Ігор Копитін про можливість загострення бойових дій на Донбасі

Як оцінюєте можливість загострення ескалації бойових дій на Донбасі, зважаючи на брязкання зброєю Кремлем біля українських кордонів?

Безперечно, ситуація доволі складна й потребує серйозної роботи на дипломатичному рівні з нашими військовими партнерами та відповідної підготовки з боку українських військових. Сподіваюсь, що це чергова політична гра в основі якої шантаж та залякування й до повномасштабного військового зіткнення справа не дійде. Нам потрібно зберігати спокій та робити все необхідне заради захисту власних кордонів.

«Якщо хочеш миру, готуйся до війни», – це старий постулат, за яким варто рухатись. Україна не хоче воювати, але ми будемо захищатися, якщо така потреба актуалізується. Впевнений, що українська армія підготовлена та укомплектована на порядок краще, ніж це було у 2014 році й в Кремлі це чітко усвідомлюють. Подібні загострення виникають не вперше. Навпаки, це перетворюється у своєрідну «традицію» з боку РФ.

Однак, я впевнений, що у Москві дуже добре розуміють масштаб загрози для них у випадку спроби повномасштабної збройної інтервенції в Україну – це може стати початком третьої світової війни з потенційно катастрофічними наслідками для держави під назвою Російська Федерація. Сподіваюсь, що здорового глузду у них вистачить.

Крім того, хочу подякувати нашим партнерам за підтримку, адже ми побачили дуже чітку позицію зі сторони Білого дому, яка полягає у підтримці та захисті нашого суверенітету. З відповідними заявами вже виступили країни G7 та керівництво ЄС. Ми дуже сподіваємося, що міжнародна підтримка України буде тільки зростати в подальшому, незалежно від дій Росії.

Нещодавно почали з’являтися заяви з боку офіційної Москви щодо отримання гарантій про те, що НАТО не буде розширюватися на Схід. Давайте скажемо відверто, ключове – це гарантії відносно України. Як на це реагувати?

Питання приєднання України до складу ЄС або НАТО – знаходиться  виключно в межах компетенції українського народу. Ми самостійно будемо визначати вектори нашого розвитку й жодних порад не потребуємо, тим більше від Кремля. Потрібно чітко усвідомлювати, що Україна не була членом НАТО у 2014 році, коли в Москві вирішили анексувати Крим та розпочати гібридну війну на Донбасі. Так, безумовно, можливо деяким нашим сусідам хочеться бачити Україну слабкою та вразливою як в економічному, так і у військовому контексті. Однак це точно не відповідає нашим національним інтересам.

Українська армія пройшла великий шлях за останні роки, ми набагато краще укомплектовані в технічному плані, наші солдати отримали величезний бойовий досвід й ми точно не будемо на цьому зупинятися. Головне завдання – створити максимально боєздатну та технологічну армію, а питання вступу в Альянс – це вже окреме питання, відповідь на яке можуть дати виключно українці. Те ж саме стосується Європейського Союзу або будь яких інших економічних утворень.

В адміністрації президента США Джо Байдена говорили про можливість надання Україні додаткового озброєння у зв’язку з провокативними діями Москви. Мова йде про ПТРК Javelin та зенітно-ракетні комплекси Stinger. Чому ці питання актуалізуються лише під час загрози?  

Не можу погодитись з таким формулюванням оскільки США на системній основі допомагають нам у зміцненні обороноздатності. У 2020 році в військовому бюджеті США були закладені значні обсяги допомоги Україні – це 250 млн. доларів. Крім того, ми отримали додаткову допомогу ще на 60 млн. доларів й цей показник може суттєво збільшитись до кінця року.

На наступний рік в оборонному бюджеті США під військову допомогу Україні закладено 300 млн. доларів. Наразі ведуться активні дискусії щодо можливості передачі нам частини військової техніки та озброєння, яке планували використати в Афганістані. Загальний обсяг військової допомоги Україні з боку США з 2014 року перевищив позначку у 2 млрд. доларів. Переконаний, що для нас це дуже суттєво.

