Бермудський трикутник або як США, ЄС та Туреччина лівійський «пиріг» ділять
Богдан Боднарук, Студент КПНУ ім. І.Огієнка

Політичні системи країн «чорного» континенту упродовж їх постколоніальної історії ніколи не відзначалися особливою стабільністю. Візитною карткою більшості африканських країн за цей час стали перманентні конфлікти, переважно у формах різноманітних воєн та переворотів. Відтак, поява на мапі Африки то тут, то там нових «гарячих точок» нині вже мало кого дивує, розглядається швидше як ледь не звичний атрибут новітнього укладу постколоніальних країн. Упродовж останнього десятиліття хронічною проблемою магрибської зони континенту є Лівія, де щойно знову ситуація різко загострилася.

Кризові явища в Лівійській державі набули незмінної постійності чи не відразу після ліквідації режиму М. Каддафі. Нинішньому стану політичної турбулентності передував процес становлення перехідного уряду протягом 2011-2014 років. Правлячий клас, котрий став біля керма країни, від початку не зміг прикласти достатньо зусиль для наведення ладу в Лівії. Не кажучи вже про те, щоб втримати владу над всією її територією. Його найвизначнішим досягненням в контексті керування країною стала ухвала про змінення назви з «Лівійської Джамахерії», засади функціонування якої були записані у «Зеленій Книзі» Каддафі (перший і поки єдиний документ конституційного типу, запроваджений на території Лівії у 1969 році) на «Державу Лівію». Зміна назви мала бути приурочена прийняттю сучасної конституції, яка допоки все ще перебуває на стадії проектування (останні згадки про неї датовані ще 2017-тим роком). Після остаточного розколу на лівійських теренах встановилося двовладдя, сам факт існування котрого дав старт новій громадянській війні. Доля країни опинилася з одного боку в руках Уряду Національної Згоди (УНЗ), котрий обрав собі столицею м. Триполі, а з іншого про свої права на владу заявив фельдмаршал Хафтар. Військовий став на бік Палати Представників, що базується у Байді. Халіфа Хафтар отримав статус головнокомандувача Збройними Силами Лівії, які зібрав переважно із залишків військ Каддафі та інших розрізнених воєнізованих формувань, котрі активно діяли в межах країни на той час.

За такого розвитку ситуації, на тлі системної нестабільності і нової хвилі загострення внутрішнього протистояння, у лівійську гру вступило відразу кілька помітних геополітичних гравців. Стосовно ЄС доречно буде сказати про істотну вагу двох факторів. Політична верхівка співдружності зацікавлена у збережені в Лівії хоч якоїсь політичної стабільності і контрольованості, оскільки усвідомлює ризик збільшення притоку біженців у разі, якщо в умовах нового хаосу розпочнеться чергова повномасштабна громадянська війна. Досвіду проведення подібних кривавих «вечірок» Лівії не позичати. Не варто забувати й про Францію та Італію, колишніх метрополій африканського Магрибу, які, швидше за все, скористаються вигодами тотального безладу на лівійській внутрішньополітичній кухні та відстоюватимуть власні державні інтереси, керуючись історичною пам’яттю і географічною близькістю. Найбільш активно себе проявляє в цьому плані Франція. Деякі західні інформагентства ще у квітні минулого року заявляли про нібито наявність у офіційного Парижу так званого «таємного плану». Відповідно до нього французи повинні були постачати зброєю УНЗ, розраховуючи таким чином, що шальки терезів у їх боротьбі з Хафтаром схиляться на бік Уряду. Очевидно, цей хід було вирішено зробити в надії на отримання контролю над покладами нафти, розташованими на території гарячої точки. Щоправда, дещо пізніше прем’єр-міністр Франції спростував зазначені відомості, заперечивши будь які розробки якого небудь плану.

Говорячи про зацікавленість Риму, варто сказати, що римський орел явно націлив свої кігті на те, щоби повернути Лівію в орбіту своїх геополітичних інтересів. Як кажуть, маючи – не цінуємо, а втративши –плачемо. Мова про часи колоніальної залежності лівійських земель від Італії, котрі припали на період Другої Світової. У 2017 році італійські урядовці вже робили спробу втретє пришвартувати понівечене, але багате на енергоресурси судно лівійської держави в гавані своїх зовнішньополітичних зацікавлень. Спроба виявилася зовсім невдалою. Причиною провалу став палкий супротив лівійців. Згідно із планами тодішньої верхівки римські військові сили повинні були забезпечити просування інтересів Вічного Міста шляхом проведення операції із захисту біженців котрі щодуху тікали з охопленої лихоманкою нестабільної державності країни. Як було згадано вище, задум зазнав невдачі. Тепер же вищі ешелони італійського політикуму не поспішають. Твердження прем’єра тамтешнього уряду Конте, виглядає як вкрай обережне промацування грунту під ногами. Глава кабміну застеріг іноземні війська від втручання в перебіг лівійської кризи. При цьому гарантій щодо невтручання власної країни ним озвучено не було.

