Три тези електорального позиціонування для Петра Порошенка

Президентська кампанія крокує країною на повну – у телевізорі чути про «зради» і «перемоги», з біг-бордів на нас дивляться усміхнені технократи, а діючий президент, збентежений неприємними соціологічними сюрпризами, намагається знайти оптимальну стратегію поведінки у гонці, що вже розпочалася.

Люди знаючі, так би мовити, наближені до тіла, кажуть, що у Порошенка ще є час для роздумів, і ймовірність його не участі у боротьбі за президентське крісло є цілком можливою. При цьому жорстока політична реальність підштовхує до припущення, що чим довше діючий президент відтягуватиме момент оголошення електоральної стратегії, тим його шанси стати кривенькою качечкою ставатимуть більші.

Хоча як на мене, можливості для перемоги у електоральній кампанії 2019 року у Порошенка залишаються. Питання полягає в тому, якою буде стратегія кампанії діючого президента і яким чином будуть використані ресурси, доступ до яких він має.

Оптимальною, з моєї точки зору, була б кампанія під умовною назвою «Іду на Ви». Спробую описати її в кількох ключових тезах.

Теза перша: відмовитись від «тактики боягуза».

В умовах системи «патронажного президентства», яка за твердженням Генрі Хейла діє в Україні, еліти об’єднуються навколо найбільш ймовірного претендента на президентське крісло. Зрозуміло, що наявність потужних політичних ресурсів, а також теперішній статус Порошенка мали б опосередковано свідчити про те, що він братиме участь у президентській кампанії. Однак не надто приємна соціологія та політичний досвід Петра Олексійовича у нинішній ситуації грають проти перспективи його переобрання. Президент цілком очікувано очікує. Хтось скаже – зважує, оцінює і готується. Однак для еліт і електорату, який не визначився, таке очікування швидше бачиться як свідчення слабкості, а не сили. Тому воно цілком вкладається у парадигму сприйняття діючого президента в якості «спритного ділка», який боїться визнати кінець власного президентства, намагаючись виторгувати собі безпечне майбутнє. Для того, щоб вийти з цієї парадигми, варто голосно, з посиланням на не надто перспективну соціологію, заявити про участь у президентській кампанії. Це стане сигналом і елітам, і електорату, що президент відкрито вступає в бій, і не збирається здаватись. Аналогія з військовою агресією Росії відносно слабкої післямайданної України, підсвідомо викликатиме симпатію середньостатистичного виборця.

Теза друга: «почути кожного»

Якщо президент голосно заявляє про участь у президентській гонці, він зобов’язаний іти в народ. Але не пафосно відкривати школи, садки і дитячі майданчики, а поїхати в села, де школи закрили. Приємної розмови, ватаг чиновників в сірих одностроях, які дратують одноманітними словесними кліше та пустотою в очах, а також усміхнених дітей, що дякують за щасливе дитинство там точно не буде, зате буде реальний виборець, з яким можна говорити. Так як і у обласних центрах і маленьких містечках, де достатньо здорових молодих середовищ, з якими можна і треба комунікувати. Правда, слід бути готовим до гострих критичних зауважень, питань, на які не можна відповісти однозначно, а також до визнання власних помилок. Невисокі рейтинги Порошенка такі розмови точно не зіпсують, натомість вони можуть стати тою ланкою комунікації, яка була втрачена командою президента за останні 4 роки.

Теза третя: «карати, як Лукашенко»

Порошенкові наразі не вдалося виконати заповіти Лі Кван Ю і, очевидно, за наступний рік навряд чи вдасться. Проте стати «маленьким бацькою» у передвиборчий період він цілком спроможний. Якщо запровадити тактику «почути кожного», то громадяни неодмінно розкажуть хто винен в тому, що ми живемо погано. Покарати винних – завдання, з яким президент може справитись, принаймні, на рівні районних та обласних адміністрацій. Очевидно, що жертвувати перевіреними пішаками напередодні виборчого циклу небезпечно, однак без «хліба та видовищ» перемогти Тимошенко у битві за серця електорату просто не реально. Тож діяти потрібно демонстративно і жорстко, або, як кажуть в народі, бути як Лукашенко.

Петру Олексійовичу потрібно використовувати символічний потенціал президентства і демонструвати впевненість у власній перемозі. Лише за таких умов описані вище тактики можуть стати маленькою складовою переможної електоральної стратегії.

Матеріал розміщено на Хвилі

 

Автор: Михайло Мозоль, експерт Фонду громадської дипломатії