Нова геополітична парадигма України на фоні російської загрози

Автор: Олександр Гнидюк, експерт Фонду громадської дипломатії

Загострення світової політичної кризи через загрозу російського вторгнення в Україну набирає чергових обертів та, навіть, може стати каталізатором фундаментальних зрушень у європейській політиці. Зрозуміло, що дії Кремля спрямовані на підвищення ставок й кінцева мета цієї гри – не війна, навіть не гарантії зі сторони НАТО щодо неможливості приєднання України до складу Альянсу. Адже в Москві чудово розуміють, що НАТО ніколи не піде на виконання подібних вимог.

Основний сценарій Москви полягає у тому, щоб змусити офіційний Київ, в тому числі через посилення зовнішнього тиску, імплементувати політичну частину Мінських угод у тій послідовності, яка буде вигідна Росії. Для Кремля – це прекрасна можливість розширити власний контроль над Україною шляхом інтеграції в політичне поле нашої держави абсолютно токсичних представників російського «політикуму», які, за цією логікою, повинні стати повноцінною п’ятою колоною в українському парламенті. В цьому випадку розрахунок на те, що колективний Захід зможе поступитися інтересами України заради унеможливлення повномасштабного військового зіткнення в Європі.  

Ще один можливий сценарій полягає у нагнітанні політичного протистояння з Україною через відмову Києва піти на виконання Мінських угод з точки зору кремлівської інтерпретації визначеного документу. У такому випадку є ймовірність «приєднання» окупованих територій ОРДЛО до складу РФ за Сценарієм Криму. А всі прийдешні події – не що інше, як яскрава піар-кампанія покликана на легітимізацію цього процесу. Основний лейтмотив виглядатиме приблизно так: «Україна від Донбасу відмовилась, а Росія бере під власне крило». Ризик подібного сценарію дещо менший від першого, адже Москва зацікавлена у тому, щоб так звані Л/ДНР залишалися інструментом стримування та раковою пухлиною України, через що можна буде тримати Київ у постійній напрузі.

Третій й поки останній сценарій передбачає реальну загрозу військової операції з або без втягування Білорусі. Щодо потенційної загрози зі сторони Лукашенка я писав раніше  в контексті підготовки до російсько-білоруських військових навчань «Союзна рішучість 2022» й переконаний, що Лукашенко не піде на будь які провокативні кроки такого характеру, адже чудово розуміє подальші наслідки для себе особисто. З урахуванням світової уваги до України та рівня зовнішньої підтримки ескалація повномасштабних військових дій, як на мене, також суттєво знижується. Однак Росія в черговий раз зможе підсилити бойовиків Л/ДНР своїми регулярними військами («добровольцями») й озброєнням та спровокувати чергове загострення на Донбасі.

Втрата старих союзників

Якщо говорити про позицію зовнішніх партнерів щодо провокативних дій Росії, то стає зрозуміло, що лідери ЄС та члени Нормандського формату – Німеччина та Франція, на жаль, посилили рух в напрямку відновлення політико-економічної співпраці з Росією. Особливо це стосується офіційного Берліну, відносини з яким доволі різко погіршились. В більшості мова йде про «Північний потік – 2» та все, що відбувається навколо запуску цього проєкту. Німеччина інертно ставиться до військової загрози з Росії та, навіть, блокує поставки озброєння в Україну. Безперечно, через загальний політичний тиск або у випадку реальної військової ескалації вони можуть переглянути свої позиції, але на даний момент рівень двосторонніх відносин знаходиться на найгіршому рівні починаючи з 2014 року. Також не варто залишати поза увагою один важливий крок – Німеччина скасувала участь свого військового судна «Берлін» у спільних навчаннях НАТО, які відбудуться біля берегів Норвегії через, ніби то, спалах коронавірусної інфекції серед членів екіпажу. Скоріше за все причина абсолютно надумана й мотиви такої поведінки зі сторони Берліну діаметрально протилежні – це чіткий політичний сигнал Вашингтону, який демонструє незадоволення останніми політичними заявами США щодо «Північного потоку – 2». Сподіваємось, що прийдешній візит німецького канцлера Шольца до Вашингтону та переговори з Байденом дозволять сторонам зменшити градус напруги та повернутися до конструктивного діалогу.

Франція діє обережніше, але знову ж таки у фарватері власних прагматичних інтересів, в основі яких знаходиться розширення співпраці з РФ. До того, Еммануель Макрон має ряд серйозних внутрішніх проблем напередодні першого туру президентських виборів, який відбудуться вже у квітні поточного року. З високою ймовірністю, розраховувати на активну підтримку України з боку Франції в середньостроковій перспективі не доводиться.