Де є один, там обов’язково з’являється і інший. Дядечко Сем, цілком ймовірно, теж накинув оком на лівійське «чорне золото». Маючи на території Лівії підпорядкований собі військовий контингент, Трамп може під виглядом «експорту» демократії заволодіти цінним родовищем. Як варіант можна вдатися до чогось схожого на операцію «UnifiedShield Protector». Відбулась вона у 2011 році. Дізнавшись про масові розстріли мирних демонстрацій в ООН вирішили відправити на лівійську землю армійські підрозділи декількох країн. Чільну роль в тій виправі грали військові США. Тож кому як не їм знати як опанувати неспокійний регіон. Правда, буквально лічені дні тому в ЗМІ з’явилися повідомлення про начебто відхід американського експедиційного корпусу за межі лівійських широт. Можна припустити, що це запланований відволікаючий маневр, задля відведення підозри від Вашингтону як неприховано зацікавленої сторони. Натомість, обравши шлях меншого супротиву, містер «вас звільнено» взявся активно вести перемовини із найбільш грізним конкурентом на лівійському фронті. Ним виявилася Туреччина в обличчі Реджепа Таїпа Ердогана.Тільки за останній час мало не щодня ЗМІ інформують про напружені розмови між Штатами та Туреччиною, які в тім поки ні до чого не призвели. Принаймні точно не усунули турецького президента від намірів участі у «врегулюванні» конфліктної ситуації, котра має місце у багатостраждальній Лівії.

Минулого місяця між Анкарою та Бенгазі було укладено меморандум про військову співпрацю. Апелюючи до цього документу, турецький політичний лідер попрохав ООН дозволу для відправки турецьких солдатів на територію Лівії. Ердоган підкріпив своє прохання наміром захистити визнаний більшістю західних країн Уряд Національної Згоди. А відтак і території, що знаходяться у підпорядкуванні останніх та цивільних, котрі попри величезний ризик натрапити на смерть, що чигає мало не на кожному кроці, досі залишаються біля своїх домівок. За останніми даними президент Туреччини вже почав процес перекидання військовослужбовців на землі, охоплені полум’ям конфлікту. Значно раніше, у вже згаданому квітні минулого року, фельдмаршал Хафтар заявив про повну готовність відбити напад військ Анкари. Разом з тим, декілька днів тому чиновники, що зараховують себе до лав УНЗ прийняли рішення про повний і остаточний розрив дипломатичних відносин із Туреччиною з огляду на заплановану і введену в дію інтервенцію з боку останньої. Цілком очевидно, що турки використали означений дозвіл ООН на проведення військової операції аби прикрити свою справжню ціль. Ні для кого не секрет, що останнім часом Ердоган палко прагне зміцнення турецької могутності. Чергова вкрай проблемна мусульманська країна просто таки ідеальний плацдарм для такого роду зовнішньополітичної діяльності.

Проте Турецький Гамбіт може чекати серйозна перешкода. Перепоною на шляху переможного походу стала РФ. За даними, оприлюдненими низкою іноземних ЗМІ, присутність росіян у Лівії, котру дедалі більше охоплює лихоманка хаосу та невизначеності, спровокована загостренням внутрішньополітичних протиріч майже непомітна, але вона таки має місце. Близько трьох тисяч вагнерівців в даний момент знаходяться на боці армії Хафтара. До слова, командувач армією півдня тісно пов’язаний із Кремлем. Відповідно до наявної інформації, Москва постачає армію невизнаного заходом військового всім необхідним озброєнням. В період 2017-го року фельдмаршал особисто відвідував білокам’яну, прохаючи про військову підтримку. Путін переслідує власні інтереси, якщо висловитися конкретніше, російський президент прагне отримати контроль над потоками біженців до ЄС. Не викликає ані найменшого сумніву те, що керманич Росії вдало використає це як інструмент тиску на захід. Звісно якщо він таки буде спроможний його отримати. До того ж, окрім Федерації проти УНЗ виступили Китай, Єгипет і, як йдеться у тексті виступу очільника Туреччини під час надання такого бажаного дозволу з боку ООН, «деякі західні держави».

Як висновок, зазначимо, що, як і слід було очікувати, загальна слабкість лівійської держави, котра в останні дні просто неймовірно чітко стала проглядатися, привабила спраглих до розширення зони власного впливу потужних політичних акторів. До їх числа відносимо всі вищезгадані держави. Задля досягнення поставлених цілей між означеними гравцями вірогідно будуть укладені ситуативні союзні домовленості. Таким чином Лівія опиниться на перетині інтересів євроатлантичної групи (США-ЄС, де особливо активними будуть Франція й Італія) та відповідно арабо-азійського блоку. До складу цього тимчасового альянсу будуть входити Туреччина, Росія, Китай та Єгипет. При цьому предмет домовленостей в обох випадках буде абсолютно різним. Євроатлантична спілка забажає отримати контроль в першу чергу над запасом цінного енергетичного ресурсу. Протилежний же табір пріоритетним вважатиме людський ресурс. Бо як відомо, невибагливі роботяги із країни, котра поглинута безоднею міжусобиць, підходять на роль дешевої робочої сили як ніщо інше. Приємним бонусом у випадку РФ буде чудова можливість спрямувати силу силенну нових злидарів до кордонів Євросоюзу. Туреччина ж своєю чергою зробить наступний крок до набуття амплуа гегемона в середземноморському регіоні.

Популярные статьи