Карма самодержавства: геополітична самотність Росії як вирок

9 квітня інформаційний ресурс «Россия в глобальной политике» опублікував текст Владислава Суркова під назвою «Одиночество полукровки (14+)». Міркування одного з ключових радників Путіна на тему геополітичного майбутнього РФ виглядає, як спроба виправдання політики унілатералізму, прихована  за ширмою одвічно російського пошуку  досі не віднайденого третього шляху. Спробуємо  проаналізувати наскільки оригінальними є думки автора, та пошукати відповідь на питання чи не проходила Росія подібні митарства в контексті геополітичних потрясінь минулого століття та чим це обернулося для євразійського регіону.

Коли вперше читаєш текст Суркова, здається, що він написаний під впливом праць класиків геополітики – такий собі інтелектуальний симбіоз тез Челена, Макіндера та Хаусгофера, до якого додали трішки євразійської меланхолії з праць Трубецького та Савіцького, розбавивши її неологізмами ХХІ століття. Суміш емоцій, міфів та імперської самозакоханості, що обрамлені історичним екскурсом, фатальною самовідданістю народу, зрадою Заходу і черговим відродженням російського Фенікса, чи-то пак двоголового орла, який обов’язково покаже усьому світу «кузькіну мать». Відповідь російського чиновника, на нові санкції з боку США, як на мене, вдалась, та чи дає вона хоч мінімальне уявлення про те, чого чекати від нового геополітичного курсу лідера «невільного світу»?

Розмову про геополітичне майбутнє Росії Сурков розпочинає з 2014 року, стверджуючи, що цей рік був багатим на події (опосередковано натякаючи на анексію Криму та початок конфлікту на Сході України), ключовою з яких, на його думку, було «завершення епічної подорожі Росії на Захід, закінчення багаторазових та безплідних спроб стати частиною Західної цивілізації, породичатись з «хорошою сім’єю» європейських народів. Відтак надалі Росія вступає в нову, «14+ епоху   геополітичної самотності». Самотності, за якої, відповідно до логіки автора, не буде минулих спроб побудувати Європу в російській глибинці, не буде жертовності російської армії заради європейських цінностей, не буде відмови від сфер впливу та контролю епохи біполярності, натомість буде прагнення припинити приниження, заявити про права та, за потреби, повторити неминуче, подібно подіям 2014 року. Чи можна трактувати подібні заяви Суркова відмінно від доктрини класичної геополітики, де держава є живим організмом, що живе за законами Дарвіна, контрольований державою простір є ознакою її сили, а експансія – інструментом досягнення цілей?

«Несхожі софти та неодинакові роз’єми» – такі епітети використовує Сурков для пояснення відмінностей між європейською та російською культурними моделями, які на перший погляд виглядають подібними (мабуть, маючи на увазі антропологічну будову людини і людського ресурсу загалом) але у своїй суті, як вважає один з ідеологів Кремля, є відмінними. Очевидно, такі спостереження стали результатом спроб створити Євразійський союз, використовуючи в якості моделі ЄС. Нагадую, що напередодні президентських виборів 2012 року, а саме 3 жовтня 2011 року у газеті «Известия» була опублікована програмна стаття В. Путіна під назвою «Новый интеграционный проект для Евразии – будущее, которое рождает сегодня», в якій, з поміж іншого, тодішній кандидат у президенти заявляв, що ЄС виступає прикладом успішної інтеграції, який Росія здатна творчо використати на євразійському просторі. Впродовж останніх 6 років виявилось, що з творчістю у росіян все в порядку, але культурні моделі євразійського та європейського простору мають більше відмінного, а ніж спільного,  тому на успіхи Євразійського союзу, у порівняні з Європейським, чекати зарано.

«…А не шарахнуться ли нам в другую сторону, в Азию, на Восток?..», цілком резонно узагальнює пропозиції суспільно-політичних кіл Сурков. Не вийшло піти шляхом європейського розвитку, чому б не спробувати інтегруватися у східному напрямку? Але і це не варіант, на думку радника Путіна. «Не нужно. И вот почему: потому что Россия там уже была». Коворкінг з азіатами, на думку Суркова, дав багато позитивних практик і досвіду, але цей шлях уже пройдено, і повертатись на Схід не має сенсу. «Русь отломилась от Азии» –  чи не найкраща характеристика стану китайсько-російських відносин в епоху «14+», які в контексті останніх політичних трансформацій в Пекіні, не залишають Росії вибору, окрім моделі «Третього Риму».

Геополітична самотність Росії – не що інше, як наслідок її історичного шляху, твердить Сурков. Гібридна ментальність, міжконтинентальна територія та біполярна історія створюють унікальний тип західно-східної країни-напівкровки, харизматичної, талановитої і від того самотньої; в якої немає союзників, а є тільки… «армія і флот». Тому й майбутнє залежить від того, як країна з таким унікальним досвідом використає власні ресурси: чи стане вона самотнім щасливчиком на світовій арені, чи піде у відрив в якості альфа-нації, не відомо. Відомо, що шлях буде не легким, пише радник, і на останок цитує невідомого, принаймні мені, класика поезії: «Вокруг только тернии, тернии, тернии… б***ь, когда уже звезды?!».

У сухому підсумку можемо зауважити, що відповіді на питання чого чекати від нового курсу Путіна у цьому тексті немає. Натомість російському і поза російському читачу пропонують типову для епохи кардинальних геополітичних змін російську мантру про пошуки себе. Спроба ця не настільки інтелектуальна, як роботи класиків євразійства, не настільки політреалістична, як міркування Цимбурського та його послідовників, і не настільки радикальна як пропозиції Дугіна чи Стрєлкова. Вона швидше демонструє слабкість, ніж силу Путіна та його оточення, відсутність довгострокової стратегії виживання і намагання використати успішний досвід тактичних дій у відповідь на добре знані росіянами слабкості західних демократичних країн. З іншого боку, ця публікація може бути кроком на зустріч міжнародній спільноті, спробою визнати помилки, заради подальшого налагодження діалогу між сторонами. Продемонструвавши власну легітимність, Путін схиляє міжнародну спільноту до майбутнього діалогу. Схиляє інструментами, які давно перевірені та відомі –  спецслужбами, армією, нафтою та газом. Чи підуть на цю угоду ключові геополітичні гравці покаже час. І заморожені конфлікти у цій розмові можуть стати для Путіна ще одним козирем.  

 

Автор: Михайло Мозоль, PhD student, викладач НУ «Острозька академія»     

Популярні публікації