«Компроміс» з агресором: яку небезпеку несе Україні позиція Заходу?

Війна протягом останніх трьох місяців перейшла в стан затяжної гри на ресурсне виснаження всіх учасників процесу. Безперечно, збитки для України вже зараз сягають просто фантастичних позначок й будуть збільшуватись прямопропорційно з термінами продовження військової кампанії, які залежатимуть від ключового критерію – деокупації території нашої держави як мінімум у кордонах до 24-го лютого. Це зрозуміла позиція не тільки офіційного Києва, а й всього українського суспільства, яке прямо зараз демонструє свою пасіонарність та готовність платити величезну ціну за можливість отримання реальної суб’єктності / незалежності.

Водночас ми спостерігаємо двояку модель нової геополітичної орієнтації колективного Заходу – ЄС та США. Це питання полягає в площині декількох чинників. Західні політики, у порівнянні з російськими, більш залежні від суспільних настроїв, які визначаються рівнем стабільності економіки та балансом купівельної спроможності середньостатистичного виборця – індикатор суспільств споживчого типу. Цей індикатор може суттєво похитнутися в перспективі нового опалювального сезону та загострення негативного впливу санкційної політики на європейські економіки – мова йде про готовність перевести збитки від санкцій з ситуативної в довгострокову площину. Власне, останні заяви багатьох європейських політиків частково відображають рівень їхніх персональних загроз. Макрон готується до червневих парламентських виборів й прогнозований результат правлячої партії викликає безліч сумнівів. Дуже складна внутрішньополітична ситуація і в Нідерландах, де тамтешній прем’єр Марк Рюте заявив про те, що рух Києва в ЄС може тривати умовних 15 років.

По суті своїй ми спостерігаємо намагання колективної Європи запропонувати Україні боснійський сценарій інтеграції в ЄС (Боснія і Герцоговина отримала статус кандидата на вступ у члени ЄС ще у 2003 році, але до реального членства не наблизились) без конкретної перспективи. До того, багато гравців з колективного Заходу займаються пошуком політичного компромісу з Кремлем, в тому числі й за рахунок інтересів України.

Всі заяви про необхідність «зберегти обличчя Путіну» – це страх перед короткостроковими економічними ризиками та чіткий критерій того, що колективний Захід не розуміє, що робити з РФ постпутінської доби. Публічний вихід очільника італійського МЗС Луїджі Ді Майо з так званим «планом мирного врегулювання» передбачає фактичну відмову України від значної частини своїх суверенних територій – Донбас та Крим переходять під контроль Росії, а Херсонська область та інша частина окупованих регіонів на півдні – повинні отримати якусь ілюзорну «автономію з формальним підпорядкуванням Києву» (по факту легітимізація проєкту ХНР). Разом з тим, Україна відмовляється від намірів інтеграції в НАТО й погоджується на боснійський сценарій танців з бубном навколо членства в ЄС.

 Це нова реальність, яка буде загострюватись в найближчі місяці. З одного боку нам будуть допомагати фінансовими траншами та постачанням зброї (Україна має вистояти – це якраз консолідована позиція Заходу), а з іншого – спробують розторговувати окремі сфери інтересів (в тому числі Україну) з Москвою. Такі тенденції ми активно спостерігаємо вже зараз на рівні багатьох європейський держав. Дещо схожі процеси відбуваються і в американській політиці. 

Ні для кого не секрет, що у Вашингтоні не вірили до початку війни в те, що українська держава зможе встояти перед величезним агресивним натиском Кремля з одного боку, а з іншого – США були зацікавлені в тому, щоб затягнути Путіна у виснажливу військову авантюру, яка в кінцевому по максимуму вичерпає наявні ресурси Росії. Різниця в тому, що більшість американських експертів відводили нам роль другого Афганістану (аналогу радянської інтервенції в 79-89 роках минулого століття).

У Вашингтоні робили ставку на затяжну партизанську війну, яка стане справжньою трясовиною російських амбіцій та дозволить, в кінцевому, загнати Кремль в контрольовані Вашингтоном рамки геополітичної гри. Здатність до організованого та мотивованого спротиву української влади й суспільства поставили в катастрофічну ситуацію Москву, але й для Вашингтону це стало величезним сюрпризом, який змусив їх змінювати всі попередні сценарії. Так, ми бачимо величезні обіцянки щодо об’ємів фінансової та військової допомоги Україні, але вони максимально затягуються в часі, що грає на користь Росії.

На цьому фоні відбуваються інформаційні перфоменси колишнього Держсекретаря США Генрі Кіссінджера з фактичним закликом здати Україну та капітуляційні за своїм змістом матеріали на шпальтах The New York Times як от «The War in Ukraine Is Getting Complicated, and America Isn’t Ready» (в перекладі: «Війна в Україні ускладнюється, а Америка не готова»). На фоні протидії республіканців виникає масштабна кампанія «компромісу з Росією» в дуже впливових медіа, які підконтрольні демократам. Крім того, американці проводять дуже успішні переговори з Казахстаном щодо гарантій економічної безпеки, а по суті своїй мова йде про відкриття казахського торгового вікна для повноцінного експорту на світові ринки цілих галузей російської промисловості як от «казахських» уранових руд підконтрольних «Росатому». Де-факто Вашингтон надає Казахстану гарантії не потрапляння в санкційні пакети й тим самим робить величезний крок на зустріч Москві, бо для них це величезна можливість. Вірогідно, ЄС та США все-таки одобрять формальне ембарго на імпорт уранових руд з Росії. Тому що нафтове чи газове ембарго вони ухвалити не готові, а «руйнівні» санкції в черговий раз продемонструвати потрібно. Ембарго на уран – ідеальний сценарій. Особливо з урахуванням того, що реального ембарго не буде, бо Росія торгувати через Казахстан.   

Разом з тим ми не повинні думати, що все пропало. Глобальне завдання для України не змінилося – відстояти свою незалежність, що стане можливим лише у випадку перемоги в цій війні. Це вже мова про пасіонарність української нації та колективну боротьбу за своє місце в рейтингу важливих регіональних гравців. Так, подекуди нам вже доводиться відстоювати свої інтереси не тільки зі зброєю в руках, а й на політичних фронтах причому з нашими союзниками. Українські інтереси далеко не завжди свівпадатимуть з їхніми – це потрібно усвідомити на рівні кожного пересічного громадянина, щоб не розчаровуватись в періоди випробувань, яких буде ще багато. Ми також повинні зрозуміти, що притаманне багатьом з нас возвеличування Західного світу повинно відійти на задній план – вони не ідоли й за нас наші проблеми точно не вирішать. Україна повинна вистояти, отримуючи певну підтримку, але ця підтримка – лише один з багатьох аспектів нашої боротьби.

Популярні публікації