Троянський кінь Трампа: чому Туреччина програє від іранського рішення

Сьогодні світова увага прикута до Близькосхідного регіону після рішення Трапма вийти з ядерної угоди з Іраном. Звичайно можна говорити про низку наслідків для всього регіону та системи міжнародних відносин в цілому, адже таке рішення американського президента ще раз ставить під сумнів доцільність та ефективність міжнародних інститутів як от ООН чи МАГАТЕ через непослідовну політику, яка йде у розрізі з політичним вектором держав-партнерів. У більшій мірі питання, які цікавлять регіональних та позарегіональних гравців, це подальші кроки Трампа у регіоні, можливість розв’язання ізраїльсько-іранського відкритого протистояння та ціна на «чорне золоте». Проте цей спектр питань виштовхує поза орбіту всіх близькосхідних перипетій досить важливого та не менш сильного гравця – Туреччину. Отже, спробуємо дати оцінку сьогоднішнім подіям в регіоні, інтересам гравців по відношенню до Туреччини, стану деяких важливих двосторонніх відносин та зовнішній політиці Анкари, яка переслідує досить амбітні інтереси.

Інтереси регіональних та позарегіональних гравців

Події в регіоні в більшій мірі зосереджені на питанні регіонального лідерства на яке претендують Туреччина, Королівство Саудівська Аравія та Іран. З одного боку, Іран та Туреччина – ситуативні союзники у сирійському конфлікті, але чим більшим стає вплив Анкари в регіоні, тим більше проявляється протистояння Ірану та КСА, особливо на фоні конфлікту в Сирії.

У першу чергу, варто розібратися, якими інтересами керуються регіональні та позарегіональні гравці, які наміри та цілі мають та найголовніше, які інструменти використовують.

Розпочнемо з головного героя нашої повісті, тобто з Туреччини. Останні події засвідчили погіршення відносин з Ер-Ріядом через Катар, що стало своєрідним підґрунтям для боротьби за лідерство. Нагадаємо, що саудити не так давно запровадили санкції проти Катару, який підтримував терористичні організації у сирійському конфлікті, що суперечило загальній лінії ОАЄ та КСА у цьому відношенні. Туреччині це навпаки було до вподоби, адже подібне фінансове втручання Катару дозволяло вести боротьбу проти Асада, на якого турки все ще дивляться з підозрою через курдське питання, але про це пізніше.

У контексті січневих протестів в Ірані, Туреччина висловила свою підтримку існуючому режиму, і не для кого не було секретом, що у разі погіршення ситуації Анкара була готова докласти руку до врегулювання, адже при пасивності Туреччини, розвиток подій та послаблення Ірану було на користь Ер-Ріяду, чого Анкара не могла допустити. Інший важливий момент – Туреччина претендує на статус захисника палестинського народу, як і Іран, але при будь-якому розкладі не варто очікувати конфронтації з Іраном, бо Туреччина залежна від іранського газу.

Проте, все це досить точкові та по факту ситуативні інтереси, адже головним для турків є безпековий аспект, а саме врегулювання курдського питання.

Для Ер-Рідяда головним конкурентом є Іран, тому КСА підтримує угруповання, що виступають проти режиму Асада та веде війну проти хуситів в Ємені. Незважаючи на той факт, що Саудівська Аравія досить близький союзник США в регіоні і не тільки, тим не менш має місце тактичний альянс з РФ на нафтовому ринку з метою нівелювання наслідків збільшення видобутку на шельфі США.

Розглядаючи політику Ірану в регіоні та інструменти її реалізації можна побачити куди йдуть гроші після зняття «ядерних санкцій», про що сьогодні досить активно говорить Білий Дім (але всі ці балачки на рівні припущень). У першу чергу мова йде про підтримку шиїтів по всьому регіону, а також створення «шиїтського півмісяця» — дуги на територіях від Перської затоки через Ірак, Сирію та Південний Ліван до Середземного моря, що становить основну загрозу для КСА.

Іран володіє досить значними запасами нафти і газу, тому не дивно звідки в них є прагнення закріпити за собою монополію на енергетичних ринках після зняття санкцій, але на сьогоднішній день досить важко давати прогноз щодо ситуації на енергетичному ринку допоки перші санкційні списки США не будуть представлені.

