Криза британо-російських відносин: причини, прояви, позиції сторін

14 березня медіа-простір лихоманило від публічної заяви британської прем’єрки Терези Мей щодо призупинення серії двосторонніх контактів із Російською Федерацією (аж до тимчасової відмови у прийомі російського очільника МЗС С. Лаврова), висилці за межі Британії 23 російських дипломатів та серії інших санкційних дій, зокрема, перегляд рівня участі і представництва британських офіційних кіл на світовому чемпіонаті із футболу, який плановано проводити у Росії.

Підставою таких гострих заяв стали події від 4 березня, коли у британському Солсбері було госпіталізовано росіян Сергія та Юлію Скрипаль, а також місцевого поліцейського сержанта Ніка Бейлі. А вже на наступний день на екстреному засідання Радбезу Європи британцями було ініційовано звернення до союзних країн підтримати осуд і санкції відносно «незаконного застосування Росією сили проти Великої Британії». У експертній і медійній спільноті одразу ж заговорили про серйозну кризу британо-російських відносин, черговий виклик для світової політики і світової безпеки. Що ж дійсно спричинило до таких рішучих, навіть різких кроків британських урядовців (до кінця тижня дійшло до таких символічних проявів кризи відносин, як відмова британського міністра іноземних справ і російського посла пожати один одному руки в рамках дипломатичного протоколу та вельми різкої заяви британського міністра Бориса Джонсона щодо особистого наказу В. Путіна на отруєння)? Чи дійсно російські спецслужби повторили на британській території «справу Литвиненка» і якщо так, то чому вони наважились на це напередодні російських президентських виборів? Якими, врешті, є дійсні цілі і позиції Великобританії і Російської Федерації; і яке місце тут відіграє «українське питання»? Ці та деякі інші питання, власне, й спробуємо осмислити.

Насамперед, варто зрозуміти, ким є російський громадянин Сергій Скрипаль, якого дехто із вкрай різких у висновках дописувачів вже розглядав як новітнього Гаврилу Принципа. Із публічної інформації відомо, що С. Скрипаль був колишнім офіцером ГРУ, який шпигував від імені M16. Згідно з повідомленнями, він забезпечив Британію великою кількістю корисної інформації. Його спіймали, судили і засудили до 13 років в’язниці в Росії. Пізніше його було помилувано і привезено до Британії в межах шпигунського обміну 2010-го. Немає даних про те, що він або його дочка були задіяні в будь-яких активностях, які могли б стати іншою причиною їхнього вбивства, ніж та, що Скрипаль був подвійним агентом. Тому дуже ймовірно, що він дійсно був ціллю, оскільки був агентом російського ГРУ, який став у результаті агентом M16.

Щодо російської участі у отруєнні, то тут Т. Мей підтвердила використання в операції рідкісного та потужного нервового токсину. Згідно із її заявою перед британським парламентом, лабораторія британського міністерства оборони Портон Даун зробила висновок, що нервовий токсин належить до групи, відомої як «Новачок», виробленої в Росії. І тут ми цілком можемо погодитись із британським політологом Е. Уокером, що ми, очевидно, отримаємо таку ж упевненість у висновку Портон Даун, яку мали щодо висновку про використання полонію-210 в історії Литвиненка. А це дуже високий ступінь впевненості.

Російська контрпозиція виявилась очікуваною, хоча й не без сюрпризів. Тут спостерігаємо класичну оборонну тактику, яку останнім часом не раз вже спостерігали за участі російського топ-політикуму. Очільник МЗС РФ С. Лавров системно наголошує, що Росія не буде відповідати на ультиматуми Лондона. Російське МЗС вимагає від британців надати зразки речовини, якою було скоєно отруєння Скрипаля. Здійснюється серія дипломатичних перемовин, в ході яких Росія намагається довести свою офіційну неучасть у отруєнні. В російський медіапростір «зливається»  історія з цінними паперами «Газпрому», які купувались британськими інвестбанкірами під час промови Т. Мей. На урядовому рівні звучать заяви про готовність висилки британських дипломатів у відповідь на висилку російських. Класична схема «ихтамнет».

Таким чином, першим висновком можемо констатувати, що дійсно має місце гостра дипломатична криза між Британією і Росією, причому британці абсолютно впевнені не лише у участі російських спецслужб у злочині, скоєному на британській суверенній території, але й у безпосередній співучасті/замовленні цього злочину російським вищим державним керівництвом. Фактично, має місце повноформатна геополітична конфронтація. Причому Британія тут виступає із своєю передісторією: як природній союзник США, геостратегічний регулятор європейського рівня, апологет цінностей демократії, достатньо стійка консервативна економічна і фондова основа сучасного розвиненого ринку. А також як приваблива платформа розміщення капіталів і символічного конформного побутового облаштування російської еліти.