Вимушена зміна геополітичних орієнтирів

Якраз таки у цьому контексті відбувається ряд серйозних зрушень. На ряду із традиційними союзниками України – Литвою, Латвією та Естонією відбувається дуже активна кооперація з рядом потужних регіональних гравців – Туреччиною, Великою Британією та Польщею. На ряду з традиційною підтримкою України з Вашингтону. Визначені процеси свідчать про намагання Британії грати у власну геополітичну гру, яка виходить далеко за межі традиційного англо-саксонського світу. Переконаний, що позиція офіційного Лондону мала надзвичайно важливу вагу в контексті переходу україно-турецьких відносин на конкретніший практичний рівень.

Відповідно, ми розуміємо, що Британія суттєво розширює свій вплив на рівні трьох європейських держав – України, Туреччини та Азербайджану. Й дії британського прем’єра Бориса Джонсона, коли він переніс свій робочий візит до Японії й вилетів до України на фоні ймовірної російської загрози (перший візит британського лідера до України з 1996 року) стали квінтесенцією того, що двосторонні відносини між Лондоном та Києвом виходять на якісно новий рівень. Борис Джонсон максимально відверто висловив ключові пріоритети Лондону – збереження стабільності в Балто-Чорноморському регіоні, унеможливлення або протидія будь яким ескалаціям воєнного характеру Росії в регіоні, розширення економічної співпраці Британії з Туреччиною та державами Східної Європи. В цьому контексті одним з важливих стратегічних союзників для Британії може стати саме Україна. В першу чергу, з військово-політичної точки зору.

Новий військово-політичний союз Великої Британії, Польщі та України може стати новою віссю безпеки в Східній Європі задля стримування Росії. Також до цього утворення можна сміливо додати Туреччину. На мій погляд, єдина причина, через яку Анкара не приєдналась до цього утворення полягає у тому, що Ердоган прагне стати альтернативним Лукашенку посередником в україно-російських перемовинах та змінити Мінськ на Анкару – це дозволить Туреччині зміцнити власний вплив у регіоні. Для України, з урахуванням чергової гри Лукашенка в «братні народи» да вимушеного дрейфу в бік Москви, цей варіант виглядає більш ніж сприятливим. До того, формування нового регіонального союзу на чолі з Британією, в якому важливу роль відіграють офіційні Анкара та Київ, стануть додатковим стимулом для Ердогана зіграти в бік підтримки України. Залишається відкритим питання, як цю ініціативу сприйме Путін з урахуванням перелічених факторів? Адже без його погодження про жодну зміну форматів говорити не доводиться.

В будь якому випадку, формування нових геополітичних союзів за участі та, особливо, за ініціативою України – це правильний крок, який демонструє фокус світової уваги до нашої держави зі сторони ряду потужних регіональних гравців. А масштабна висадка Західного політико-дипломатичного десанту в Україні, яка системно відбуватиметься на запрошення Києва до завершення російсько-білоруських військових навчань  – дуже серйозний стримуючий фактор для Кремля.

Зрозуміло, що будь які зрушення в переговорах з Росією видаються малоймовірними в найближчій перспективі. Кримське питання Кремль буде блокувати максимально жорстко, а деокупація Л/ДНР можлива виключно за сценарієм Москви, що стане дуже серйозною внутрішньополітичною загрозою для України. Тому, як на мене, потрібно чітко усвідомити, що реінтеграція окупованих територій Донбасу та Криму – це довготривала й складна гра з багатьма змінними й, на жаль, не передбачуваним результатом. Саме тому, як би це популістично не звучало, пріоритети Києва не змінні – зміцнення економіки, армії та зовнішньополітичного впливу в регіоні, що можливо завдяки реальним союзам. І, як би це парадоксально не звучало, але треба визнати, що закріплений в Конституції вектор зовнішньополітичного розвитку – повна інтеграція до складу ЄС та НАТО (що вважаю абсолютним популізмом) стає все більш туманною, особливо якщо мова йде про ЄС. Щодо НАТО, то єдиний можливий сценарій – статус стратегічного військового партнера України з ключовими для нас членами Альянсу – США, Велика Британія, Туреччина, Польща, Канада, Литва, Латвія, Естонія. Подальше розширення військово-технічної співпраці.     

Популярные публикации