Варшавський гамбіт: на що готовий Качинські заради історичної справедливості по-польськи?

Пізно вночі 1-го лютого 2018 року польський Сенат без жодних поправок та змін голосами 57 сенаторів  ухвалив новий закон «Про Інститут Національної Пам’яті». Політичні дискусії, які точилися в Сенаті впродовж середи, не призвели до внесення у текст скандального закону жодної правки. Попри намагання опозиційних сенаторів пом’якшити або змінити формулювання, запропоновані делегатами від партії «Кукіз’15», закон був ухвалений без змін.

Для  того, щоб більш детально розібратися з інноваціями, які запроваджує у публічний дискурс новий закон, пропонуємо ознайомитись з хронологією його підготовки, ухвалення та реакції на ці події у Україні, Польщі та світі.

26 січня польський Сейм 279 голосами підтримав закон «Про Інститут Національної Пам’яті». Законопроект, який на перший погляд мав стосуватися роботи Інституту Національної Пам’яті Польщі, спровокував справжній дипломатичний скандал, як у Польщі, так і за її межами, оскільки містив низку суперечливих інновацій, які стосувалися періоду Другої світової війни, а також злочинів українських націоналістів, які діяли на території ІІ-ї Речі Посполитої.

Проект закону був підготовлений партією «Кукіз’15» ще у липні 2016 року, і за словами її лідера, в першу чергу, був спрямований на заборону пропаганди бандеризму на території Польщі. Зокрема, закон передбачає кримінальну відповідальність за заперечення злочинів українських націоналістів та українських колабораціоністських об’єднань, які функціонували впродовж 1925-50 років на території Польщі. Окрім цього, кримінальна відповідальність запроваджується за вживання словосполучень «польські табори смерті» та «польські концентраційні табори», які, на думку авторів закону, спотворюють історичну правду про злочини, вчинені на території Польщі в часи Другої світової війни. Серед парламентарів, які підтримали ухвалення даного закону у Сеймі, окрім представників «Кукіз’15» були делегати від правлячої партії «Право і справедливість», а також фракція «Польської селянської партії» у повному складі. Частину голосів «за» також надала депутатська група « Вільні та солідарні», а також 2 парламентарі від партії «Громадянська платформа» та 5 від партії «Новочесна». Таким чином, фактично усі фракції більшою чи меншою мірою підтримали цей законопроект.

Якщо звернутися до тексту обґрунтування закону та проаналізувати його, то можна помітити кілька важливих тез, які стосуються України. Зокрема, у тексті йдеться про те, що парламентарі пропонують ухвалити даний закон, в тому числі через «зростаючі міграційні рухи з України, коли носії ідеології українського націоналізму і адепти світогляду опертого на прославляння формувань, які скоїли геноцид, все більше представлені в Польщі…». Отже, парламентарі від партії «Кукіз’15» намагаються унеможливити засилля ідеології бандеризму на території Польщі, запроваджуючи кримінальну відповідальність за невизнання злочинів українських націоналістів на території ІІ-ї Речі Посполитої.     

Українське МЗС оперативно та очікувано дипломатично відреагувало на рішення Сейму. 26 січня 2018 року посол України в Польщі Андрій Дещиця опублікував у мережі Facebook пост щодо позиції МЗС України про прийняття сеймом закону «Про Інститут Національної Пам’яті». Серед іншого у коментарі зазначається, що «МЗС України висловлює глибоке занепокоєння фактом прийняття закону. З прикрістю відзначаємо, що українська тематика вкотре використовується у внутрішній політиці Польщі, а складні питання спільного минулого й надалі політизуються. Категорично не погоджуємось з черговою спробою нав’язування однобічної інтерпретації  історичних подій… В цьому контексті особливе занепокоєння викликають визначення українців виключно як «злочинних націоналістів» та «колаборантів ІІІ-го рейху». У своїй заяві МЗС України також  висловило надію, що Сенат, який розглядатиме проект, продемонструє політичну мудрість у складних історичних питаннях, які можуть мати негативний вплив на розбудову двосторонніх стосунків. Як виявилось, Сенат політичної мудрості не продемонстрував.