Якими ж є дійсні причини, що спонукали врешті російських лідерів до такого надмірно ризикового акту, причому, не вперше (згадаймо гучну справу Литвиненка і доволі неоднозначну історію із Б. Березовським, це лише по британських слідах). На нашу думку, головна причина надто різкої гри на полі світової політики – це російська претензія на роль повноцінного суб’єкта геополітичних розмов. Претензія, яка не відповідає реальним спроможностям, коли часто доводиться блефувати або ж вдаватися до ризикових, непродуманих акцій. Тому й сьогоднішня історія із грою проти своїх політичних противників і внутрішніх ворогів (зрадників режиму) на чужому полі – саме із цієї серії. І звернення до власного електорату В. Путіна (цьогорічне звернення до Федеральних зборів) у стилі «Хотим мы, русские, войны!» – у цій же системі мотивів. Як надзвичайно вдало відмітив у фейсбук-дописі опозиційний російський політик Альфред Кох, позиція Путіна доволі проста: «Ви маєте прийняти Росію такою, якою вона є. Я не буду грати за вашими правилами. Я буду грати за власними. Єдине, на що я згідний – що ми з вами сядемо й розділимо сфери впливу. А якщо ви не будете дотримуватись цих домовленостей, тоді й я їх дотримуватися не буду… І якщо ми не домовимось, і ви не визнаєте, що у мене є зона своїх інтересів, тоді я буду за власними правилами грати будь-де».

Не було враховано лише того, що британці сьогодні перебувають в умовах адаптації до нової світ-політики, яку дуже вдало означив Володимир Горбулін – «криза глобальної довіри». Загроза репутації британських політичних еліт. Реакція миттєва і відносно жорстка. Короткі вагання ключових європейських партнерів (з огляду на власні інтереси) швидко закінчується схилянням у бік британців, особливо після радбезу і позиції США.

Самостійним мотиваційним фактором, який розуміють усі, тут є передвиборчий сезон у Росії, який якраз доходить до фінішної межі. При цьому дипломатична гра ведеться (в сенсі її кінцевих мотивацій) не стільки для визначення внутрішньополітичних російських конфігурацій. Тут російські вибори є лише утруднюючим чинником для РФ і сприяючим для Британії.

Позиції інших країн-суб’єктів: європейці у більшості зайняли очікувально-осуджуючи позицію, кожна виходячи із власних інтересів. Ваговики, як завжди, ще «розкачуються»: німці відносно пасивні (ще не відійшли від своїх урядових проблем і суттєво зав’язані на економічних проектах, орієнтованих та залежних від Росії); французи – більш різкі, з відносно активних – прибалти, українці, іспанці, навіть турки. Відмітна жорстка позиція Австралії. США – з радістю використовують проблеми Росії, щоб обмежити її активність на різних майданчиках в умовах власної багатовекторної зовнішньої політики (корейської, близькосхідної, російської, китайської, європейської), примусити росіян до позицій, вигідних для себе. Тут варто врахувати, що США якраз запустили щонайменше три власні потужні процеси: економічний протекціонізм, що стає проблемою для європейців; кадрові перестановки (ламають картину як всередині американських акторів і груп впливу, так і спричинюють турбулентні процеси за межами США); корейська епопея Д. Трампа (репутаційна «примха» імпульсивного президента).

Наслідки сьогоднішньої британо-російської кризи видаються швидше символічними і репутаційними, насамперед для російської еліти. Для неї породжуються нові труднощі, вона знов постає колективним «цапом-відбувайлом» через промахи своїх «яструбів». Холоднішають офіційні відносинами з Британією, але близькими союзниками впродовж останніх віків країни ніколи й не були. Фактично, на наших очах відбувається ще один крок повернення до холодної війни стилю ХХ ст.

Стосовно конкретної історії з отруєнням російськими спецслужбами Сергія та Юлії Скрипаль у британському Солсбері, то незабаром цю драму витіснять з топ-тем інші, не менш інтересні і (більш за все) чималу їх кількість спричинить саме російський топ-політикум.

Роль України і сенс усіх цих процесів для України тут абсолютно зрозуміла: підтримувати британців, європейців і зловтішатися із проблем росіян. Водночас – готуватися до ймовірних сплесків агресії з російського боку (загнаний звір може вкусити, при цьому у «червоній зоні» зазвичай ті – хто найближче, на виду). Сенс процесів для нас є швидше символічний. Політика британців і американців у сьогоднішніх подіях здійснюється явно не заради засвідчення своєї позиції у україно-російській війні (україноцентристська риторика в даному випадку є абсолютно не вірна), але в рамках процесів ми невільно виявляємося на боці відносно консолідованої і явно технологічно більш спроможної спільноти.

 

Автор: Олександр Рибщун, кандидат соціологічних наук, доцент, доцент кафедри політології і соціології, завідувач Центром соціально-політичних досліджень КПНУ ім. І. Огієнка

Популярні публікації