Західне бачення пріоритетних питань української політики: контури європейської і американської підтримки

11 грудня мав змогу бути учасником двох цікавих заходів, які присвячувались українському питанню: визначенню досягнень нашої країни на шляху реформування, рівню політичної підтримки західних партнерів, готовності реагувати на нові виклики з боку Російської Федерації та пошуку шляхів відновлення територіальної цілісності України. Перший захід, «Безпека для України», об’єднав відомих американських військових діячів та спеціалістів в сфері безпеки – Ештона Картера (міністра оборони США у 2015-2017), Веслі Кларка (Верховного головнокомандуючого об’єднаних збройних сил НАТО в Європі у 1997-2000), Джека Кіна (Голову правління Інституту вивчення війни) та журналіста Стівена Сакура. Другий захід, презентація дослідження провідного аналітичного центру «Chatham House» під назвою «Боротьба за Україну», написаного Орисею Луцевич, Джеймсом Шером, Джанет Ган та іншими відомими експертами. Обидва заходи були дуже інформативними та актуальними, спонукавши до ґрунтовних роздумів стосовно параметрів і контурів підтримки провідними геополітичними гравцями України у відстоюванні власних національних інтересів від посягань російської сторони. Врешті-решт, змістовні дискусії та подальші міркування наштовхнули на наступні суб’єктивні підсумки, що визначають реальний стан речей у комплексних підходах США і ЄС до української тематики:

1.    Захід не допустить глобальної ескалації конфлікту з Росією. Західні партнери зберігають консенсус стосовно українського питання та необхідності протистояння незаконним діям російської сторони. Проте, видаються хибними припущення щодо спроможності США чи ЄС йти на жорстке загострення конфлікту з Росією через агресивну політику Кремля на українському напрямі. Іншими словами, ні в Вашингтоні, ні в Лондоні, ні в Брюсселі не допускають можливість втрати контролю над існуючою ситуацією та появу загрози початку бойових дій у глобальних масштабах за участі країн НАТО. Вони готові надавати політичну підтримку та інструменти для захисту підконтрольних українській владі територій у тих об’ємах, які виключають пряме військове втручання західних країн у конфлікт та не призведуть до активізації бойових дій з боку Кремля. Допомога західних союзників не передбачає сценарій повноцінної війни проти Росії на українській стороні;

2.    Захід проти спроб реінтеграції непідконтрольних територій військовим шляхом. Будь-яка спекуляції з боку українських політиків на тему можливого застосування «хорватського сценарію» чи інших військових модальностей деокупації Кримського півострова та відновлення контролю над окремими регіонами Донецької і Луганської областей, видаються популістськими кроками для приваблення електорату чи просто їх індивідуальною думкою, яка не відповідає західному баченню проблеми. Основна концепція врегулювання ситуації продиктована американською і європейською сторонами полягає у застосування дипломатичних, політичних і економічних методів спонукання Росії до компромісу. ЄС побоюється гострої фази конфлікту на своїх східних кордонах, а в оточенні Трампа не зацікавлені у виході бойових дій за регіональні рамки;

3.    В США дотепер відсутній чіткий консенсус щодо стратегії дій на українському і російському напрямах. З огляду на позицію колишнього міністра оборони США Картера, військовий істеблішмент часів Обами не розділяє думку щодо доцільності введення миротворчої місії ООН як алгоритму подолання «кризи довіри» між воюючими сторонами та ефективного врегулювання ситуації. Навпаки, у візії американського фахівця миротворці призведуть до «заморозки» протистояння без помітних перспектив вирішення проблеми. Водночас, керівник Держдепу Тілерсон та спецпредставник Волкер не полишають надій ухвалити прийнятний проект резолюції по введенню миротворчого контингенту на Донбас, а сама ідея викликає підтримку міжнародної політичної спільноти та української сторони, за умови врахування наших переговорних позицій. Таким чином, не зважаючи на власне положення у ієрархії зовнішньополітичних пріоритетів США, українське питання викликає протиріччя не тільки у форматі «республіканці – демократи», але й у більш широкій політичній градації, де представники колишньої адміністрації не підтримують дій теперішньої.