Ізраїль по суті не претендує на регіональне лідерство, але зацікавлений у послабленні Ірану, Лівану та інших країн, що активно підтримують палестинців. Нагадаємо, що саме розвідка Ізраїлю «має» секретні матеріали, які свідчать про порушення Тегераном основних положень ядерної угоди, тому не виключено, що після доленосного рішення Трампа відносини з Ліваном та Іраном загостряться ще більше, що може покласти початок новій війні на Близькому Сході. Сьогодні можемо засвідчити, що близькосхідні карти геть сплуталися, і нова геополітична гра лише розпочинається.

Тепер спробуємо розібратися, які інтереси на Близькому Сході переслідують позарегіональні гравці.

Росія має одну велику стратегічну мету – збільшення впливу в регіоні за рахунок балансування інтересів Туреччини та Ірану, проте інструменти реалізації не завжди досить продумані і доволі часто є безсистемними. Основні інтереси Москви – це збереження дружніх відносини з Анкарою, адже таким чином вони отримують можливість виходу до Середземного моря через Босфор та зменшення впливу Ірану на Кавказі та в Сирії. Не варто також забувати з якими «християнськими намірами» прийшов в цей регіон Кремль, а саме –  посередництво в сирійському конфлікті, що втілюється в прагненні не тільки закріпитися в регіоні, а й грати першу скрипку.

Москва також зацікавлена у співробітництві з Туреччиною в енергетичному секторі – Турецький потік та створення альтернативних джерел газопостачання до Європи. Проте Туреччиною географія «енергетичних апетитів» Москви не обмежується – вона проявляє зацікавленість в інвестиціях Бахрейна, Кувейта, КСА, ОАЕ та має плани щодо створення та реалізації енергетичних проектів з Іраном, Іраком та Туреччиною.

Інший важливий аспект – це протистояння з НАТО та ослаблення Східного флангу Альянсу за рахунок укріплення відносин з Туреччиною. Підтримка Росії сирійського уряду у його війні з джихадистами та
іншими повстанцями дала Москві вихід до Середземного моря, що може стати серйозним викликом іншому противнику – НАТО.

Сполучені Штати Америки ведуть сьогодні досить двозначну гру, чим ще більше заплутують міжнародну спільноту, і все це на фоні дипломатичного прориву у корейському питанні. Але питання полягає в тому, які інтереси переслідує Вашингтон не маючи чітко розробленої стратегії у цьому регіоні. У першу чергу варто нагадати про суцільні розбіжності Туреччини з США, які вже призвели до напруження відносин між союзниками НАТО. Плюс визнання США Єрусалиму ізраїльською столицею та нещодавнє відкриття там посольства також змістить баланс сил серед мусульманських країн, так як Туреччина та Іран висловили рішучий протест таким діям і в майбутньому збільшать своє фінансування військово-політичних угруповань Палестини.

Хоча коаліція очолювана США завершила операцію проти ІД в Іраці, стабілізації ситуації не варто очікувати найближчим часом. Вашингтон також буде наполягати на постійному військовому навчанні для іракських військовослужбовців, щоб не допустити повернення будь-якої терористичної групи, у тому числі ІДІЛ (але насправді не варто забувати про приховану ціль – звільнення Іраку від іранської залежності).

Знову ж таки прагнення нейтралізувати Іран у відносинах з Іраком та зменшити вплив в регіоні в цілому, особливо на фоні війни в Сирій є наразі головною метою США. Враховуючи той факт, що Тегеран розглядається потенційним конкурентом на газовому ринку, дестабілізація Ірану за рахунок виходу США з ядерної угоди та підготовка нового списку санкцій виглядає досить логічним кроком для усунення конкурента. Бізнес США також прагне за рахунок політики збільшити частку власного сланцевого газу на міжнародному енергетичному ринку, тому політика Трампа йде в фарватері цих інтересів.

