власні успіхи на полі бою та звільнення нових міст і сіл держави з-під російської окупації. В будь якому випадку реальне завершення війни не залежатиме виключно від відновлення контролю Києвом над усіма конституційними територіями відповідно до договорів 1991 року, адже протистояння навіть з використанням силового компонента може тривати й вздовж законного україно-російського кордону. Так само як і напади Москви в різних масштабах та точках можуть відбуватись на перманентній основі, навіть після деокупації усієї території України. Наведені обставини спричинять з високою ймовірністю фактичну стабілізацію лінії зіткнення й зниження інтенсивності військових дій, але навряд чи ситуація призведе до одномоментного підписання мирного договору між Києвом та Москвою. Скоріше, мова йтиме про перехід протистояння у довгострокову фазу з використанням політичної, економічної та військової складових.
Власне, в такому ключі Вашингтону та ЄС потрібно задуматися над механізмами стабілізації ситуації та створенні реальних гарантій безпеки для України вже зараз, оскільки відсутність цього неодмінно призведе до чергової ескалації через 5/10 або 15 років, коли Росія зможе відновити втрачені ресурси. За цією логікою доцільно сформувати нову оборонну вісь НАТО у Східній Європі, де основний акцент буде зроблено на двох гравців – Польщу та Україну, як нових субрегіональних лідерів та своєрідного щита від Москви для всієї Європи. В такому випадку членство України в НАТО – це пріоритетний момент, який повинен бути вирішеним одразу після фактичного завершення гарячої фази україно-російської війни. Подібний альянс неодноразово демонстрував свою ефективність у минулому й насправді Річ Посполита у періоди свого розквіту могла ефективно протистояти Москві у Східній Європі.