Відсутність загального консенсусу відображається й на перспективах надання Україні летального озброєння. Американський фахівець, представник Інституту вивчення війни Кін, натякнув, що остаточне рішення не буде ухвалено, поки адміністрація Трампа не переконається у безперспективності пошуку порозуміння з російською стороною щодо миротворчої місії та вичерпанні можливостей врегулювання питання дипломатичним шляхом. Проте, якщо у США не допускають сценарій безконтрольних бойових дій, якою тоді буде тактика американської сторони на проміжному етапі між провалом дипломатичних перемовин і небажаною загрозою прямого військового зіткнення? Вірогідно, подальша міжнародна ізоляція Росії, надання летального озброєння, укріплення лінії розмежування, замороження конфлікту, прийняття Верховною Радою закону про окуповані території у другому читанні та поступове дрейфування ОРДЛО в напрямку залишених на узбіччі міжнародного політичного процесу гібридних політичних утворень за сценарієм Абхазії і Південної Осетії, що є, фактично, втратою українських земель та, одночасно, не зовсім відповідає російським планам. І поки в Росії визначають наскільки егоцентризм імперіалістичного мислення може поступитись політичній раціональності у знаходженні компромісного рішення стосовно українського питання, в Америці ведуться кулуарні суперечки прихильників ідеї максимально допустимої нормалізації американсько-російських відносин (яка передбачає реінтеграцію Україною Донбасу і «замороження» питання анексії Кримського півострова) та послідовників політики перманентного протистояння США з Росією (що включає формування з України своєрідного «кордону західної цивілізації» у політиці стримування російської сторони);

4.    Мінські домовленості погані для Україні, але безальтернативні. На обох панельних дискусіях лунали слова критики на адресу мінського процесу, проте не декларувались реальні пропозиції заміни існуючої моделі регламентації виходу з конфліктної ситуації. Складається враження, що підхід західних політиків, силовиків та експертного середовища заснований на принципі «вирішувати проблеми, по мірі їх появи» або у них відсутнє цілісне бачення механізмів врегулювання конфлікту з урахуванням інтересів усіх сторін, що передбачає інерційний хід переговорного процесу без конкретно очікуваних результатів. За умови неспроможності Заходу спонукати Україну чи Росію до поступок, які суперечать їх початковим переговорним позиціям, другий варіант видається більш вірогідним. Складні та багатоформатні дипломатичні перемовини, практичним проявом яких стало ухвалення Мінських домовленостей та прив’язання до процесу їх імплементації пакету західних санкцій проти Росії, наскільки ускладнили ситуацію і обмежили поле для дипломатичного маневру українській стороні, що Києву залишається йти на непопулярні кроки прописані у мінському документі або сподіватись на інерційний сценарій. Шукати іншу модель виходу з кризи (не варіант з миротворцями покликаний пришвидшити мінський процес, а реальну альтернативу) Захід не готовий;

5.    Будапештський меморандум за своєю структурою і значенням не є моделлю захисту чи відновлення територіальної цілісності України. Вірогідно, західні партнери детальніше ознайомлюються із змістом документів, ніж частина нашого політичного істеблішменту. Що зобов’язались сторони підписанти меморандуму? Домагатись негайних дій зі сторони РадБезу ООН для надання допомоги Україні. У дипломатичні площині ми спостерігаємо дотримання зазначеного пункту, адже ООН долучається до обговорення і вирішення українського питання. Зокрема, Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією від 19 грудня 2016 року визнала Крим окупованим, закликаючи до дотримання прав і свобод місцевого населення, а сам РадБез ООН у лютому 2015 року підтримав Мінські домовленості як механізм врегулювання конфлікту, закликаючи усі сторони до їх виконання. Також, Британія, США і Росія зобов’язались проводити консультації у разі виникнення загрози. З ким і у якій формі у документі не вказано. Формально пункт виконується, адже, Росія входить до Нормандського переговорного формату, де обговорюються модальності нормалізації ситуації, а США створило прямий канал комунікації з Росією на предмет можливого введення миротворчого контингенту ООН. Чого домагаються політики і експерти, які закликають повернутись до Будапештського меморандуму, якщо з огляду на відсутність деталізованих інструкцій його застосування, прописані пункти можуть бути оцінені як такі, що виконуються? Створити на заміну існуючим переговорним майданчикам Будапештський формат, за участі США, Британії, Росії і України та затвердити у ході його роботи альтернативний мінським домовленостям комплекс заходів? Як мінімум зі сторони західних партнерів готовності відповісти на таку ініціативу взаємністю не спостерігається. А яку роль гратиме у такому випадку Німеччина і Франція? Вони вже не потрібні або ми все ж запросимо до переговорів Францію, разом з КНР, як держав, що згодом долучились до меморандуму? Оскільки логічних питань, більше ніж аргументованих відповідей, спекуляції на тему Будапештського меморандуму виглядають безпідставними і не сприймаються серйозно західними партнерами;          