Подібну реакцію на проект закону, ухвалений Сеймом, можна було зустріти і серед польських істориків, до прикладу, директор Музею історії польських євреїв «POLIN», професор Даріуш Штола та курівник правління Єврейського історичного інституту Пьотр Вишліцкі  у своїй заяві звертають увагу на те, що існуючий проект «може негативно вплинути на історичні дослідження, тобто пошуки правди про минуле. Очевидно, що він формуватиме атмосферу страху та занепокоєння, знижуючи наукові прагнення вчених, особливо молодих, піднімати складні теми, що стосуються злочинів, здійснених у ХХ столітті на теренах Польщі». Дослідники відзначають, що даний проект є нічим іншим, як прагненням «спинити дискусію щодо злочинів поляків, спробою політичного втручання у історичні суперечки…». Підписанти зазначають, «ми не відповідаємо за минуле, на яке не маємо впливу. Однак відповідаємо за те, що зробимо з цією минувшиною сьогодні».

Не інакше, як криком слабкого, називає новий закон журналіст видання «POLITYKA» Едвін Бендик. Публіцист зазначає, що ухвалений документ, який за задумом авторів мав би демонструвати могутність Польщі, натомість демонструє її слабкість, розпалюючи політичні емоції, принаймні, на двох напрямках зовнішньої політики – в Україні та Ізраїлі. Особливу увагу Бендик звертає на юридичні наслідки, які виникають у результаті запровадження даного закону. Публіцист відзначає, що закон приховує у собі кілька важливих парадоксів, які можуть мати вкрай негативні наслідки. Зокрема, закон передбачає, що «злочинами українських націоналістів та українських об’єднань, які співпрацювали з ІІІ Рейхом, у визначенні закону є дії, вчинені українськими націоналістами впродовж 1925-50 років, що передбачають застосування насилля, терору або інших форм порушення прав людини проти окремих осіб або груп населення, і ,зокрема, польського населення.» Журналіст зауважує, що «якщо відлік починати від 1925 року, то варто брати до уваги не тільки дії, вчинені українськими націоналістами, громадянами ІІ-ї Речі Посполитої на її теренах, але й розглядати акти інституціоналізованого насильства і порушення прав людини здійснені ІІ-ою Річчю Посполитою проти українського населення, фактично власних громадян. Що в свою чергу додає аргументів щодо того, що рік 1943 на Волині був продовженням розпочатої раніше громадянської війни, відповідальність за яку несуть не тільки українські націоналісти, але й сторона польська і польська держава, правонаступницею якої є сучасна Польща». Публіцист наголошує на тому, що новий закон не тільки не припиняє існуючі дискусії, а навпаки «доливає олії до суперечки не тільки у політичному, але й змістовному вимірі». Насамкінець Бедик застерігає, що ухвалене формулювання закону може тішити емоції частини польського суспільства, однак включення цих емоцій у систему права держави, демонструє її слабкість, бо сильна держава під час ухвалення законів має керуватись розумом і раціональністю, а не суспільними емоціями.

Більш жорсткою та відвертою була реакція на ухвалення закону як Сеймом, так і Сенатом у Ізраїлі.

Зокрема, міністр транспорту та атомної енергії Ізраель Кац заявив, що ухвалення закону Сенатом варто розглядати як спробу «перекладання відповідальності і замовчування участі поляків у Голокості». Також урядовець запропонував прем’єр-міністру відкликати з Варшави посла Ізраїлю для подальших консультацій і вироблення спільної позиції. Ще відвертішу заяву з цього приводу зробила колишня глава МЗС Ізраїлю Чіпі Лівні, яка заявила що ухвалення закону – це «плювок в обличчя Ізраїлю». Лівні заявила, що «Ізраїль мусить твердо і відверто відповісти на питання, що стосуються документації злочинів поляків, які причетні до Голокосту».  