Потрібно усвідомлювати, що підтримка від США є надзвичайно важливою як з технологічної, так і з політичної точки зору. У Вашингтоні прекрасно орієнтуються в ситуації й прагнуть усіма можливими засобами попередити Росію в тому, що будь які необдумані кроки щодо України отримають жорстку відповідь.

Однак, ми повинні розуміти, що попри значну підтримку з боку наших партнерів, безпека України буде залежати виключно від наших солдат на передовій, які регулярно доводять свою відданість, сміливість та високий рівень підготовки.   

Нещодавно Ви зробили дуже резонансну заяву щодо використання комплексів Javelin у ході бойових дій. До цього зазначалося, що наші військові використали Bayraktar. Як до такого ставитесь? Чи не спричинить це додаткову напругу?

У мене чітка позиція з цього приводу – ми діємо в інтересах українського народу та української держави, захищаючи власну землю. Слухайте, ми ж не по Ростову ведемо вогонь? Навпаки, відбиваємо наступ ворожих військ на власній території.

Сильне, підготовлене та добре оснащене військо – це найкращий з усіх наявних аргументів проти територіальних посягань відносно будь якої держави. В тому числі безперечно, й проти України. Чим сильніший противник, тим менше бажань випробовувати його на міцність. Ми вже були в слабкому становищі й побачили, що це ризик повної втрати державності навіть в центрі Європи, навіть у XXI столітті.

Так, Росія не в захваті від того, що українські військовослужбовці готові давати відсіч загрозам з їхнього боку. Вони точно не радіють тому, що наші солдати мають сучасне озброєння. Але в конкретному випадку варто більше думати про те, що краще для України. Переконаний, що зміцнення обороноздатності – це єдиний правильний шлях.    

Ви знаєте, ми багато чуємо про «стурбованість» колективного Заходу, яка вже стала своєрідним мемом. Чи достатньо США, Німеччина та Франція підтримують Україну? Чи це просто красива гра?

Дивіться, я ні для кого не відкрию секрет, коли скажу, що кожна держава в центрі своєї зовнішньополітичної стратегії закладає виключно власний національний інтерес в основі якого знаходяться абсолютно прагматичні розрахунки. 

Зрозумійте, ніхто не захистить Україну, крім наших військовослужбовців. Так само, як і французи або німці не будуть розвивати нашу економіку – це виключне завдання українського народу та влади, які мають бути єдиними в цьому пориві. Інших варіантів попросту немає. Так, у нас є союзники. Ми розраховуємо на їхню підтримку, але точно не тішимо себе зайвими ілюзіями.

Зрозуміло, що ми завжди прагнемо отримати більш відчутну допомогу й працюємо над цим на дипломатичному рівні. Колективний Захід, попри всі існуючі вигоди від співпраці з РФ, вміє оцінювати реальну ситуацію. Зокрема, у світлі чергових провокацій Кремля на кордонах з Україною Німеччина призупинила сертифікацію «Північного потоку – 2», а в США планують запровадження чергового пакету санкцій проти газопроводу. Як би хто не критикував інструмент санкцій, але це – дієвий інструмент на шляху до стримування російської військової агресії в Європі.

Безперечно, ми прагнемо отримати чіткі гарантії щодо членства України в Європейському Союзі та НАТО. Не примарні обіцянки, а конкретні дорожні карти з дедлайнами, про що відкрито заявляє Володимир Олександрович та очільник МЗС Дмитро Кулеба. Впевнений, що нам все вдасться за умови системної та послідовної роботи на цьому шляху.

Часто українці закидають владі, що наша економіка занадто орієнтована на російську й необхідно домовлятися, щоб вижити. Що ви на це скажете?

Дивіться, по-перше, точно не Україна спровокувала конфлікт з Росією. Навпаки, РФ анексувала частину нашої території – Крим, та розпочала гібридну війну на Донбасі. Ми постали перед викликом – захищати свою землю або здатися на добру волю Путіна. Я впевнений, що для абсолютної більшості українців вибір очевидний – боротися за власну незалежність. Український народ навколо цього об’єднався.

