Мінський процес у запитаннях і відповідях та перспективи миротворчої місії ООН в Україні

Активізація дискусій щодо перспектив введення миротворчої місії на Донбасі позиціонується як новий подих у діалозі навколо врегулювання складної ситуації та виходу з кута дипломатичної безкомпромісності. Проте, хронологія переговорного процесу та вироблення нових підходів для зближення конфліктуючих в рамках неоголошеної війни сторін показують наскільки важко обдумати кожен крок і ще важче його зробити. Постійні сподівання пересічних громадян на «мессіанське» рішення, здатне зрушити все з місця, розбивають в стіну політичного прагматизму, в чому ми вже мали змогу неодноразово переконатись у ході попередніх «політичних проривів» і популістських обіцянок. Для розуміння теперішнього стану справ українського питання у геополітичній площині необхідно детально проаналізувати причини провалу попередніх ініціатив, а також офіційні і кулуарні інтереси усіх політичних гравців, що дозволить оцінити вірогідність введення миротворчої місії як дієвого механізму нормалізації ситуації.

Мінські домовленості продовжують бути безальтернативною моделлю виходу з кризи, яка не може бути реалізованою у сучасних реаліях. Чому ж безальтернативне те, що не діє?

Росію повністю влаштовує план реінтеграції територій в українську політично-економічну систему за «мінським сценарієм», тому вони не мають наміру ухвалювати нову програму дій, яка послабить позиції Кремля у переговорному процесі. Німеччина була одним з ідеологів пакету домовленостей, тому їх ліквідація стане проявом дипломатичної поразки і похитне геополітичне домінування країни на європейському просторі. На момент підписання угоди, Франція в обличчі Ф. Олланда спокійно рухалась у фарватері німецької політики, теоретично Е. Макрон міг дистанціювати себе від «токсичного» питання, але через власну амбіційність проявив своє активне ставлення до зовнішньополітичної ситуації в регіоні, підтримавши мінський процес. Попри це, тиражований «план Макрона» залишився небаченим алгоритмом врегулювання конфлікту, а бажання нав’язати дієвий вихід з ситуації слабше за ризики кулуарних протиріч з Берліном за пальму геополітичної першості.

Підписавши мінські домовленості, українська сторона взяла не вигідні для себе зобов’язання, виправданням чого слугує бажання забезпечити деескалацію активної фази бойових дій, що передувала зустрічі у Білорусі. Сьогодні ж, вихід з мінського процесу загрожує втратою зовнішньополітичної легітимності П. Порошенком та загостренням протиріч з ЄС, тому президент не готовий суперечити словам європейських лідерів про безальтернативність мінських домовленостей.
На офіційному рівні лояльно до мінських угод ставляться й у США, оскільки заперечення їх безальтернативності з боку Вашингтона має супроводжуватись повноцінною інтеграцією у Нормандський переговорний формат, що поки не входить в сферу інтересів американців. Проявом участі США у дипломатичні грі стало призначення К. Волкера у статусі відповідального за українське питання з американської сторони, але дипломат поки не заперечує необхідність виконання мінських угод.

Оцінюючи інтереси усіх учасників переговорного процесу, варто пам’ятати, що виконання мінських домовленостей прив’язане до санкції спрямованих проти Росії за дії на Донбасі, тому визнання недієздатності угод поставить під сумніви політичну основу збереження економічних обмежень проти російської сторони та ще більше загострить протиріччя всередині ЄС між політичним центром та лояльно налаштованими до нормалізації відносин з Москвою окремими країнами-членами об’єднання.

Якщо мінський проект не дає жодного результату, виправдання у стилі «сторони не виконують взяті на себе зобов’язання» носить досить умовний характер та змушує нас, пересічних громадян ставити елементарне питання: в чому причина усіх невдач та чому сторони не дійдуть компромісу? Текст мінських домовленостей прописаний таким чином, що у порядку послідовної імплементації усіх положень на першому місці знаходиться розведення озброєння і гарантія безпеки, на другому – організація місцевих виборів на не непідконтрольних територіях, надання їм особливого статусу та прийняття закону про амністію бойовиків. Водночас, встановлення повного контролю з боку України над українсько-російським кордоном стає можливим лише після завершення всеосяжного політичного врегулювання. Саме остання особливість мінської моделі стала дипломатичною пасткою для української сторони, яка суперечить нашим національним інтересам та є важливим «козирем» у грі Кремля. Намагання якимось чином модифікувати процедуру практичної реалізації мінських домовленостей не дали бажаних для української сторони результатів. Спроби переконати Росію, за посередництва західних партнерів, у логічності встановлення Україною контролю над кордоном до запуску політичної частини, не відповідали російським інтересам та переступали «червону переговорну лінію» Кремля – максимум одночасна реалізації положень, що стосуються безпеки і політичної частини, а тільки потім кордон.
 