Курдська проблема або безпека понад усе

Хто б що не казав, але найболючішим для турків залишається саме курдське питання. Сьогодні можемо спостерігати актуалізацію курдської проблеми у чотирикутнику «Сирія-Туреччина-РФ-США» на фоні війни в Сирії та постконфліктного врегулювання. Загалом, курди прагнуть власну незалежну державу відразу на територіях декількох країн – Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану, а от Туреччина зацікавлена у збереженні територіальної цілісності, у той час коли Дамаск готовий піти на поступки та надати широку автономію в контексті постконфліктної відбудови. РФ та США відповідно спекулюють на цю тему та використовують курдське питання для посилення позицій в регіоні та тиску на основних гравців.

Якщо курдам вдасться створити незалежну державу в Сирії в умовах хаосу, що охоплює регіон, це може пожвавити сепаратистські рухи в інших курдських районах Близького Сходу. Посилення терористичної діяльності курдських сепаратистів також викликає дедалі більше занепо-коєння Сполучених Штатів, які визнали РПК іноземною терористич-ною організацією.

Тим не менш РФ продовжує використовувати свої зв’язки з курдами задля тиску на Туреччину, але наразі проявляє більш м’яку позицію через варіації на тему з боку США.

Головним пріоритетом Туреч-чини є запобігання досягненню полі-тичної мети Загонами народної самооборони (далі – ЗНС) Сирійського Курдистану:   об’єднання трьох північних сирійських кантонів у єдиний автономний регіон, який, може проголосити незалежність або використовуватись як плацдарм для нападу на Туреччину.

Цілями втручання Туреччини у Сирію є забезпечення безпеки Туреччини на кордоні, протидія підтримці США збройних угруповань, які в Туреччині визнані терористичними, блокування ЗНС від досягнення східного Середземномор’я та забезпечення того, щоб сирійська опозиція, підтримувана Туреччиною, не втратила контроль над площею 3861 квадратних миль.

Безсистемна системність – російсько-турецькі відносини

Перше, про що маємо зазначити, це те, що РФ не стратегічний, а ситуативний партнер Анкари (Сирія, Іран, газ, С-400) через розходження по ключовим питанням: курди, енергетика, Чорне море, Нагірно-Карабахський конфлікт, боротьба з тероризмом. Звичайно можна говорити про те, що, наприклад, відсутність прогресу у переговорах між Анкарою та ЄС призвело до інтенсифікації діалогу з ШОС і чисто теоретично не виключаємо можливості подання заявки на членство, але це не суттєві речі, на які варто звертати увагу в меншій мірі.

Пройдемося по найбільш важливим питанням. Сирія: інтереси по суті різні, адже РФ прагне закріпитися на Близькому Сході, у той час як Туреччина  ставить пріоритетом питання безпеки на кордонах та курдську проблему.

Проте зацікавленість Анкари у підтримці РФ щодо Сирії обумовлена тим, що США підтримують Сирійські демо-кратичні сили, що є альянсом курдів та арабів, що зовсім не корелюється з позицією Туреч-чини, яка полягає в тому, що курдські групи сприяють наці-оналістичним повстанням, які поширюються також на Туреччину.

Ердоган холодно ставиться до коаліції по боротьбі з ІД під проводом США та зосереджує основну увагу на протидію загрозі з боку сирійських курдів. РФ пропонує Заходу зробити боротьбу з тероризмом ключовим напрямом співпраці (тут розходження з турками, які розглядають це питання як суто внутрішню справу), який в першу чергу буде спрямований проти ісламського екстремізму.

Однією з головних цілей енергетичної політики Туреччини є диверсифікація енергетичних постачань з РФ, навіть якщо торгові відносини з другим ключовим джерелом природного газу Іраном є нестабільними. Інша мета – стати «газовим хабом» за напрямком від Азербайджану, Іраку, Ірану та Туркменістану до Європи (Східносередземноморський маршрут), що не дуже подобається РФ.

Для РФ економічний та політичний пріоритет – реалізація Турецького потоку як альтернативи для українського транзиту та Східносередземноморського маршруту. Тим не менш Ердоган усвідомлює ризики для Туреччини, адже цей проект послабить політику диверсифікації Туреччини та посилить її залежність, поховавши ідею «газового хабу» та перетворюючу власну територію на «транзитний майданчик» для російського газу.