По-друге, Володимир Зеленський та вся наша команда чітко декларували у своїх передвиборчих програмах ключові цілі – досягнення миру політико-дипломатичним шляхом та реінтеграцію тимчасово окупованих територій. Ми максимально зацікавлені в цьому й наші пріоритети точно не змінилися, але не все у цьому процесі залежить від нас. Ключі від миру знаходяться в Москві. Бо, коли з тієї сторони постійно порушується режим припинення вогню, українська армія вимушена відповідати, захищаючи власну територію.

Я не економіст, але чітко усвідомлюю, що з 2014 року ми змушені були пройти дуже важкий шлях, коли довелося перепрофільовувати економіку з російського на світові ринки. Так, це було зробити складно, але станом на зараз Європейський Союз – ключовий торгово-політичний партнер України, куди ми вже цього річ експортували товарів та послуг на 20 млрд. доларів (40% від всього експорту за визначений період).

Подивіться з ким ми найбільше торгуємо. За січень-вересень 2021 року ми найбільше експортували в Китай – понад 6 млрд. доларів. Почали більше своєї продукції реалізовувати в Польщі та Туреччині – у порівняння з аналогічними показниками минулого року, експорт за визначений період зріс на 71% та 65% відповідно. Впевнений, що відповідні показники будуть зростати з Великою Британією, оскільки цього року набула чинності угода про зону вільної торгівлі з Об’єднаним королівством.

Я особисто бачу потенціал від подібної кооперації у військово-промисловій сфері, яка належить до безпосередньої зони моєї відповідальності. Україна має конкретні домовленості з Великою Британією та Туреччиною – провідними країнами НАТО, з якими почали реалізацію багатьох спільних проєктів. Починаючи від БПЛА, закінчуючи військово-морським флотом.  

Я погоджуюсь з тим, що з моменту початку війни ми опинились у скрутному становищі, багато втратила українська промисловість, але, знову ж таки, не Україна розпочинала війну проти Росії. Ми змушені пристосовуватись до нових реалій, змушені шукати шляхи виходу з цієї ситуації й доволі успішно це робимо, особливо в останні роки.

Однак, в деяких випадках й без того проблемні активи опинилися у просто катастрофічному стані, що я спостерігаю на прикладі багатьох підприємств «Укроборонпрому». До прикладу, мова йде про ДП «Харківське державне авіаційно виробниче підприємство» більше відоме як ХАЗ.

З 2015 року підприємство перейшло у процедуру банкрутства. Протягом усього цього часу, борги тільки росли і досягли 4,5 млрд. грн. План санації так і не був затверджений – там просто відсутні передумови до відновлення виробництва виключно власними силами. Без значних фінансових вливань досягти проривів у відновленні виробництва на Харківському авіапідприємстві просто неможливо. А обсяги вливань надзвичайно значні. Коротко можу озвучити основні цифри:

• погашення боргів на суму 4,5 млрд грн;
• виконання програми заміни російських комплектуючих, вартість якої оцінюється від 2,2 до 4 млрд грн тривалістю близько 5 років;
• утримання колективу та підприємства протягом цих п’яти років, поки не буде відновлено серійне виробництво літаків. За нашими оцінками – це буде близько 100 млн. грн. на рік.

Зрозуміло, що в такому випадку це непідйомні завдання перед державою і єдиний шлях збереження підприємства – його приватизація.

Так, історія навколо цього стала дуже публічною. Чим Ви керувалися, коли запропонували продати ХАЗ як об’єкт малої приватизації? Чи відомо Вам, що тільки вартість літаків, які є на заводі, перевищує необхідну планку у 250 млн грн? Чи враховували Ви вартість землі ХАЗу?

Законопроєкт розроблявся у той час, коли успішних прикладів великої приватизації ще не було. Тільки наприкінці жовтня цього року був проданий перший великий об’єкт – завод Більшовик. А от по малій приватизації було досить багато позитивних прикладів, коли учасники конкурсів давали відповідну конкурентну ціну об’єктам приватизації.

Крім цього, підготовка за процедурами малої приватизації коротша, а от ціни, як можна побачити з прикладів, зростають іноді в рази.

І тому вибір способу приватизації був спрямований на прискорення виведення підприємства з кризи.