Якщо мінські домовленості у теперішньому вигляді є сприятливим сценарієм для російської сторони, а західні партнери зацікавлені в успішному завершенні мінського процесу логічним здається питання, чому ж ЄС чи США не намагаються натиснути на українську владу з метою спонукання її до більш компромісної позиції та здійсненні поступок політичного характеру? Даючи відповідь на нього, варто зрозуміти до кінця внутрішньополітичну ситуацію в Україні. По-перше, у Верховній раді просто не має достатньої кількості голосів для ухвалення законодавчої бази політичної частини мінських домовленостей. Якщо Опозиційний блок підтримає таку ініціативу, Радикальна партія, Самопоміч чи Народний фронт просто не підуть проти волі власного електорату та відстоюватимуть жорстку національну позицію (навіть якщо з популістських позицій), яка не відповідає «духу послідовності» мінського процесу. В свою чергу, фрагментарність БПП не дозволить набрати достатньої кількості голосів у разі необхідності, навіть у тіньовій координації з Опозиційним блоком, а для Батьківщини таке рішення стало б сильним «електоральним ударом». Якщо ж уявити, що західні партнери раптово приймуть рішення вийти з ситуації шляхом жорсткого тиску на Україну і спонукають президента країни використати будь-які приховані механізми тиску на парламент, та допустити, що якимось чином вдасться протягнути мінські політичні ініціативи, прогнозованим завершенням такого сценарію стане ескалація громадського незадоволення. При цьому, протести носитимуть не хаотичний характер, а можуть перерости у масштабні виступи здатні призвести до суспільної кризи в країні. Зважаючи на невизначеність кількості озброєння, яке є на руках суспільства та значний відсоток громадян, які брали участь чи відчули на собі втрати у зв’язку з бойовими діями на сході країни, навряд влада буде спроможною тримати ситуацію на контролі, що завершиться політичної кризою, достроковими виборами парламенту і президента у кращому випадку та безконтрольним загостренням суспільних заворушень з непередбачуваними наслідками у гіршому.

Навряд, для ЄС вигідний сценарій суспільно-політичного хаосу на кордонах Східної Європи чи зміна політичної влади в Україні із загрозою відходу від проєвропейських зовнішньополітичних орієнтирів та виходу країни з політичної і економічної орбіти впливу заходу. Не має права допустити такої ситуації з вірогідним розколом країни й нинішня влада. В зазначених обставинах видаються логічними намагання української сторони корегувати мінський проект з урахуванням існуючих суспільно-політичних реалій.

Хоча питання термінів встановлення контролю над кордоном продовжує знаходиться в площині складної дискусії, воно все ж залежать від успішності виконання основної частини мінських домовленостей – гарантії безпеки. Знову ж таки, логічним видаються питання, чому на Донбасі не можуть досягти перемир’я, якщо воно мало б видаватись вигідним для обох сторін та чому не працює режим припинення вогню? З однієї сторони, Росія зацікавлена в швидшій інтеграції ОРДЛО в сферу української правової юрисдикції та економічної відповідальності, але чомусь поки ми не спостерігаємо активних дій з боку Москви в напрямку впливу на бойовиків та призупинення ними частих хаотичних обстрілів на лінії розмежування. Будь-яка аналогічна відповідь української армії дає російській стороні можливість апелювати до міжнародної спільноти стосовно нібито бажання Києва підтримувати конфлікт в напівактивній фазі для того, щоб не допустити переходу дискусій від взаємного забезпечення перемир’я до індивідуального виконання Україною політичних зобов’язань. Проте, зберігаючи паритет, спробуємо комплексно розібрати проблему відсутності порозуміння на рівні гарантії мирного процесу.

В Москві прекрасно розуміють вищеописані проблеми України з відсутністю соціальних передумов та політичної можливості для імплементації мінських домовленостей у сьогоднішній інтерпретації. З точки зору зовнішньополітичного прагматизму, якщо в Кремлі не розраховують на реалізацію політичної частини мінських угод з боку нинішнього складу українського парламенту чи є доцільність у послабленні військових позицій бойовиків ОРДЛО в таких умовах? Напевно відповідь прогнозована. За таких обставин, без перегляду існуючих положень, мінський процес не може забезпечити навіть мінімальних передумов для врегулювання ситуації – повноцінного перемир’я. Конфлікт продовжує перебувати у перманентній фазі поміркованої ескалації, яку сторони використовують для утримання власних позицій, побоюючись розгортання сил супротивника. Взаємні обстріли – це лише симптоми, наочні прояви хвороби, яка знаходиться значно глибше і полягає у невідповідності теоретичної складової мінських домовленостей актуальним соціально-політичним факторам. На сьогодні, мінський процес лише затягує вихід із ситуації, замість того щоб стати дієвим інструментом розтягування наявного військово-політичного клінчу. Обставини сильніше за наміри, а політичні ризики не виправдовують наявні засоби – ось загальна причина провалу різноманітних планів, дорожніх карт й ініціатив, які виникали не як альтернативні механізми виходу з кризи, а окремі спроби пришвидшення мінського процесу.

