Складна соціальна трансформація України

Агресія Росії проти України – це, в першу чергу, результат необдуманої та абсолютно безглуздої зовнішньополітичної стратегії Кремля, яка культивувалась в середовищі тамтешніх «еліт» останні 20 років. Апетити Росії відносно України та наративи про «повернення колишньої величі» не мають нічого спільного з реальністю в якій перебуває Росія станом на тепер. Разом з тим в Москві прекрасно рефлексують на власну історію, де періоди відносної сили Москви збігалися з перебуванням більшої частини України у складі імперії. В цьому компоненті важливий фактор пасіонарності, який притаманний значній частині українського суспільства. Цей фактор дозволяв століттями формувати історії успіху українців в будь яких точках земної кулі, в тому числі й різного роду аналогах Московської імперії, але, на жаль, всі потуги щодо відновлення власної державності залишалися безуспішними. Криза 2014 роки, коли Росія вдалася до акту відкритої агресії та анексії частини наших земель засвідчив глибоку управлінську кризу новітнього періоду нашої історії, яка не дозволила повною мірою сформувати національну ідентичність та побудувати ефективні державні інститути, здатні протидіяти доволі сильному супротивнику.

Однак будь яка криза – це не тільки про втрати, це ще й про можливості, які відкрилися перед нашою державою в плані соціальної та інституційної трансформацій. 2014 рік став своєрідним переломом, коли до влади прийшли краще адаптовані до сучасного світу українські еліти, які, в кінцевому, дискредитували себе по ряду ключових компонентів державотворення, але, все ж таки, стали кращою копією своїх попередників.

Цей фактор, разом з ще однією трансформацією влади у 2019 році, дозволив піти шляхом серйозних суспільних рефлексій та спроби трансформації всієї української держави. У проміжку часу з 2014 по 2022 рік Україна, як держава, зробила доволі мало для якісного переходу на інший рівень розвитку, але набагато більше ніж за весь період з 1991 по 2014.

Катастрофічна зовнішньополітична та безпекова ситуації зробили найбільше – докорінно змінили ряд ключових аспектів у свідомості більшої частини громадян, що, своєю чергою, створює міцний фундамент для подальшої трансформації сприйняття політиків, їх ролі в житті держави та завдань, які вони зобов’язані виконувати.

Українське суспільство змогло продемонструвати нечувану солідарність та здатність до так званої низової самоорганізації задля власного виживання. Українці продемонстрували всьому світу дещо забутий ніцшеанський наратив – волю. Цей аспект, вірогідно, став одним з ключових у національно-визвольній війні, яку ми ведемо проти загарбників. Саме це викликало величезну повагу в європейців та американців, які звикли до розміреного та ситного життя в період після двох світових воєн, але на різних етапах свого становлення пройшли те ж, що й Україна в моменті. 

Воля, здатність до самоорганізації та боротьби – це складові нового українського суспільства, які дозволяють нам бути частиною цивілізованого світу. Безперечно, колективний Захід намагатиметься нас обдурити в питанні членства в ЄС чи НАТО, наші партнери продовжують домовлятися з Росією за нашою спиною й прагнуть перетворити український національний інтерес в розмінну монету традиційного realpolitics – це прогнозовано. Але, розуміючи всі складнощі, ми зобов’язані рефлексувати на внутрішній фактор, який в будь якому випадку стане визначальним в контексті нашої боротьби. З раціональної точки зору всі без виключення розвідки західних держав прогнозували нам повну окупацію та втрату державності в максимально короткий період, але український народ в чергове продемонстрував, що мільйони індивідуальних воль зібраних в колективну здатні руйнувати будь які раціональні розрахунки.

Перший етап цієї війни закінчився беззаперечною перемогою, але найскладніше полягає в переході на другий рівень, коли колективна воля повинна перерости з ситуативного спалаху в системну площину – це має проявлятися в максимальній ефективності кожної індивідуальної складової.

Роби те, що можеш, де можеш й максимально якісно, як тільки можеш – цей лозунг повинен стати основою колективної боротьби, яка перейшла в затяжну фазу й триватиме роками, якщо не десятиліттями (мова йде не тільки про військові дії).

Ми повинні навчитися, в абсолютній більшості, аналізувати все, що відбувається навколо, як наслідок – контролювати владу та змушувати діяти в інтересах більшості. Бути максимально вимогливими до себе, як наслідок – ефективними, що дозволить сформувати потужний соціальний фактор, який буде робити кожну наступну владу сильнішою та професійнішою й дозволить, в перспективі, зробити сильнішими переговорні позиції на міжнародній арені.

З іншого боку, дійсно багато залежатиме від здатності до рефлексії влади теперішньої через наявний рівень ризиків. Влада зобов’язана діяти ефективно не тільки на міжнародній арені, а, в першу чергу, в середині власної країни. Ця ефективність повинна проявитись в контексті збільшенні довіри до власних громадян, які в черговий раз продемонстрували, що здатні розв’язувати базові проблеми на низовій ланці набагато ефективніше та швидше, ніж це можна реалізувати централізовано. Державний апарат повинен стати повністю ізольованим від інтелектуальних та моральних деградантів, які дуже люблять публічно порівнювати власних співгромадян з гусьми, а що гірше – приймають відповідні до цих висловлювань рішення.

Популярні публікації