Загроза масштабної ескалації на Кавказі або в чому полягає стратегічне значення Єревану

Ситуація на Кавказі почала загострюватись одразу в декількох вимірах у зв’язку військовою агресією Москви проти України. Кремль втрачає свої позиції у цьому регіоні та всіляко намагається втримати чинний баланс сил. На противагу цьому Туреччина намагається стати новим гегемоном через ключову роль в рамках сформованої тюркської вісі Нур-Султан – Анкара – Баку.

В цьому аспекті спостерігається паралельна активізація діалогу з Вашингтоном та Китаєм, які повинні бути максимально зацікавленими у тому, щоб послабити вплив Росії та отримати додаткові вигоди від дуже перспективної в логістичному аспекті зони інтересів. США попри доволі складні двосторонні відносини з Туреччиною зацікавлені у збереженні та розширенні власних інвестицій в енергетичному секторі Казахстану. Також більш сприятливим для Вашингтону варіантом буде зміцнення впливу Анкари в якості своєрідного жандарма принаймні на Кавказі на противагу Москві. Китай прагне використати регіон в рамках торгового маршруту «Один пояс, один шлях», що дозволить диверсифікувати будь які ризики від економічних відносин з Росією. Ідея Транскаспійського торгового маршруту далеко не нова, але зараз вона набирає особливої актуальності по ряду причин:

  • Росія залучила величезні ресурси на війну проти України, що апріорі знижує варіативність їх дій на Кавказі та Середній Азії, не говорячи вже про катастрофічні втрати, яких вже зазнала (і ще зазнає) російська армія у цій військовій авантюрі. До того Росія знаходиться в режимі санкцій й попри «теплі» заяви в бік Москви з Пекіну китайці добре вміють рахувати, тому будь які інвестиції в російську економіку будуть зведені до мінімуму. Також Китай зацікавлений у тому, щоб скупити ключові російські активи за безцінь та отримати максимум вигоди від цієї ситуації, тому особливого сенсу інвестувати у сировинний придаток немає.
  • Туреччина попри економічну кризу має доволі потужні позиції у військово-політичній площині та готова зіграти жорстко заради захисту власних геостратегічних інтересів й зміцнення свого регіонального статусу. До того інтереси Анкари та Москви перетинаються одразу в декількох точках (Сирія) тому турецька сторона має конкретний набір тем для торгів з росіянами й спробує використати їх на повну.
  • США. Анкара здатна піти на чергові домовленості зі США задля розширення власної зони інтересів та отримання дивідендів від Транскаспійського коридору. Вашингтон у цьому питанні переслідує власну економічну вигоду й потенційно хоче домовитись з Анкарою по багатьох аспектах своєї політики на Близькому Сході тому компроміс виглядає цілком можливим. США спробують створити союз на Близькому Сході в основі двох гравців – Саудівської Аравії та Ізраїлю проти Ірану. За певних обставин Туреччина готова приєднатися до антиіранської коаліції.
  • Китай зацікавлений у тому, щоб інвестувати величезні кошти в транспортний коридор через Середню Азію та Кавказ й розглядає Казахстан і Туреччину в якості ключових партнерів у цьому проєкті. Ймовірно, транспортний коридор може бути розділений на два ключових маршрути: КНР – Казахстан – Азербайджан – Вірменія – Туреччина – ЄС й КНР – Казахстан – Азербайджан – Грузія  – ЄС. Якщо брати перший випадок, то між Анкарою та Тбілісі вибудувані дуже конструктивні відносини, але частина території цієї держави де-факто окупована російськими військами, що ускладнює процес. До того, логіка активації грузинської складової маршруту нівелює роль Туреччини. Саме з цієї причини Р.Ердоган вимушений шукати шляхів розв’язання цієї проблеми з Єреваном, не зважаючи на історично складні взаємовідносини між сторонами, соціальні настрої у Вірменії після програної війни за Карабах та надзвичайно високий рівень залежності цієї держави від Кремля.

Однак, знову ж таки, війна РФ проти України потенційно розв’язує руки Туреччині та Азербайджану для чергової ескалації проти Вірменії на півдні країни – Сюнікська область Вірменії або так званий Зангезур, контроль над яким дозволить з’єднати сухопутним коридором основну територію Азербайджану з Нахічеванською автономією, яка вже безпосередньо межує з Туреччиною. В останні місяці між сторонами ведуться активні перемовини, про що свідчить домовленість щодо відкриття кордону для громадян третіх країн між Анкарою та Єреваном й остання зустріч очільників МЗС Вірменії та Азербайджану Арарата Мірзояна й Джейхуна Байрамова у Тбілісі.

У регіональній стабільності зацікавлений і Вашингтон, який прагне схилити Єреван до конкретних домовленостей з Анкарою та Баку щодо Зангезурського коридору на взаємовигідних основах, щоб мінімізувати початок нової війни. З цим ймовірно був пов’язаний недавній візит директора ЦРУ США Вільяма Бернса до Єревану. Адже у випадку, якщо Єреван відмовиться йти на домовленості з Анкарою та Баку ризик війни стає цілком реальним, адже Ердоган з Алієвим прагнуть так чи інакше розв’язати цю проблему в перспективі наступних декількох місяців.

Натомість у Москві хочуть зірвати цей проєкт та підтримати вірмен у потенційному конфлікті шляхом створення військового союзу з Іраном, який в останні роки відверто підігрував Москві в азербайджанському питанні й проводить агресивну політику щодо Баку.

Росіяни прагнуть використати Іран в якості своєрідного стримуючого фактору й отримати гарантії вступу Тегерану у війну на випадок спроби анексії частини Сюнікської області Вірменії азербайджано-турецькими військами. У Кремлі не хочуть втрачати контроль над регіоном тому прагматичний економічний компроміс в трикутнику Туреччина – Вірменія – Азербайджан не відповідає інтересам Москви.

Вірогідно, очільник СЗР РФ Сергій Наришкін прилетів у Єреван одразу за Бернсом для того, щоб донести позицію Путіна Пашиняну. Чим це закінчиться спрогнозувати важко, адже Пашинян ризикує «зловити» чергову порцію внутрішньополітичних проблем, якщо прийме пропозицію Ердогана, але, разом з тим, може отримати значні інвестиції у власну економіку та уникнути нової війни з непрогнозованим результатом. 

Популярні публікації