Тим часом у Варшаві здається справді не розуміють, чому закон викликає таку бурхливу реакцію закордоном. До прикладу, у ході дебатів у Сенаті одна з представниць  «ПіС», сенатор Анна Марія Андерс звернулася з критикою роботи міністерства юстиції, заявивши, що її здивувало подання законопроекту до Сейму напередодні чергової річниці Голокосту, і що саме таке дивне співпадіння, на її думку, і стало причиною бурхливої реакції закордоном. Андерс заявила, що якби законопроект був поданий на кілька місяців пізніше, то можна було б уникнути такого серйозного дипломатичного скандалу. Коли ж сенаторку запитали чи має вона претензії до змісту закону, то вона заявила, що закон не потребує жодних правок.

Попри таку спокійну реакцію представників «ПіС», ухвалений законопроект спровокував незадоволення не тільки в Україні та Ізраїлі, але й у США, звідки почали лунати не менш відверті заяви. Так, Державний департамент США у своїй заяві щодо ухвалення нового закону про ІНП закликає Варшаву уважно проаналізувати закон не тільки з точки зору його впливу на свободу слова у країні, але й «нашої здатності й надалі залишатися справжніми партнерами». Держдеп «занепокоєний наслідками застосування даного закону, і якщо він вступить в дію, то це може вплинути як на стратегічні інтереси Польщі, так і її відносини зі США та Ізраїлем».

Тим часом, в Україні першим на рішення Сенату відреагував президент Петро Порошенко, який  зазначив, що «глибоко стурбований рішенням польського парламенту. Історична правда вимагає відвертої розмови та діалогу, а не заборон». Згодом, відреагував і глава МЗС Павло Клімкін, який заявив, що « рішення польського парламенту спрямоване не на дискусію щодо історичної правди, а побудову історичної міфології». Одначе попри такі дії наших сусідів, за словами міністра, ми «готові до об’єктивного діалогу і спільно вивчатимемо факти, а не міфи».

Заяви, які сьогодні лунають у напрямку Варшави більш, ніж однозначні. То ж можемо припустити, що Анджей Дуда не буде поспішати з підписанням закону, і цілком ймовірно, нас чекатиме його перегляд і доповнення. Не найкращі відносини Варшави з Берліном та Брюсселем, і потенційне погіршення стосунків з Вашингтоном, аж ніяк не той результат, якого прагне «ПіС». Новий прем’єр-міністр та оновлення кабінету мали стати демонстрацією руху в напрямку нормалізації відносин із західними партнерами, тому перед Ярославом Качинські та його командою нова головоломка – як зберегти обличчя перед західними партнерами і не втратити власні позиції на внутрішньополітичній арені. Чи зможе «ПіС» відмовитись від право-популістського дискурсу та чи не призведе це до втрати електоральної підтримки? Або ж чи знехтує Варшава зауваженнями західних партнерів і продовжуватиме загравати з електоратом, щоб зберегти політичну монополію в країні? Хоча можливий і третій варіант, коли частина положень закону, які стосуються участі поляків у злочинах проти людяності буде змінена, однак на відкуп польському суспільству буде збережено положення, які стосуються «українського питання». Такий варіант відкидати не можна.   

Схоже, що історична суперечка, яка вибухнула наприкінці 2017 року і спровокувала небувалу кризу у польсько-українських відносинах, може стати однією з відповідей на ці питання. І якщо у 2017 році ми могли надіятись тільки на власні сили, то тепер у розмову з Варшавою включаються більш серйозні гравці з Вашингтону і Тель-Авіву, то ж наші шанси на досягнення взаємовигідного варіанту історичного минулого стають вищі. Хоча і розмінною монетою у цій грі ми теж можемо стати.

 

Автор: Михайло Мозоль, PhD student, викладач
НУ “Острозька академія”

Популярні публікації