Щодо вартості літаків – так, ми знаємо про їх балансову вартість. І саме з урахуванням балансової вартості всіх недобудованих літаків формується загальна балансова вартість підприємства. Але вони матимуть таку вартість, якщо ми врятуємо підприємство і літаки будуть добудовані.

А у випадку ліквідації підприємства, ці літаки будуть продані вже не за балансовою вартістю, а як металобрухт і за ціною металобрухту. Адже добудовувати їх уже не буде де, і вони втратять свою цінність як «літак». І саме цього ми не хочемо допустити.

Щодо вартості землі, то вона залишається у власності держави, чи місцевої громади, як це є зараз. Земля під підприємством продаватись не буде. Це не передбачено ні цим законопроєктом, ні чинним приватизаційним законодавством взагалі.

Під час продажу заводу передбачене повне списання боргів, чому не погашення боргів новим власником?

Що стосується списання боргів, то не всі борги будуть списуватись. Законом передбачено списання тільки їх частини, в першу чергу – боргів за облігаціями під державні гарантії, зі сплати податків та зборів, комунальні послуги, а також боргів перед іншими державними фондами, підприємствами. Загалом це не більше 3 млрд. грн при загальних боргах десь 4,5 млрд. грн. Водночас, ми вже провели додаткові консультації й будемо коригувати цю частину між першим і другим читанням. Загальний обсяг списання буде становити близько 2,6-2,7 млрд. грн.

Решту боргів повинен гасити новий власник. Це і борги по зарплаті, і комерційні борги, і це чітко прописано в законі.

Хто потенційний покупець ХАЗу? Чому не передбачили можливість залишення 51% акцій державі?

Потенційним покупцем має бути той, хто зацікавлений у розвитку авіабудування в Україні. Підприємство знаходиться у непростому стані. Навіть списання частини боргів не гарантує відновлення виробництва літаків. Сьогодні літаки Ан-74, Ан-140 на 60-70% складаються із російських комплектуючих. Новому власнику доведеться провести модернізацію літаків, їх сертифікацію, а це від 2,5 до 4 млрд. грн, і протягом трьох-п’яти років доведеться утримувати підприємство, яке не буде випускати літаків.

Що стосується залишення у державній власності, то ми вже побачили «ефективність» державного управління щодо цього підприємства. З 2018 року планувалось створення спільного підприємства з американською компанією, але справа так і не зрушилась з місця. Ми проводили багато консультацій з цього приводу – ніхто не хоче вкладатись у підприємство, над яким вони не мають контролю. Тому була вибрана форма приватизації як найбільш прийнятний спосіб врятування підприємства у тих умовах, у якому воно опинилось.

Подібні ситуації характерні для багатьох стратегічних підприємств, від існування яких залежить розвиток цілих галузей в Україні. Що з цим робити?

Я вже неодноразово публічно говорив про те, що на початку 90-х років ми отримали значний технологічний спадок від Радянського Союзу, який потрібно було вчасно модернізувати та розвивати, але цього в силу різних причин не було зроблено. Тривалий час все «благополучно» руйнували. Дещо через неефективне управління, окремі підприємства просто намагалися довести до банкрутства й порізати на металолом. А у 2014 році, коли виникла реальна загроза, всі розводили руками.

Поступово процеси запустилися в зворотньому напрямку, але неможливо відновити все за помахом руки. В окремих випадках простіше побудувати щось нове, ніж відновлювати старе. Разом з тим ми чудово усвідомлюємо, що значна частина підприємств мають стратегічне значення та унікальні розробки, на них досі залишаються працювати фахівці високого класу, які віддані свої справі. Мова йде про десятки тисяч прямих та суміжних робочих місць.

Тому я виступаю за збалансовану політику в цьому напрямку, коли знаходиться компромісний варіант, спрямований на збереження конкретного підприємства та робочих місць у найбільш прийнятній для цього формі. На стратегічному рівні ми займаємось реформою ДК «Укроборонпрому» й розробляємо відповідну законодавчу базу для його реформування. Для цього є політична воля, але потрібні терпіння та час.