Російсько-білоруські навчання на українських кордонах: чергова провокація чи реальна загроза?

Автор: Олександр Гнидюк, експерт Фонду громадської дипломатії

В період з 10 по 20 лютого заплановані спільні російсько-білоруські військові навчання «Союзна рішучість 2022» вздовж українських кордонів з метою «запобігання відсічі зовнішньої агресії та терористичних загроз». І хоч про навчання стало відомо ще наприкінці минулого року, у світлі відвертого наростання інформаційної напруги та різких політичних заяв – ситуація знаходиться під прискіпливою увагою світової спільноти.

Зрозуміло, що подібні кроки зі сторони Росії – це відверта гра м’язами на публіку та спроба політичного тиску на офіційний Київ. До того ж навчання схожого характеру відбуваються на регулярній основі починаючи з кризового 2014 року. Керівництво НАТО та колективний Захід стривожені діями Росії, а Кремль намагається досягти поставлених цілей – публічні гарантії щодо блокування вступу України в НАТО від країн-лідерів об’єднання та імплементація Мінських угод з подальшою інтеграцією Л/ДНР у політичне тіло України в тому форматі та послідовності, які будуть вигідні Москві.

Варто усвідомлювати, що питання членства України в НАТО чи навіть отримання ПДЧ – це фактично не здійсненна мрія для нашої держави, як би нам не хотілось зворотнього, зважаючи на ряд ризикових факторів у вигляді територіальних претензій в бік Росії щодо Криму, існування квазідержавних формувань у вигляді Л/ДНР та, загалом, дуже жорсткої протидії зі сторони Кремля. Однак визнати публічно, що двері НАТО для України закриті в Альянсі жодним чином не можуть, тому що це піде всупереч цінностям об’єднання та продемонструє відверту слабкість Заходу перед обличчям більш-менш серйозних загроз. Крім того, подібні заяви будуть дуже неоднозначно сприйняті українським суспільством, що може призвести до серйозних внутрішньополітичних потрясінь.

В будь якому випадку політична напруга тільки зростає, що актуалізує потребу в детальному аналізі цих процесів. Пропоную почати з розуміння того, які інтереси ключових персонажів цієї гри.

Позиція Білорусі

Президентські вибори 2020 року у Білорусі стали каталізатором, напевно, найбільш масштабної кризи періоду правління Олександра Лукашенка, коли, на додачу до чергової хвилі санкцій та ізоляції від Заходу, незмінний очільник держави зіштовхнувся з надзвичайно серйозною протестною активністю в середині власної країни. За великим рахунком, «бацька» опинився у скрутному становищі й позбавився статусу «миротворця», який активно закріпив за собою після 2014 року, коли зумів інтегруватися в переговорні процеси щодо України та послабити тиск зі сторони Брюсселю й Вашингтону. Це дозволило Білорусі розширити потенціал зовнішньої торгівлі та зменшити залежність від Росії, з якою у згаданий проміжок часу відбулося декілька серйозних політичних криз.

Станом на зараз Лукашенка по-суті позбавили можливості маневру й для того, щоб хоч якось втримувати стабільність власної економіки він попросту змушений був піти на чергове зближення з Кремлем, ціна якого дещо зросла. Наслідки цього ми спостерігаємо по ряду факторів:

  • Черговий етап «танців з бубном» навколо ідею Союзної держави.
  • Абсолютно штучна міграційна криза на кордонах з ЄС, де в якості основного транзитера, та, швидше за все, бенефіціара «проєкту» виступила Москва. Згодом підписання договору з РФ про спільний захист кордонів.
  • На черзі – чергові військові навчання біля кордонів з Україною та провокаційні політичні заяви щодо України. Зокрема, Лукашенко театрально обурюється посиленому патрулюванню україно-білоруського кордону зі сторони Києва, що було спричинено якраз таки штучною міграційною кризою в Білорусі, й публічно заявляє про «необхідність реагування» на можливі загрози від України.

На мою думку, все це частина великої гри, й до авантюр типу ескалації військових дій проти України з боку Білорусі справа не дійде, адже Лукашенко точно повинен усвідомлювати наслідки від подібних дій і його, навряд чи влаштує сценарій, за яким свого часу пішов Янукович. Лукашенко змушений підігрувати Росії своєю політичною риторикою, але, разом з тим, він намагається не йти на остаточний розрив двосторонніх відносин з Україною. Тим більше останні події в Казахстані, які були спрямовані на повне усунення клану Назарбаєва від процесу управління державою, не могли залишитися поза увагою Лукашенка, який також зацікавлений у реалізації транзитного сценарію передачі влади зі збереженням значної частки повноважень, які повинні бути певною гарантією для очільника Білорусі і його найближчого оточення. Лукашенко чітко усвідомлює, що Росія з легкістю може порушити будь які домовленості та спробує отримати ще більший контроль над РБ – все буде залежати від ймовірного наступника Лукашенка та здатності Мінська втримувати власну економіку на плаву.   

Підвищення ставок Кремлем: наскільки реальна загроза повномасштабної війни?

Росія намагається підвищити рівень тиску на Україну та, відповідно, ключових зовнішньополітичних партнерів нашої держави – США і ЄС задля того, щоб протягнути свій сценарій врегулювання ситуації, який обмежить можливість інтеграції Києва до НАТО та ЄС (щодо останнього публічно не заявляють, але мова про це йде) та створить передумови для відновлення російського впливу на український порядок денний. Концентрація російських військ на східному кордоні України й збільшення контингенту на території Білорусі під час згаданих навчань з використанням зенітно-ракетних комплексів С-400, винищувачів Су-35, зенітно ракетно-гарматних комплексів «Панцир», ОТРК «Іскандер» й броньованої техніки – це серйозна провокація, але наскільки Росія готова до реальної війни з усіма подальшими викликами? Питання складне. З високою ймовірністю, не готова. Попри чергове зближення між лідерами ЄС – Францією та Німеччиною з Росією, радикальні кроки зі сторони Москви однозначно змусять їх переглянути власну позицію й почати діяти більш консолідовано з Вашингтоном. З урахуванням того, який рівень уваги світової спільноти до можливих провокацій Росії, реальний ризик воєнної операції знижується.

Як на мене, всі ці процеси – частина великої геополітичної гри, де Україна виступає, на жаль, в ролі об’єкта, який намагаються розіграти (в прямому й переносному значенні) ряд впливових центрів прийняття рішень. ЄС, США та Росія максимально зацікавлені у тому, щоб дійти певного консенсусу у вирішенні «українського кейсу». Масштабна інформаційна гра в початок нової війни – це один із варіантів посилення тиску на теперішнє керівництво України, яке попросту схиляють до необхідності прийняти, скоріше за все, не вигідне для держави, але зручне для решти учасників процесу рішення.  Мова йде про прямі переговори між Україною та представниками підконтрольних Росії незаконних формувань Л/ДНР, на чому активно наголошувала російська сторона під час останніх перемовин на рівні радників лідерів держав Нормандського формату. Наступний переговорний раунд має відбутись за два тижні у Берліні й поки важко говорити про якісь позитивні зрушення щодо зняття існуючого рівня напруги.

Популярні публікації