Південний Кавказ та Середня Азія: трансформація пострадянського простору

Військова агресія Росії проти України, а, точніше, цілком очевидний провал експансіоністських планів Кремля (стратегічно РФ вже програла, відкритим лише залишатиметься аспект контурів цієї поразки та спроможностей України відновити контроль над усією своєю територією включно з Кримом та Донбасом) призвів до переформатування сфер впливу в суміжних з Росією регіонах, до яких беззаперечно входять Південний Кавказ та Середня Азія. Ефективна та самовіддана боротьба українського народу створює сприятливі передумови для інших регіональних гравців для того, щоб якщо не повністю позбутися, то принаймні нівелювати власну залежність від Москви. 

Регіон Південного Кавказу та Середньої Азії заходить у період серйозної турбулентності через послаблення позицій Москви та створення нових регіональних альянсів в основі Туреччини, Азербайджану та Казахстану в унісон зі зміцненням впливу й економічної експансії Піднебесної. Ситуація у цих регіонах змінюється доволі динамічно, що продемонстрував вересневий саміт ШОС, де очільники КНР та Туреччини (Сі Цзіньпін й Реджеп Ердоган відповідно) наочно продемонстрували Володимиру Путіна, що період російського домінування в цих регіонах завершився. 

Для наочності та масштабного розуміння цих процесів доцільно акцентувати на окремих напрямках цих трансформацій, включно з аналізом стратегічних задумів ключових регіональних гравців.

 Туреччина vs Азербайджан

Доцільно аналізувати позиції цих двох гравців спільно в контексті формування стратегічного рівня відносин між державами у всіх можливих площинах: економічній, безпековій, політичній. Баку та Анкара діятимуть спільно задля вирішення безпекових викликів в регіоні Південного Кавказу – Вірменія, Росія, Іран.

Також обидві сторони гратимуть ключові ролі для запуску проєкту Транскаспійського торгового маршруту та створення альтернативного російському енергетичного транзиту в Європу. Союз Азербайджану та Туреччини – це гарантія стабільності на Південному Кавказі, що відповідатиме інтересам США, тоді як нарощення постачання енергоресурсів з Азербайджану та, можливо, Туркменістану в Європу – стратегічне завдання для ЄС.

Якщо з точки зору військового компоненту Туреччина залишається надзвичайно потужним гравцем, то економічна ситуація в середині країни залишає бажати кращого. Незалежна група дослідження інфляції ENAG заявила, що реальний рівень інфляції в Туреччині досяг позначки 186% річних, на противагу офіційних показників Мін’юсту (83%).

Багаж економічних проблем суттєво ослаблює геополітичні амбіції Анкари, попри дуже сприятливу геополітичну кон’юктуру на Південному Кавказі, де Москва поступово втрачає власні позиції. Економічна криза в Туреччині може призвести то внутрішньополітичних трансформацій в середині, особливо напередодні президентських виборів, та уповільнити амбіції Анкари на Південному Кавказі й Середній Азії, але точно не зніме їх, бо мова йде про стратегічні інтереси.

Азербайджан намагатиметься по максимуму використати свої переваги як надійного постачальника енергоресурсів до Європи. Очільник держави Ільхам Алієв заявив, що розвідані запаси газу на території країни становлять понад 2,5 трильйони кубометрів. Разом з тим Алієв додав, що торішній експорт азербайджанського газу склав 19 млрд кубометрів з яких майже половина (8,2 млрд) надійшла на європейський ринок, що на 40% більше показників 2020 року.

Ільхам Алієв додав, що Азербайджан планує збільшити обсяг постачання газу в Європу до 2027 року приблизно на 8-10 млрд кубометрів – вдвічі. Це чергове підтвердження тому, що Азербайджан та Туреччина планують створити спільний торговий коридор на європейські ринки, який включатиме значні обсяги китайських товарів разом з наявними в регіоні енергоресурсами – це дуже амбітний проєкт, який може суттєво зміцнити позиції обох держав на міжнародній арені. 

Туреччина спільно з Китаєм вибудовує нову геоекономічну архітектуру в рамках Транскаспійського торгового маршруту, з мінімізацією ролі Росії. Під цей проєкт планують залучати десятки мільярдів доларів у вигляді лише інфраструктурних інвестицій і єдиною серйозною запорукою на цьому шляху є створення безпечного сухопутного коридору через суверенну територію Вірменії – мова йде про так званий Зангезурський коридор (Сюнікську область Вірменії), який повинен з’єднати материковий Азербайджан з їх Нахічеванською автономією та Туреччиною.

