«Слава Україні» та зона вільної торгівлі: підсумки візиту Ердогана до України
Автор: Олександр Гнидюк, експерт Фонду громадської дипломатії

Протягом останніх років формат україно-турецьких відносин набув особливого сенсу, зважаючи на фактор військового протистояння з Росією та загальний рівень безпеки в Чорноморському регіоні. Туреччина, не зважаючи на доволі тісне партнерство з Росією, намагається зміцнювати власну суб’єктність та грати самостійну геополітичну гру.

В цьому контексті варто сприймати й доволі прагматичний рівень співпраці Реджепа Ердогана спочатку з Петром Порошенком, а, згодом, і з Володимиром Зеленським. Турецька сторона залучалася в якості переговорника в питаннях звільнення українських заручників (Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова), постачала військове спорядження для української армії та допомагала в отриманні Томосу. Однак подібні кроки Ердогана робилися з конкретного політичного розрахунку, зважаючи на існуючу кон’юктуру та статус Анкари на міжнародній арені. Саме тому залишається відкритим питання відносно того, що саме, крім політичної частини обговорювали очільники обох держав у Києві.

Міжнародний контекст зустрічі

Візит турецької делегації на чолі з президентом країни Реджепом Ердоганом отримав додаткового сенсу через чергове загострення на рівні двосторонніх відносин між Анкарою та Москвою. У переддень прильоту Ердогана в Київ відбулась ескалації військових дій в сирійській провінції Ідліб в результаті якої загинуло 6 турецьких солдатів, що стало черговим подразником між Ердоганом та Путіним.

Нагадаю, що Росія та Туреччина, попри значущі розбіжності в інтересах, тривалий час намагалися проводити спільну гру на Близькому Сході. Зокрема, мова йде про вироблення спільної повістки по стабілізації ситуації в Сирії та Лівії. На певному етапі обом сторонам вдавалось зберігати певний баланс та підтримувати існуючі домовленості, але ситуацію почала загострюватись протягом останніх декількох місяців. Варто згадати про «миротворчі» ініціативи Кремля щодо Лівії та ряд зустрічей на найвищому рівні між ключовими групами впливу в країні, які спочатку відбулись в Москві, а вже через декілька днів, за підтримки Ангели Меркель, перенеслись до Берліну. Нагадаю, що визначені намагання не отримали очікуваного ефекту, принаймні на даному етапі. Кремль продовжує схилятися на користь командувача Лівійської національної армії Халіфа Хафтара в той час, коли Ердоган лобіює інтереси Фаїза Сараджа, очільника Уряду національної згоди.

Ситуація в Сирії стала наступною проблемною точкою протягом короткого проміжку часу, а точніше наступ підтримуваних Москвою військ режиму Башара Асада в провінціях Ідліб та Алеппо, що становить пряму загрозу для інтересів Анкари. Туреччина активізувала нову фазу військової операції в Сирії, оскільки прагне зберегти контроль над містом Саракіб, яке є одним із стратегічних транспортних розв’язок і дозволяє контролювати дві транспортні артерії – траси М4 (Латакія – Алеппо) та М5 (Алеппо – Дамаск). Особливої гостроти цьому питанню надає факт нібито «випадкового» обстрілу турецьких позицій, який завершився людськими втратами. Хоча, згідно з заявами турецької сторони, Росія була попереджена про розташування турецьких військ. Ердоган, зважаючи на попередні домовленості з Путіним, сприйняв подібні дії достатньо вороже. Тому чергове загострення турецько-російського протистояння виглядає цілком закономірним, а візит в Україну, на ряду з конкретними політичними заявами, – чіткий сигнал зі сторони Ердогана на адресу Путіну.

Результати переговорів Зеленського з Ердоганом

Звернення до почесної варти в форматі «Слава Україні!» у виконанні Ердогана викликало справжній хайп у значної частини українців. Однак і цього виявилось недостатньо, адже варто звернути увагу на конкретні заяви про невизнання російської анексії Криму та відкриту критику політики Москви у Сирії. Визначені спічі турецького президента нагадують політичну гру, спрямовану на демонстрацію власної сили. Україна для цього підходить ідеально, зважаючи на відрите україно-російське протистояння, яке послаблює й без того складне становище Києва в регіоні та, багато в чому, ставить в більшу залежність від сильніших гравців. Тому подібні випади не мають жодного практичного сенсу, крім медійної картинки та почуття внутрішнього задоволення у значної частини українського суспільства.

На фінальному брифінгу за результатами переговорів президенти заявили про надання турецької військової допомоги Україні в розмірі $36 млн, закупку турками українських літаків АН-178 (хоча заява виглядала достатньо туманною, без оголошення деталей угоди), посилення співпраці в рамках Чорноморського регіону та реалізацію спільних інфраструктурних проектів (знову без жодної конкретики). Також сторони обговорювали можливі поставки азербайджанського газу через газопровід TANAP – це має певний позитив зважаючи на перманентну потребу у диверсифікації поставок, але, більшою мірою, несе політичний характер, зважаючи на складності, пов’язані з практичною реалізації визначеного проекту.

До переліку успіхів варто віднести посилення переговорів щодо підписання Угоди про зону вільної торгівлі та амбітні заяви про необхідність збільшення товарообігу з існуючих $4 до $10 млрд в перспективі наступного одного-двох років. Але багато буде залежати від реальних інтересів турецької сторони, оскільки подібного роду заяви з певною періодичністю озвучуються тривалий час (починаючи з 2010 року), але у попередніх випадках Анкара блокувала домовленості на практичному рівні. Ще один ризиковий момент полягає у реальних прорахунках та можливій вигоді для України. На даний момент нам вдається зберігати позитивне торгове сальдо, але, темпи зростання турецького імпорту на територію України у п’ять разів перевищують відповідні показники українського експорту, що змушує задуматись над практичними результатами можливої угоди.

Однак варто визнати, що у випадку знаходження взаємовигідного рішення та досягнення конкретних домовленостей українська сторона може отримати значні дивіденди та посилити рівень двосторонніх відносин зі стратегічним партнером.

Популярні публікації