Що ж робиться сторонами для виходу з глухого кута та чи стане миротворча місія панацеєю? Знову ж таки, всі намагання розв’язати існуючий «дипломатичний вузол» продовжують знаходитись у замкнутому колі «повна реалізація мінських домовленостей – зняття санкцій з Росії». Як вже відзначалось, визнання провалу Мінську – 2 призведе до розбалансування політичного консенсусу всередині ЄС щодо необхідності збереження санкції проти Росії. В напрямку Брюсселю розпочнуться масштабні інформаційні бомбардування стосовно назрівання передумов для нормалізації відносин з Росією та дистанціювання від українського питання. Політичний центр ЄС зазнає геополітичної поразки, оскільки Росія вірогідно досягне своїх цілей в Україні, залишаться підстави для збереження «кримських санкцій», а можливі наміри прив’язати економічні обмеження до нової переговорної угоди чи вимог, ускладнюватимуться наростанням конфліктних тенденції з цього приводу всередині об’єднання. Можливість відновлювати економічне співробітництво з Росією, не відповідатиме тому деструктивному політичному урону, який отримає ЄС від поразки у геополітичному протистоянні, тому європейські партнери продовжуватимуть шукати варіації в рамках мінського процесу, як би не діяли США та що б не пропонувала Україна.

В зазначеному контексті, активізація переговорного процесу щодо можливості введення миротворчих військ ООН поки не створює альтернативний майданчик для вироблення відмінних від попередніх механізмів врегулювання ситуації, а лише урізноманітнює мінську модель. З глухого кута Нормандського формату та формалізованих зустрічей Трьохсторонньої контактної групи, дискусії перейдуть ще в площину ООН. Уже помітно, скільки «підводного каміння» і протиріч знаходиться на цьому шляху ще до його початку. Росія перехопила дипломатичну ініціативу у намаганнях зробити собі «алібі» у разі провалу ініціативи та запропонувала власний проект, який передбачає введення миротворців на лінію розмежування або нібито компромісний «план Б», за якого «голубі каски» лише гарантуватимуть безпеку моніторингової місії ОБСЄ по всій території Донбасу, не займаючись розведенням військ. Перший варіант видається прямим кроком до нової хвилі затягування процесу з перспективою перетворення непідконтрольних територій на невизнанні квазі-політичні утворення, за яких російська сторона не несе відповідальність, але зберігає важелі неформального впливу. Москва створює передумови для поступового виходу з українського питання, в черговий раз намагаючись перевести вирішення конфлікту в площину взаємодії офіційного Києва з ОРДЛО й скинути проблему реінтеграції території виключно на плечі України і міжнародних інстанцій, долучаюсь до процесу у власних інтересах через Раду Безпеки ООН. Таке собі оновлення мінського сценарію за рахунок миротворчої місії. Другий варіант, фактично дискредитує функціональний потенціал місії ООН, зводячи його до банальної підтримки вже існуючого представництва ОБСЄ й нівелюючи будь-який позитивний ефект від введення «голубих касок». Обидва варіанти не дають можливості повноцінного контролю за українсько-російського кордону та не відповідають українським національним інтересам. Головна перспектива від місії для України полягає у можливості повного доступу «голубих касок» до неконтрольованих кордонів з Росією, що знову ж таки, впирається у мінський процес. Таким чином, ще до початку діалогу вже є переговорні позиції, які заважатимуть знайти компроміс з цього питання.

Підсумовуючи сказане, ми можемо надалі очікувати на тривалий переговорний процес з використанням ще одного дискусійного майданчика. Вірогідно Москва гратиме на «підвищення ставок» спекулюючи на питанні «миротворчої місії» для того щоб розіграти на власну користь цю карту у дипломатичні грі з Києвом, сподіватиметься на політичні зміни в самій Україні та розхитування політичного балансу між США і ЄС. Німеччина хапатиметься за такий варіант як можливість повернення до життя мінського процесу, але зможе активно вступити у гру лише після внутрішніх виборів. Франція намагатиметься використати ситуацію для посилення власної геополітичної ваги, тримаючи про запас варіант з розширенням функціоналу ОБСЄ та їх доступу до українсько-російського кордону як альтернативу встановленню українського контролю над ним. В умовах збереження протистояння між Сенатом і Адміністрацією Президента США, американська сторона продовжуватиме формування чіткої моделі власних дій на російському напрямі. При цьому, в контексті обговорення миротворчої місії, Вашингтон може оперувати темою надання Україні летального озброєння чи спробами послабити позиції Росії в ООН в обмін на більшу гнучкість і поступливість Москви у зазначеному питанні чи на інших переговорних треках, які входять до сфери інтересів США.

Антон Найчук
Директор Фонду громадської дипломатії

 

Популярні публікації