Відносини США-Туреччина

Двосторонні відносини між Туреччиною та США погіршилися завдяки підтримці Вашингтона сирійського курдського угрупування, яке Анкара вважає союзниками робочої партії Курдистану, що протягом десятиліть веде повстання проти Туреччини. США продовжують постачати озброєння військам Пешмерга, що борються з Ісламською державою в Іраку, а також розглядають можливість озброєння сирійських курдів.

Напруженість між США та Туреччиною посилилась у січні, коли Вашингтон оголосив про плани підготовки 30 000 осіб для підтримки безпеки на кордонах із значним компонентом Загонів народної самооборони Сирійського Курдистану, які будуть розгорнуті уздовж турецького кордону.

Але якщо говорити про реальні речі, то партнерство з Туреччиною в Сирії можливе після укладання «великої угоди», щоб досягнути «modus vivendi» серед турецьких, сирійських курдів та Анкари. Це є основою проблемою США у боротьбі з ІД та плануванні майбутньої операції з підтримання миру в регіоні після усунення ІД.

За межами Сирії існують численні регіональні проблеми, в яких Вашингтон та Анкара поділяють спільні інтереси і можуть співпрацювати: стабілізація ситуації в Іракському Курдистані та регулювання процесів після проведеного референдуму; зацікавленість у вирішенні суперечки між Катаром та його сусідами в Перській затоці; у межах Середземномор’я Туреччина має потенціал, щоб стати регіональним енергетичним центром і залишатись важливим гравцем у вирішенні кіпрського конфлікту.

Інше болюче питання, яке періодично погіршує відносини між США та Туреччиною –  це екстрадиція Фетхуллаха Гюлена, турецького політичного та релігійного лідера в засланні в США, якого Ердоган вважає організатором курдських заворушень. Допоки це питання не вирішене, воно буде продовжувати псувати відносини між союзниками по НАТО.

Останні переговори між Туреччиною та США не мали позитивних результатів, навіть враховуючи той факт, що вів їх Рекс Тіллерсон, який є прихильником мирного врегулювання усіх питань. Туреччина запропонувала США вивести курдські ЗНС (YPG) з міста Манбідж на північному заході провінції Алеппо. Замість них встановити спільну турецько-американську адміністрацію і дозволити розгорнути там турецькі війська. Ця ініціатива стала результатом складних переговорів про те, як обом країнам вийти з кризи через ситуацію в Сирії і знайти компроміс. Питання тільки в тому: як на це відреагують самі курди, оскільки без їх згоди реалізація такого варіанту неможлива. А якщо їх не спитають, то це буде кінець співпраці Вашингтона і курдів. США опинилися в цікавій ситуації: їм належить пожертвувати одним зі своїх союзників заради збереження відносин з іншим. Вірогідніше всього, Штати будуть і далі підтримувати курдів, а з Туреччиною в 2018 році відносини зведуться до «прожиткового мінімуму», і посилиться альянс між Анкарою і Москвою. Це що стосується курдів.

Проте іншим болючим моментом стає вихід США з ядерної угоди, від якої наразі Анкара лише програє. Для Ердогана виникне ситуація, досить схожа на ту, у якій опиниться Путін. З одного боку, послаблення Ірану на користь Туреччині, адже він розглядається як конкурент. Але з іншого боку, це підірве співпрацю Туреччини з Іраном в енергетичному секторі (формування газового хабу) та в контексті Сирії. Дестабілізація у регіоні не в інтересах Туреччини, яка і так витрачає на різноманітні війни забагато ресурсів, що вже негативно позначилося на економіці держави. Звісно, Ердоган може використати «тінь нової війни» у якості додаткового приводу для консолідації населення навколо себе та перетворення країни на ще більшу «обложену фортецю», але у стратегічній перспективі, враховуючи економічні та фінансові проблеми Туреччини та стрімкий підйом ісламських сил, Ердогану такий розвиток подій ні до чого.

 

Автор: Карина Рогуля, студентка ІМВ Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Популярні публікації