6.    Наявність російської загрози має широке значення у США. Прагматизм завжди притаманний американському політичному процесу, а спроможність знаходити користь і вигоду в обставинах, лежить в основі успішної конкуренції. За моїми суб’єктивними оцінками «російський фактор» продовжує використовуватись як мінім на чотирьох рівнях: політичному протистоянні між законодавчою і виконавчою гілками влади (спроба розширити повноваження парламентських інститутів і обмежити президентського), дискредитації Трампа демократами в рамках боротьби за політичну владу (прив’язка президента та його республіканського оточення до токсичного російського питання, що підриває політичний авторитет і може бути використано у ході подальших виборчих кампаній), лобіювання інтересів представників окремих бізнес еліт (ухвалення енергетичних санкцій, які у далекостроковій перспективі мають на меті витіснення російських експортерів енергоносіїв з світового ринку) та силовими відомствами з метою збільшення бюджетних видатків на оборону (отримання коштів на розширення програм кібербезпеки та збереження значних об’ємів державної підтримки збройних сил і служб спеціального призначення);

7.    У сьогоднішніх реаліях, бажання вступу до НАТО і ЄС має слугувати генератором якісних реформ, а не реальною перспективою. На Заході вітаються намагання України інтегрувати у Євроатлантичні структури, але поки нашій країні не варто розраховувати на досягнення мети. Відсутнє і чітке бачення щодо часових проміжків можливих змін у позиції західних партнерів, а станом на сьогодні, мрії про НАТО мають слугувати каталізатором подальшого реформування військово-оборонного сектору. Одне з посилань американської дискусійної панелі: «тепер НАТО не настільки військовий, як більше політичний союз, а оборонні потужності Україна може розвивати й не перебуваючи у його складі». Поки не вирішено питання з Донбасом і Кримом, жодні ініціативи української сторони, в тому числі, загальнонаціональний референдум, не пришвидшать процес інтеграції України у військово-політичне об’єднання. Подібна ситуація і з інтеграцією в Європейський Союз. У ході дискусії за участі експертів «Chatham House», пролунало досить об’єктивне твердження, за яким першочерговою вимогою для вступу до ЄС є відповідність встановленим критеріям і наявності зустрічної політичної волі з європейської сторони. Що з цього слідує? Ніхто не забороняє Україні працювати у зазначеному напряму, проте будь-яких гарантій ми отримати не можемо. Тому раціональнішим у сьогоднішніх реаліях буде робота над поглибленням співробітництва в рамках дівочої Угоди про асоціацію, а повноцінне членство нехай залишається бажаною перспективою;

8.    Головна внутрішньополітична проблема України – корупція. Хоча корупція у різних масштабах притаманна усім країнам та найрозвиненішим демократіям світу, розміри корумпованості української суспільно-політичної системи, сформованої за роки незалежності, викликає занепокоєння у зарубіжних донорів та головних партнерів України. Надмірна сегментація правоохоронної системи, низький рівень довіри до судів, проникнення корупційних зв’язків в усі сфери громадської життєдіяльності та органи державної влади – перераховані фактори потребують якнайшвидшого врегулювання, що є неможливим без наявності політичної волі до прийняття кардинальних рішень і здійснення радикальних кроків. Теперішньою особливістю європейського і американського бачення внутрішньополітичної ситуації в Україні є позиціонування корупції у якості головної причини слабкої інвестиційної привабливості нашої країни, більшої за своїм деструктивним значення, ніж бойові дії на Донбасі. В ЄС і США вважають недопустимими спрямовані кампанії проти створеного за їх сприяння антикорупційного органу – НАБУ та займатимуться детальним моніторингом результатів протидії корупції при оцінюванні ефективності практичного втілення запланованих реформ.

Підсумовуючи представлені суб’єктивні гіпотези, формується цілісна картина взаємовідносин між Україною і західними партнерами, які у подальшому базуватимуться на основі політичного прагматизму й координації об’ємів фінансової підтримки з реальними показниками якісних внутрішньополітичних зрушень. Представникам українського політичного істеблішменту необхідно вийти за рамки електоральних інтересів та мислити загальнодержавними категоріями, що виключає популістське сприйняття реальності й спонукає до об’єктивних оцінок дійсного стану речей. Варто усвідомлювати, що стійкість підтримки України західними партнерами може розхитуватись не тільки російською стороною, але й відсутністю позитивної динаміки реформування всередині країни. Підрив зовнішньої легітимності критично послабить позиції українських управлінських кіл та призведе до непередбачуваних наслідків. Водночас, навіть часткове досягнення визначених зовнішньополітичних пріоритетів пов’язаних з максимальним розширенням співпраці на рівні Україна-ЄС-НАТО (без перспектив повноцінного вступу у середньостроковій перспективі та при існуючих геополітичних конфігураціях) прямо залежне від внутрішнього прогресу, який неможливий без політичної волі керівництва держави.     

Автор: Антон Найчук, директор Фонду громадської дипломатії