Так чи інакше, але Азербайджан з Баку прагнуть розв’язати цю проблему в найближчій перспективі – у мирний або військовий спосіб. Азербайджанський прем’єр Ільхам Алієв разом з Реджепом Ердоганом надалі лобіюватимуть ідею екстериторіального статусу маршруту, але очільник Вірменії Нікол Пашинян навряд погодиться на такі умови. Разом з тим, ставка Пашиняна на Кремль відійшла на другий план, в найближчій перспективі він намагатиметься отримати гарантії безпеки від Ірану з одного боку, й домовитись про протекцію зі сторони США і ЄС (Франції) – з іншого.

Переговори з Іраном також активізують Азербайджан й Туреччина, яким дуже не вигідним залишається сценарій зриву торгового маршруту з Китаєм. Тегеран намагатиметься отримати по максимуму від усіх зацікавлених сторін, але вирішальною може стати якраз таки позиція Пекіну, який зберігає величезний рівень економічного впливу на Іран, але на цьому етапі в гру ще серйозно не вступав.  

  Вірменія

Позиції Єревану традиційно залишаються найслабшими у регіоні через обмеженість власних ресурсів та токсичний військово-політичний союз з Москвою, який виявився ефективним у 90-х (перша Карабаська війна, яка тривала до 1994-го), але тільки через слабку присутність у регіоні Туреччини. На той момент Єреван отримав контроль над Нагірним Карабахом (законною територією Азербайджану), який окрім політичних дивідендів не приніс вірменській стороні нічого, тільки величезний каскад відкладених проблем, які через два десятиліття вдарили по ним з руйнівною силою.

Якщо говорити про вірмено-російські відносини, то у період з 2016 по 2021 рік рівень двосторонньої торгівлі між цими державами виріс з 1,6 до 2,5 млрд доларів. Як не дивно, але в короткостроковій перспективі економіка Вірменії отримає великий приріст через «мобілізаційну» та «офшорну» міграції з Росії. Так, за перше півріччя 2022 року зростання вірменської економіки склало 11% замість запланованих 4%. Сфера послуг виросла майже на 15%, фінансовий ринок збільшився на 25%, а будівельний сектор – на 21%. Але ескалація військових дій, загроза якої зберігається на високому рівні, може повністю обнулити усі показники зростання.

Вірменія станом на зараз вибудувала економіку постколоніального типу з величезною прив’язкою до Росії. Традиційна ставка Єревану на Москву виявилась вкрай слабкою через становлення стратегічного формату відносин між Анкарою та Баку. Москві в чергове вигідніше домовитись з більш потужним регіональним альянсом коштом інтересів Вірменії, ніж йти на конфронтацію з непрогнозованим фіналом. Такий формат російсько-вірменських відносин носить уже перманентний характер.

Москва виступає постійним донором війни у регіоні задля утримання власного впливу в якості «посередника» або «миротворця», вибудовуючи натомість досить тісний формат співпраці з усіма учасниками конфлікту. Повномасштабна ескалація російської військової агресії проти України ще більш ускладнила позицію Єревану. Якщо раніше Кремль міг, за бажання, виступити в ролі реального гаранта безпеки Вірменії, то через провальну військову компанію проти України таку військова можливість була ліквідована й тепер Москва змушена шукати компромісу з Туреччиною, щоб втрата позицій Москви на Південному Кавказі, Середній Азії та Близькому Сході відбувалась плавно, зі «збереженням власного обличчя».

Казахстан

Головна проблема Казахстану – це тривалий період внутрішньополітичної нестабільності, який був викликаний перехідним періодом після транзиту влади у 2019 році, коли замість «одвічного Єлбаси» Нурсултана Назарбаєва до влади прийшов Касим-Жомарт Токаєв, принаймні формально. Останні роки відбувалась важка внутрішня боротьба між кланом Назарбаєва та нового президента Токаєва, квінтесенцією якої стали «зимові» протести на початку цього року, задля врегулювання яких Токаєву довелось звертатися по військову допомогу до ОДКБ (Росії). Ситуацію вдалося врегулювати й Токаєв зумів зміцнити власні позиції та стати одноосібним керівником країни не тільки де-юре, а й в реальності.

Касим-Жомарт Токаєв розпочав серію масштабних політико-економічних реформ (політичні поки виглядають доволі сумнівно) задля подальшого розвитку країни. Однак очікуваної подяки та посилення залежності Астани відносно Москви не відбулось, попри дуже неоднозначну динаміку. Причин тому декілька – це повномасштабна агресія РФ проти України та багатовекторна зовнішня політика Казахстану останніх десятиліть, де на ряду з союзницькими відносинами з Москвою відбулось максимальне зміцнення двосторонніх відносин з двома найбільшими центрами сили – США та Китаєм. Якщо додати сюди ще один стратегічний вектор зовнішньої політики Казахстану – союз Тюркських держав спільно з Азербайджаном та Туреччиною, то стає зрозуміло, що Москва в конкретній ситуації далеко не головний бенефіціар стабільності цієї держави.

До того, сукупний об’єм китайських та американських інвестицій в економіку країни за останні 10 років перевищив позначку у 100 млрд доларів, що робить Казахстан «недоторканим» з точки зору стабільності та територіальної цілісності для Москви. Це відкриває фантастичні передумови для подальшого розвитку держави в нових геополітичних умовах.

Вересневий візит очільника КНР Сі Цзіньпіна та результати його перемовин з Касим-Жомарт Токаєвим засвідчують новий, стратегічний вектор розвитку китайсько-казахських двосторонніх відносин, який включатиме не тільки економічні дивіденди, а й прямі безпекові гарантії. Разом з тим офіційна Астана розширюватиме потенціал співпраці з союзними Азербайджаном та Туреччиною, що, ймовірно, призведе до підписання аналогічних документів про стратегічну співпрацю та кооперацію в військово-політичній та економічній площинах.

Казахстан надалі зберігатиме високий рівень двосторонньої торгівлі з Росією (минулого року сукупний обсяг склав понад 25 млрд доларів), але виключно у вигідних для себе рамках – виведення російських активів за кордон через загрозу санкцій, співпраця в галузі атомної енергетики та експорту енергоресурсів тощо. Але історія про вихід Казахстану зі складу ОДКБ в найближчій перспективі – це доконаний факт, хоча юридичний статус-кво буде закріплено в перспективі наступних декількох років.

Це призведе до зменшення залежності від Москви й подальшої переорієнтації зовнішньополітичної доктрини держави. Ймовірно, Казахстан буде докладати значних зусиль для стабілізації внутрішньоекономічної ситуації в перспективі наступних п’яти років, після чого спробує посилити власні позиції в регіоні, екстраполювавши власну активність на ряд сусідніх держав – Узбекистан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан тощо.

Основні тренди

  1. Фактична руйнація безпекової конструкції РФ у вигляді ОДКБ в перспективі наступних 2-3 років. Казахстан підтримуватиме статус нейтральної держави, заручившись безпековими гарантіями зі сторони Туреччини та КНР, після чого розпочне процедуру виходу з ОДКБ – цей процес триватиме близько двох років. Вірменія, якщо не відбудеться значних потрясінь, розпочне процедуру виходу у 2023 році. Втрата цих двох держав поставить під сумнів реальну спроможність Росії як «гаранта» військово-політичної стабільності на Південному Кавказі та Середній Азії й призведе до мінімізації впливу Москви у цих регіонах.
  2. Зміцнення позицій регіональних центрів сили – Туреччини, Азербайджану, Казахстану. Туреччина буде намагатись грати ключову роль в рамках союзу Тюркських держав та намагатиметься створювати передумови для максимальної інтеграції тристороннього партнерства в економічній, політичній та безпековій площинах. Якщо з економічної точки зору позиції Анкари ослабли, то якраз таки з безпекової дуже зміцнились, а на даний час для Баку та Астани це виглядає вкрай важливим аспектом. Тому Анкара буде нарощувати формат стратегічних відносин з Азербайджаном та Казахстаном й намагатиметься стати ключовим регіональним партнером для Пекіну, своєрідним замінником Москви.
  3. Позиція Вірменії виглядає найслабше. Попри серйозну підтримку з боку США та Франції розраховувати на те, що ці країни підуть на конфронтацію з Китаєм та Туреччиною задля відстоювання інтересів Єревану не доводиться. Великим гравцям простіше буде домовитись між собою через пошук певного компромісного варіанту. Як би жорстко це не звучало, але Єреван не має внутрішніх ресурсів для того, щоб самостійно протидіяти консолідованій військовій загрозі Туреччини та Азербайджану.
  4. Водночас рівень цієї загрози надзвичайно великий, бо Баку й Анкарі потрібно закрити питання торгового маршруту так чи інакше й вони налаштовані це зробити в найближчій перспективі. Росія не матиме можливості серйозно допомогти Вірменії й далеко не факт, що матиме однозначне бажання. Тому Вірменія буде вимушена піти на компроміс з Туреччиною й Азербайджаном та спробує вбудувати себе в нові геополітичні реалії – це єдино правильний шлях в нинішній ситуації. В стабілізації ситуації зацікавлені Пекін та Вашингтон, що збільшує ймовірність позитивного виходу з кризи. Іран в конкретному випадку навряд піде на загострення в регіоні через величезний каскад внутрішньополітичних проблем та перспективу принаймні часткового зняття санкцій.
  5. Посилення ролі Китаю відбуватиметься через інтенсифікацію торгово-економічної експансії в регіоні під впливом проєкту «Один пояс, один шлях» або його модифікації у вигляді Транскаспійського торгового шляху. Це дозволить залучити десятки мільярдів доларів у розвиток інфраструктурних проєктів різних рівнів та принесе учасникам серйозні дивіденди у вигляді прямих фінансових надходжень з транзиту та розвитку багатьох секторів економік країн-учасниць проєкту.
Популярні публікації